Доглядають врятованих коней, реабілітують військових і тренують дітей. Цей кінний клуб на Полтавщині продовжує працювати попри війну

Альона Дика з дитинства любила коней, понад десять років займалася верховою їздою в Іспанії, а після повернення в Україну заснувала власний кінний клуб «Ей-Ді». Тут навчають дітей кінному спорту, займаються реабілітацією військових та проводять безкоштовні заняття для дітей з інвалідністю.

Не було змагання, із якого учні не привезли б жодної медалі, а деякі випускники вже працюють тренерами в престижних лондонських клубах. Також під час повномасштабної війни «Ей-Ді» став прихистком для понад пів сотні евакуйованих коней.

Як попри брак коштів кінний клуб працює під час війни, Альона розповіла ШоТам.

Професійно займатись кінним спортом почала на заробітках

– Любов до коней у мене ще з дитинства. Я часто їх малювала, а батьки на зимові свята водили нас у місто покататись верхи. Коли підросла, то дізналася, що мій хрещений має невеличку стайню з кіньми. Десь із десяти років я її відвідувала, спілкувалася з іншими дітьми, які туди приходили, та допомагала доглядати за кіньми. Тоді зрозуміла, що дуже люблю цим займатися.

У 18 років я поїхала за кордон та влаштувалась на роботу хатньою робітницею в одну хорошу сім’ю. Із часом вони стали цікавитися моїми захопленнями, і з’ясувалося, що в їхніх родичів є невелика стайня. Я стала частою гостею цього місця, а потім купила собі першого коня та познайомилася з гарним тренером. Жила там більш як десять років, навчалася в різних закладах, займалася іспанською виїздкою та брала участь у змаганнях. Ми виїжджали в Європу, Німеччину, Францію, Бельгію. В Іспанії цілий культ верхової їзди, і я стала його прихильницею.

2011 року я повернулася в Україну. Із часом ми з чоловіком придбали двох коней, і наші друзі та знайомі часто просили покататись на них. Тоді чоловік спитав, чи не хотіла б я професійно займатись тим, що так люблю. Ми докупили ще кількох коней і створили власний кінний клуб. Спершу клієнтами були друзі та знайомі, а потім я рекламувала нас у соціальних мережах, тому ми швидко набрали обертів і стали відомими. До повномасштабної війни в нас у клубі було 15 власних коней.

Не залишали ферму, бо там були коні

24 лютого ми прокинулись і були шоковані, як і всі українці. Я звично встала о 6-й ранку, мала зібрати дітей до школи та піти в стайню. Але над нашим будинком пролетів літак. За звуком я зрозуміла, що це бомбардувальник, бо в дитинстві жила поблизу військового аеропорту. Далі почула постріли від роботи ППО. Мій чоловік тоді вже був на роботі на фермі, при якій у мене була стайня. Він зателефонував, сказав про початок війни та що потрібно вивозити дітей. Я дуже перелякалася за коней і весь ранок думала, що з ними робити. Ми з чоловіком відвезли дітей до батьків у село, а самі ж повернулися на ферму й жили там чотири місяці в невеликому обладнаному офісі.

Я є суддею з кінного спорту, мене знають люди з усієї України. Із часом ми отримували багато дзвінків із проханнями прийняти коней хоча б на перетримку.

За весь час великої війни ми прийняли понад 60 коней із Харківської, Донецької та Сумської областей. Наша стайня на той час була невелика, але мали період, коли там одночасно розміщувалось 42 евакуйованих коні. Тоді вони жили, як у рукавичці.

Далі їх вивозили за кордон ті власники, які мали таку можливість. Більшість із них спершу везли тварин, потім евакуювалися самі. На жаль, деякі коні залишались без власників, бо ті загинули. Таких тварин ми віддавали перевіреним людям чи дарували.

Перший час у нас були свої запаси сіна та зерна для власних коней. Але ж ніхто не очікував, що буде війна таких масштабів. Це був дуже важкий період фізично та емоційно. Коли ми бачили, що вже не можемо впоратись самостійно, то почали звертатися за допомогою у фонди. Отримали значну допомогу від UAnimals, які допомагали в закупівлі ліків. Ще нас підтримали один американський фонд та Всеукраїнська федерація кінного спорту. Але найбільше допомагали небайдужі люди, які долучалися до зборів на сіно та вакцини.

Якось був такий місяць, що лише сіна ми мали придбати на 40 тисяч гривень, аби утримувати всіх евакуйованих коней. Тоді виїхали майже всі діти, що в нас тренувалися, не було заробітку, тому ми трималися лише завдяки волонтерам та людям, які безкорисно пропонували допомогу.

Випускниці нашого клубу працюють у Лондоні

– До повномасштабної війни в Україні була заснована програма «Дитячий олімпійський StartUp». У змаганнях із верхової їзди брали участь діти від трьох-чотирьох рочків. І дітки з нашого кінного клубу теж. Не було таких змагань, щоб ми не привезли хоча б одну медаль.

У нас тренувалося багато дітей. Дві наші випускниці зараз працюють у престижних кінних клубах Лондона, чим я дуже пишаюсь.

Зараз у нас тренуються діти, які евакуювалися з Харкова, а ще з-за кордону повертаються наші учні. Але нам все одно важко, бо не вистачає тих коштів, які ми заробляємо. Фактично весь прибуток від кінного клубу витрачаємо на утримання коней. Наразі маємо ще трьох коней, яких вивезли з Харківщини та 22 своїх коней. А ще в нас живе маленький віслючок.

Військові залишали кошти на столі, хоча для них заняття безкоштовні

Від 2014 року до нас зверталися організації, які займалися реабілітацією військових із зони АТО. Ми заснували безкоштовну програму, за якою можуть приїхати військові з психологами. Вони займаються за своїми методиками, а ми катаємо на конях їх та їхні сім’ї. У цьому році, під час уже повномасштабного вторгнення, ми самі звернулись у військові центри комплектування з пропозицією реабілітації військових.

Іноді захисники приїжджають самі, із власної ініціативи. Були випадки, що військові приїжджали з рідними в цивільному одязі та не зізнавалися, що вони служать. Коли ми здогадувались і говорили їм, що для військовослужбовців у нас безкоштовне катання, то вони відмовлялись від цього. Казали, що в нас багато коней, яких треба доглядати й часто залишали кошти просто на столі.

А ще ми проводили заняття для дітей з інвалідністю. Від 2016 року в нас було 72 дитини, які відвідували заняття безоплатно. Частину коштів на це покривала програма від міської влади. Зараз є безкоштовна група, де вчаться шість діток. Усі наші коні спокійні, не агресивні, тому діти почуваються біля них у безпеці.

Коли бачу дітей щасливими, що вони не сидять вдома за гаджетами, а розвиваються, то я дуже радію. У мене є двоє синів-близнюків, яким зараз по 9 років. Вони обожнюють кататись на конях і теж беруть участь у змаганнях. Кожен із них має власну конячку та обмундирування. Вони дуже сумують, коли я їду до коней, а їм доводиться залишатися вдома та робити уроки. Не раз після цього вони самостійно викликали таксі та приїжджали до мене на тренування.

Клуб є сенсом усього мого життя

Зараз нам дуже складно, заготовляємо сіно на зиму, тому потрібно багато коштів. На жаль, нам довелось продати шістьох коней, аби могли утримувати всіх інших. Це складно, бо ми їх доглядаємо, тренуємо та любимо, а потім мусимо робити такий складний вибір.

Ми намагатимемося зберегти тих тварин, які зараз у нас є, адже для мене кінний клуб є сенсом усього мого життя. Найбільше я мрію про завершення війни, щоб ми перемогли та всі люди повернулися додому. А ще мрію добудувати наш клуб, гарно облаштувати територію та створити максимально комфортні умови, щоб дорослі та діти проводили тут більше часу.

