Мова української перемоги, або про Полтавську міську програму розвитку солов’їної: плюси та мінуси

Цього року Україна загалом і Полтавщина зокрема вперше відзначають День української писемності та мови 27 жовтня. 28 липня 2023-го президент підписав указ про зміну дати святкування з 9 листопада на 27 жовтня. Перенесення відзначення події повʼязане з переходом на новоюліанський календар, бо дата встановлення Дня української писемності та мови визначена в день памʼяті преподобного Нестора-Літописця. Сьогодні – це не тільки свято, але й нагода привернути увагу до стану нашої мови та ліків від малоросійщини й байдужості до питань української ідентичності. Ліків чимало. Серед них – ухвалення програм розвитку української мови, як обласних, так і на рівні громад.

Програма розвитку української мови – шлях довжиною у два десятиліття

Віднедавна таку програму ухвалили депутати Полтавської міської ради. Полтавська міська територіальна громада наразі єдина із 60 громад області, де є чинна мовна програма.

Ідея її створення не нова. Протягом останніх десятиліть на цьому наголошували товариство «Просвіта», Рух, національно свідома інтелігенція, адже нашу мову російські імперіалісти впродовж століть прагнули вбити.

Всебічне утвердження української мови – справа національної безпеки, бо росіяни ведуть геноцидну війну проти української нації. Мета загарбників – убити українську націю не лише фізично, але й духовно, Мова –ключовий чинник ідентичності, кровотворний організм нації. Недарма ж бо Ліна Костенко писала: «Нації вмирають не від інфаркту, нації вмирають, коли їм відбирає мову». А нині, як ніколи, актуальний вислів Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного: «Українська мова – це мова наших батьків, дітей, це мова нашої перемоги».

Як відомо, поштовхом до утвердження нашої мови став ухвалений Верховною Радою України 25 квітня 2019 року закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Ним серед іншого передбачено й створення нової державної інституції. Це Уповноважений із захисту державної мови. Його завданнями є захист української мови як державної, захист права громадян України на отримання державною мовою інформації та послуг у сферах суспільного життя, визначених цим законом, на всій території України й усунення перешкод та обмежень у користуванні державною мовою.

22 лютого цього року відбувся візит до Полтави Уповноваженого із захисту державної мови Тараса Кременя. Він завітав до обласного центру на запрошення автора цих рядків, депутатки міської ради Юлії Городчаніної та міської топонімічної групи, яка саме завершила тоді проєкт із українізації топоніміки Полтави. Ці експертні напрацювання більше відомі як «1-ша черга перейменувань об’єктів топонімії у Полтаві»: ішлося про виконання ст. 41 «Застосування державної мови в географічних назвах та назвах об’єктів топоніміки», згаданого вище мовного закону. Тарас Кремінь мав тоді виступити на сесії міськради під час розгляду питання «1-ої черги». Не склалося через політичні вітри, які тоді сильно віяли над ПМР. Однак візит не був марним: наша топонімічна група, автор цих рядків, Юлія Городчаніна влаштували зустріч із громадськістю Полтави, депутатками обласної ради Яніною Барибіною йНаталією Гранчак, студентами, викладачами кафедри української мови Полтавського національного педагогічного університету. Також Тарас Кремінь провів важливі зустрічі із головою обласної ради Олександром Біленьким і керівництвом облвійськадміністрації. На цих зустрічах він укотре актуалізував, озвучив ідею розробки обласної та міської програм розвитку української мови.

Також Тарас Кремінь та автор цих рядків провели зустріч із першим заступником міського голови Валерієм Пархоменком. На ній останній запевнив: міську програму ухвалять, а щоб вона була ефективною й креативною, влаштують перед цим громадське обговорення. Рухати процес доручили Інституту розвитку міста (ІРМ).

Маленький крок уперед

Тож програму ухвалили. Це крок уперед. Із повідомлення на офіційному сайті Полтавської міської ради: «Програму розвитку та функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя Полтавської громади на 2023 – 2025 роки» затвердила міська рада. Заходи Програми передбачають передусім підтримку і розвиток чинних громадських ініціатив, популяризацію української мови, культури та історичної свідомості української нації через спектр просвітницьких, культурних, науково-практичних та інформаційних заходів. Реалізація Програми сприятиме розширенню функцій та сфер застосування державної мови, поширенню української культури в усіх її проявах, створенню цілісного національного інформаційно-культурного простору, формуванню патріотично налаштованого громадянського суспільства. У рамках Програми планують розроблення та впровадження спецкурсів для керівників закладів загальної середньої, дошкільної та позашкільної освіти «Культура мовлення», «Ділова українська мова», проведення фестивалів з популяризації української мови, просвітницьких, літературно-мистецьких заходів, читацьких конференцій, виставок майстрів народної творчості, організувати мовну школу з метою підвищення рівня володіння державною мовою в педагогічних працівників різних освітніх галузей та багато іншого».

Програму слід удосконалити

А от із креативністю й фінансовою спроможністю програми, на жаль, не склалося. Усе тому, що ІРМ так і не провів тих громадських обговорень серед патріотичних інтелектуалів і всіх зацікавлених. Шкода, що таким совковим шляхом пішов і Департамент культури та туризму ОВА, де в кабінетній тиші підготували проєкт, але, попри публічні запевнення на зустрічі з Тарасом Кременем, так і не провели масштабні консультації з громадськістю. Досі обласну програму не винесли на розсуд депутатів обласної ради.

