У Полтаві відкрили два центри ветеранського розвитку. Що це таке?

Сьогодні в Полтаві відбулося відкриття одразу двох центрів ветеранського розвитку. 

Ці осередки розташовані на базі Національного університету “Полтавська політехніка ім. Юрія Кондратюка” та Полтавського державного медичного університету.

 

 

 

 

Як зрозуміло із загальної спрямованості закладів, перший буде орієнтований на реінтеграцію військовослужбовців, їх ресоціалізацію в цивільному житті, другий – на фізичне та ментальне відновлення. Тут можна буде отримати консультації з різних питань, отримати “дорожню карту” вирішення проблеми, узяти участь в освітніх заходах на кшталт воркшопів, майстер-класів тощо.

 

 

 

 

Окрім того, на базі цих центрів планують готувати помічників ветеранів.

Більше інформації про роботу кожного центру ветеранського розвитку можна знайти на сайтах вишів.

Перше в Україні соціальне СТО відкриють у Полтаві

Благодійний Фонд “Вільні та Незламні” запускає новий проєкт — соціальне СТО “Вільних” в Україні (м. Полтава).

СТО “Вільних” — це масштабний проєкт, що має на меті надавати якісні автомобільні послуги та підтримувати українських військових. Кошти, виручені за ремонт цивільних машин, ітимуть на безкоштовний ремонт бойових авто. На СТО “Вільних” будуть доступні всі послуги: від звичайної діагностики за донат до складного капремонту двигуна.

Офіційне відкриття відбудеться 7 жовтня о 16:00 за адресою: вул.Заводська, 15. 

Щоб отримати додаткову інформацію, будь ласка, зв’яжіться з нами по e-mail: stovilnykh@gmail.com. Для питань та уточнень щодо заходу звертайтеся до директора БФ “Вільні та Незламні” Дениса Кляпа за номером: +380 (95) 135 10 19.

Довідка

Благодійна організація “БФ “Вільні та Незламні” заснована 4 серпня 2022 року з бажанням забезпечувати надійний тил для наших військових та підтримувати тих, хто цього потребує. Фонд займається допомогою військовим, евакуацією з гарячих точок, підтримкою дітей на деокупованих територіях, допомогою тваринам. Детальніше тут: http://surl.li/ltjy. 

Доглядають врятованих коней, реабілітують військових і тренують дітей. Цей кінний клуб на Полтавщині продовжує працювати попри війну

Альона Дика з дитинства любила коней, понад десять років займалася верховою їздою в Іспанії, а після повернення в Україну заснувала власний кінний клуб «Ей-Ді». Тут навчають дітей кінному спорту, займаються реабілітацією військових та проводять безкоштовні заняття для дітей з інвалідністю.

Не було змагання, із якого учні не привезли б жодної медалі, а деякі випускники вже працюють тренерами в престижних лондонських клубах. Також під час повномасштабної війни «Ей-Ді» став прихистком для понад пів сотні евакуйованих коней.

Як попри брак коштів кінний клуб працює під час війни, Альона розповіла ШоТам.

Професійно займатись кінним спортом почала на заробітках

– Любов до коней у мене ще з дитинства. Я часто їх малювала, а батьки на зимові свята водили нас у місто покататись верхи. Коли підросла, то дізналася, що мій хрещений має невеличку стайню з кіньми. Десь із десяти років я її відвідувала, спілкувалася з іншими дітьми, які туди приходили, та допомагала доглядати за кіньми. Тоді зрозуміла, що дуже люблю цим займатися.

У 18 років я поїхала за кордон та влаштувалась на роботу хатньою робітницею в одну хорошу сім’ю. Із часом вони стали цікавитися моїми захопленнями, і з’ясувалося, що в їхніх родичів є невелика стайня. Я стала частою гостею цього місця, а потім купила собі першого коня та познайомилася з гарним тренером. Жила там більш як десять років, навчалася в різних закладах, займалася іспанською виїздкою та брала участь у змаганнях. Ми виїжджали в Європу, Німеччину, Францію, Бельгію. В Іспанії цілий культ верхової їзди, і я стала його прихильницею.

2011 року я повернулася в Україну. Із часом ми з чоловіком придбали двох коней, і наші друзі та знайомі часто просили покататись на них. Тоді чоловік спитав, чи не хотіла б я професійно займатись тим, що так люблю. Ми докупили ще кількох коней і створили власний кінний клуб. Спершу клієнтами були друзі та знайомі, а потім я рекламувала нас у соціальних мережах, тому ми швидко набрали обертів і стали відомими. До повномасштабної війни в нас у клубі було 15 власних коней.