Складно щось планувати в наших умовах, але я б дуже хотіла в кінному клубі розвивати напрям фізичної реабілітації. Хочемо співпрацювати з медиками, аби допомагати військовим, які мають ампутації кінцівок. А ще хочемо активніше залучати молодь до занять кінним спортом та прищеплювати любов до природи. Дітей усе більше захоплюють сучасні технології та не виключено, що в майбутньому вони бачитимуть коней лише на картинках. Ми б хотіли того не допустити.

Командир полтавського КОРДу: «У нас на генетичному рівні закладено захищати свою державу, дім та родину»

Командир полтавського спецпідрозділу поліції «КОРД» Андрій Наливайко вже понад 9 років боронить Батьківщину. Він разом із колегами нищив колони техніки «асвабадітєлєй», які рухалися в бік столиці, збивав дрони та затримував ворожих корегувальників на Миколаївщині. Наразі несе службу на Херсонщині.

Перше «бойове хрещення» воїн отримав 2014 року. Правоохоронці пліч-о-пліч зі штурмовою бригадою десантників відбивали село Червоний Лиман на Донеччині.

Уночі їхня колона потрапила в засідку. Оборонців, позбавлених можливості на вузькій дорозі змінити напрямок руху, обстрілювали з усіх можливих видів зброї. Правоохоронці спільно з військовиками 79-ї бригади не лише під щільним вогнем йшли вперед, а й вибили росіян із їхніх позицій.

– Саме в цьому бою я багато чого навчився у військовиків, а ще мене вразив їхній незламний дух, те, як вони з козацьким драйвом «насипали» ворогам. Це мотивує. Ти стаєш упевненішим у собі, емоційно менш вразливим та внутрішньо готовим битися і йти далі, – говорить Андрій Наливайко.

Отриманий бойовий досвід став у нагоді захисникові в лютому 2022 року, коли він із колегами нищив російські колони техніки, які намагалися прорватися до столиці через дороги Полтавщини.

– Згодом нас перекинули до Миколаївщини. У складі зведеного загону Нацполіції ми протидіяли роботі диверсійно-розвідувальних груп, а також виявляли ворожих коригувальників, – пригадує боєць.

Нині поліцейський проходить службу на Херсонщині. У складі мобільних груп спецпризначенці нищать ворожі дрони, виявляють пособників, які допомагають окупантам.

Полковник поліції стверджує, що сили та завзяття в боротьбі з окупантом надає його донечка. Ще 2014-го, коли дівчинці було лише 4 роки, він завжди відчував у своїй руці тепло її долоньки.

– Коли потрапляли в засідки, доводилося багато відстрілюватися. Мені допомагало постійне відчуття в руці дитячої долоньки. І хоча донечці зараз 14, відчуття її долоні й донині дає мені сили та завзяття для боротьби та відсічі ворога, – розповідає воїн.

Є в Андрія Наливайка й потужне місце родинної сили. Від прадіда в Полтавській області залишився старенький будиночок із ділянкою землі, де мешкало не одне покоління його пращурів.

– Ми не забуваємо про своє «коріння», а ще пам’ятаємо про трагічні події минулого. У саду – могили діточок (по материнській лінії), які померли від голоду 1932-1933 років. А рідних по батьковій гілці вислали в той час до Архангельської області рф. Їм вдалося вижити та з часом повернутися на Батьківщину. У нас на генетичному рівні закладено захищати свою державу, дім та родину. За Батьківщину ми будемо битися, допоки не виб’ємо останнього окупанта з України. Нам лише потрібно якомога більше набоїв – і Перемога буде за нами, – переконаний боєць.

 

На Полтавщині БЕБ викрило нелегальну схему продажу кальянного тютюну

Детективи Територіального управління Бюро економічної безпеки України в Полтавській області викрили схему незаконного зберігання та продажу контрафактної тютюнової продукції. Нелегальний бізнес організував мешканець Кременчука.

Чоловік, не маючи жодних дозвільних документів, за допомогою соцмереж продавав кальянний тютюн різних торгових марок. Оплату за товар отримував через грошові перекази.

Під час обшуків у помешканні фігуранта та інших приміщеннях, де зберігалась продукція, детективи вилучили понад пів тонни кальянного тютюну без марок акцизного податку.

Організатору злочинної схеми повідомлено про підозру за ч. 1 ст. 204 Кримінального Кодексу України (незаконне придбання з метою збуту або зберігання з цією ж метою, а також збут незаконно виготовлених підакцизних товарів). Обвинувальний акт скеровано до суду.

Досудове розслідування здійснювалося детективами ТУ БЕБ у Полтавській області за процесуального керівництва Полтавської обласної прокуратури та оперативного супроводу УСБУ в Полтавській області.

«Я не волонтерка, я просто дружина військового». Історія лікарки з Харківщини, яка під обстрілами возила підгузки дітям та ліки бійцям

Команда цієї амбулаторії на Харківщині за період повномасштабного вторгнення мала один вихідний – коли в усьому місті було оголошено комендантську добу. Керує амбулаторією Тетяна Ляшко.

24 лютого 2022 року жінка вивезла дітей у безпечне місце, а вже наступного ранку вийшла на роботу. Коли чоловік мобілізувався, почала сама керувати автомобілем, аби все встигати: підвозити колег на роботу, волонтерити в дитячому хоспісі, вишукувати ліки для своїх пацієнтів по всій Україні та збирати посилки для захисників.

Як жарти й караоке допомогли медперсоналу побороти паніку, а студентська дружба – знаходити дефіцитні ліки, Тетяна розповіла ШоТам.

Було дуже страшно, але ж на мене чекали пацієнти

– За іронією долі 24 лютого я прокинулася в лікарні, але як пацієнтка на стаціонарному лікуванні в Харкові. Ще не було й п’ятої години. Від вибухів дзвеніли всі вікна. І ми зрозуміли, що почалося те, чого всі боялися. Я зателефонувала додому чоловікові, сказала, що почалася війна, що чую вибухи. Удома ще нічого не було чутно.

Ніхто не був готовий. Ні я, ні колеги, ні пацієнти. Треба було якось зібратися докупи та допомогти це зробити іншим.

Люди почали масово залишати місто. Чоловік теж забрав мене з лікарні, аби вивезти дітей у безпечне місце. Ми виїжджали десь години дві. І потім ще дві години простояли в черзі на заправці. Були страшні затори. Ми приїхали додому й почали панічно збирати якісь речі для дітей. Думали, що це максимум на два тижні. Ми повезли сина та доньку в Полтавську область до моїх рідних. Зустрілися з ними посередині шляху, передали дітей і поїхали назад, щоби засвітла повернутися додому.

Весь той вечір ми слідкували за новинами, передзвонювались із друзями та рідними з інших міст. Намагалися зрозуміти, що відбувається, наскільки це все серйозно та що нам робити. Було дуже страшно. Але навіть думки про те, аби кудись їхати, не було. Я знала, що завтра мені на роботу, мене чекають пацієнти, колектив.

Ми з чоловіком повернулися в Південне, бо розуміли, що потрібні тут, кожен на своїй роботі. Я – у лікарні, він на складі автозапчастин. Будемо працювати та допомагати, чим можемо. І протягом цих півтора року я не змінила своєї думки. Навіть коли близькі наполягали, аби я оформлювала закордонний паспорт та виїжджала з країни. Але я не збираюся залишати Україну.

25 лютого я пішла на роботу як зазвичай

Я написала всім співробітникам у Вайбері, що йду на роботу, усім зварю каву, як завжди, але кожен хай вирішує для себе, якщо хтось не прийде – не страшно. Того дня один за одним зійшлися всі! Це був нестандартний робочий день, звісно. Ми намагалися убезпечити свої робочі місця: заклеювали вікна, рвали якісь простирадла для перев’язок, хтось знайшов удома червоний скотч, і ми клеїли такі червоні хрестики на будівлі, аби позначити, що це лікарня.

Від того часу й до сьогодні наша амбулаторія не працювала лише один день. Це було на торішній День Незалежності, коли з міркувань безпеки в місті оголосили комендантську добу.