Що ж щодо чинної – міської? Ця програма, по суті, – оголошення про добрі наміри, план потрібних і важливих заходів. Але це не підкріплене коштами. Курси української мови? Яка цільова аудиторія, чи з’ясовано «больові точки», де саме найбільші проблеми? Вочевидь, що це внутрішньо переселені особи зі східних областей, працівники сфери послуг (ресторанів, кав’ярень, крамниць тощо), власники й менеджери магазинів, на багатьох із яких досі «красуються» російськомовні написи, водії таксі, маршруток та ін. Чи отримають фахівці, скажімо, викладачі кафедр української мови й літератури Полтавського національного педагогічного університету бодай якусь копійчину за те, що на волонтерських засадах навчатимуть охочих основ «солов’їної»? Запитання риторичне.

Чи потрібні ролики, соціальна реклама від лідерів громадської думки Полтавщини: громадських діячів, спортсменів, акторів, митців, письменників, книги-брошури вдрукованому й електронному форматах? Чи можливо їх створити «з повітря», безкоштовно? Ні, але один ролик-заклик до молоді чи загалом аудиторії вболівальників шанувати рідну мову від, скажімо, популярного футболіста «Ворскли» чи актора театру ім. Гоголя може зробити більше, ніж мільйон пафосних заяв чиновницької братії. Пригадую досвід громадського руху «Не будь байдужим!» у 2000-х. Вони проводили не лише мистецькі акції за участі найпопулярніших українських гуртів (скажімо, у Полтаві  концерт гуртів «Мандри» та «Мотор’ролла» на Співочому полі відвідало понад 5 тисяч молодих людей), але й видали масовим накладом та поширили цікаву, привабливу брошуру «Зроби подарунок Україні! Переходь на українську!». У ній вміщено міркування-заклики, особистий досвід різних відомих людей, зокрема музикантів, лідерів етно-рок гуртів «Гайдамаки» (Олександра Ярмоли), «Мотор’ролла» (Сергія Присяжного), «OT VINTA» (Юрка Журавля), «Мандри» (Фоми). А ще зібрано приклади людей, які вже перейшли на українську, й оприлюднено поради-рубрики «Максимум», «Чемний», «Симпатик» та «Мінімум» для тих, хто погано володіє українською й не може на неї перейти відразу.

Думки про потребу розділу програми «Мова та національна пам’ять»

На зустрічі з Валерієм Пархоменком обговорювалося й створення такого розділу програми, як «Мова та національна пам’ять». На жаль, ІРМ не «завів» це в програму.

Чи потрібно Полтаву брендувати як місто Івана Котляревського, як місто, де народився й творив зачинатель української літературної мови? Так, але ж у програмі немає розділу ні про створення якісного документального фільму про автора «Енеїди», ні про перегляди мультфільму «Енеїда» в музеях Полтави, ні про започаткування щорічного літературного фестивалю/читань під брендовою назвою «Енеїда». До речі, згідно з постановою Верховної Ради така дата, як 225 років від часу видання «Енеїди» Івана Котляревського (1798) цього року мала б у Полтаві широко відзначатися. Але…

А ще важливо і для шкіл (патріотичне виховання учнівської молоді повинно мати вимір конкретних справ!), і  для загалу міської громади актуалізувати знакову історичну подію – відкриття пам’ятника Іванові Котляревському. Як відзначив Департамент культури, молоді та сім’ї полтавської міськради 120-річчя цієї події? Фото семи чиновників із квітами біля пам’ятника? Навіть відеокамери в межах програми «Безпечне місто» не встановлено, тож у ювілейний рік якісь негідники знову вчинили акт вандалізму, укотре викравши горельєфи з пам’ятника…

За понад 30 років незалежності гуманітарний блок мерії так і не створив документального фільму про урочисте відкриття пам’ятника Котляревському. Відсутня така «опція» в мовній програмі… Але ж та подія була потужною українською національною акцією!

Як на мене, у документальному фільмі варто оприлюднити важливі факти:

– серед низки заходів із пошанування зачинателя української літературної мови Івана Котляревського було й урочисте засідання Полтавської міської думи в прикрашеній в українському стилі залі просвітницького будинку ім. Миколи Гоголя (теперішній кінотеатр «Колос»). З’їхалася вся тодішня українська еліта: Микола Міхновський, Леся Українка, Олена Пчілка, Дмитро Багалій, Христина Алчевська, Микола Аркас, Дмитро Багалій, Панас Мирний, Сергій Єфремов, Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко, Олександр Олесь, Василь Стефаник та ін. Тож ці події образно назвали «святом української інтелігенції»;

– міністерство внутрішніх справ російської імперії заборонило виголошувати привітання й узагалі виступати українською мовою. Тому голова Полтавської думи Ніколай Трєгубов як вірний провідник ворожої політики «руского міра» заявив: «Чітать на малорусском язикє запрєщено! Можно только на государственном язикє. Суізволіть малорусскую рєчь я нє імєю права!». Патріоти-промовці – учителька з Чернігова Андрієвська, мовознавець Борис Грінченко, письменниця Ольга Косач, вона ж Олена Пчілка, мати Лесі Українки – публічно засудили заборону висловлюватися рідною мовою. А Микола Міхновський згорнув текст свого виступу, сховав аркуші до кишені, а порожню течку віддав Трегубову. Учасники урочистостей заявили: українська мова заборонена, то й російської адреси читати не будемо.