Не залишали ферму, бо там були коні

24 лютого ми прокинулись і були шоковані, як і всі українці. Я звично встала о 6-й ранку, мала зібрати дітей до школи та піти в стайню. Але над нашим будинком пролетів літак. За звуком я зрозуміла, що це бомбардувальник, бо в дитинстві жила поблизу військового аеропорту. Далі почула постріли від роботи ППО. Мій чоловік тоді вже був на роботі на фермі, при якій у мене була стайня. Він зателефонував, сказав про початок війни та що потрібно вивозити дітей. Я дуже перелякалася за коней і весь ранок думала, що з ними робити. Ми з чоловіком відвезли дітей до батьків у село, а самі ж повернулися на ферму й жили там чотири місяці в невеликому обладнаному офісі.

Я є суддею з кінного спорту, мене знають люди з усієї України. Із часом ми отримували багато дзвінків із проханнями прийняти коней хоча б на перетримку.

За весь час великої війни ми прийняли понад 60 коней із Харківської, Донецької та Сумської областей. Наша стайня на той час була невелика, але мали період, коли там одночасно розміщувалось 42 евакуйованих коні. Тоді вони жили, як у рукавичці.

Далі їх вивозили за кордон ті власники, які мали таку можливість. Більшість із них спершу везли тварин, потім евакуювалися самі. На жаль, деякі коні залишались без власників, бо ті загинули. Таких тварин ми віддавали перевіреним людям чи дарували.

Перший час у нас були свої запаси сіна та зерна для власних коней. Але ж ніхто не очікував, що буде війна таких масштабів. Це був дуже важкий період фізично та емоційно. Коли ми бачили, що вже не можемо впоратись самостійно, то почали звертатися за допомогою у фонди. Отримали значну допомогу від UAnimals, які допомагали в закупівлі ліків. Ще нас підтримали один американський фонд та Всеукраїнська федерація кінного спорту. Але найбільше допомагали небайдужі люди, які долучалися до зборів на сіно та вакцини.

Якось був такий місяць, що лише сіна ми мали придбати на 40 тисяч гривень, аби утримувати всіх евакуйованих коней. Тоді виїхали майже всі діти, що в нас тренувалися, не було заробітку, тому ми трималися лише завдяки волонтерам та людям, які безкорисно пропонували допомогу.

Випускниці нашого клубу працюють у Лондоні

– До повномасштабної війни в Україні була заснована програма «Дитячий олімпійський StartUp». У змаганнях із верхової їзди брали участь діти від трьох-чотирьох рочків. І дітки з нашого кінного клубу теж. Не було таких змагань, щоб ми не привезли хоча б одну медаль.

У нас тренувалося багато дітей. Дві наші випускниці зараз працюють у престижних кінних клубах Лондона, чим я дуже пишаюсь.

Зараз у нас тренуються діти, які евакуювалися з Харкова, а ще з-за кордону повертаються наші учні. Але нам все одно важко, бо не вистачає тих коштів, які ми заробляємо. Фактично весь прибуток від кінного клубу витрачаємо на утримання коней. Наразі маємо ще трьох коней, яких вивезли з Харківщини та 22 своїх коней. А ще в нас живе маленький віслючок.

Військові залишали кошти на столі, хоча для них заняття безкоштовні

Від 2014 року до нас зверталися організації, які займалися реабілітацією військових із зони АТО. Ми заснували безкоштовну програму, за якою можуть приїхати військові з психологами. Вони займаються за своїми методиками, а ми катаємо на конях їх та їхні сім’ї. У цьому році, під час уже повномасштабного вторгнення, ми самі звернулись у військові центри комплектування з пропозицією реабілітації військових.

Іноді захисники приїжджають самі, із власної ініціативи. Були випадки, що військові приїжджали з рідними в цивільному одязі та не зізнавалися, що вони служать. Коли ми здогадувались і говорили їм, що для військовослужбовців у нас безкоштовне катання, то вони відмовлялись від цього. Казали, що в нас багато коней, яких треба доглядати й часто залишали кошти просто на столі.

А ще ми проводили заняття для дітей з інвалідністю. Від 2016 року в нас було 72 дитини, які відвідували заняття безоплатно. Частину коштів на це покривала програма від міської влади. Зараз є безкоштовна група, де вчаться шість діток. Усі наші коні спокійні, не агресивні, тому діти почуваються біля них у безпеці.

Коли бачу дітей щасливими, що вони не сидять вдома за гаджетами, а розвиваються, то я дуже радію. У мене є двоє синів-близнюків, яким зараз по 9 років. Вони обожнюють кататись на конях і теж беруть участь у змаганнях. Кожен із них має власну конячку та обмундирування. Вони дуже сумують, коли я їду до коней, а їм доводиться залишатися вдома та робити уроки. Не раз після цього вони самостійно викликали таксі та приїжджали до мене на тренування.