Перші дні вторгнення ми готували кабінети амбулаторії для прийому поранених та розміщення переселенців. Тягали меблі, гуртом думали, як зробити найкраще й до чого все ж таки готуватися: до розміщення людей, яким потрібен прихисток, чи до прийому великої кількості поранених. На щастя, останнє питання досі не поставало. Нині до нас потрапляють пацієнти з пораненнями, але вже після госпітального лікування.

Був колектив, а стала сім’я

Початок великої війни розставив багато речей на свої місця. Ми зрозуміли, що тільки гуртом можемо пережити те, що на нас навалилося. Був колектив, а стала сім’я. Уже не було поділу: це треба комусь, але не мені, це не мої обов’язки. Ділилися навіть хлібом чи домашніми закрутками.

Майже кожен приймав у себе біженців. І всі намагалися підтримати якимись продуктами чи речами того, хто прихистив у себе одразу кількох людей.

Було таке, що хтось на роботі скаже, що мріє про борщ, але капусти зараз ніде не купиш (це в дні, коли в магазинах були порожні полиці), а вже наступного дня інший приносить капустину з власних запасів.

Зароджувалися нові знайомства з колегами з інших областей, які могли допомогти нам медикаментами. На когось виходили ми, хтось виходив на нас. Бо не було нічого – аптеки закриті. А в нас гіпертоніки, діабетики, астматики… Мої однокурсники з Полтавської медичної академії надіслали нам перші рятівні відправлення з медикаментами. А з більшістю з них я не бачилась і не спілкувалася від закінчення інституту. Та вони відгукнулися й допомогли! Далі на рівні нашого Центру первинної медичної допомоги налагодили зв’язки з колегами з Дніпра, Києва, Львова. Почала надходити допомога з гуманітарних фондів Європи.

 

Під обстрілами їздили до дітей у хоспіс, а вдома приймали біженців

Моя подруга працює в дитячому неврологічному хоспісі в Харкові. Ми всі добре розуміємо, наскільки це вразлива категорія пацієнтів. Тож гуртом узялися шукати благодійників та якісь програми підтримки, аби в цих дітей було все необхідне: медикаменти, одяг, продукти, підгузки. Чотири найтяжчих місяці з квітня по серпень ми їздили туди мінімум раз на тиждень та возили все, що змогли добути.

Їздили також у військовий шпиталь. Возили смаколики не лише пацієнтам, але й колегам, аби якось їх підбадьорити, адже їм дуже важко було. Вони не виходили звідти взагалі, такий шалений наплив поранених був. Усі поїздки були на особистому транспорті. Місто сильно обстрілювали, і кожен такий виїзд був ризиком.

А вдома теж був «двіж». Мало не щодня нові обличчя. Почалося з того, що в сусідній будинок приїхали дві родини з дітьми. Прийшли до нас, запитують, чи можна до нас у підвал прибігати, коли обстріли. Ми з чоловіком, не задумуючись ні на мить, сказали їм, щоб забирали речі та йшли до нас. Якось та помістимося.

Коли ці родини поїхали далі, одразу з’явилася ще родина, якій був потрібен прихисток. Бувало таке, що мало не щотижня люди в нашому домі мінялися. Мені дзвонили знайомі знайомих: «Ти зможеш прийняти та перевезти до Полтави сім’ю?». Я казала: «Та не питання!». Важко було інше: прощатися з цими людьми. Ще ніколи так тяжко мені не було проводжати гостей. У нашому домі часто бували гості, але цих проводжала з неспокійним серцем, адже війна й ти не знаєш, що тебе чекає за 5 хвилин, чи за хвірткою твого подвір’я. До цього часу я не знаю прізвищ тих, хто у нас жив, але я точно ніколи їх не забуду.

Коли в нашому місті були військові, я з порожнім рюкзаком з дому не виходила. Завжди знаходила навіть удома щось таке, що може їм знадобитися: якийсь харч, сироп від кашлю чи якусь миску.

А якийсь раз питаю: «Вам точно є що їсти?», кажуть: «Їсти є, нема на чому готувати». Я їм принесла з дому сковорідку. Така новесенька, чистесенька – ще з коробки. Вони питають: «І не шкода тобі нову?», кажу: «Смажте сміливо, не жалійте! Як окупантів!». У мене є – я віддам. Це ж вкладаю в нашу Перемогу.

Із часом ти вже не видаєш відмову на якийсь запит. Не можеш ти, отже, шукай і знайди того, хто може. Просто відкриваю телефонну книгу чи соцмережі та погнала по списку: тут можна спитати те, цей має підказати се.

Я не волонтерка, я просто дружина

Не вважаю себе волонтеркою. Усі ми щось робимо: бабусі, які плетуть шкарпетки чи садять зайвий рядок картоплі, аби поділитися потім; діти, які малюють листівки для ЗСУ; студент, який відмовляється від кави, аби перерахувати донат… Отже, ми тоді всі волонтери.

Одного осіннього вечора, коли я вже вкладалася спати, чоловік зайшов у кімнату та каже: «Ти завтра йдеш на роботу, а я – у військкомат. Я не буду боятись. Тут мій дім, тут мої діти. Я не хочу, аби за мій дім билися інші, а я чекав у стороні». Моя перша реакція була: я з тобою! Звісно, на таке він не погодився.

Він поїхав, а я стала ще наполегливіше шукати, чим допомогти тепер уже і своєму чоловікові. Зимова форма, термобілизна, обігрівачі, газові балони – щось купувала сама, щось зі зборами серед друзів, із чимось допомагали волонтерські організації.

У той час я почала сама керувати авто, до цього не їздила. А тепер ще й колег на роботу – з роботи підкидаю. Так-от: їду я якось, везу повну машину всього, аби відправити чоловікові. На черговому блок-посту дивляться на всі ці торби-коробки й питають: «Ви волонтерка?». Кажу: «Ні, я просто дружина».

Ми мусили добути ту аличу, вона була символом

Коли почалося вторгнення, більшість людей були шоковані: як таке взагалі може відбуватися в сучасному цивілізованому світі? Я теж була розгублена, наче в мене землю з-під ніг вибили. Були моменти, коли хотілося не просто плакати, а вити. Але я розуміла, що в цьому стані не можна залишатися. Треба прийти до тями самій і підтримати інших. У першу чергу – моїх дівчат із лікарні, адже на нас покладаються, наше завдання – рятувати здоров’я та життя. Як же ми будемо це робити, якщо опустимо руки?

Я жартувала з ними, могла навіть прикрикнути: «Гей, ну, чого сидимо? А ну, давайте чайку-кави – і вже буде веселіше! Нема нічого? То зараз підемо аличі нарвемо, підкислимо пілюлю».

І пам’ятаю: пішли ми ту аличу рвати, а тут вибухи залунали один за одним. Але ми мусили добути ту аличу. Вона була ніби якимось символом, що хоча б щось у наших руках, щось ми вирішуємо в цьому шаленстві.

На психотерапію не було часу і ми почали співати

Були моменти, коли ми ні з того ні з сього починали співати. Хтось один починає, а підтягуються з усіх кабінетів. Спів допомагає дуже: відключається потік думок, ти відчуваєш єдність з іншими. А якщо українські народні пісні – то це ж просто цілюще заняття! Ми згадали про караоке, яке є в нас у кімнаті відпочинку. Почали його вмикати, могли навіть потанцювати. Це все, звісно, у неробочий час, коли прийом закінчено. Організували собі таку колективну психо-співо-терапію.

Працювати мене мотивує моя ж робота. Це такий колообіг енергії: ти допомагаєш людині, вона вдячна чи усміхається – і це дає сили допомагати новим пацієнтам. Ну, і мої дівчата у білих халатах теж мене тримають. Я знаю, що вони щоранку чекають моєї кави й мого «Слава Україні!». І ще питання, що більше бадьорить: кава чи те привітання, яке я вигукую на весь вестибюль.

А ще в українців є спільна потужна мотивація, якої немає в жодного іншого народу: це наші захисники. Ти знаєш, що тисячі людей не спали цієї ночі й захищали твій сон, а отже, зранку ти маєш із новими силами братися до роботи на своїй ділянці відповідальності й тримати тил. Так, що за цей тил їм хотілося б і далі міцно стояти.

