Власноруч робить натуральну олію та хлібці. Історія матері чотирьох дітей із Полтавщини, яка започаткувала екобізнес

«Чи є вас щось, заради чого хочеться вставати рано-вранці чи зовсім не лягати спати? Щось, що надихає зсередини? Для мене це мої діти та власне виробництво натуральних продуктів», – каже підприємниця з Полтавщини Світлана Киричко.

Жінка ще 10 років тому почала з виготовлення лляних хлібців та олійки. Зараз після багаторічної паузи вона знову закотила рукава, розпочавши бізнес у розпал війни. Про підприємницю, що поєднує материнство та справу життя, читайте в новому матеріалі ШоТам.

У традиціях криється не лише історія, а й секрети здоровʼя

Я сама родом з Полтавської області, та більше ніж 15 років прожила в місті. Скільки себе памʼятаю, теми екології, здорового способу життя та харчування завжди були в моєму житті, а коли зʼявилися діти, то все стала відчувати ще гостріше.

Десять років тому я разом з чоловіком почала виготовляти хлібці з лляного борошна без високої термічної обробки. По суті це відтиснуте насіння, перемелене в блендері, але не просмажене, а сире, тобто зі збереженими поживними речовинами. Крім того, ми додаємо до хлібців пророщені льон та гречку, а далі висушуємо при низькій температурі — до 45 градусів. Так у продукті зберігається максимальна кількість корисних елементів.

Що більше я дізнавалася про здорове харчування й українські традиції, то більше експериментувала в домашніх умовах. Так невдовзі спробувала ще виготовляти олійку на холодному віджимі, тобто без нагрівання, аби зберегти всі принади цього продукту для організму. Так робили наші предки з давніх-давен, і на це були свої причини.

Холодний віджим олії. Фото: Світлана Киричко

Олію віджимали деревʼяним пресом у дубових бочках. І це важливо, бо, якщо використовувати металеве обладнання, відбувається окиснення, змінюються смак і якість. Також важливою є температура – нагріваючи, олію виготовляти простіше, її виходить більше, однак це також окислює речовину, а за неправильної технології навіть додається гіркота.

На таких окислених оліях, які в народі називали «олифою», готували фарби для вуличних робіт. Такі речовини матимуть щільну захисну плівку та довший термін зберігання, проте користі для організму з цього мало.

Вимушена була зробити паузу через материнство, а потім через війну

Найбільшим викликом на початку було заохотити людей купувати здорові продукти як наша олія та хлібці. Я постійно їздила на ринки, розповідала, показувала, друкувала книжечки про льон, коноплі й амарант. Пробували робити ще козинаки — пророщений льон із сухофруктами.

Однак у 2012-2013 роках менше звертали увагу. Багато хто не розумів, навіщо потрібні такі «правильні» продукти, коли можна купити дешевші, хоч і бозна з чого зроблені. Лише років за 4-5 люди почали цікавитися темою та самостійно нас шукати.

Так працювала кілька років, але коли народився четвертий синочок, то вимушена була зробити паузу. Тоді ж наша сімʼя переїхала в село, а там були вже інші справи. Так сталося, що протягом шести чи навіть семи років я не виготовляла нічого взагалі, а сушарка слугувала в побуті, хіба що я робила хлібці для сімʼї, знайомих і час від часу на малі замовлення.

Сімʼя Киричко за чаюванням. Фото: ШоТам

Лише коли найменшому виповнилося сім років, я відчула, що мої руки знову вільні до роботи. Та й діти вже дорослі (старшій донечці – вже 23) – усі потрошку допомагають. Спочатку їм ця справа була незрозумілою, та з часом вони заглиблювалися в тему, і вона ставала для них цікавішою. Тоді я почала відновлювати знання з виробництва й цікавитись новинами у сфері натуральної переробки.

Але на перешкоді стала війна. Ще до повномасштабного вторгнення ми опинились у селі, де я планувала бізнес: уже знаходила потрібних людей, дізнавалася необхідну інформацію для розвитку. Розуміла, що я саме на тому шляху, куди хочу рухатися.

З великою війною життя ніби зупинилось на три місяці, а може, і більше. Лише коли я змогла опанувати свій внутрішній страх, коли усвідомила, що виїжджати я точно не хочу, що хочу жити й працювати тут, розвивати дітей та справу на своїй землі, тільки тоді змогла поступово повернутися до роботи.

Друзі постійно питали: «Коли вже запустишся?»

Нині планів більше, ніж ми можемо подужати. Тим паче, що багато ідей було випробувано на власному досвіді протягом років паузи в бізнесі. Щось готували для себе, вдосконалювали рецепти – тепер їх можна брати в роботу. Та наважитися розпочати знову свою справу мені допомогла підтримка дітей і друзів – останні постійно питали, коли можна буде придбати олійку.

Аби повноцінно запуститись, я мала й оновити знання, і закупити нове обладнання. У нагоді стала програма для підприємців-початківців від Естонської ради в справах біженців в Україні. 

Я завершила їхній курс навчання для стартапів. Нам викладали фінанси та бухоблік, надавали юридичні консультації, розповідали про маркетинг і продажі – пройшлися по всіх напрямах, що стосуються бізнесу новачків. Це допомогло не боятись, адже було з ким порадитися та в кого спитати. Там я проконсультувалася щодо технологій і навіть екологічності пакування.

Після цього, у квітні 2023 року, я отримала грант від Естонської ради на 100 тисяч гривень. На ці кошти для нас закупили різне необхідне обладнання: гідравлічний прес, сушарку, блендер, виробничий стіл, бак для води та вакуумні пакети для зберігання сухих сумішей. Уже в середині осені ми отримали наше обладнання для роботи.

Я одразу відновила виробництво. Поки асортимент невеликий: олійка, хлібці, на підході гранола. Ще я тестую рецепти сухих супів, аби наступного року вже повноцінно займатися грядками та запустити ще й таке виробництво.

Продажі ми відновили завдяки співпраці з полтавським магазином Живо Життя. Олійку, наприклад, продаємо від 390 гривень за 500 мл. Водночас я збираю матеріали, щоб запустити власні сторінки в Інстаграмі та Фейсбуці, а також зайнялася брендингом: зробила етикетки та логотип «Ековсесвіт» як відображення всіх направлень, що хочеться вмістити в проєкт.