Клуб є сенсом усього мого життя

Зараз нам дуже складно, заготовляємо сіно на зиму, тому потрібно багато коштів. На жаль, нам довелось продати шістьох коней, аби могли утримувати всіх інших. Це складно, бо ми їх доглядаємо, тренуємо та любимо, а потім мусимо робити такий складний вибір.

Ми намагатимемося зберегти тих тварин, які зараз у нас є, адже для мене кінний клуб є сенсом усього мого життя. Найбільше я мрію про завершення війни, щоб ми перемогли та всі люди повернулися додому. А ще мрію добудувати наш клуб, гарно облаштувати територію та створити максимально комфортні умови, щоб дорослі та діти проводили тут більше часу.

Складно щось планувати в наших умовах, але я б дуже хотіла в кінному клубі розвивати напрям фізичної реабілітації. Хочемо співпрацювати з медиками, аби допомагати військовим, які мають ампутації кінцівок. А ще хочемо активніше залучати молодь до занять кінним спортом та прищеплювати любов до природи. Дітей усе більше захоплюють сучасні технології та не виключено, що в майбутньому вони бачитимуть коней лише на картинках. Ми б хотіли того не допустити.

ЦГЦ запрошує полтавців на тренінги з життєво важливих навичок

Полтавський осередок Центру готовності цивільних підготував новий графік навчань. У розкладі перших жовтневих тренувань – три теми. Для безпеки учасників на події необхідно зареєструватися заздалегідь. Усі деталі про місце проведення волонтери ЦГЦ повідомлять телефоном.

Форми для реєстрації:

«Стрілецька справа 2.0. Тактика ведення бою»

https://forms.gle/e6EcCg6DJhYc7VBU9

7 жовтня, 9:00

«Домедична допомога. Зупинка кровотеч»

https://forms.gle/ctkGJtib7GBD9mVW6

7 жовтня, 10:00

«Бойові дії в умовах міста»

https://forms.gle/9goKUhqELppkeKK79

8 жовтня, 14:00

Вхід: благодійний внесок до БО «БФ Сергія Притули».

Командир полтавського КОРДу: «У нас на генетичному рівні закладено захищати свою державу, дім та родину»

Командир полтавського спецпідрозділу поліції «КОРД» Андрій Наливайко вже понад 9 років боронить Батьківщину. Він разом із колегами нищив колони техніки «асвабадітєлєй», які рухалися в бік столиці, збивав дрони та затримував ворожих корегувальників на Миколаївщині. Наразі несе службу на Херсонщині.

Перше «бойове хрещення» воїн отримав 2014 року. Правоохоронці пліч-о-пліч зі штурмовою бригадою десантників відбивали село Червоний Лиман на Донеччині.

Уночі їхня колона потрапила в засідку. Оборонців, позбавлених можливості на вузькій дорозі змінити напрямок руху, обстрілювали з усіх можливих видів зброї. Правоохоронці спільно з військовиками 79-ї бригади не лише під щільним вогнем йшли вперед, а й вибили росіян із їхніх позицій.

– Саме в цьому бою я багато чого навчився у військовиків, а ще мене вразив їхній незламний дух, те, як вони з козацьким драйвом «насипали» ворогам. Це мотивує. Ти стаєш упевненішим у собі, емоційно менш вразливим та внутрішньо готовим битися і йти далі, – говорить Андрій Наливайко.

Отриманий бойовий досвід став у нагоді захисникові в лютому 2022 року, коли він із колегами нищив російські колони техніки, які намагалися прорватися до столиці через дороги Полтавщини.

– Згодом нас перекинули до Миколаївщини. У складі зведеного загону Нацполіції ми протидіяли роботі диверсійно-розвідувальних груп, а також виявляли ворожих коригувальників, – пригадує боєць.

Нині поліцейський проходить службу на Херсонщині. У складі мобільних груп спецпризначенці нищать ворожі дрони, виявляють пособників, які допомагають окупантам.

Полковник поліції стверджує, що сили та завзяття в боротьбі з окупантом надає його донечка. Ще 2014-го, коли дівчинці було лише 4 роки, він завжди відчував у своїй руці тепло її долоньки.

– Коли потрапляли в засідки, доводилося багато відстрілюватися. Мені допомагало постійне відчуття в руці дитячої долоньки. І хоча донечці зараз 14, відчуття її долоні й донині дає мені сили та завзяття для боротьби та відсічі ворога, – розповідає воїн.

Є в Андрія Наливайка й потужне місце родинної сили. Від прадіда в Полтавській області залишився старенький будиночок із ділянкою землі, де мешкало не одне покоління його пращурів.