Знаєш – повідом: БЕБ закликає до співпраці з викриття економічних правопорушень. У фокусі – нецільове використання бюджетних коштів

Робота з виявлення й усунення ризиків, які негативно впливають на економіку країни, здійснюється аналітиками та детективами Бюро економічної безпеки постійно. Значну увагу працівники Бюро приділяють незаконному використанню бюджетних коштів та викриттю злочинів, повʼязаних з проведенням державних закупівель.

Аналіз інформації з різних баз даних свідчить про те, що найбільш поширеними порушеннями в цій сфері є уникнення процедури відкритих торгів, завищення вартості товарів та послуг, відсутність здійснення аналізу ринку для визначення очікуваної вартості предмета закупівлі.

У випадку виявлення таких порушень фахівці Бюро здебільшого працюють на упередження.

Наприклад, аби запобігти розтраті бюджетних коштів, аналітики можуть направити лист до їх розпорядника з конкретними рекомендаціями щодо усунення виявлених недоліків.

«У розрізі цієї роботи для нас важлива співпраця з громадськістю, особливо з підприємцями в регіоні. Поєднавши зусилля, ми зможемо більш оперативно реагувати на злочини в сфері економіки, зокрема під час використання розпорядниками бюджетних коштів», – зазначає Олег Пахніц, керівник Територіального управління БЕБ у Полтавській області.

Тож, якщо вам відомі факти розтрати бюджетних коштів, порушення процедури проведення державних закупівель тощо, звертайтеся до ТУ БЕБ у Полтавській області за адресою: м. Полтава, вул. М. Бірюзова, 47.

Також ви можете надіслати лист на електронну адресу poltava.esbu@gov.ua.

За матеріалами Територіального управління БЕБ у Полтавській області

Як підготувати речі до перевезення: сортуємо та упаковуємо

Один із ключових моментів, від якого залежить успіх переїзду та збереження Вашого майна в дорозі — це правильна підготовка речей до транспортування. Як уникнути непотрібних втрат та поломок під час перевезення речей? Як упакувати речі максимально надійно та зручно для наступного розпакування? Відповіді на ці запитання Ви знайдете далі.

Як вибрати упаковку для перевезення речей?

Вибір відповідної упаковки — один із ключових моментів у підготовці речей до переїзду. Від цього залежатиме їхня безпека в дорозі. Якщо Ви не бажаєте самі займатися упаковкою — найпростіше замовити перевезення речей у транспортній компанії за посиланням https://inka-trans.ua/perevozka -veshchey/.

Якщо Ви готуєтеся до переїзду самостійно — Вам допоможуть такі поради:

  1. Для речей, що не б’ються, відмінно підійдуть звичайні картонні коробки. Вони недорогі і при цьому досить міцні. Запакуйте в них одяг, взуття, постільну білизну, книги.
  2. Для крихких предметів краще використовувати спеціальні контейнери із щільними вкладишами з поролону або устелені «пухирчастою» плівкою в кілька шарів. Вони надійно захистять посуд, статуетки та вази під час транспортування.
  3. Електроніку та побутову техніку бажано упаковувати в оригінальні коробки. Якщо їх немає — використовуйте картонні коробки з м’яким наповнювачем із «бульбашкової» плівки або гофрованого паперу.
  4. Для сипучих продуктів підійдуть поліетиленові пакети і контейнери з кришками, що щільно закриваються. А рослини краще перевозити у спеціальних сумках-переносках.

Головне правило — матеріал упаковки повинен забезпечувати надійний захист ваших речей від трясіння в дорозі.

Що враховувати при упаковці речей під час переїзду?

Перевезення меблів та речей

Упаковуючи речі перед переїздом, важливо пам’ятати кілька корисних порад:

  • Використовуйте міцні матеріали. Картон повинен бути щільним, плівка – не тонкою та крихкою. Від цього залежить надійність упаковки.
  • Не допускайте порожнеч у коробках. Заповнюйте вільний простір зім’ятим папером або одягом, щоб запобігти зміщенню речей усередині.
  • Позначте коробки з крихкими предметами спеціальними наклейками. Це дозволить вантажникам поводитися з ними найакуратніше.
  • Напишіть на кожній коробці з речами маркером, до якої кімнати вона належить. Це спростить розпакування та розміщення на новому місці.
  • Упаковуйте в окремі коробки предмети першої необхідності на випадок переїзду.

Якщо при переїзді в нову квартиру Вам необхідне перевезення меблів, про те, як підготуватися до її транспортування можна прочитати тут inka-trans.ua/perevozki-kiev/perevozka-mebeli-kiev.

Яка дата має бути в Полтаві Днем міста?

Днями на засіданні виконавчого комітету Полтавської міської ради розглянули варіанти нової дати відзначення Дня міста: 29 червня як день першої літописної згадки про Полтаву й, за новим календарем, день святих Петра і Павла; 5 вересня – відновлення Магдебурзького права для Полтави; 9 вересня – день народження зачинателя нової української літературної мови, поета, автора безсмертної «Енеїди» Івана Котляревського.

Чому 23 вересня не може бути Днем міста та про ініціативу Ігоря Ізотова

Нагадаю, 20 квітня на сайті Полтавської міської ради була опублікована петиція засновника проєкту “Стара Полтава”, знаного журналіста Ігоря Ізотова щодо святкування Дня міста 12 липня. За 7 годин вона набрала необхідну для розгляду кількість голосів. Автор петиції нагадував міським депутатам, що 12 липня – це перша датована літописна згадка про Полтаву, і навіть після розпаду срср тривалий час саме в цей день відзначали День міста.

Варто зауважити, що при Анатолієві Кукобі (колишній 2-й секретар міського комітету комуністичної партії та міський голова) “махровим цвітом” у Полтаві розквітав дрімучий “совок”, тож вирішили культивувати т. зв. “звільнення”, тобто отруювати масову свідомість датою 23 вересня. Завдяки Анатолієві Кукобі вона стала Днем міста, наче ніякої історії до появи окупаційної Червоної армії в Полтаві й не було…

Ціную ініціативу, поважаю автора петиції й тих, хто її підписав. Петиція стимулювала подальшу дискусію. Дата заміни одного злочинного режиму на інший аж ніяк не може бути ні святом, ні Днем міста. Наведене в петиції формулювання “визволення” є незаконним, його вже давно вивели з наукового та правового простору. Повернення злочинного російсько-комуністичного режиму апріорі не може бути визволенням. Декомунізаційне законодавство ввело в правовий обіг поняття “вигнання” – коректне й науково виважене.

Кращої дати, ніж День відновлення Магдебурзького права, годі й шукати

Цей день має неодмінно підкреслювати самоврядну складову. День міста – це день місцевого самоврядування. Тож кращої дати, ніж День відновлення Магдебурзького права годі й шукати. Тут цілком згоден із фахівцями з кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету, пропозицію яких розглядали на засіданні виконкому.

Магдебурзьке право — це право місцевого самоврядування, традиція якого сягає в глибину століть. Воно закріпляло права міських станів: купців, міщан, ремісників. Виникло в 13 ст. у Магдебурзі (Німеччина), звідси й назва. Магдебурзьке право встановлювало порядок виборів і функцій органів міського самоврядування, суду, купецьких об’єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. У 15-17 ст. Магдебурзьке право отримала більшість міст України, у т. ч. Переяслав, Гадяч, Золотоноша, Лубни, Кременчук, Миргород, Прилуки, Пирятин, Ромни та ін.

1752 року останній очільник Гетьманщини, гетьман Кирило Розумовський підписав універсал про відновлення магістрату в Полтаві та надав міщанам право обирати війта, бурмістрів та інших урядників шляхом вільного голосування, чинити суд та розправу за нормами саме Магдебурзького права.

