До повномасштабної війни Олена Кравченко з села Лутовинівка організовувала концерти та свята, а тепер їздить на передову й привозить захисникам продукти та обійми з дому. Разом із сестрою Оксаною та односельцями вона допомагає військовикам від перших днів вторгнення.
Жінки збираються у волонтерському хабі, який назвали «Криївка», готують та надсилають їжу на фронт, а також збирають овочі, фрукти, випічку та маскувальні сітки від людей із сусідніх сіл. Про волонтерство, яке почалося з вареників і переросло в регулярні поїздки на фронт, Олена розповіла ШоТам.
Від інженерки до організаторки та волонтерки
– За освітою я інженер-технолог сільського господарства, до декрету працювала на заводі. У мене є двоє синів, я була в батьківському комітеті, тому часто організовувала для дітей різні поїздки, розваги та свята. І коли в нас у селі з’явилася вакансія працівника культури, я вирішила спробувати. Від травня 2021 року працюю завідувачкою в Лутовинівському будинку сімейного дозвілля.
Раніше ми займались художньою самодіяльністю, співали пісні, організовували концерти, святкували дні села та влаштовували ярмарки. Зараз проводимо благодійні заходи та на замовлення вітаємо колективом людей зі святами. Зароблені кошти також спрямовуємо на допомогу війську.
Спершу допомагали продуктами хлопцям із ТрО в Полтаві
– Від початку 2022 року в нашому районі всі села активно готувались до святкування Міжнародного жіночого дня. І ще ввечері 23 лютого ми зібрались у сільському будинку культури на репетицію. А наступного ранку мені зателефонувала сестра Оксана з Полтави й сказала, що почалась повномасштабна війна. Чи очікувала я цього? Не зовсім, адже мало читала новини, телевізор майже не дивлюсь, а чоловік завжди говорив, що все буде гаразд. Тому ці події стали для мене справжнім шоком та великим стресом.
Сидіти вдома я не могла – уже наступного дня ми разом зі старостою ходили селом та дивились, де можна облаштувати бомбосховища. Тоді ж зателефонувала сестра й спитала, чи можемо ми допомогти продуктами хлопцям із ТрО в Полтаві. Я кинула клич у Фейсбук-групу «Лутовинівська культура», попросила людей допомогти, чим можуть. Я не очікувала, що відгукнеться фактично вся наша Козельщинська громада! Уже 27 лютого ми відправили на Полтаву три машини з продуктами. Коли втомлені поверталися з міста ввечері, то нас у старостаті чекали люди з питаннями, що робитимемо далі. Усі ми тоді мали дуже заряджений настрій. Від того часу почалась моя історія волонтерства.
Нашою візитівкою спершу були вареники
– Коли я потрапила додому, то побачила в новинах сюжети про те, що в школах по селах люди почали збиратись ліпити вареники та передавати військовикам. Я звернулась до директора відділу освіти й попросила, аби ми приходили до школи ліпити, адже все одно навчання не було. Вареники стали нашою візитівкою на початку вторгнення. Ми називалися батальйоном «Лутовинівський вареник» і передавали їх на деокуповані території, переважно на Сумщину, а потім уже і військовикам.
Люди з нашого села приносили картоплю, сир чи капусту для начинки. Потім моя сестра діставала борошно в Полтаві та привозила нам. Ми знайшли багато морозилок у селі, де зберігали вареники, потім все пакували й надсилали. А люди з сусідніх сіл переважно приносили нам випічку.
Мій односелець працював у Полтаві в пункті, куди приходили внутрішньо переміщені особи отримувати допомогу. Під час розмови його спитали, чи не знає, де розташована Лутовинівка. Він відповів, що живе в цьому селі, і тоді люди зі сльозами ділились: дуже вдячні за наші вареники і не знають, що з ними було б, якби не ця допомога.
«Я нагодую чужого сина, а хтось нагодує мого»
– Місця для всіх охочих допомогти не було, тому наш сільський фермер допоміг зробити ремонт у приміщенні колишньої колгоспної їдальні, а ми облаштували там свій волонтерський хаб «Криївка». Тут ми збираємо продукти, маємо дві газові та дві електричні плитки, а також готуємо їжу для військовиків. Зазвичай я присвячую роботі в хабі першу половину дня, бо ввечері організовую репетиції з людьми. Але на зв’язку постійно, тому, якщо будуть охочі попрацювати, завжди прийду й відчиню людям приміщення.