– у своїх спогадах історик, дипломат, борець за незалежність у ХХ ст. Дмитро Дорошенко цей протест Миколи Міхновського описав так: «Головний бій мав бути увечері на академії. Перед самими зборами розійшлася чутка, що гостям з Галичини та Буковини дозволено виголосити привіти в українській мові, але більше нікому. Зближається черга на «своїх» промовців. …Першою говорить Ольга Андрієвська від чернігівського літературно-театрального товариства. Говорить тихим голосом, але українською мовою. Як тільки це розібрав Трегубов, підводиться з свого крісла, перебиває Андрієвську, сам блідий, і заявляє, що має наказ від міністра не допускати українських привітів. …Тоді встає і наближається до столу президії Микола Міхновський. Заявляє, що прибув як делегат від харківської адвокатури, привіз привіт українською мовою, але передає одну тільки обкладинку, текст повезе назад. …Михайло Коцюбинський робить те саме. Трегубов… мовчки приймає обкладинки, і їх скоро набралася ціла гора. В цей час з галереї чуємо голос: “Виходьте всі з зали”. І вся публіка як один муж підводиться з своїх місць, і протягом короткого часу театр спорожнів».

– у львівському часописі «Молода Україна» Микола Міхновський публікував «Відкритий лист до міністра внутрішніх справ Д. Сіпягіна» з приводу заборони напису українською мовою на пам’ятнику І. П. Котляревському у Полтаві: «Ваша безглузда заборона на пам’ятнику українському поетові є огидне знущання над нацією… Українська нація мусить спинити панування чужинців… Мусить добути собі свободи, хоч би захитається ціла росія!».

Де виконання постанов ВР про пам’ятні дати та ювілеї? Скажімо, цього року згідно з рішенням парламенту мала б бути пошанована така дата, як 100 років від початку політики «українізації» – заходів на підтримку розвитку української мови (1923). Полтавський край не стояв осторонь тих процесів. Але відповідний департамент у Полтаві не вдарив палець об палець. Ні тобі виступів у ЗМІ, ні «круглого столу», ні заходів у бібліотеках та міському центрі культури. Тиша… А як пошановані такі видатні мовознавці, уродженці Полтавщини як, наприклад, Павло Житецький чи Михайло Жовтобрюх? Ніяк… А таких – плеяда. Де документальне відео про них? Де просвітницькі ролики про цих достойників? Де книги популярного формату про діячів українського відродження різних історичних періодів, життя і діяльність яких пов’язані з Полтавщиною? Ці люди життя своє поклали заради того, щоб українська мова не зникла в умовах російської імперської задухи, щоб українці як нація збереглися. А як чинимо ми, невдячні нащадки, як плекаємо пам’ять про них?

Чому б не створити брошуру (знову таки в обох форматах, електронному для інтернет-користувачів і друкованому для бібліотек громади) про те, як протягом століть російський імперіалізм убивав українську мову? Це не дорого, але дієво!

Проте, як писав вище, зроблено перший крок. Сподіваюся, імовірні кадрові зміни в керівництві ІРМ сприятимуть процесу суттєвого вдосконалення Програми розвитку та функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя Полтавської громади на 2023 – 2025 роки. Слава Україні!

Представник УІНП у Полтавській області Олег Пустовгар

Міжнародна угода проти закону

13 травня минулого року між Урядом України та Урядом Французької республіки був укладений Рамковий договір щодо офіційної підтримки проекту з покращення водопостачання у місті Києві.

Проект офіційної підтримки від Уряду Французької Республіки на суму 70 000 000 євро строком до 31 грудня 2026 року складається із трьох 3 частин:
1) захист Деснянської і Дніпровської водопровідних станцій від гідравлічних ударів;
2) заміна двох трубопроводів, що йдуть від Деснянської водопровідної станції та проведення дослідження у пілотній зоні в мережі водопостачання з метою зменшення водовтрат;
3) оптимізація роботи Деснянської водопровідної станції та будівництво цеху рецеркуляції для очищення промивних вод і утилізації осадів, очищення промивних вод.

Як пише сайт “Комунальний Лоєр“, умови урядової Угоди містять зобов’язання для позичальника придбати у Франції французьких товарів, робіт і послуг на суму не менше 70% (від загальної суми кредиту) та закладалися 30% для придбання українських або іноземних товарів, робіт і послуг (крім французьких товарів, робіт та послуг).

Для реалізації проекту Угодою сторонами передбачено, що закупівля товарів, робіт та послуг в рамках контракту буде здійснюватися шляхом переговорної процедури, передбаченої законодавством України про публічні закупівлі.