У менших містах, які називалися ратушними, козацька старшина відала справами козаків, а виборна міська влада (представники міської верхівки) — справами міщан. Положеннями Магдебурзького права керувалися й суди у містах, які були адміністративними центрами Гетьманщини, тобто полкові суди. Норми Магдебурзького права використовувалися при всіх офіційних і приватних кодифікаціях права в Україні у 18-19 ст.

Знищила місцеве самоврядування, а відтак традицію застосовування Магдебурзького права Російська імперія. Зокрема, в Україні це право припинилося після запровадження 1781 року “Установлення про губернії” та створення нової судової системи. Указом 1831 року російський імператор Микола І скасував Магдебурзьке право по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до 1835 року.

Тож, як бачимо, ідеться, з одного боку, про європейський досвід, а з другого – про українську правову традицію, історичні корені місцевого самоврядування.

До речі, у Полтаві в межах деколонізації та згідно з рішенням сесії міської ради з’явився новий топонім – вулиця Магдебурзького права. Усе почалося зі слушної поради нашій комісії. За неї щиро вдячний пану професору Юрієві Волошину. Назву “вулиця Магдебурзького права” наша топонімічна комісія внесла до анкети для голосування в громаді. І… ця назва перемогла! Дякую всім небайдужим полтавцям, які так проголосували. І це попри те, що я ініціював по цій вулиці замість льотчика-червоноармійця Леваневського увічнити пам’ять нашого українського льотчика – полковника Армії УНР, “батька” української аеророзвідки Павла Крицького. Ця ініціатива посіла друге місце, тож підкоряюся волі полтавців.

Памятні дати – “клей”, який єднає громаду в моноліт

Рішення міськвиконкому провести в Полтаві обговорення серед кількох варіантів науково обґрунтованих дат є важливим, коректним і виваженим. Як бачимо, є над чим поміркувати.

До того ж проблема ширша, ніж визначення дати святкування Дня міста. Час обговорити й офіційно затвердити не лише нову дату Дня міста. Пропонуватиму новій в. о. міського голови Катерині Ямщиковій використати європейський досвід. Скажімо, польські гміни мають вичерпні переліки “Пам’ятні дати громади”. Не для галочки, не для фіксації в документі, офіціозі, а задля патріотичного виховання й гідного щорічного пошанування знакових подій та особистостей, життя яких пов’язане з Полтавською міською територіальною громадою. Такі дати – історичний “клей”, який єднає громаду в український моноліт. Для мене очевидно: усі дати, які розглянув Полтавський міськвиконком – розумні й гідні, вони мають бути в такому переліку. Так само, як і 23 вересня – день вигнання нацистів із Полтави – та 28 березня 1918 року – день визволення Полтави від російсько-більшовицьких загарбників Запорізькою дивізією Армії УНР, зокрема полком ім. Костя Гордієнка на чолі зі Всеволодом Петрівим. До такого переліку мають увійти й дні народження Симона Петлюри, Патріарха Мстислава, Панаса Мирного, Єлизавети Милорадович, Олександра Кониського та ін.

Утім, не претендую на “істину в останній інстанції”. Потрібно провести “круглий стіл” за участю фахівців, громадські консультації, фахові обговорення, щоби опрацювати пул вагомих дат з історії Полтави.

Представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Олег Пустовгар

 

Як на Полтавщині очищають воду для місцевих, переселенців та військовиків

«Звичайна сільська жінка», – так Лідія Чернига з Полтавщини описує сама себе. Та не простою сферою вона вирішила займатись – очищує воду для питних потреб.

Усе розпочалось навесні 2021 року, коли жінці запропонували участь у навчальній програмі з можливістю отримати ґрант на відкриття власної справи. Запуск бізнесу припав на повномасштабне вторгнення. Як Лідія надає питну воду для волонтерів та військовиків, у навчальні заклади та переселенцям, розповіла для ШоТам.

Вони казали «не висовуйся», а я йшла трошки проти течії

– Я – проста жінка у віці 50+, народилась і живу в селі Білики на Полтавщині. Прожила всі реалії радянських часів: працювала як молодий спеціаліст у колгоспі, на початок моєї карʼєри припала Чорнобильська катастрофа з усіма її наслідками. Мабуть, у цьому є певний відбиток у моєму світогляді.

Попри те, що я була жовтеням, комсомолкою й мала рекомендацію до лав комуністичної партії – це все ніяк не зробило мене такою, якою очікувала влада. Система була така, що ми всі мали бути її частиною. Всюди говорили: «Не висовуйся, це може погано закінчитися». Усе одно я йшла трошки проти течії. Тож моя карʼєра в колгоспі не дуже склалась.

Більшість життя пропрацювала за фахом землевпорядника. Призупинила роботу лише на період складної операції та реабілітації. Та коли повернулась, знову через те, що я мала власну думку і щось пропонувала, моя карʼєра зійшла нанівець. Я висловлювала не особисті забаганки, а показувала, як має бути за законодавством та наукою землевпорядкування. На мене почали «шикати» та хотіли обмежити в роботі. Звісно, іти проти системи самій – дуже складно, але й прогинатися не дозволяли моральні орієнтири.

Тож останні роки я як особа з інвалідністю не працювала. Разом із чоловіком займались домашнім господарством. Повністю забезпечували себе самі: сад, город, птиця.

Використала знання та досвід, аби створити корисний для громади бізнес

– Наше село розташоване в зоні присутності великого аграрного бізнесу «Астарта». Вони багато інвестують у соціальний, культурний та інший розвиток місцевості. У квітні 2021 року анонсували ґрантовий проєкт про започаткування власної справи для сільських жінок зі складними життєвими обставинами (наприклад, з інвалідністю або багатодітних мам, або таких, які повернулись із місць позбавлення волі).

Керівниця відділу корпоративно-соціальної роботи компанії, моя давня знайома, звернулась до мене: «Спробуй, це твій шанс. Навіть якщо передумаєш, завжди буде можливість відмовитись». Я подумала, порадилася з родиною й заповнила анкету. Спочатку хотіла створювати якусь крафтову продукцію, тим паче, у нас у сімʼї вже був подібний досвід. Але фізично ми б з чоловіком не змогли забезпечити необхідну роботу. Тому шукали щось таке, де б продукт вироблявся на обладнанні.

Став у нагоді мій волонтерський досвід у своїй рідній сільській школі. У 2015-2016 роках ми втілювали проєкт ВООЗ із доступу до чистої питної води та санітарії. У нас тоді не було водогону у районі, воду беремо з поверхневих джерел (по-простому – із криниць та свердловин). Однак ніхто не знав ні про якість, ні про безпечність такої води.

Протягом двох років тут робили дослідження й виявили, що в нашій воді – у 9,5 раза перевищено гранично допустимі концентрації розчинених речовин. Це стало переломним моментом, аби ґрантодавець надав обладнання для очищення води в школі та переконання батьків учнів, що це дійсно потрібно.

Отже, коли випала нагода розпочати свій бізнес, я згадала про воду. Я знала проблему, розуміла, кому це потрібно і, що найголовніше, уміла це вирішувати. Усе склалось, наче пазли. Тож своє завдання я сформулювала так: забезпечити доступ до питної води в нашому селищі.

Найскладніше – зламати міф у людей про чистоту води з криниці

– Майже кожен житель глибоко переконаний, що в його криниці – найчистіша вода. Говорять різне: і те, що вода смачна, і що діди пили й довго жили, і діти-от народжуються здорові… Тому я не змінюю їхнє уявлення насильно, а забезпечую альтернативу.

Хоча воду можна й у магазині купити, але там вона вже в пляшках, і людина платить за тару, логістику, бренд і, найменше, за саму воду. У моєму пункті очищення та розливу води людина платить лише за воду. Це, по суті, місцева вода, яка проходить шлях очищення системою зворотного осмосу. До того ж процес повністю відкритий – це такий собі водний шоурум.

Крім цього, ми діємо за протоком Полтавського обласного центру метрології, стандартизації й сертифікації щодо відповідності води для споживання. Плюс ми пропонуємо настільну лабораторію, де кожна людина може протестувати свою воду. Так кожен може самостійно переконатись, чи йому дійсно потрібно очищувати воду зі своєї криниці чи свердловини.