Світлана виробляє різні види олій. Фото: Світлана Киричко

Усе має бути якісним, безпечним та екологічним

Сировину я замовляю оптом, але це не так просто, як може здаватися. Наприклад, я не можу придбати тонну борошна – мені нема, де його зберігати, бо в приміщенні ще триває ремонт, а за менші партії вища ціна. Крім того, щоб знайти найкращу вартість, треба зважати на якість.

Одного разу мені навіть довелося повернути товар, бо віддавав гіркотою. Чому так, не знаю: може, десь на морозі постояв, а може, він торішній. У будь-якому випадку з такою сировиною добру олійку я не зроблю. Тож довелося шукати далі: в Одесі, Запоріжжі.

Ще одним важливим для мене аспектом є екологічне пакування. Від самого початку робити я відмовилася від одноразових посудин, натомість розливала олійку в скло. Тобто людина купувала товар, а баночки приносила на обмін. Я тільки-но уявляю величезне сміттєзвалище, то аж сльози навертаються!

Коли ми купили будинок, я складала сміття в одну купу й сама перебирала. У якийсь день проводили акцію «Чисте село». Сусід запропонував здати й моє сміття. Каже: «ОТГ дає трактор, а ми все сміття із села збираємо та вивозимо». «А куди?» — питаю. «Ну ,як? У ліс! А там загребуть». Я сіла й заплакала. Так і не віддала – не хочу, щоб моє сміття ще ліс псувало.

Ця робота – наче ще одна моя дитина

Якщо я відволічусь і приділю менше часу, то проєкт занепадатиме. Хоч наразі ця робота не дозволяє повністю забезпечувати фінансові потреби сімʼї, але я розумію, що це лише початок. До того ж діти вже підросли й стали моєю підтримкою та допомогою в бізнесі.

Світлана з молодшим сином за виробництвом олії. Фото: ШоТам

Ми маємо план і готуємось до сезону. Вже отримали одну сушарку, та цього може бути замало, адже за короткий період потрібно буде насушити багато різного: помідорів, перцю, інших овочів. 

Тож зараз все в роботі, все кипить. Я вірю, що, якщо щодня робити щось для своєї мрії, тоді вам відкриються нові можливості.

У селі на городі саджають картоплю, а вона – виноград. Ця вчителька з Полтавщини після закриття школи перетворила свої хобі на бізнес

Вчителька Ольга Рясна понад 30 років ходила на роботу через дорогу від свого дому й тішилася, що рідна школа розташована так близько. Але з 2021-го бачити цю двоповерхову будівлю зі свого вікна стало справжнім випробуванням: школу в селі Землянки, що на Полтавщині, закрили.

Жінка на кілька місяців занурилася в стан апатії: майже перестала виходити з дому, втратила апетит та інтерес до будь-якого спілкування. Навіть улюблений виноградник, де раніше працювала днями й ночами, перестала доглядати.

Із цього стану Ольгу вивело повномасштабне вторгнення росіян. Як «виноградний город» та короваї стали порятунком для родини в скрутні часи, жінка розповіла ШоТам.

Коли скінчилося місце у дворі, перейшла на город

– Я ніколи не планувала займатися виноградарством, хоча їсти виноград любила змалечку, – зізнається Ольга Рясна. – Виноград ріс у нас удома: маленький, чорненький, смачний. Те, що він може бути ще якимсь, я дізналася вже в дорослому віці, коли ми з чоловіком поїхали на ринок у Кременчуку. Рожевий, синій, білий, фіолетовий… А які грона! Я думала, що такий виноград лише на полотнах художників буває, а тут!

Я почала чіплятися до продавців: «Розкажіть, покажіть». Саме там я купила свої перші саджанці, але посадила їх неправильно, бо ще нічого не знала про це. Та, доглядаючи за ними, зрозуміла, як мені подобається щодня зазирати до своїх кущиків, бачити, як вони ростуть. Що дійсно потрібно винограду, я зрозуміла десь на третьому році.

Я буквально не могла зупинитися та скуповувала нові сорти, де тільки бачила. Коли закінчилося місце у дворі, перейшла на город. Незабаром у мене вже була плантація зі 120 кущів, і я хотіла ще.

Мій батько, коли вперше побачив, що я посадила виноград на городі, був шокований: «Олю! Ну, що ти робиш? Хіба ти не знаєш, що на городі треба саджати картоплю, капусту, буряки, а не виноград? Люди сміятися будуть». Своє перше гроно я подарувала саме йому, і він розтанув.

Ольга Рясна показує двокілограмові грона винограду, одягнені в захисні сітчасті мішечки від ос, на своєму винограднику в Землянках. Фото надане героїнею

Зазвичай на виноградниках головні – чоловіки, а жінки лиш допомагають, а в мене, навпаки, чоловік допомагає мені вкривати й розкривати кущі, а решту я роблю сама.

Удень — школа, увечері — виноград. Один полив — це 87 відер води. Але налобний ліхтарик надягла, і вже можу працювати хоч би й пів ночі. Я почувала себе щасливою в такому ритмі: удень — діти й гамір, увечері — моя поливальна медитація під співи соловейків. Але все змінилось 2021 року: школу, де я пропрацювала 31 рік, закрили.

Для мене школа — це не робота

Землянківська школа – це 40 років мого життя. 9 років я туди ходила як школярка йпотім ще 31 рік як учителька. Для мене школа — це не робота. Я жила нею. Це була віддушина, таке місце, де я завжди відчувала себе потрібною, куди я направляла всю свою енергію та творчі ідеї.

Дуже часто думають, що сільською школою має бути якась стара хата-мазанка й туди ніякі сучасні тренди не доходять. Це не так. У нас велика та світла двоповерхова будівля. Наша школа ім. співачки Раїси Кириченко була однією з найкреативніших і найактивніших у районі.

Ольга Рясна стоїть на подвір’ї зачиненої 2021-го Землянківської школи, у якій 31 рік працювала вчителькою молодших класів. Фото ШоТам

У нас було аж два музеї: світлиця Раїси Кириченко та музей українського побуту. Другий ми облаштовували всім селом: кожен приносив стародавні речі й навіть родинні реліквії. Майже в кожному класі та в коридорах були розмальовані стіни сюжетами з фольклору. У нашої школи була своя «вишиванка»: кількаметрове панно на сітці, по якій ми з директоркою Тетяною Мишковою «вишили» орнаменти.