Тобто, міжнародна угода містить посилання на застосування процедури закупівлі, яка визначена Законом України «Про публічні закупівлі»

Проте, українським парламентом прийнято законодавчі зміни, які утруднять виконання вищезгаданої міжурядової угоди, оскільки Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про публічні закупівлі» щодо створення передумов для сталого розвитку та модернізації вітчизняної промисловості» № 1977-IX від 14.01.2022 року показник складової у питомій вазі вартості сировини, матеріалів, вузлів, агрегатів, деталей, комплектуючих виробів та інших складових вітчизняного виробництва у собівартості товару (послуги, роботи) у 2022 році визначено на рівні, що дорівнює або перевищує 10%, а у 2026 році (це дата завершення проекту) дорівнюватиме або перевищуватиме вказаних 30%.

Таким чином, існує велика ймовірність щодо завершення проекту щодо покращення водопостачання, обумовлена частка українського сегменту товарів, робіт та послуг у реалізації проекту або буде легітимно нижчою за 30% або взагалі не буде використаною з огляду на іноземну альтернативу, яка дозволяється тією ж Угодою.

Детальніше про це читайте у статті “Водопостачання Києва. Міжнародна угода проти закону

В.І. Коновал

Гостра потреба чи звичайні бюрократичні кроки?

Дуже часто серед числа причин та «виправдань» у чиновників можна почути знайоме формулювання, що немає закону, який би був інструкцією для влади, бізнесу та громадян у реалізації успішних економічних проектів.

Однак, прийняття закону також ще не гарантує жодного позитивного результату.

Як пише сайт «Комунальний Лоєр», 21 жовтня 2021 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо розвитку виробництва біометану» № 1820 – IX.

Як пояснюють законодавці, розробка даного проекту спрямована на розвиток біогазу та біометану в Україні.

Однак, висновок про те, чи дійсно законодавчі зміни є «корисним» для держави та чи є стимулюючими у використанні альтернативних видів палива, можна зробити тільки за результатом практики застосування, хоча з огляду на «якість» підготовленого проекту вже зараз виникають побоювання, що цей закон був прийнятий «заради закону».

Тож, Закон № 1820-IX запроваджує «сертифікат походження біометану» (документ, який вироблений з біомаси), вводить у застосування реєстр біометану (електронну систему облікових записів, яка фіксує подання біогазу до ГТС та до газорозподільних мереж), а також вносить зміни до статті 19 Закону України «Про ринок природного газу», якою доповнюють другий абзац цієї статті: «Положення цього Закону щодо природного газу застосовуються на недискримінаційній основі до біогазу або іншого виду газу з альтернативних джерел, у разі, якщо біогаз або інший газ з альтернативних джерел відповідає вимогам для доступу до газотранспортних і газорозподільних систем, газосховищ, установок LNG».

Якщо звернутися до понятійного апарату Закону України «Про ринок природного газу», то «природнім газом» законодавець вважає суміш вуглеводнів та невуглеводневих компонентів, що перебуває у газоподібному стані за стандартних умов (тиск – 760 міліметрів ртутного стовпа і температура – 20 градусів за Цельсієм).
Далі поняття «природній газ» пояснюється, що це також газ нафтовий (попутний) газ, газ (метан) вугільних родовищ та газ сланцевих товщ, газ колекторів щільних порід, газ центрально-басейнового типу.

У випадку, якщо б дійсно була проблема із законодавчим розумінням поняття «біогаз» (біометан), то пункт 31 статті 1 Закону України «Про ринок природного газу» відкорегований також за рахунок розширювального розуміння змісту «біогазу» (біометану), натомість законодавець вирішив, що доповненою нормою статті 19 гарантуватимуться недискримінаційний доступ виробникам біогазу (біометану) або іншого газу з альтернативних джерел для доступу до газотранспортних і газорозподільних мереж.

Якщо є реальні проблеми у виробників біогазу (біометану) з доступу до мереж, то такі справи повинні вирішуватися у спосіб, у порядку та за правилами, які передбачені нормами Господарського кодексу України, Закону України «Про захист економічної конкуренції», Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції», тощо.

У засобах масової інформації та у профільних енергетичних виданнях «ідеологи» прийняття проекту змін до Закону України «Про альтернативні види палива» пояснювали потребу у приведенні фізико-хімічних характеристик біогазу (біометану) наближених до природного газу через технічні регламенти, стандарти, оскільки для набуття характеристик, які притаманні природнього газу, молекули біогазу (біометану) мають пройти процес окиснення.

Але, якщо було прагнення присвятити увагу проблемам фізико-хімічному складу біометану (біогазу), то невже для цього було приймати 4 сторінки змін до Закону України «Про альтернативні види палива»?

Питання риторичне.

Слід наголосити, що обов’язок із регулюванням всієї підзаконної архітектури законодавства Верховна Рада «скинула» на Кабінет Міністрів України та НКРЄ КП.

Детальніше про це читайте у статті «Закон заради закону»

В.І. Коновал

Управління боргом або коли законодавець припинить реструктуризацію?

Проблема реструктуризації боргів енергетичних компаній є звичною діяльністю у роботі законодавчого органу влади.

Однак, чим більше боргів, тим більше законодавчих актів щодо їх реструктуризації.

Як пише сайт «Комунальний Лоєр», 14 липня 2021 року Верховною Радою України було прийнято Закон України № 1639 – IX «Про заходи, cпрямовані на подолання кризових явищ та забезпечення фінансової стабільності на ринку природного газу».