– Ми не забуваємо про своє «коріння», а ще пам’ятаємо про трагічні події минулого. У саду – могили діточок (по материнській лінії), які померли від голоду 1932-1933 років. А рідних по батьковій гілці вислали в той час до Архангельської області рф. Їм вдалося вижити та з часом повернутися на Батьківщину. У нас на генетичному рівні закладено захищати свою державу, дім та родину. За Батьківщину ми будемо битися, допоки не виб’ємо останнього окупанта з України. Нам лише потрібно якомога більше набоїв – і Перемога буде за нами, – переконаний боєць.

 

«Йому назавжди 18»: полтавців запрошують на відкриття муралу й концерт до Дня захисників і захисниць України

1 жовтня, у День захисників і захисниць України, о 13:00 біля Полтавської музичної школи №3 ім. Бориса Гмирі відбудеться відкриття муралу «Йому назавжди 18», присвяченого полтавському музикантові Максиму Краснокутському, який загинув, захищаючи нашу державу.

Міський духовий оркестр «Полтава» під орудою заслуженого артиста України Едуарда Головашича за участі вокального ансамблю «Форманта» ПМШ №3 ім. Бориса Гмирі представить концертну програму з нагоди Дня захисників і захисниць України.

Як завжди, живий звук, непідробні емоції…

Ми творимо для людей, із вірою в Перемогу та вдячністю кожному захиснику й захисниці за наше сьогодення й майбуття.

 

 

Перша психологічна допомога в надзвичайних ситуаціях та адаптація ветеранів на підприємствах – два тренінги, які в Полтаві проведуть залучені експерти

Полтавський осередок Центру готовності цивільних підготував новий графік навчань для містян. У розкладі із 25 вересня по 1 жовтня – чотири теми, серед яких дві новинки, які проведуть залучені експерти з психологічного хабу Tanto. Для безпеки учасників на події необхідно заздалегідь зареєструватися. Усі деталі про місце проведення волонтери ЦГЦ повідомлять у телефонному режимі.

Організатори тренінгів для цивільних на різних етапах війни експериментують із можливою тематикою, аби учасники подій могли отримати максимально актуальну інформацію. Найближчі два тижні можна навчитися користуватися зброєю, удосконалити навички домедичної допомоги за різними напрямками, а також підсилити обізнаність у психологічній підтримці. Один із тренінгів, що стосується ефективної адаптації ветеранів, розрахований на керівників, співробітників і НR-менеджерів приватних компаній.

Анкети для реєстрації на події в Полтаві:

«Перша психологічна допомога в надзвичайних ситуаціях та спілкуванні з людьми, які пережили сильний стрес»

https://forms.gle/dJ5TDfrLaF24uPkR7

29 вересня, 17:00

«Адаптація ветеранів на підприємствах та в організаціях» (для організацій)

https://forms.gle/EnVjN1xQJesTvX5bA

30 вересня, 10:30

«Домедична допомога. Серцево-легенева реанімація»

https://forms.gle/VARxSn4EyDkgJTrV8

30 вересня, 10:00

«Стрілецька справа. Базові основи поводження зі зброєю»

https://forms.gle/jN76VrbtoFQJSX2P9

1 жовтня, 9:00

Вхід: благодійний внесок до БО «БФ Сергія Притули».

 

Як на Полтавщині очищають воду для місцевих, переселенців та військовиків

«Звичайна сільська жінка», – так Лідія Чернига з Полтавщини описує сама себе. Та не простою сферою вона вирішила займатись – очищує воду для питних потреб.

Усе розпочалось навесні 2021 року, коли жінці запропонували участь у навчальній програмі з можливістю отримати ґрант на відкриття власної справи. Запуск бізнесу припав на повномасштабне вторгнення. Як Лідія надає питну воду для волонтерів та військовиків, у навчальні заклади та переселенцям, розповіла для ШоТам.

Вони казали «не висовуйся», а я йшла трошки проти течії

– Я – проста жінка у віці 50+, народилась і живу в селі Білики на Полтавщині. Прожила всі реалії радянських часів: працювала як молодий спеціаліст у колгоспі, на початок моєї карʼєри припала Чорнобильська катастрофа з усіма її наслідками. Мабуть, у цьому є певний відбиток у моєму світогляді.

Попри те, що я була жовтеням, комсомолкою й мала рекомендацію до лав комуністичної партії – це все ніяк не зробило мене такою, якою очікувала влада. Система була така, що ми всі мали бути її частиною. Всюди говорили: «Не висовуйся, це може погано закінчитися». Усе одно я йшла трошки проти течії. Тож моя карʼєра в колгоспі не дуже склалась.