Діти в нас давно вже ходили в школу у вишиванках, і ми захотіли, щоб школа теж мала свою.

Багато всього було, чим ми пишаємося, але, на жаль, історія нашої школи завершилась. Її закрили, бо було недостатньо учнів, хоча вся громада виступала проти такого рішення. Зараз наша школа живе лише у Фейсбуці: я багато років знімала життя нашої школи й тепер публікую відеоспогади, аби й учні, й учителі, де б вони не були, змогли пригадати ці миті.

Ольга Рясна зі своїми учнями. Фото надано героїнею

Перестала готувати, перестала їсти

Я останньою з нашого педагогічного колективу підписала папери про звільнення. Ще два місяці після того, як діти вже не ходили до цієї школи, я продовжувала виходити на роботу – прощалася зі школою. 

Після цього почався дуже тяжкий період для мене. Я взагалі вважаю себе людиною дуже сильного характеру й не очікувала, що це так мене підкосить. У житті кожного трапляються такі події, які просто вибивають землю з-під ніг. Зі мною стався цілий такий період: помер батько, потім мама, закрилася школа. А далі наші діти виїхали за кордон, і ми з чоловіком залишилися вдвох.

За пів року я схудла на 9 кг. По декілька днів не вставала з ліжка, перестала вмиватися, купатися, готувати та їсти. Так тривало довгих чотири місяці.

Потім почалася повномасштабна війна, і це ніби вибило мене з однієї стресової колії в іншу. Але це був такий стрес, що вимагав дій. Я почала з усією країною разом переживати й допомагати нашим захисникам і людям, які мусили втікати з рідних міст та сіл.

Це перевело мої думки в інше русло – я зрозуміла, що життя коротке, вразливе й минуще, тож треба цінувати кожен момент. Особливо гостро я це відчула, коли в чоловіка стався інсульт.

Це поставило остаточно крапку того періоду, і з апатії я повернулася в повну бойову готовність. Я мусила стати ще сильнішою, ніж була раніше, адже на мені тепер і деякі обов’язки чоловіка. А ще ж треба заробляти гроші на лікування, та й просто на життя.

Ольга Рясна стоїть із секатором на своєму винограднику, на місці якого колись був звичайний город. Тепер тут ростуть 120 кущів винограду 80 різних сортів. Листопад 2023 року. Фото ШоТам

Як заробити на винограді

Мені довелося шукати нові способи заробітку, і я почала виготовляти якісь власні смаколики на продаж: молочні продукти я готувала й раніше, а тепер стала ще робити пастилу та чурчхелу, сушити родзинки, консервувати солоний виноград «під оливки».

Ну, і, звісно, продаю саджанці. Свого часу для мене було великим відкриттям, що виноградарі заробляють насамперед не на ягоді, а на саджанцях. Цього року я заклала школку на 1000 саджанців.

Свою продукцію продаю на ринку в містечку Глобине. Це своєрідна терапія: комусь на щось пожаліюся, пожартую, хтось мені — і вже легше на душі.

Короваї почала пекти завдяки Раїсі Кириченко

Короваї я почала пекти не так давно. Ніхто мене не вчив і в родині не пік. Бабуся пекла хліб і з того ж хлібного тіста пиріжки в печі — оце все, що я знала щодо тіста.

Позаяк наша школа носила їм’я Раїси Кириченко, до нас часто приїздила й вона сама, і різні гості разом із нею. І от якось мене попросили спекти коровай, аби зустріти гостей за українською традицією. Ну, я й спекла, як собі те уявляла.

Той перший коровай більше був схожий на хліб із квітами. Але, як і з виноградом, я не зупинилася, поки не відточила свою майстерність.

Починала з рецепту, який отримала від нашої родички, яка колись працювала на хлібзаводі. Це був величезний коровай на 120 яєць. Я робила власні перерахунки на менші порції, щось змінювала й тепер маю власний ідеальний рецепт. 

Моя фішка — оздоби з медового тіста. Я довго шукала варіант, як зробити так, аби всі квітки та колоски на короваї не горіли й були справді смачними, а не дубовими. Зрештою скористалася рецептом, за яким робила онукові медове печиво — це тісто смачне, гарно тримає форму. Усі оздоби для своїх короваїв роблю з нього.

Ольга Рясна тримає коровай, який спеціально спекла напередодні для зйомок сюжету для ШоТам. Фото ШоТам

Випікання короваїв — ще одна моя віддушина, адже коли мені замовляють коровай, це означає, що в когось свято, радісна подія: весілля, хрестини, іменини чи особливі гості.

Завдяки волонтерам уже кілька моїх короваїв поїхали до наших захисників. Я вірю, що це додає нашим хлопцям і дівчатам сил. Це святий хліб, він не може не бути оберегом.

Ольга Рясна позує на власному винограднику в селі Землянки. Фото надано героїнею

Тут мій пуп закопаний

Коли почалося повномасштабне вторгнення, до нас на Глобинщину приїхало багато переселенців із різних регіонів. У будинку моїх батьків оселилася родина з Харківщини. Спочатку мені було складно прийняти те, що в такому особливому для мене місці будуть жити чужі люди, але ми з першої зустрічі якось так зійшлися, наче рідні.

І якось мама з цієї родини прийшла до мене в гості, а я саме обновлювала наші ворота — весь час їх розмальовую та періодично змінюю сюжет. Цього разу був козак і козачка й напис «Слава Україні». Ця жінка запитала мене, чи я не боюся таке писати на своїх воротах, мовляв, а раптом сюди рашисти прорвуться? На що я відповіла, що ніхто не буде мені вказувати, що малювати на моїх воротах. Я їх буду закопувати та переховувати, але ніколи той напис не замалюю.

Ольга Рясна зустрічає знімальну групу на власному подвір’ї в селі Землянки. Фото ШоТам

Я шалено люблю нашу Глобинщину, наші Землянки. Для мене це найкраще місце на Землі.

Єдиний раз у житті я була за кордоном: на моє 50-річчя родина зробила мені подарунок і відправила в Болгарію на Сонячний берег. Я була там із донькою та онуком. Море, пляж поруч. Але мені настільки хотілося додому, що я вночі виходила на балкон нашого номера й там, щоб не тривожити нікого, плакала. Одного разу донька таки побачила це й здивувалася: «Мамо, ти ненормальна! У тебе тут сонце, море, пляж під боком, а ти ридаєш за своїми Землянками!».