23 лютого 2022 року я мала дзвінок із менторкою, ми пропрацьовували маркетингові аспекти роботи. Я одночасно говорила з нею й приймала пологи в нашої собаки. Тож на ранок 24-го в нас було 5 цуценят та інформація про повномасштабне вторгнення. Далі вже почались дзвінки від родичів, друзів. Багато що відбулось, і мій бізнес-план потребував змін, мʼяко кажучи. Але очищення води не втратило актуальність, а навіть навпаки.

У селі по-різному реагували на таку пропозицію. Неочікувано, але першими моїми клієнтами стали переселенці, які зупинились у нас. У нашій громаді – 11 тисяч своїх жителів, і ще 2700 людей приїхали в пошуку прихистку. Це майже +25% до місцевого населення. І саме вони стали агентами змін у культурі споживання чистої води.

Переселенці буквально шукали цю воду. Невдовзі вже місцеві жителі стали питати: «Чи скоро ти відкриваєшся? Бо люди шукають тебе». І тоді в березні 2022-го я просила власника приміщення швидше закінчити ремонт, бо я готова вже встановлювати обладнання.

Готова надавати послугу навіть одному клієнту, бо вода – це життєва необхідність

– Мій пункт очищення води знаходиться недалеко від дому – 20 хвилин пішки. Поки немає такої кількості людей, аби я могла працювати повний день зранку до вечора, тому підлаштовуюсь під запити.

До повномасштабної війни я складала бізнес-план, за яким точка беззбитковості мала настати максимум через п’ять місяців. Але війна, як і скрізь, внесла свої корективи.

Нині майже половину очищеної води я віддаю безкоштовно: забезпечую кілька волонтерських напрямів, які везуть воду до цивільних та військовиків. А також безплатно надаю воду в будинок сімейного типу, які перемістили до нас із Донеччини, Центр надання адміністративних послуг селищної ради, станцію екстреної медичної допомоги й ТЦК та СП. Для мене така соціальна відповідальність – це справа честі. Бо всі повинні мати доступ до чистої питної води.

Із клієнтами я контактую через групу у Вайбері. Там вони можуть залишити свій запит на кількість води і зручний час. Це бачать інші учасники й уже підлаштовуються під обраний час, коли я буду на місці. У мене немає правил чи обмежень за кількістю людей, наприклад, що я прийду лише після 10 запитів. Ні, я не відмовлю, навіть якщо напише одна людина. Не маю морального права.

Така ж сама група в мене створена з волонтерами. Іноді вони приїжджають зі своїми діжками, іноді питають, чи є вже розлита вода. Так ми погоджуємо час і обсяги й працюємо за погодженим графіком.

Якщо ж я відсутня – їжджу на лікування чи в мене інші поїздки, то маю з-поміж наших клієнтів волонтерку. У неї є санітарна книжка, жінка ознайомлена з усіма процесами, тож заміняє мене.

Хотіла б розвиватися: доставляти воду в інші громади й придбати автомати для розливу

– Я подала заявку на проєкт від Естонської ради з питань біженців разом із запорізьким фондом «Єдність та майбутнє» та пройшла навчання. При написанні бізнес-плану зазначила таку проблему: у мене є обладнання, і я наливаю воду клієнтам у їхню тару; хотіла б розвиватися та, наприклад, доставляти воду в інші громади, однак не маю 19-літрових бутилів. Отже, мені потрібні були: тара, генератор, бо почались блекаути, змінні картриджі для очищення води. Так я отримала ґрант у 100 тис. грн на закупівлю матеріалів при максимально можливому фінансуванні у 150 тис. грн.

Був ще інший проєкт – премія від Франко-української торгово-промислової палати «Створено жінками». Лише 10 заявок із 300 потрапили у фінал, зокрема моя. Отриману премію в 100 тис. грн я планую також використати для розширення бізнесу.

Самі клієнти пропонують способи, як мені покращити чи збільшити роботу. Наприклад, часто кажуть про автомати самообслуговування для розливу води. Я промоніторила: кожен апарат коштує 100+ тисяч гривень. Але якщо клієнти хочуть, то маю йти назустріч. Наразі веду перемовини з виробником таких апаратів і хочу встановити за погодженням власника приміщення.

Інший запит – це відкрити в сусідній громаді точку з віддаленим робочим місцем. Бо довозити туди воду я можу в соціальні та навчальні заклади, а роздрібним споживачам це некомфортно. Уявіть, що приїхала діжка з водою, вишикувалася черга, як за молоком у радянські часи. Це ненормальне ставлення до людей. Треба бути на місці та створювати комфортні умови й послуги. Уже маємо партнерів у громаді та обговорюємо нашу співпрацю з фінансового й організаційного боку. Рано чи пізно ми все зробимо, але хочеться якнайскоріше.

Я переконалася, що жінка може все. У селі чи в місті, у будь-якому віці, у будь-якій сфері. Варто лише вірити та памʼятати, що немає нічого неможливого, якщо є палке бажання.

«Веземо з дому їжу та обійми». Як волонтерський хаб «Криївка» на Полтавщині щодня допомагає українському війську

До повномасштабної війни Олена Кравченко з села Лутовинівка організовувала концерти та свята, а тепер їздить на передову й привозить захисникам продукти та обійми з дому. Разом із сестрою Оксаною та односельцями вона допомагає військовикам від перших днів вторгнення.

Жінки збираються у волонтерському хабі, який назвали «Криївка», готують та надсилають їжу на фронт, а також збирають овочі, фрукти, випічку та маскувальні сітки від людей із сусідніх сіл. Про волонтерство, яке почалося з вареників і переросло в регулярні поїздки на фронт, Олена розповіла ШоТам.

Від інженерки до організаторки та волонтерки

– За освітою я інженер-технолог сільського господарства, до декрету працювала на заводі. У мене є двоє синів, я була в батьківському комітеті, тому часто організовувала для дітей різні поїздки, розваги та свята. І коли в нас у селі з’явилася вакансія працівника культури, я вирішила спробувати. Від травня 2021 року працюю завідувачкою в Лутовинівському будинку сімейного дозвілля.

Раніше ми займались художньою самодіяльністю, співали пісні, організовували концерти, святкували дні села та влаштовували ярмарки. Зараз проводимо благодійні заходи та на замовлення вітаємо колективом людей зі святами. Зароблені кошти також спрямовуємо на допомогу війську.

Спершу допомагали продуктами хлопцям із ТрО в Полтаві

– Від початку 2022 року в нашому районі всі села активно готувались до святкування Міжнародного жіночого дня. І ще ввечері 23 лютого ми зібрались у сільському будинку культури на репетицію. А наступного ранку мені зателефонувала сестра Оксана з Полтави й сказала, що почалась повномасштабна війна. Чи очікувала я цього? Не зовсім, адже мало читала новини, телевізор майже не дивлюсь, а чоловік завжди говорив, що все буде гаразд. Тому ці події стали для мене справжнім шоком та великим стресом.

Сидіти вдома я не могла – уже наступного дня ми разом зі старостою ходили селом та дивились, де можна облаштувати бомбосховища. Тоді ж зателефонувала сестра й спитала, чи можемо ми допомогти продуктами хлопцям із ТрО в Полтаві. Я кинула клич у Фейсбук-групу «Лутовинівська культура», попросила людей допомогти, чим можуть. Я не очікувала, що відгукнеться фактично вся наша Козельщинська громада! Уже 27 лютого ми відправили на Полтаву три машини з продуктами. Коли втомлені поверталися з міста ввечері, то нас у старостаті чекали люди з питаннями, що робитимемо далі. Усі ми тоді мали дуже заряджений настрій. Від того часу почалась моя історія волонтерства.