Серед запропонованих законодавцем «антикризових заходів» у вищезазначеному нормативному документів наголошується на:

1) можливостях газовим компаніям укладати договори про організацію взаєморозрахунків (йдеться про включення їх до Реєстру суб’єктів ринку природного газу, до яких не застосовується примусове стягнення);
2) списанні дебіторської заборгованості побутовим споживачам;
3) можливостях компаніям укладати договори реструктуризації заборгованості за природній газ (компенсувати вартість газу, яка підтверджена судовими рішенням НАК «Нафтогазу»);
4) cписанні неустойки (штрафів, пені) інфляційних нарахувань, процентів річних нарахованих на заборгованість з оплати природного газу та послуги з його транспортування на реструктуризовану суму заборгованості;
5) компенсації різниці між фактично обгрунтованою вартістю послуг з розподілу природного газу, що надається операторами газорозподільних система та тарифами на розподіл природного газу, затверджених Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики та комунальних послуг.

Помітним «ноу-хау» у останніх законодавчих новацій є норма про видачу довідок компаніями-боржниками щодо розрахунку заборгованості, яка пропонується для реструктуризації та яка повинна підтверджуватися аудиторським висновком.

Слід зазначити, що раніше законодавець робив акцент саме на «податковий борг», облікованих за газовими компаніями, який надавав «зелене світло» боржникам брати участь у договорах з реструктуризації.

Не можна оминути й те, що дещо лобістським у законі виглядає положення про сплату заборгованості особи, яка здійснює функції оператора газотранспортної системи з 1 січня 2020 року перед НАК «Нафтогаз України».

Однак, якщо 1, 3, 4, 5 так званих «антикризових» заходів вже застосовувалося у законодавстві, то на пункті 2 пропоную зупинитися детальніше.

Так, згідно Закону України № 1639 – IX дебіторська заборгованість побутових споживачів перед постачальниками природного газу в розмірі вартості несплачених обсягів, що виникла внаслідок приведення об’єму природного газу до стандартних умов за методикою визначення питомих втрат природного газу при його вимірюваннях побутовими лічильниками в разі не приведення об’єму газу до стандартних умов затверджених Наказом Міністерства палива та енергетики України від 21 жовтня 2003 року № 595.

Мова йде про «коефіцієнтні нарахування» для лічильників газу побутовим споживачам. Тобто, з’явився механізм списання коефіцієнтних нарахувань.

Однак такий механізм може запрацювати, коли у ланцюгу господарських операцій постачальник активно взаємодіятиме із оператором системи розподілу та оператором газотранспортної системи.

В українських судах все ще сформувалася неоднозначна позиція з цього питання, хоча помітно, що держава дає законодавчу можливість списати таку заборгованість, нібито подаючи сигнал газовим компаніям залишити споживачів у спокої.

Але чи буде це так? Побачимо з часом.

Детальніше про це читайте у статті «Борги енергетичних компаній – головний біль державі»

В.І.Коновал

Рулити енергетикою або в чому там проблема?

Управління – дія складна, особливо, коли мова йде про підприємства енергетичної галузі. Переставляння стільців з одного розташування до іншого ще ніколи не приносило успіху, але і таке «переставляння» має бути у відповідності до чинного законодавства.

Як пише сайт «Комунальний Лоєр», 15 квітня 2021 року Верховна Рада України прийняла Закон № 1396-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо сертифікації оператора системи передачі».
Законом № 1396-IX врегульовуються особливості перетоку електричної енергії міждержавними перетинами в умовах недостатньої пропускної спроможності, запроваджуються на рівні закону аукціонний механізм розподілу пропускної спроможності, за яким набувається фізичне право на передачу електричної енергії, а також впроваджуються елементи ціноутворення на таких аукціонах.

До переліку описаного вище позитиву можна також додати «згадку» законодавця у прикінцевих положення про продаж електричної енергії за двосторонніми договорами для державних підприємств – виробників електричної енергії.

В цілому закон не поганий, ідеї у ньому хороші, але реалізація його суттєво «хромає».

2 роки Верховна Рада «перекроює» Цивільний та Господарські кодекси України, чим руйнує основні підвалини для вибудованих роками інститутів.

Наголос на певних винятках із загальних правил, лише деформують силу основних положень законодавства, що закріплені у кодифікованих актах.

Приміром, Законом № 1396-IX вносяться зміни до Господарського кодексу України, Закону України «Про управління об’єктами державної власності» та Закону України «Про Кабінет Міністрів України», відповідно до положень якого управління відповідальним міністерством державними підприємствами, які здійснюють господарювання у сфері транспортування та зберігання газу, а також передачі електричної енергії, здійснюється на підставі договору.

Управління міністерством держпідприємством на основі договору взагалі не є властивою практикою для центральних органів виконавчої влади.

У цьому контексті варто згадати про норми Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» № 3166-VI від 17.03.2011 року, який не пропонує форму контролю міністерством над державними підприємствами шляхом укладення договору.

Тим більше, положення Господарського кодексу України наділяють міністерства, як засновників держпідприємств, самостійністю, що не тягне за собою жодне втручання у їхню діяльність, а способи контролю держпідприємств визначаються на основі затвердженого засновником відповідно до законодавства статуту підприємства (наприклад обрання керівника підприємства за конкурсом, якщо на підприємстві не було утворено наглядову раду, контроль над своєчасністю подання фінплану, тощо).