Я сама не можу пояснити, чому так прив’язана до свого села та краю. Кажуть, що старі дерева не пересаджують, так і я, мабуть, уже ніде, крім моїх Землянок, не приживуся. 

Тут моє місце сили, тут мій пуп закопаний. Тут я дуже багато втратила, але й змогла емоційно воскреснути. Гадаю, що це рідна земля дала мені сили зрозуміти, що попри всі труднощі та втрати треба жити й плекати те, що любиш: будь то школярики, виноград чи особливий хліб до щасливої події.

«Люди кажуть, що в селі немає перспектив. Але я спробувала»: як копірайтерка стала фермеркою та веде блог про сільське життя

Юлія Пархомець народилася в Полтаві, але все дитинство провела в бабусі та дідуся в селі. Змалку вона любила землю та допомагала батькам доглядати за квітами. Кілька років тому жінка нарешті наважилася переїхати в село до батьків, а потім разом з чоловіком придбала в сусідньому селі хату з великим полем, аби розвивати власне господарство.

Про фермерство жінка веде блог в Інстаграмі. Там Юлія ділиться тим, як правильно готувати в’ялені томати, вирощувати розсаду та робити шампанське з чорнобривців.

Тепер робота на землі стала справою її життя, а сама Юлія розповідає ШоТам, що зараз вона на своєму місці: «Іноді ми піддаємося поглядам інших людей, які часто кажуть, що з села треба їхати, бо тут немає перспектив для молоді. Але я спробувала, не побоялась, і від того мені дуже радісно».

Юлія Пархомець

Фермерка з Полтавщини, блогерка.

З копірайтингу в місті до села та фермества

– Усе своє дитинство я проводила у селі на дачі в бабусі та дідуся. Влітку я пасла каченят чи гусей. Дуже любила землю. Батьки вирощували на дачі квіти й продавали їх, тому я була привчена до цього з дитинства. З часом батьки переїхали в село на дачу та зробили там ремонт. Я жила в Полтаві з чоловіком, останні кілька років працювала копірайтеркою дистанційно. Я могла це робити будь-де, але праця була складна та монотонна, і я мала себе чимось наповнювати, аби відпочити. У мене постійно пекли очі, «кипіли» мізки. Я хотіла змінити сферу діяльності та проявляти свою творчість.

А ще ми з чоловіком завжди мріяли жити в будинку на своїй землі. Ми відкладали переїзд, аж поки п’ять років тому не дізналися, що в нас буде дитина. Тоді ми переїхали до батьків у село Обізнівка на Полтавщині, де я провела все дитинство. Але ми планували жити окремо, тому три роки тому знайшли гарну хатину в сусідньому селі Пузикове. Вона відразу нас підкорила, адже це близько до батьків, а ще там є велике поле на один гектар, аби займатися фермерством.

Юлія Пархомець з маленьким сином у теплиці. Фото з архіву Юлії

Тут жила гарна господиня, але чоловік помер, тому діти забрали її до себе. Вона не хотіла продавати цей дім, адже хвилювалася, що хату знесуть, аби засіяти поле. Проте коли дізналася, що ми хочемо тут жити, то відразу продала хату нам. Ми ще робимо там ремонт, але сподіваємося переїхати вже наступного року.

Почали з поля пшениці та сотні індиків

Працювати на землі ми з чоловіком почали в будинку батьків, і тут вже були теплиці для розсади. Землю в селі Пузикове ми засіяли пшеницею, щоб прогодувати сто індиків, яких вирощували на продаж. Коли продали індиків, то наступного року поле навпіл засіяли ячменем і полуницею. А далі ми почали займатися розсадою.

Юлія Пархомець з урожаєм полуниці кілька років тому. Фото з архіву Юлії

Весною в теплицях ми вирощуємо овочеву розсаду на продаж, а цього року почали займатися сухоцвітами: зі старого сінника зробили майстерню, де складали букети та зберігали їх. У сезон ми приймали замовлення через Instagram і відправляли по всій Україні. Букети із сухоцвітів зберігаються роками та не потребують води. Зворушує, коли їх замовляють на подарунок, часто для бабусь. За сезон ми продали більше двох тисяч букетів.

У блозі показую нашу роботу та сільську естетику

Коли ми почали займатися господарством, я вирішила вести блог в Instagram, що став майданчиком для продажу нашої продукції. Розповідала, як і що ми вирощуємо, щоб зацікавити людей та показати — можна в селі працювати на себе. А ще блог — це гарна можливість донести людям, наскільки важлива наша робота, аби її більше цінували. З часом я зрозуміла: читачам не лише цікаво дивитися, що ми вирощуємо, але й бачити наш побут, цінності, буденне життя та сільську естетику.

Юлія Пархомець з букетом сухоцвітів з власного поля. Фото з архіву Юлії

Через блог ми продавали варення з різними смаками: полунично-трояндове, полунично-м’ятне, із зеленого горіха; вишню та сливу в шоколаді; в’ялені томати та сливи. Під час пандемії люди багато купували варення зі смаком яблука та бузини. Частина плодоносних дерев є вдома в мами, а частину ми придбали разом з будинком у Пузиковому. Для себе ми готували шампанське з чорнобривців, і я ділилася рецептом з людьми — читачам дуже подобаються мої рецепти.

Виростили тисячі штук розсади й прихистили людей у будинку

Коли почалося повномасштабне вторгнення, то ми були шоковані та не розуміли, чи комусь буде потрібна наша робота. Сезон завжди в нас починається в лютому-березні, тому ми дали собі тиждень, щоб оговтатися, а в березні почали працювати.

За сезон 2022 року ми виростили понад 15 тисяч штук розсади, адже розуміли, що треба садити більше. Ми надсилали цю розсаду людям з деокупованих територій чи переселенцям, які мали землю. Магазини не працювали, люди тижнями сиділи в підвалах. Нам розповідали, що деякі люди раділи розсаді більше, ніж гуманітарці. Вони сподівалися, що коли щось посадять, то буде надія на нове життя. 

Юлія Пархомець з урожаєм 2022 року. Фото з архіву Юлії

У нашому селі було багато переселенців. Спершу ми прийняли в нову хату одну сім’ю, яка прожила в нас місяць, а потім приїхали інші люди з Луганщини, які прожили в нас рік.