Більшість життя пропрацювала за фахом землевпорядника. Призупинила роботу лише на період складної операції та реабілітації. Та коли повернулась, знову через те, що я мала власну думку і щось пропонувала, моя карʼєра зійшла нанівець. Я висловлювала не особисті забаганки, а показувала, як має бути за законодавством та наукою землевпорядкування. На мене почали «шикати» та хотіли обмежити в роботі. Звісно, іти проти системи самій – дуже складно, але й прогинатися не дозволяли моральні орієнтири.

Тож останні роки я як особа з інвалідністю не працювала. Разом із чоловіком займались домашнім господарством. Повністю забезпечували себе самі: сад, город, птиця.

Використала знання та досвід, аби створити корисний для громади бізнес

– Наше село розташоване в зоні присутності великого аграрного бізнесу «Астарта». Вони багато інвестують у соціальний, культурний та інший розвиток місцевості. У квітні 2021 року анонсували ґрантовий проєкт про започаткування власної справи для сільських жінок зі складними життєвими обставинами (наприклад, з інвалідністю або багатодітних мам, або таких, які повернулись із місць позбавлення волі).

Керівниця відділу корпоративно-соціальної роботи компанії, моя давня знайома, звернулась до мене: «Спробуй, це твій шанс. Навіть якщо передумаєш, завжди буде можливість відмовитись». Я подумала, порадилася з родиною й заповнила анкету. Спочатку хотіла створювати якусь крафтову продукцію, тим паче, у нас у сімʼї вже був подібний досвід. Але фізично ми б з чоловіком не змогли забезпечити необхідну роботу. Тому шукали щось таке, де б продукт вироблявся на обладнанні.

Став у нагоді мій волонтерський досвід у своїй рідній сільській школі. У 2015-2016 роках ми втілювали проєкт ВООЗ із доступу до чистої питної води та санітарії. У нас тоді не було водогону у районі, воду беремо з поверхневих джерел (по-простому – із криниць та свердловин). Однак ніхто не знав ні про якість, ні про безпечність такої води.

Протягом двох років тут робили дослідження й виявили, що в нашій воді – у 9,5 раза перевищено гранично допустимі концентрації розчинених речовин. Це стало переломним моментом, аби ґрантодавець надав обладнання для очищення води в школі та переконання батьків учнів, що це дійсно потрібно.

Отже, коли випала нагода розпочати свій бізнес, я згадала про воду. Я знала проблему, розуміла, кому це потрібно і, що найголовніше, уміла це вирішувати. Усе склалось, наче пазли. Тож своє завдання я сформулювала так: забезпечити доступ до питної води в нашому селищі.

Найскладніше – зламати міф у людей про чистоту води з криниці

– Майже кожен житель глибоко переконаний, що в його криниці – найчистіша вода. Говорять різне: і те, що вода смачна, і що діди пили й довго жили, і діти-от народжуються здорові… Тому я не змінюю їхнє уявлення насильно, а забезпечую альтернативу.

Хоча воду можна й у магазині купити, але там вона вже в пляшках, і людина платить за тару, логістику, бренд і, найменше, за саму воду. У моєму пункті очищення та розливу води людина платить лише за воду. Це, по суті, місцева вода, яка проходить шлях очищення системою зворотного осмосу. До того ж процес повністю відкритий – це такий собі водний шоурум.

Крім цього, ми діємо за протоком Полтавського обласного центру метрології, стандартизації й сертифікації щодо відповідності води для споживання. Плюс ми пропонуємо настільну лабораторію, де кожна людина може протестувати свою воду. Так кожен може самостійно переконатись, чи йому дійсно потрібно очищувати воду зі своєї криниці чи свердловини.

23 лютого 2022 року я мала дзвінок із менторкою, ми пропрацьовували маркетингові аспекти роботи. Я одночасно говорила з нею й приймала пологи в нашої собаки. Тож на ранок 24-го в нас було 5 цуценят та інформація про повномасштабне вторгнення. Далі вже почались дзвінки від родичів, друзів. Багато що відбулось, і мій бізнес-план потребував змін, мʼяко кажучи. Але очищення води не втратило актуальність, а навіть навпаки.

У селі по-різному реагували на таку пропозицію. Неочікувано, але першими моїми клієнтами стали переселенці, які зупинились у нас. У нашій громаді – 11 тисяч своїх жителів, і ще 2700 людей приїхали в пошуку прихистку. Це майже +25% до місцевого населення. І саме вони стали агентами змін у культурі споживання чистої води.