Нашою візитівкою спершу були вареники

– Коли я потрапила додому, то побачила в новинах сюжети про те, що в школах по селах люди почали збиратись ліпити вареники та передавати військовикам. Я звернулась до директора відділу освіти й попросила, аби ми приходили до школи ліпити, адже все одно навчання не було. Вареники стали нашою візитівкою на початку вторгнення. Ми називалися батальйоном «Лутовинівський вареник» і передавали їх на деокуповані території, переважно на Сумщину, а потім уже і військовикам.

Люди з нашого села приносили картоплю, сир чи капусту для начинки. Потім моя сестра діставала борошно в Полтаві та привозила нам. Ми знайшли багато морозилок у селі, де зберігали вареники, потім все пакували й надсилали. А люди з сусідніх сіл переважно приносили нам випічку.

Мій односелець працював у Полтаві в пункті, куди приходили внутрішньо переміщені особи отримувати допомогу. Під час розмови його спитали, чи не знає, де розташована Лутовинівка. Він відповів, що живе в цьому селі, і тоді люди зі сльозами ділились: дуже вдячні за наші вареники і не знають, що з ними було б, якби не ця допомога.

«Я нагодую чужого сина, а хтось нагодує мого»

– Місця для всіх охочих допомогти не було, тому наш сільський фермер допоміг зробити ремонт у приміщенні колишньої колгоспної їдальні, а ми облаштували там свій волонтерський хаб «Криївка». Тут ми збираємо продукти, маємо дві газові та дві електричні плитки, а також готуємо їжу для військовиків. Зазвичай я присвячую роботі в хабі першу половину дня, бо ввечері організовую репетиції з людьми. Але на зв’язку постійно, тому, якщо будуть охочі попрацювати, завжди прийду й відчиню людям приміщення.

«Лутовинівські помагайчики, збираємось на борщик! Починаємо з 9:00, приходьте, хто може», – моє повідомлення в чаті, яке люди ніколи не ігнорують, а приходять та допомагають. Буває так, що приходить багато людей, а коли сезон і потрібно доглядати за городом, приходить менше, але постійно хтось є – до 20 осіб.

Є люди, які готують у «Криївці», а є й ті, хто робить це вдома після роботи. Часто приходять жінки, у яких воює син або чоловік. Кажуть, що нагодують чужих синів, а хтось нагодує їхніх. А ще приходять дітки, які часто самі питають, чим допомогти. Наймолодший помічник навчається в третьому класі. Допомагають також і мої сини та племінники.

У «Криївці» готуємо, пакуємо та збираємо все необхідне

– Мій чоловік зараз мобілізований і служить на фронті, але раніше був «мозковим центром» нашого волонтерського хабу, відповідав за всі організаційні речі та ремонтував усе, що треба. Минулого літа ми купили герметичний автоклав, адже готували рибні консерви чи тушківки. А чоловік придумав готувати сухі борщі. Ми нарізаємо рагу овочів, складаємо їх у спеціальні герметичні пакети, а потім потрібно туди додати 400-500 мл кип’ятку – і буде дві порції готового борщика.

Так само пізніше ми почали готувати тушковану картоплю з м’ясом, гречану кашу чи рибу в томаті. Так ми почали готувати сухпаї в автоклаві на вихід для хлопців. Зараз ми маємо автоклав на понад 70 пакетиків.

А ще наш хаб є перевалочним пунктом, де ми збираємо все необхідне. У сусідній Козельщині жінки теж організувались у перші дні повномасштабної війни та плетуть маскувальні сітки. Я забираю ці сітки, а сестра вже надсилає військовикам. У наш хаб приїжджають люди з усіх довколишніх сіл. Передають випічку, овочі, фрукти, домашні закрутки, воду, подушки, каремати, компоти, яйця, зелень, солодощі та все, що необхідно на фронті.

«Вірте в нас так, як ми віримо у вас»

– Понад рік я організовувала роботу в рідному селі, а все необхідне від нас на фронт возила моя сестра. Коли Оксана минулого року приїжджала з фронту, то хлопці нам переказували таку фразу: «Вірте в нас так, як ми віримо у вас». Ця фраза надихає нас і досі. Пізніше я відчула, що теж маю поїхати на передову разом із сестрою. Коли я їду на Схід та бачу очі захисників, то хочу туди їхати знову. Я випадаю з життя на кілька днів, бо треба все приготувати, зібрати, бути довго в дорозі, а потім відпочити, але воно того варте.

Коли ми приїжджаємо, то спершу багато обіймаємось, бо саме так передаємо хлопцям тепло з дому. Коли я їздила на фронт до наших односельців, то після повернення зустрілась із дружиною одного з них, обійняла її та сказала, що це передачка з фронту.

Коли цей чоловік там мене обіймав, то теж думав про свою дружину. Це дуже цінні емоції, які додають сили працювати. Військовослужбовці завжди усміхнені та запитують як справи вдома, адже історії з цивільного життя додають їм сили для боротьби. А ще вони дуже радіють, коли читають написи на коробках, які придумують наші волонтери. Військовики своєю чергою підписали снаряд «від козельщинських спідниць» та надіслали його ворогу.

Маємо бути гідним тилом та надійною підтримкою для захисників

– За весь час роботи я пишаюсь тим, що люди не перестають ходити на волонтерство та присвячувати цьому свій час. Бувають моменти, коли допомагають менше й ми відчуваємо занепад сил, але все ж ми тримаємось та продовжуємо робити свою роботу. Мені ніколи не відмовляють, коли я звертаюсь по допомогу. Ми розуміємо, що для перемоги нам потрібна зброя, але віримо, що наші передачки з дому з нашим теплом, також допомагають захисникам наближати перемогу. Я мрію про перемогу та працюю з надією, що вона скоро буде. Ми мріємо наліпити наших вареників, зібрати всіх людей, які нам допомагають, та запросити тих, кому ми допомогли. Я закликаю всіх допомагати, хто чим може: донатами, працею, продуктами чи речами. Чим більше зараз ми вкладемо в нашу перемогу, тим швидше вона настане. На фронті зараз воюють найкращі люди, а ми маємо бути міцним тилом, щоб бути гідними тих, хто зараз нас захищає.

Фото надали Олена Кравченко та ШоТам

Як Україна йшла до незалежності

24 серпня Україна відзначає найбільше державне свято – День Незалежності. Воно встановлене на честь виняткової історичної події – ухвалення 1991 року Верховною Радою урср Акта проголошення незалежності України. Цей документ увінчав тисячолітні прагнення Українського народу мати власну суверенну державу й самостійно визначати свою долю.

Для українців свобода та гідність завжди були основоположними цінностями. Вони спонукали до боротьби за незалежність. У XX ст. наш народ кілька разів здобував державність. Тому правильно вважати, що 24 серпня 1991 року Україна свою незалежність відновила. Важливим кроком до повернення історичної справедливості стало ухвалення 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України. Тоді Верховна Рада урср підтримала прагнення народу ліквідувати політичну та економічну залежність від московського центру й розбудовувати самостійну державу, відроджувати національну культуру, історичну пам’ять.

Акт про державну незалежність 24 серпня 1991 року спирався на Декларацію про суверенітет. А результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року стали найпереконливішим підтвердженням волі народу.

Постання суверенної України відіграло вирішальну роль у розпаді срср, остаточному руйнуванні комуністичної тоталітарної системи імперського типу. Це стало початком нового етапу розвитку демократичної сучасної Української держави.

Незалежність України – запорука вільного розвитку держав і народів Європи та головна перешкода для російського імперіалізму, який намагається політично, економічно та духовно поглинути Україну. Нині в умовах агресії з боку росії ми продовжуємо боротьбу за власну свободу та незалежність. Україна ефективно стримує російський збройний напад завдяки зусиллям на фронті, у дипломатичній, інформаційній сферах, а також завдяки потужній міжнародній допомозі. Україна вдячна світовим партнерам за підтримку нашої боротьби та розуміння, що від нашої перемоги в цій війні залежить також майбутнє Європи, адже рф не обмежиться Україною. Вона відкрито заявляє, що її мета – Євразія від Владивостока до Лісабона.