Ми ще робимо ремонт у нашій хатині та хочемо додати їй елементів етностилю. Я планую так відновити спогади з дитинства, яке я проводила в бабусі та дідуся в селі. Деякі речі купуємо, деякі реставруємо з хати. У хатині є дві печі — газова та глиняна — які ми хочемо обкласти кахлями, тому замовили їх у майстрів в Опішньому. Частину речей мені надсилають підписники, адже знають, що я хочу такий стиль хатини.

Жити в селі — це терапія

Найбільше в роботі мені подобається те, що я ближче до природи. Якби я працювала копірайтеркою й надалі, то не знаю, звідки брала б той ресурс, який мені зараз дає земля. Часто підписники питають, чи не сумую я за містом, а я не сумую зовсім і вже не уявляю свого життя без села й ферми. Варто лише спробувати раз покопирсатися в землі, і це затягує. Я вже не можу дочекатися весни й не знаю, як пережити цю зиму без роботи в полі.

Юлія Пархомець з урожаєм помідорів під час роботи в полі. Фото з архіву Юлії

Якщо є погані новини, то вони збивають з пантелику, але мені варто просто піти в поле вирвати бурʼян, і вже на душі легше. Життя в селі — це терапія для мене. Хоча я дуже втомлююся фізично, у мене болить спина, але ментально набагато легше. Крім фізичної втоми у фермерстві мінусом є нестабільність. Ми залежимо від погоди, хвороби рослин, граду чи заморозків — є багато ризиків.

Зараз я на своєму місці

Ми з чоловіком хочемо збільшити площу під вирощення сухоцвітів та розширюватимемо асортимент — продаватимемо не лише букетики, але й віночки. Їх можна буде використовувати як головні убори, для фотосесій чи як прикрасу в хаті. Також повернемося до тваринництва на фермі — заведемо індиків, курей, спробуємо виготовляти сир від наших кіз, яких ми купили місяць тому.

Юлія Пархомець з козами, яких придбали минулого місяця. Фото з архіву Юлії

Мріємо не переживати за своє майбутнє та жити в безпеці, а ще про перемогу, щоб всі повернулися з фронту живими. Я вірю, що будуть ще такі часи, коли ми радітимемо кожному дню, не хвилюючись за своє життя. 

Знаю, що майбутнє за роботою на землі, бо вона може прогодувати кожного за будь-яких умов. Я зараз роблю те, про що завжди мріяла. Іноді ми піддаємося поглядам інших людей, які часто кажуть, що з села треба їхати, бо тут немає перспектив для молоді. Але я спробувала, не побоялась, і від того мені дуже радісно. Зараз я на своєму місці — там, де маю бути.

Зернові сепаратори: як вибрати та купити відповідну модель для вашого господарства

Для того, щоб зерно зберігалося довго, не втрачало своїх початкових якостей, його необхідно ретельно очистити та просушити. Спеціально для цього було створене обладнання – зерноочисний сепаратор. Виробник KMZ Industries займається випуском машин для очищення зерна, що відрізняються якістю, надійністю.

Загальний опис і переваги

Головний принцип роботи сепараторів зерноочисних – розподіл зерна, домішок відповідно до фізичних властивостей. Обладнання має спеціальні решітки, де під впливом повітряних потоків домішки відокремлюються від зерна. В результаті не залишається ні каменів, ні соломи, ні пилу і т.п. Залежно від конкретної моделі конструкція обладнання може відрізнятись. Загалом це корпус, вентиляційні системи, вхідний отвір.

Очистити зерно та запустити його подальшу переробку без сепараторів неможливо. Завдяки застосуванню сепараторів вдається:

  • позбутися сторонніх домішок;
  • захистити продукцію від пошкоджень;
  • знизити витрати у процесі виробництва;
  • підвищити якість.

Продукція від виробника KMZ Industries

Зернові сепаратори можуть бути різними за продуктивністю, типом очищення, наявністю допоміжних функцій та іншого. Також рекомендується звернути увагу на зерно, а саме його характеристики. Який обсяг передбачається очищати, якою є вологість продукту і т.д. У компанії KMZ Industries можна зернові сепаратори купити різного типу. Між собою вони різняться конструкцією і продуктивністю.

Серед різновидів пропонованого обладнання:

  1. Машини для очищення зерна КБС. До цієї серії належать сепаратори, що можуть застосовуватися як у промисловості, так і сільському господарстві. Вони надійні, якісні та високопродуктивні.
  2. Обладнання призначене для фермерського елеватора. Своє застосування воно знайшло на невеликих підприємствах завдяки своїм невеликим габаритам.
  3. Повітряні. Завдяки повітряному потоку зерно швидко відокремлюється від наявних домішок.

Зерноочисні сепаратори можуть застосовуватись для очищення різних зернових культур. Все, що знадобиться – це решітки з активаторами. Така додаткова опція дозволить збільшити продуктивність.

Особливості застосування сепараторів для очищення зерна

Найкращі фахівці KMZ Industries працювали над створенням сепаратора для очищення зерна. Зерноочисний апарат від KMZ класичний, тип очищення – барабанний. Практично завжди в конструкції передбачено від 3 до 5 решіток. Їхня робота проходить відразу за кількома напрямками:

  1. Сепаратор. Необхідний для того, щоб відокремити різні домішки від зерна.
  2. Калібратор. Продукт, що надходить, поділяється за розміром. В результаті дрібні частинки залишаються з дрібними, а великі з великими.
  3. Ворохоочисник. Від зерна відокремлюються сторонні предмети (солома, гілки тощо).

Можна використовувати варіанти в послідовному порядку, при необхідності кожен напрямок застосовується окремо. Чим більше решіток задіюється, тим меншою стає швидкість очищення. Але в цьому є свій плюс – зерно максимально чисте.

Дослідник голодомору з Полтавщини став лауреатом медалі Ґарета Джонса

Напередодні 90-х роковин голодомору в Україні Навчально-науковий інститут журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка назвав імена лауреатів відзнаки «Медаль Ґарета Джонса. Правда і Честь».