Держпідприємства є самостійними суб’єктами господарювання. Міністерствам заборонено втручатися у їхню оперативну діяльність. Важель прийняття господарських рішень знаходиться у директора, поєднаного у тандемі із правлінням, наглядовою радою та загальними зборами цього ж підприємства.

Проте, процедура сертифікації оператора системи передачі чомусь така особлива, що для неї необхідний договір між міністерством та підконтрольним йому держпідприємством.

При чому, за змістом процедура сертифікації оператора системи передачі є внутрішньою оперативною діяльністю самого підприємства, втручання у яку заборонено тим же Господарським кодексом України.

Детальніше про це читайте у статті «Сертифікація оператора чи управління державним підприємством по- українськи».

В.І. Коновал

Там де спрощення, там і бюрократизація

Наша держава вже 30 років йде за курсом реформ. Енергетична галузь не є винятком. Відомо, що успіх настає тільки тоді, коли добрі помисли знаходяться своє відображення у добрих починаннях. Проте, це не завжди так.

Як пише сайт «Комунальний Лоєр», 15 липня 2021 року Верховною Радою Україною було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення процедури приєднання до електричних мереж» за № 1657-XII.

Положення цього Закону зобов’язують користувачів лінійних об’єктів енергетичної інфраструктури, а також замовників електроустановок зовнішнього електрозабезпечення, які планують здійснювати будівництво та/або проводити технічне переоснащення електричних мереж отримувати технічні умови на приєднання та подавати проектну документацію через веб-портали операторів системи розподілу (обленерго) у «Єдине вікно».

«Єдине вікно» – це так званий електронний кабінет замовника.
Закон також скасував будь-яке погодження проектної документації на будівництво/переоснащення електричних мереж з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, проте все ж змушує домовлятись у питаннях узгодження проектної документації замовникам операторів системи передач та операторів системи розподілу.

Зазвичай, коли лібералізується одна сфера суспільних відносин, то «бюрократизується» інша.

Закон за № 1657-XII доповнив статтю 124-1 Земельного кодексу України «Порядок встановлення земельних сервітутів на землях державної, комунальної власності», чим значно ускладнив життя тим фізичним та юридичним особам, які не мають безпосереднього відношення до будівництва лінійних об’єктів енергетичної інфраструктури, у тому числі й до технічного переоснащення електричних мереж.

Відтепер до клопотання до органів державної влади та до органів місцевого самоврядування заявник зобов’язаний надавати письмове погодження землекористувача (у разі встановлення земельного сервітуту щодо сформованої земельної ділянки, яка перебуває у користуванні, за договором з органом виконавчої влади, органом місцевого самоврядування), справжність підпису на якому засвідчується нотаріально та надавати технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право суборенди, сервітуту, що розробляється без одержання дозволу на її розроблення.

Хай там як, але «бюрократизація» не надає відповіді на головне питання: «що робити, якщо орендар за договором державної або комунальної землі відмовиться надавати письмове погодження зацікавленій особі на встановлення сервітуту?».

Детальніше про це читайте у статті «Спрощення «енергетичне» – морока сервітутчикам!»

В.І.Коновал

Вимір в одиницях енергії або які “сюрпризи” підготував законодавець?

02 листопада 2021 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо запровадження на ринку природнього газу обліку та розрахунків за обсягом газу в одиницях енергії».

Закон в цілому стосується сфери теплопостачання та окремих аспектів постачанню газу приватними компаніями.

Як пише сайт “Комунальний Лоєр“, даний нормативний акт необхідний для «приведення параметрів природнього газу внутрішнього ринку до його параметрів на митному кордоні з країнами Європейського Соєзу», тобто вважаймо, що це ще один євроінтеграційний закон.

Закон не покладає на споживача жодних обов’язків, проте дещо його «заплутує», оскільки у платіжках будуть додатково виписуватися обсяги спожитої теплової енергії у кіловат годинах.

Крім того, закон оперує такими поняттями, як число Воббе, точка роси за вологою та точка роси за вуглеводнями, вміст азоту, сірки, що не є достатньо зрозумілими для споживача, і у випадку, коли постачальників газу зобов’яжуть у електронних кабінетах споживачам надавати таку інформацію, то яка необхідність розкриття вищезазначеної інформації для побутового споживача і для яких цілей розкривається ця інформація законодавець не пояснює.

У Законі прописуються стандартні умови для визначення об’єму газу та стандартні умови визначення теплоти згорання.

Об’єм – абсолютний тиск 101,325 кілопаскаля (кПа), температура – 0 градусів за Цельсієм.

Теплота згоряння 101,325 кілопаскаля (кПа), температура згоряння – 25 градусів за Цельсієм, температура вимірювання – 0 градусів за Цельсієм.

Яким чином дана інформація для споживача є корисною та практичною, Закон також ніяк не пояснює.

За своїм змістом Закон дещо є дискримінаційним. Змінами, якими вносяться цим актом до інших законів запроваджуються «особливості постачання природнього газу» для побутових споживачів, бюджетних установ, закладів охорони державного та комунального сектору, оминаючи умисно або з недбалості державні та комунальні унітарні підприємства, державні комерційні підприємства, для яких також потрібне регулювання зі своїми «особливостями».