«Лутовинівські помагайчики, збираємось на борщик! Починаємо з 9:00, приходьте, хто може», – моє повідомлення в чаті, яке люди ніколи не ігнорують, а приходять та допомагають. Буває так, що приходить багато людей, а коли сезон і потрібно доглядати за городом, приходить менше, але постійно хтось є – до 20 осіб.
Є люди, які готують у «Криївці», а є й ті, хто робить це вдома після роботи. Часто приходять жінки, у яких воює син або чоловік. Кажуть, що нагодують чужих синів, а хтось нагодує їхніх. А ще приходять дітки, які часто самі питають, чим допомогти. Наймолодший помічник навчається в третьому класі. Допомагають також і мої сини та племінники.
У «Криївці» готуємо, пакуємо та збираємо все необхідне
– Мій чоловік зараз мобілізований і служить на фронті, але раніше був «мозковим центром» нашого волонтерського хабу, відповідав за всі організаційні речі та ремонтував усе, що треба. Минулого літа ми купили герметичний автоклав, адже готували рибні консерви чи тушківки. А чоловік придумав готувати сухі борщі. Ми нарізаємо рагу овочів, складаємо їх у спеціальні герметичні пакети, а потім потрібно туди додати 400-500 мл кип’ятку – і буде дві порції готового борщика.
Так само пізніше ми почали готувати тушковану картоплю з м’ясом, гречану кашу чи рибу в томаті. Так ми почали готувати сухпаї в автоклаві на вихід для хлопців. Зараз ми маємо автоклав на понад 70 пакетиків.
А ще наш хаб є перевалочним пунктом, де ми збираємо все необхідне. У сусідній Козельщині жінки теж організувались у перші дні повномасштабної війни та плетуть маскувальні сітки. Я забираю ці сітки, а сестра вже надсилає військовикам. У наш хаб приїжджають люди з усіх довколишніх сіл. Передають випічку, овочі, фрукти, домашні закрутки, воду, подушки, каремати, компоти, яйця, зелень, солодощі та все, що необхідно на фронті.
«Вірте в нас так, як ми віримо у вас»
– Понад рік я організовувала роботу в рідному селі, а все необхідне від нас на фронт возила моя сестра. Коли Оксана минулого року приїжджала з фронту, то хлопці нам переказували таку фразу: «Вірте в нас так, як ми віримо у вас». Ця фраза надихає нас і досі. Пізніше я відчула, що теж маю поїхати на передову разом із сестрою. Коли я їду на Схід та бачу очі захисників, то хочу туди їхати знову. Я випадаю з життя на кілька днів, бо треба все приготувати, зібрати, бути довго в дорозі, а потім відпочити, але воно того варте.
Коли ми приїжджаємо, то спершу багато обіймаємось, бо саме так передаємо хлопцям тепло з дому. Коли я їздила на фронт до наших односельців, то після повернення зустрілась із дружиною одного з них, обійняла її та сказала, що це передачка з фронту.
Коли цей чоловік там мене обіймав, то теж думав про свою дружину. Це дуже цінні емоції, які додають сили працювати. Військовослужбовці завжди усміхнені та запитують як справи вдома, адже історії з цивільного життя додають їм сили для боротьби. А ще вони дуже радіють, коли читають написи на коробках, які придумують наші волонтери. Військовики своєю чергою підписали снаряд «від козельщинських спідниць» та надіслали його ворогу.
Маємо бути гідним тилом та надійною підтримкою для захисників
– За весь час роботи я пишаюсь тим, що люди не перестають ходити на волонтерство та присвячувати цьому свій час. Бувають моменти, коли допомагають менше й ми відчуваємо занепад сил, але все ж ми тримаємось та продовжуємо робити свою роботу. Мені ніколи не відмовляють, коли я звертаюсь по допомогу. Ми розуміємо, що для перемоги нам потрібна зброя, але віримо, що наші передачки з дому з нашим теплом, також допомагають захисникам наближати перемогу. Я мрію про перемогу та працюю з надією, що вона скоро буде. Ми мріємо наліпити наших вареників, зібрати всіх людей, які нам допомагають, та запросити тих, кому ми допомогли. Я закликаю всіх допомагати, хто чим може: донатами, працею, продуктами чи речами. Чим більше зараз ми вкладемо в нашу перемогу, тим швидше вона настане. На фронті зараз воюють найкращі люди, а ми маємо бути міцним тилом, щоб бути гідними тих, хто зараз нас захищає.
Полтавський офіс УІНП