Цього року почесною нагородою відзначили третього президента України, ініціатора вшанування пам’яті жертв голодоморів в Україні на державному рівні, автора книги «Недержавні таємниці» та інших публікацій, де висвітлено тему голодомору-геноциду Віктора Ющенка; правозахисника, публіциста, очільника Національної асоціації дослідників голодомору-геноциду в Україні в 1994 – 2000 роках, автора публікацій про голодомори в Україні, Героя України (посмертно) Левка Лук’яненка; літератора, головного редактора «Української літературної газети», автора публікацій про голодомори на Житомирщині, голову Національної спілки письменників України Михайла Сидоржевського, а також жарнуліста й дослідника, науковця, автора сотень журналістських публікацій про голодомор і політичні репресії проти українців, приват-доцента Українського Вільного Університету (Мюнхен, ФРН), лохвиччанина Олександра Панченка.

Довідково: Відзнака «Медаль Ґарета Джонса» – це недержавна нагорода з особливим статусом, започаткована на згадку про відомого валлійського журналіста, який першим розповів світові про трагічні події в нашій країні 1932-1933 років для вшанування й нагородження журналістів, видавців, науковців, доброчинців за вагомий внесок у дослідження голодоморів в Україні, сприяння відновленню історичної правди про трагічне минуле України.

За матеріалами Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті

 

«Містохаб» завершив сезон Спаських фестів у Полтаві

Близько 15 тисяч відвідувачів і понад півмільйона гривень – із такими здобутками «Містохаб» завершив фестивальний сезон цього року. Тривав він п’ять місяців.

Підбиваючи підсумки, організатори розповіли про результати роботи й плани на майбутнє: для полтавців знову готуюсь щось цікаве.

Якщо брати в цифрах, то фестивальний сезон «Містохабу» – це:

  • 6 фестивалів;
  • 14 500 гостей;
  • 468 085 грн для Збройних сил України;
  • 224 320 на відновлення історичної будівлі «Містохабу» (посилення перекриттів, енергопотужності, повна заміна підлоги, тинькування стін, заміна системи опалення, вікон, електропроводки, встановлення вентиляції, косметичні роботи);
  • 80 крафтовиків і 20 закладів.

Для полтавців та гостей міста виступали зіркові гості: Latexfauna, Арсен Мірзоян, KRUTЬ, АСАФАТОV, Nazva, ENLEO, Tember Blanche та інші.

– Цей сезон закарбується в памʼяті тільки найприємнішими спогадами. Він видався різним, але так само неймовірним, тож закінчуємо сезон із теплими емоціями й величезною вдячністю учасникам та гостям. Окрема вдячність Силам оборони України, завдяки яким ці зустрічі взагалі можливі, – зазначили організатори. 

Страви з «Енеїди» та сучасні вечори на хуторі біля Диканьки. Як геологиня закохує людей в Полтавщину через етнотури

Коли геологиня Галина Кримінська з Харкова вперше приїхала до Полтави, то засмутилась, адже все було не так, як вона собі уявляла. Жінка не побачила хуторів, не зустріла Солоху, а галушки, які скуштувала вперше, їй не смакували. Проте після початку повномасштабної війни вона переїхала сюди разом із нареченим і знайшла для себе місце сили – селище Опішня поблизу Полтави.

Тут Галина жила в хатах-мазанках минулого століття на поселенні «Старий хутір», пила свіжий трав’яний чай біля печі, а ще верещала від радості, коли спробувала верещаку з «Енеїди». Із часом жінка вирішила поділитися цим місцем з іншими. Так з’явився проєкт «Мрійники тур», який знайомить туристів зі столицею українського гончарства.

 

Коли була в Полтаві вперше, то не знайшла тут хутора й Солохи

– До повномасштабної війни значну частину мого життя займали мандрівки. Я родом із Коблевого –  мальовничого півдня України, але переїхала до Харкова, коли вступила в університет. Після навчання залишилася там жити й працювати геологинею в «Нафтогазі».

Я часто мандрувала Україною, адже вважаю, що потрібно добре пізнати свою країну, перш ніж мандрувати за кордоном. Я відвідувала цікаві місця і як туристка, і під час геологічних експедицій: ми з колегами їздили на практики, жили в наметах та організовували свій побут.

За пів року до повномасштабної війни я один раз приїхала в Полтаву. Тоді місто мені не сподобалося: не смакувала їжа, і я не розуміла, чому українська звучить не скрізь. Також не було мого романтизованого уявлення про Солоху, галушки й хутір. Мене це дуже засмутило, і з цим я повернулася до Харкова.

У Харкові я жила на Салтівці. Як і всі інші, прокинулася вдосвіта 24 лютого від вибухів. У перший же день великої війни ми з коханим вирішили поїхати до його батьків на Полтавщину. Коли переїхали, то я почала пізнавати регіон, гуляти Полтавою й околицями, дізнаватись історію архітектури та відвідувати цікаві місця. Якось під час мандрів я натрапила на поселення «Старий хутір» в Опішні й подумала, що це саме те місце з моєї уяви, яке я так довго шукала.

 

Вирішила поділитися своїм місцем сили з іншими

Я давно хотіла організовувати геологічні тури, аби руйнувати міфи, що ми є бідною на ресурси та корисні копалини державою. Хочу довести, що це не так, бо на мою думку, навіть Донецьку область окупували, зокрема, через природні ресурси. Проте робити геологічні поїздки я зараз не можу, адже маю основну роботу – продовжую працювати у сфері геології в Полтаві, тому вдається мандрувати лише десь поряд.

Якось я пила каву на хуторі в Опішні та подумала, що було б добре, якби про цю столицю українського гончарства дізналося більше людей. Я вирішила показати це місце іншим, аби більше українців знали нашу культуру й історію, через які нас хочуть знищити.

Я хотіла, щоб люди на хуторі відчували те, що там відчуваю я. А ще в мене був досвід участі в геологічних поїздках, тому я взялася за організацію свого першого етнотуру в Опішню. Коли я анонсувала це у власних соцмережах, то відгукнулося багато моїх знайомих. А потім я написала блогерці Софії Безверхій, яка родом із Полтавщини, вона приїхала на цей перший тур, прорекламувала його, і після цього було дуже багато повідомлень від охочих завітати в Опішню.

Перший тур був неймовірний: я не очікувала такої віддачі від людей і настільки щирого захоплення. До мене приїхали справжні шанувальники всього українського, вони всі розмовляли тільки українською, хоч і були з російськомовних регіонів.

Гості в одязі поєднали етностиль із сучасними елементами. Коли я побачила їх на вокзалі, то була вражена й не могла повірити, що зібрала таких людей. Позаяк був попит, я вирішила робити наступний тур.