Внесеними змінами законодавець суперечить сам собі, бо приймаючи зміни до Закону України «Про ринок природного газу», закон не стає «ринковим».

Серед «позитиву» Закону є:
запровадження технічного регламенту для визначення фізико-хімічних показників природнього газу;
вводиться в обіг документ під назвою «маршрут переміщення природнього газу»;
передбачаються конкурсні пропозиції для обрання «постачальника останньої надії» (демонополізація НАК НАФТОГАЗу).
Перераховані документи скоріше будуть корисними для адвокатів.

Детальніше про це читайте у статті “Окрім кубів ще й одиниці енергії або про що говрить Закон № 1850 -IX

В.І.Коновал

Плани розвитку газорозподільчих систем. Межа між коштами компанії та держконтролем

Кожна із газорозподільчих компаній має Плани розвитку газорозподільчих систем.

Плани газорозподільчих систем – це цілі і завдання розвитку компанії, які деталізовані у дорожній карті. Компанія зобов’язується виконувати і слідувати таким планам зараз і у найближчому майбутньому.

Газорозподільчі компанії подають на затвердження дані Плани розвитку до Регулятора, Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики та комунальних послуг.

Як пише сайт «Комунальний Лоєр», Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики та комунальних послуг (далі – НКРЄ КП), приймаючи постанови щодо джерел фінансування Планів розвитку газорозподільних систем, окремим пунктом забороняє використовувати газорозподільним підприємствам кошти, що визначені як планові джерела фінансування інвестиційних програм у розвитку газорозподільної системи.

Позиція НКРЄ КП полягає у тому, що Регулятор прагне:
1) одержати документальне підтвердження вихідних даних, що виражені у цифровому позначенні по обсягу запланованих газорозподільчою компанією робіт та закупівель нею товарів, (прайси, комерційні пропозиції та ін.), виробників або їх офіційних представників в Україні, накази про затвердження проектної документації та зведені кошториси до відповідних проектів;
2) впевнитись, що у компанії відбувається зменшення обсягів виробничо-технологічних витрат та нормативних втрат природного газу, а також принципів економічної доцільності запровадження відповідних заходів, оскільки План розвитку затверджується НКРЄ КП.

Однак, благородна мета не відповідає заходам, спрямованим на її досягнення.

Вже є «перші дзвіночки» від суду першої інстанції (рішення окружного адміністративного суду м. Києва, справа № 640/18801/21 від 28.10.2021), яким визнано протиправні дії НКРЄ КП при встановленні обмежень для газорозподільчих підприємств у частині використання ними коштів згідно Планів розвитку газорозподільної системи.

На переконання суду, суб`єкт владних повноважень, яким є НКРЕ КП, може діяти виключно у рамках окреслених законом повноважень, за принципом «дозволено лише те, що прямо передбачено законом».

Разом із цим, зміст вказаних норм Закону України «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг» свідчить про відсутність у відповідача повноважень встановлювати заборону для суб`єктів господарювання на використання власних коштів, у тому числі передбачених на фінансування Планів розвитку газорозподільної системи.

Без внесення змін до Закону України «Про НКРЄ КП» будь-які «додаткові повноваження» від Регулятора будуть і надалі переглядатися у судовому порядку.

Детальніше про це читайте у статті «Кошти на Плани розвитку газорозподільчих систем. Власність компанії чи суворий держконтроль?»

В.І.Коновал

Плата за МЗК і чому її треба платити

Споживачі часто дивуються отриманим платіжкам за опалення місць загального користування, будинок яких відключений від теплової мережі.

Як пише сайт «Комунальний Лоєр», погодження міською комісією з розгляду питань, пов’язаних із відключенням споживачів від мереж централізованого опалення і гарячого водопостачання проекту на переобладнання квартири індивідуальним газовим котлом ще зовсім не означає для споживача, що він (вона) не буде (будуть) у майбутньому отримувати рахунки за послуги теплопостачання, рахунки за опалення місць загального користування у будинку, які надавалися виконавцем послуги з централізованого опалення.

Зазвичай на адресу споживача продовжують надходити рахунки за абонентське обслуговування, за опалення місць загального користування та рахунки за функціонування внутрішньо будинкової системи опалення, незважаючи на те, що у багатоквартирному будинку труби постачання теплової енергії та батареї опалення відрізані та належним чином відомості про це заактовано у присутності та за підписом не лише споживача, але й і представника виконавця послуг із централізованого теплопостачання.