Переселенці буквально шукали цю воду. Невдовзі вже місцеві жителі стали питати: «Чи скоро ти відкриваєшся? Бо люди шукають тебе». І тоді в березні 2022-го я просила власника приміщення швидше закінчити ремонт, бо я готова вже встановлювати обладнання.

Готова надавати послугу навіть одному клієнту, бо вода – це життєва необхідність

– Мій пункт очищення води знаходиться недалеко від дому – 20 хвилин пішки. Поки немає такої кількості людей, аби я могла працювати повний день зранку до вечора, тому підлаштовуюсь під запити.

До повномасштабної війни я складала бізнес-план, за яким точка беззбитковості мала настати максимум через п’ять місяців. Але війна, як і скрізь, внесла свої корективи.

Нині майже половину очищеної води я віддаю безкоштовно: забезпечую кілька волонтерських напрямів, які везуть воду до цивільних та військовиків. А також безплатно надаю воду в будинок сімейного типу, які перемістили до нас із Донеччини, Центр надання адміністративних послуг селищної ради, станцію екстреної медичної допомоги й ТЦК та СП. Для мене така соціальна відповідальність – це справа честі. Бо всі повинні мати доступ до чистої питної води.

Із клієнтами я контактую через групу у Вайбері. Там вони можуть залишити свій запит на кількість води і зручний час. Це бачать інші учасники й уже підлаштовуються під обраний час, коли я буду на місці. У мене немає правил чи обмежень за кількістю людей, наприклад, що я прийду лише після 10 запитів. Ні, я не відмовлю, навіть якщо напише одна людина. Не маю морального права.

Така ж сама група в мене створена з волонтерами. Іноді вони приїжджають зі своїми діжками, іноді питають, чи є вже розлита вода. Так ми погоджуємо час і обсяги й працюємо за погодженим графіком.

Якщо ж я відсутня – їжджу на лікування чи в мене інші поїздки, то маю з-поміж наших клієнтів волонтерку. У неї є санітарна книжка, жінка ознайомлена з усіма процесами, тож заміняє мене.

Хотіла б розвиватися: доставляти воду в інші громади й придбати автомати для розливу

– Я подала заявку на проєкт від Естонської ради з питань біженців разом із запорізьким фондом «Єдність та майбутнє» та пройшла навчання. При написанні бізнес-плану зазначила таку проблему: у мене є обладнання, і я наливаю воду клієнтам у їхню тару; хотіла б розвиватися та, наприклад, доставляти воду в інші громади, однак не маю 19-літрових бутилів. Отже, мені потрібні були: тара, генератор, бо почались блекаути, змінні картриджі для очищення води. Так я отримала ґрант у 100 тис. грн на закупівлю матеріалів при максимально можливому фінансуванні у 150 тис. грн.

Був ще інший проєкт – премія від Франко-української торгово-промислової палати «Створено жінками». Лише 10 заявок із 300 потрапили у фінал, зокрема моя. Отриману премію в 100 тис. грн я планую також використати для розширення бізнесу.

Самі клієнти пропонують способи, як мені покращити чи збільшити роботу. Наприклад, часто кажуть про автомати самообслуговування для розливу води. Я промоніторила: кожен апарат коштує 100+ тисяч гривень. Але якщо клієнти хочуть, то маю йти назустріч. Наразі веду перемовини з виробником таких апаратів і хочу встановити за погодженням власника приміщення.

Інший запит – це відкрити в сусідній громаді точку з віддаленим робочим місцем. Бо довозити туди воду я можу в соціальні та навчальні заклади, а роздрібним споживачам це некомфортно. Уявіть, що приїхала діжка з водою, вишикувалася черга, як за молоком у радянські часи. Це ненормальне ставлення до людей. Треба бути на місці та створювати комфортні умови й послуги. Уже маємо партнерів у громаді та обговорюємо нашу співпрацю з фінансового й організаційного боку. Рано чи пізно ми все зробимо, але хочеться якнайскоріше.

Я переконалася, що жінка може все. У селі чи в місті, у будь-якому віці, у будь-якій сфері. Варто лише вірити та памʼятати, що немає нічого неможливого, якщо є палке бажання.

«Веземо з дому їжу та обійми». Як волонтерський хаб «Криївка» на Полтавщині щодня допомагає українському війську

До повномасштабної війни Олена Кравченко з села Лутовинівка організовувала концерти та свята, а тепер їздить на передову й привозить захисникам продукти та обійми з дому. Разом із сестрою Оксаною та односельцями вона допомагає військовикам від перших днів вторгнення.

Жінки збираються у волонтерському хабі, який назвали «Криївка», готують та надсилають їжу на фронт, а також збирають овочі, фрукти, випічку та маскувальні сітки від людей із сусідніх сіл. Про волонтерство, яке почалося з вареників і переросло в регулярні поїздки на фронт, Олена розповіла ШоТам.