 

Верещака в хатині-мазанці

Тур триває три дні та дві ночі. Під час нього ми живемо в хатинах минулого століття в поселенні «Старий хутір» в Опішні. Це дуже важливо для нас, адже ми не просто ведемо людей у музей чи на майстер-класи, але й проводимо після цього в хатину-мазанку минулого століття, де їм запалюють піч, приносять щось смачне та частують свіжим трав’яним чаєм.

Господарі хутора пригощають гостей стравами, які відтворюють з «Енеїди»: верещакою, шпундрою, качаною кашею, вергунами. Коли я вперше спробувала верещаку, то верещала від радості, бо це дуже смачно. А ще на хуторі є екоферма, звідки господарі беруть продукти для страв з «Енеїди». Уся ця атмосфера ніби переносить у село, до бабусі в стару теплу хатину.

 

Знайомимо людей зі столицею українського гончарства

Ми живемо в будиночках 1914, 1928, 1930, 1960 років, які відновили на місці або перенесли з різних куточків Полтавщини. Опішня – це столиця українського гончарства, селище здавна заселяли люди. Ми ходимо в «Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному», де на двох гектарах парку розміщені скульптури на різну тематику. Крім цього, обов’язково відвідуємо «Музей родини Кричевських», адже Василь Кричевський – засновник українського модерну, котрий, попри переслідування радянської влади, збирав старожитності.

На третій день (за бажанням) ми ходимо до реконструкції оглядової вежі козацьких часів, яка є найвищою точкою Полтавщини. Іноді можемо зайти в «Музей-садибу родини Пошивайлів». Ще за життя вони почали збирати унікальні гончарні вироби та створили музей у своєму будинку.

Зараз у музеї працівники вмикають мініфільм із голосами гончарів цього роду: можна почути полтавський говір, а також розповіді про глину й гончарське ремесло, яке занепало через радянську владу. Вони діляться, як їм не вистачає, коли гончарі спільно ставлять вироби в піч і співають українських пісень, тому вони хочуть це зберегти. Директором музею є онук Пошивайлів, який продовжує справу гончарів багатьох поколінь.

Також ми ходимо на майстер-клас із гончарства в сучасній опішнянській артілі. Тут можна створити посуд на гончарному колі, зліпити свистунця чи розписати опішнянську кераміку.

 

У хатинах-мазанках є сучасні комфортні умови

Колись я залишилася на хуторі зі своїм нареченим, і мені було дуже приємно спілкуватися з власниками. Вони запалюють піч у хаті, власниця відновлює страви з «Енеїди». Вони займаються цим уже 13 років, хоч на початку їх відмовляли відновлювати будинки. До повномасштабного вторгнення люди приїжджали на хутір, але потім попит упав. А я розумію, що такий бізнес варто підтримувати, щоб він далі існував.

Тут можна пожити в хатині минулого століття, погрітися біля печі та поїсти в хаті верещаку.

Важливо, що господарі подбали про комфорт гостей і добудували ванну, туалет, поставили холодильник, провели стабільний інтернет. Тому ще одна мета мандрівок в Опішню – підтримати поселення «Старий хутір».

 

Опішня прийматиме людей на вечорниці й Різдво

Я все організовую сама, також іноді подруга допомагає відповідати в приватних повідомленнях, коли багато запитів від людей. А ще в нас є фотограф, який робить чудові живі фото. Зараз великий попит на тури: люди питають про поїздки взимку та навесні, а також хочуть, аби були сімейні тури. Поки приїжджали лише дівчата з різних регіонів або жінки із сім’ями.

Хочу, щоб більше людей дізналися про Опішню. Найближчим часом буде два тури: у листопаді Опішня прийматиме гостей на дівочі вечорниці, де будуть лекції та посиденьки, а в грудні хочу організувати колоритну поїздку на Різдво з дідухами, музиками, традиційними стравами. Далі планую тур у співпраці зі стилісткою, яка розповідатиме про поєднання сучасного й старовинного стилів. Вона підбиратиме образи та створюватиме їх разом із гостями. Готую ще один тур, у який додам різні локації Полтавщини, які зустрічалися у творах українських письменників.

 

Мрію про перемогу та щоб люди більше цікавилися нашою культурою

Опішня – це душа України. Радянська влада хотіла це знищити, заховати й переконати, що цього немає, а воно є, і нам варто цим пишатися. Я хочу ділитися цим місцем, щоб наші захисники загинули недаремно. Минулого року на фронті загинув мій батько. Це був дуже тяжкий період мого життя. Тоді я шукала спокій саме на хуторі «Старий млин» в Опішні.

Я розумію, що ми переможемо, але люди й далі розмовлятимуть мовою ворога, нічого не знатимуть про українське, продовжуватимуть казати, що ми схожі з росіянами. Мені боляче навіть від цієї думки. Багато людей в Україні втратили своїх рідних. Якщо це не можна виправити, то треба, щоб це хоч було недарма. Мене надихає усвідомлення, наскільки це важливо, чому я це роблю.

Я народилася та виросла в російськомовному середовищі, тому чудово розумію, як працює ворожа пропаганда та як насаджуються їхні наративи. Ця пропаганда працювала й на мене: усе життя я розмовляла російською й перестала 24 лютого, бо мені стало гидко спілкуватися цією мовою. Хоч організація турів забирає багато сил, але я розумію, що це все не просто так.

Я мрію про перемогу України та щоб ми почали розвиватися, навчилися цінувати українське, продавати наш бренд і голосно розповідати світові про те, ким ми є. Більше не хочу під час подорожей чути від іноземців питання: «Чому ви говорите російською, якщо ви українці?». У мене часто були конфлікти з росіянами, мене обурювала їхня неповага, тому я хочу зробити все від мене залежне, аби такого не було. Я знаю, що так буде, але треба до цього йти та дочекатися такого часу, бо українці — це неймовірна нація.

Розробка веб-сайтів та веб-додатків

Основи веб-дизайну

Дизайн сайту — це не просто красива картинка. Це перше, на що звертають увагу відвідувачі, і саме від дизайну залежить, чи залишиться відвідувач на вашому сайті. Добре продуманий UX (User Experience) дизайн забезпечує зручність та інтуїтивність використання сайту, а UI (User Interface) дизайн зосереджується на візуальному оформленні інтерфейсів. Використання інструментів, таких як Adobe XD, допоможе вам створити макет, який легко перетворити в реальний сайт.