Основними аргументами тепловиків на користь сплати споживачами вищеперерахованих нарахувань є те, що:
1) у житловому будинку, в якому розміщена квартира та у якій проживає cпоживач, обладнано приладом обліку теплової енергії, який на теперішній час знаходиться в технічно справному стані та є комерційним;
2) обсяг теплової енергії, витраченої на опалення місць загального користування та допоміжних приміщень будівлі, а також на забезпечення функціонування внутрішньо будинкових систем опалення та гарячого водопостачання розподіляється на власників (співвласників) приміщень, обладнаних індивідуальними системами опалення та/або гарячого водопостачання;
3) власники житлових та нежитлових приміщень багатоквартирних будинків, які у встановленому порядку відключені від системи централізованого опалення та постачання гарячої води, є співвласниками багатоквартирних будинків, тому вони несуть зобов`язання щодо належного утримання, експлуатації, реконструкції, реставрації, у тому числі і витрати на теплову енергію, витрачену для опалення місць загального користування та функціонування внутрішньо будинкових систем опалення та гарячого водопостачання;
4) чинними нормативно-правовими актами не передбачено звільнення споживачів від їх обов`язку оплати теплової енергії, витраченої на опалення місць загального користування, у разі відсутності окремих опалювальних приладів, оскільки система опалення складається не лише з приладів опалення, а й з трубопроводів та арматури;
5) обсяги споживання теплової енергії за опалення місць загального користування та за забезпечення функціонування внутрішньобудинкової системи опалення є складовими загально спожитого будівлею обсягу теплової енергії і не є додатково визначеними обсягами споживання теплової енергії;
6) законодавство не передбачає обстеження місць загального користування та внутрішньобудинкової систем опалення будинку задля визначення обсягів теплової енергії, витраченої на їх опалення та забезпечення їх функціонування. Визначений нормативно-правовими актами порядок розподілу теплової енергії взагалі не залежить від наявності чи відсутності приладів опалення у місцях загального користування будинку. Плата за абонентське обслуговування входить до плати виконавцю комунальної послуги за індивідуальним договором, та підлягає відшкодуванню з усіх співвласників багатоквартирних будинків, незалежно від того, чи підключено їх приміщення до систем теплопостачання виконавця комунальної послуги.

Перераховані аргументи тепловиків знайшли підтримку у судах.
Єдиною «шпаринкою», яка дозволяла споживачам теоретично уникнити плати за опалення місць загального користування були положення Методики розподілу між споживачами обсягів спожитих у будівлі комунальних послуг, затвердженої Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 22.11.2018р. № 315.

Згідно змісту даної Методики вона не врегульовувала питання стосовно витрат теплової енергії розподільчими трубопроводами систем опалення, що прокладені у підвалі або на горищі у будинку.

На жаль, суди не беруть вищезазначені положення до уваги, жодним чином не пояснивши це.

Тому, від’єднавшись від централізованої системи опалення або переобладнавши житло під опаленням котлом, споживач залишається заручником плати за місця загального користування.

Детальніше про це читайте у статті «Від’єднався – плати за опалення»

В.І.Коновал

Гуртожитки – житло чи майно товариств?

Процеси приватизації та корпоратизації породили невирішену до цього часу проблему, яка стосується гуртожитків.

У першому аспекті гуртожитки є та були цілісними майновими комплексами, що передавалися до статутних капіталів акціонерних товариств у виді часток та з другого аспекту, який стосується гуртожитків як соціального житла.

Як пише сайт «Комунальний Лоєр», що донедавна існувала законодавча норма (підпункт «б» пункту 1 частини третьої статті 14 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» від 04.09.2008 року № 500-VI), яка містила норму про те, що внесений до статутного капіталу товариства гуртожиток передається у власність територіальної громади без згоди власника гуртожитку за рішенням суду.

Потреба у прийнятті змін до Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» пояснювалася насамперед намаганням держави захистити мешканців гуртожитків, житло яких було «під прицілом» апетитів комерційних власників.
Рішенням Конституційного Суду України № 7-р від 20 жовтня 2021 року (справа № 3-181/2020) цю норму було визнано неконституційною у зв’язку із тим, що зміни до вищезазначеного закону не містили компенсаційних механізмів для отримання відшкодування товариствами від місцевого бюджету, гуртожитки які органи місцевого самоврядування безоплатно передавали (вилучали) до комунальної власності міста.

Незважаючи на те, що Рішення Конституційного Суду України захистило власність юридичних осіб, шляхом визнання неконституційними положення про безоплатну передачу у комунальну власність гуртожитків, які були часткою у статутному капіталу товариств, проте дилема щодо права власності на гуртожитки все ще залишається невирішеною.

Відповідь варто шукати у причинах утвореної проблеми.
Свого часу товариства набували право приватної власності на гуртожиток у зв’язку приватизацію цілісного майнового комплексу, до майна якого належав також і гуртожиток.

Приватизаційна угода (договір купівлі-продажу комунального майна) за чинним, на момент укладенням угоди, законодавством не визнавала гуртожитки об’єктами державного житлового фонду, які могли бути приватизовані громадянами, тому це жодним чином не забороняла їх включенню до статутного капіталу товариств.

Об’єктом державного житлового фонду гуртожитки почали визнаватися із 1992 року. Товариства «спокійно» вносили гуртожитку до статутного капіталу гуртожитки до того моменту, коли було прийнято Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду».
І відтепер, коли місцеві ради намагатимуться передати у комунальну власність гуртожитки вони зобов’язані відшкодувати товариствам у повному обсязі вартість вилученого (вилучених) гуртожитку (гуртожитків) в силу статті 41 Конституції України.

Ця позиція також підтримана і Європейським Судом з прав людини (справа Джеймс проти Сполученого Королівства, заява № 8793/79), який зазначив, що «позбавлення майна має відповідати сумі його вартості».

А про яку вартість гуртожитку йдеться? І чи буде вона ринковою?
І чи спроможний місцевий бюджет відшкодовувати вилучення гуртожитку?

Дані питання все ще без відповідей.

Детальніше про це читайте у статті «Гуртожитки – це соціальне житло чи внесок до статутного капіталу»

В.І.Коновал