Від інженерки до організаторки та волонтерки

– За освітою я інженер-технолог сільського господарства, до декрету працювала на заводі. У мене є двоє синів, я була в батьківському комітеті, тому часто організовувала для дітей різні поїздки, розваги та свята. І коли в нас у селі з’явилася вакансія працівника культури, я вирішила спробувати. Від травня 2021 року працюю завідувачкою в Лутовинівському будинку сімейного дозвілля.

Раніше ми займались художньою самодіяльністю, співали пісні, організовували концерти, святкували дні села та влаштовували ярмарки. Зараз проводимо благодійні заходи та на замовлення вітаємо колективом людей зі святами. Зароблені кошти також спрямовуємо на допомогу війську.

Спершу допомагали продуктами хлопцям із ТрО в Полтаві

– Від початку 2022 року в нашому районі всі села активно готувались до святкування Міжнародного жіночого дня. І ще ввечері 23 лютого ми зібрались у сільському будинку культури на репетицію. А наступного ранку мені зателефонувала сестра Оксана з Полтави й сказала, що почалась повномасштабна війна. Чи очікувала я цього? Не зовсім, адже мало читала новини, телевізор майже не дивлюсь, а чоловік завжди говорив, що все буде гаразд. Тому ці події стали для мене справжнім шоком та великим стресом.

Сидіти вдома я не могла – уже наступного дня ми разом зі старостою ходили селом та дивились, де можна облаштувати бомбосховища. Тоді ж зателефонувала сестра й спитала, чи можемо ми допомогти продуктами хлопцям із ТрО в Полтаві. Я кинула клич у Фейсбук-групу «Лутовинівська культура», попросила людей допомогти, чим можуть. Я не очікувала, що відгукнеться фактично вся наша Козельщинська громада! Уже 27 лютого ми відправили на Полтаву три машини з продуктами. Коли втомлені поверталися з міста ввечері, то нас у старостаті чекали люди з питаннями, що робитимемо далі. Усі ми тоді мали дуже заряджений настрій. Від того часу почалась моя історія волонтерства.

Нашою візитівкою спершу були вареники

– Коли я потрапила додому, то побачила в новинах сюжети про те, що в школах по селах люди почали збиратись ліпити вареники та передавати військовикам. Я звернулась до директора відділу освіти й попросила, аби ми приходили до школи ліпити, адже все одно навчання не було. Вареники стали нашою візитівкою на початку вторгнення. Ми називалися батальйоном «Лутовинівський вареник» і передавали їх на деокуповані території, переважно на Сумщину, а потім уже і військовикам.

Люди з нашого села приносили картоплю, сир чи капусту для начинки. Потім моя сестра діставала борошно в Полтаві та привозила нам. Ми знайшли багато морозилок у селі, де зберігали вареники, потім все пакували й надсилали. А люди з сусідніх сіл переважно приносили нам випічку.

Мій односелець працював у Полтаві в пункті, куди приходили внутрішньо переміщені особи отримувати допомогу. Під час розмови його спитали, чи не знає, де розташована Лутовинівка. Він відповів, що живе в цьому селі, і тоді люди зі сльозами ділились: дуже вдячні за наші вареники і не знають, що з ними було б, якби не ця допомога.

«Я нагодую чужого сина, а хтось нагодує мого»

– Місця для всіх охочих допомогти не було, тому наш сільський фермер допоміг зробити ремонт у приміщенні колишньої колгоспної їдальні, а ми облаштували там свій волонтерський хаб «Криївка». Тут ми збираємо продукти, маємо дві газові та дві електричні плитки, а також готуємо їжу для військовиків. Зазвичай я присвячую роботі в хабі першу половину дня, бо ввечері організовую репетиції з людьми. Але на зв’язку постійно, тому, якщо будуть охочі попрацювати, завжди прийду й відчиню людям приміщення.

«Лутовинівські помагайчики, збираємось на борщик! Починаємо з 9:00, приходьте, хто може», – моє повідомлення в чаті, яке люди ніколи не ігнорують, а приходять та допомагають. Буває так, що приходить багато людей, а коли сезон і потрібно доглядати за городом, приходить менше, але постійно хтось є – до 20 осіб.

Є люди, які готують у «Криївці», а є й ті, хто робить це вдома після роботи. Часто приходять жінки, у яких воює син або чоловік. Кажуть, що нагодують чужих синів, а хтось нагодує їхніх. А ще приходять дітки, які часто самі питають, чим допомогти. Наймолодший помічник навчається в третьому класі. Допомагають також і мої сини та племінники.