Фронтенд розробка

Фронтенд — це те, що користувачі бачать на екрані своїх пристроїв: тексти, кнопки, зображення. Основні інструменти фронтенду — це HTML для структури веб-сторінок, CSS для стилізації та JavaScript для додавання інтерактивності. Адаптивний дизайн забезпечує коректне відображення сайту на різних пристроях — від смартфонів до десктопів. Отже, знання цих технологій є критично важливими для будь-якого фронтенд розробника. IT школа Lemon.School в Полтаві надасть вам у повному обсязі необхідні знання та практичні навички для того, щоб ви могли швидко і ефективно створювати сучасні, адаптивні веб-інтерфейси з використанням передових фреймворків, таких як Bootstrap.

Бекенд розробка

Бекенд — це “мозок” сайту, який користувачі не бачать. Тут зберігається і обробляється інформація. Бекенд розробка включає в себе створення серверної логіки та роботу з базами даних. Якщо ваш сайт потребує зберігати дані користувачів, наприклад електронні адреси або паролі, ви будете працювати з мовами програмування, такими як Node.js або Python, та базами даних SQL чи MongoDB. Правильно налаштований бекенд забезпечить швидкість і безпеку вашого веб-додатку.

Бекенд-розробка також передбачає впровадження алгоритмів безпеки, що є критично важливим для захисту конфіденційності даних. Це означає, що, окрім розробки серверної логіки, бекенд-розробники повинні стежити за останніми тенденціями в сфері кібербезпеки та впроваджувати надійні рішення для шифрування, автентифікації та захисту даних.

Розгортання та підтримка веб-додатків

Після розробки сайту настав час його запустити в мережу. Для цього потрібно вибрати надійний хостинг, що допоможе вашому сайту функціонувати безперебійно 24/7. Розгляньте також реєстрацію доменного імені, яке буде відображати назву вашого бренду в URL. Важливим аспектом є використання систем контролю версій, таких як Git, що дозволяє керувати змінами в коді та спрощує командну роботу. Не забудьте про SEO, яке забезпечить видимість вашого сайту в пошукових системах, та про безпеку, адже захист даних користувачів має бути на першому місці.

Розробка веб-сайтів та веб-додатків може здатися складною, але при належному підході ви зможете створити ефективний і привабливий ресурс. Не бійтеся експериментувати та вчитися — це ключ до успіху в ІТ-індустрії!

Кіберполіція Полтавщини – щодо правил безпечної волонтерської допомоги й благодійності

Зважаючи на актуальність проблеми шахраювання на темі війни, особливо в тому, що стосується збирання коштів чи надання гуманітарної допомоги, інтернет-благодійникам варто подбати про власну кібербезпеку. Як це зробити, розповіли фахівці кіберполіції.

Щоб відрізнити волонтерський збір від шахрайської схеми, начальник відділу протидії кіберзлочинам у Полтавській області Олександр Лазар радить:

1.    Звертати увагу на облік і відкритість. Чинні благодійні організації регулярно публікують інформацію про надходження та передачу зібраних коштів. Відкриті звіти можна знайти на офіційних вебсайтах або в соціальних мережах.

Відсутність звітності або невизначеність мети оприлюдненої ініціативи можуть слугувати тривожним сигналом для інтернет-користувача. Тут слід поміркувати, чи варто її підтримувати взагалі?

2.    Вимагати (або знайти) офіційні документи. Некомерційні організації мають повний пакет реєстраційних документів, який містить, зокрема, статут їхньої діяльності.

Якщо ініціатива надійна, то вказані документи можна швидко знайти в мережі. Так само, як і відгуки й реальні приклади волонтерської (благодійної) діяльності фонду. Відсутність цієї інформації свідчить про існування реальних ризиків.

3.    Ставити запитання щодо того, куди буде направлено ваші кошти й чому потрібно зібрати саме цю суму. Шахраї рідко деталізують свої історії, а тому ваша активність може їх дезорієнтувати.

Професійні ж благодійники та люди, які опинилися в скрутному становищі, обов’язково дадуть відповіді на такі запити, бо їм немає чого приховувати.

4.    Контролювати власні емоції. Щоб залучити до псевдоініціативи якомога більше «благодійників», шахраї активно використовують у своїх оборудках емоційну складову та стрес. Відтак завжди зберігайте розважливість. Перш ніж реагувати на пропозицію й перераховувати гроші, потрібно раціонально оцінити ситуацію.

5.    Не поширюйте інформацію, оприлюднену в інтернеті, якщо не переконалися в її правдивості. 

Якщо благодійний збір проводить фізична особа, розглядайте можливість здійснення внеску тільки тоді, коли знаєте цю людину особисто та маєте до неї довіру.

Щоб уникнути можливих ризиків, експерти закликають бути обережними та вимогливими до вибору благодійної ініціативи. Щоб підтримати справжню благодійну діяльність, завжди аналізуйте отриману інформацію.

За матерілами відділу комунікації поліції Полтавщини

Вирішили тепло до осель полтавців пустити з 6 листопада

2 листопада відбулося засідання виконавчого комітету Полтавської міської ради, під час якого розглянули та погодили 18 питань порядку денного. Серед них – щодо початку опалювального сезону в житловому фонді громади. Запуск теплопостачання до осель полтавців почнеться наступного понеділка, 6 листопада. На сьогодні це, здається, найпізніший термін, коли в обласному центрі стартував опалювальний сезон.

Окрім того, члени виконкому внесли зміни до мережі міських тролейбусних і автобусних маршрутів загального користування м. Полтава, рішення виконавчого комітету Полтавської міської ради від 21.09.2023 № 274 «Про функціонування пунктів незламності в осінньо-зимовий період 2023/2024 року», заборонили зупинку та стоянку транспортних засобів на ділянках вулично-дорожньої мережі по вул. Гоголя (уздовж будинків № 25 та № 27), вул. Монастирська (в’їзд до КП «2-а Міська клінічна лікарня Полтавської міської ради» з боку вул. Володимира Козака, 2), призначили іменну стипендію міської ради 26 студентам закладів вищої та фахової передвищої освіти з вересня по грудень 2023 року в розмірі 2 тис. грн, погодили виділення 378 тис. грн згідно з програмою соціального забезпечення та соціального захисту населення громади «Турбота» тощо.