У «Криївці» готуємо, пакуємо та збираємо все необхідне

– Мій чоловік зараз мобілізований і служить на фронті, але раніше був «мозковим центром» нашого волонтерського хабу, відповідав за всі організаційні речі та ремонтував усе, що треба. Минулого літа ми купили герметичний автоклав, адже готували рибні консерви чи тушківки. А чоловік придумав готувати сухі борщі. Ми нарізаємо рагу овочів, складаємо їх у спеціальні герметичні пакети, а потім потрібно туди додати 400-500 мл кип’ятку – і буде дві порції готового борщика.

Так само пізніше ми почали готувати тушковану картоплю з м’ясом, гречану кашу чи рибу в томаті. Так ми почали готувати сухпаї в автоклаві на вихід для хлопців. Зараз ми маємо автоклав на понад 70 пакетиків.

А ще наш хаб є перевалочним пунктом, де ми збираємо все необхідне. У сусідній Козельщині жінки теж організувались у перші дні повномасштабної війни та плетуть маскувальні сітки. Я забираю ці сітки, а сестра вже надсилає військовикам. У наш хаб приїжджають люди з усіх довколишніх сіл. Передають випічку, овочі, фрукти, домашні закрутки, воду, подушки, каремати, компоти, яйця, зелень, солодощі та все, що необхідно на фронті.

«Вірте в нас так, як ми віримо у вас»

– Понад рік я організовувала роботу в рідному селі, а все необхідне від нас на фронт возила моя сестра. Коли Оксана минулого року приїжджала з фронту, то хлопці нам переказували таку фразу: «Вірте в нас так, як ми віримо у вас». Ця фраза надихає нас і досі. Пізніше я відчула, що теж маю поїхати на передову разом із сестрою. Коли я їду на Схід та бачу очі захисників, то хочу туди їхати знову. Я випадаю з життя на кілька днів, бо треба все приготувати, зібрати, бути довго в дорозі, а потім відпочити, але воно того варте.

Коли ми приїжджаємо, то спершу багато обіймаємось, бо саме так передаємо хлопцям тепло з дому. Коли я їздила на фронт до наших односельців, то після повернення зустрілась із дружиною одного з них, обійняла її та сказала, що це передачка з фронту.

Коли цей чоловік там мене обіймав, то теж думав про свою дружину. Це дуже цінні емоції, які додають сили працювати. Військовослужбовці завжди усміхнені та запитують як справи вдома, адже історії з цивільного життя додають їм сили для боротьби. А ще вони дуже радіють, коли читають написи на коробках, які придумують наші волонтери. Військовики своєю чергою підписали снаряд «від козельщинських спідниць» та надіслали його ворогу.

Маємо бути гідним тилом та надійною підтримкою для захисників

– За весь час роботи я пишаюсь тим, що люди не перестають ходити на волонтерство та присвячувати цьому свій час. Бувають моменти, коли допомагають менше й ми відчуваємо занепад сил, але все ж ми тримаємось та продовжуємо робити свою роботу. Мені ніколи не відмовляють, коли я звертаюсь по допомогу. Ми розуміємо, що для перемоги нам потрібна зброя, але віримо, що наші передачки з дому з нашим теплом, також допомагають захисникам наближати перемогу. Я мрію про перемогу та працюю з надією, що вона скоро буде. Ми мріємо наліпити наших вареників, зібрати всіх людей, які нам допомагають, та запросити тих, кому ми допомогли. Я закликаю всіх допомагати, хто чим може: донатами, працею, продуктами чи речами. Чим більше зараз ми вкладемо в нашу перемогу, тим швидше вона настане. На фронті зараз воюють найкращі люди, а ми маємо бути міцним тилом, щоб бути гідними тих, хто зараз нас захищає.

Фото надали Олена Кравченко та ШоТам

У Полтаві вшановують пам’ять полеглих захисників України

Сьогодні, у дев’яту річницю Іловайської трагедії, у Полтаві вшановують пам’ять захисників і захисниць України, які віддали своє життя в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої держави.

 

 

З нагоди цього біля Свято-Успенського кафедрального собору відбулася акція пам’яті. Під час неї присутнім нагадали про події історії, віддали шану полеглим хвилиною мовчання. Міський духовий оркестр “Полтава” виконав гімн України. Після цього архієпископ Полтавський і Кременчуцький ПЦУ Федір відслужив панахиду за загиблими воїнами. А голова обласної ради Олександр Біленький вручив нагороду родині загиблого Дмитра Юденка.

Навколо собору розгорнули виставку картин, присвячених нашим захисникам і захисницям. Поряд із ними – воєнні атрибути, соняхи й прапірці з прізвищами тих, хто загинув за Україну.

Новина оновлюється…