Незалежність України – маяк свободи

1991-го Україна виборола право на самостійність, але від того часу їй доводиться постійно відстоювати й утілювати незалежність на практиці. Після проголошення історичного Акта держава ще тривалий час чинила опір спробам накинути їй нове ярмо під вивісками СНД, Євразійський та Митний союзи, боролася за створення власної армії й флоту, відстоювала український Крим.

Москва постійно випробовувала нашу незалежність на міцність. Коли ж прийшло усвідомлення, що «гібридні» методи боротьби безсилі, путін зважився на повномасштабне вторгнення.

Незалежність – як повітря. Його не помічаєш, але без нього не можеш жити. Росія тимчасово окупувала частину української території, «перекривши кисень» її мешканцям.

На загарбані землі імперія принесла з епохи бездержавності старі практики нищення українства: випалену землю й мародерство, фільтраційні та концентраційні табори, позбавлення власності й депортації, вбивства та катування, русифікацію й деукраїнізацію, фейкові референдуми та цинічну пропаганду. Словом, за пів року Росія відтворила всі жахи ХХ ст.

Шлях становлення незалежності ми маємо пройти до кінця, завершити розпочате 1991-го. Прагнемо такого ж мирного сусідства з невеликими національними й демократичними країнами на сході, яке вже маємо на заході. Тільки тоді Україна та вся Європа почуватимуться в безпеці.

Етапи боротьби за незалежність у ХХ–ХХІ ст.

Проголошення незалежності – результат того, що українське  державотворення не припинялося в ХХ ст.

Уперше тоді Україна проголосила незалежність 22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради. Держава проіснувала 3 роки. Це був час безперервної боротьби за її збереження. Україна мала всі ознаки держави: територію, окреслену кордонами, герб, військо, грошову систему, мову, налагоджені дипломатичні відносини з іншими державами.

Через рік – 22 січня 1919 року – відбулася не менш вагома подія – об’єднання Української Народної Республіки (УНР) і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) в одну державу. Ця злука продемонструвала можливість цивілізованого демократичного збирання територій у єдину суверенну країну.

Через низку зовнішніх (війна на кілька фронтів) та внутрішніх (неготовність політичної еліти) причин ця державність була нетривалою. Проте сам факт існування незалежної соборної держави відіграв вирішальну роль у подальшому розвитку українського визвольного руху. Його учасники протягом наступних десятиліть боролися зі зброєю в руках чи ненасильницькими методами за відродження Української самостійної соборної держави.

Знову українська держава постала 15 березня 1939 року. Коли проголошували незалежність Карпатської України, із трибуни Сейму звучали такі слова:

«Наша Земля стає вільною, незалежною та проголошує перед цілим світом, що вона була, є й хоче бути українська. І коли б навіть нашій молодій Державі не суджено було довго жити, то наш Край залишиться вже назавжди український, бо нема такої сили, яка могла б знищити душу, сильну волю нашого українського народу».

Історія Карпатської України стала однією зі сторінок боротьби українців за встановлення української державності.

30 червня 1941 року у Львові Організація українських націоналістів (ОУН(б)) проголосила Акт відновлення Української Держави. Цей процес охопив усю територію західних областей, Житомирську та західні райони Київської області, де представники ОУН (похідні групи) проголошували Акт на велелюдних зборах. У відповідь нацисти масово арештовували українських патріотів. Зважаючи на це, ОУН перейшла в підпілля й розпочала рух опору, а вже в кінці 1942 року була створена Українська повстанська армія.

Ще десять років після поразки Третього Рейху та закінчення Другої світової війни УПА виборювала незалежність України в протистоянні з комуністичним тоталітарним режимом.

Наміри мати власну державу роками визрівали у творчості шістдесятників, правозахисному й дисидентському рухах. А вже наприкінці 1980-х – початку 1990-х стрімко розвивався масовий національно-демократичний рух, на який суттєво вплинула, зокрема, аварія на Чорнобильській АЕС. Трагедія стала чинником активізації національного руху та відцентрових бажань політичних сил.

В умовах політичних реформ в срср – лібералізації суспільного життя – у березні 1990 року відбулися вибори до Верховної Ради урср і місцевих рад. Значного успіху на цих виборах досяг демократичний блок. Опозиційним до комуністичного керівництва силам вдалося провести своїх представників і до місцевих рад. Таким чином, за підсумками виборів 1990 року Україна вперше отримала бодай частково демократично обраний парламент і місцеві ради. Ідея незалежності України зазвучала в стінах законодавчого органу на повний голос. 16 липня 1990 року її було оформлено в перший законодавчий акт – Декларацію про державний суверенітет України.

Спроба у Москві 19 серпня 1991 року «оновити» радянський союз у сталінських традиціях стала поштовхом до розгортання національно-демократичного руху за незалежність у більшості республік. Українці збиралися на масові мітинги з вимогою виходу зі складу срср.

24 серпня 1991 року на позачерговому засіданні Верховна Рада урср ухвалила Акт проголошення незалежності України, зазначивши в ньому, що продовжується тисячолітня традиція державотворення в Україні, яка має право на самовизначення, передбачене Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами.

1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі українці підтвердили прагнення жити в незалежній державі, зробивши її незворотним фактом історії. 90,32% виборців ствердно відповіли на питання в бюлетені «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». У Криму ідею незалежності України підтримали 54,19 % виборців, у Донецькій області – 83,90 % і 83,86 % – у Луганській. Референдум засвідчив, що джерелом української державності є воля народу, він став запобіжником щодо спроб реанімації срср у формі Договору про Союз незалежних держав.

Як рф намагалася знищити незалежність України

Великоросійський реваншизм почав агресивно самостверджуватися 2000 року з приходом на посаду президента росії володимира путіна. Саме він назвав розпад срср найбільшою катастрофою XX ст., а відповідальність за це поклав на демократичний світ, який, на його переконання, підірвав радянську економіку.

Понад два десятиліття, що передували широкомасштабному вторгненню в Україну, росія організовувала та втілювала різні провокації, економічні та інформаційні війни. Протиріччя між нею та Україною за Крим розпочалися 1992-го. Тоді рф усіляко перешкоджала остаточному переходу Чорноморського флоту під контроль України. Звинувативши її в присвоєнні флоту, росія почала процес відокремлення Криму від нашої держави, вдаючись, зокрема, до провокацій та антиукраїнських інформаційних кампаній. Лише після того, як 1994 року Україна ввела в Крим підрозділи Національної гвардії та прикордонні війська, ситуація стабілізувалася.

Восени 2003 року росія розпочала будівництво греблі до українського острова Тузла в Керченській протоці. Це була спроба зазіхання на українську територію. Україна зробила все можливе, аби захистити свою територіальну цілісність. Тоді до війни не дійшло: після телефонної розмови Леоніда Кучми із володимиром путіним рф зупинила будівництво. Але це стало «репетицією» до захоплення Криму 2014-го.

Новий виток ескалації російсько-українських відносин спровокували вибори президента України 2004 року, які завершились масовими протестами, що ввійшли в історію під назвою Помаранчевої революції. Кремль тоді зробив спробу розколоти Україну через т. зв. Всеукраїнський з’їзд депутатів Верховної ради АР Крим, місцевих рад усіх рівнів у Сєвєродонецьку (Луганська область). Однак СБУ запобігла поглибленню сепаратистських процесів.

Тоді розпочався економічний тиск на нашу державу, передусім шантаж припиненням постачання газу. Під повний або частковий контроль російського капіталу потрапили галузі зв’язку та телекомунікації, частина банківського сектору тощо. Одночасно розгорталася й інформаційна війна, спрямована на поглиблення розколу в українському суспільстві та посилення недовіри до демократичної влади.

Російська експансія активізувалася 2010-го після приходу до влади віктора януковича. 21 квітня 2010 року він і тодішній президент рф дмитро мєдвєдєв підписали т. зв. Харківські угоди, якими продовжили термін перебування російського флоту в Україні. Це мало стати стартом спецоперації зі встановлення повного контролю над Україною. Спецслужби росії активізували агентурні мережі в Україні.

Нині путін активно експлуатує основні міфологеми часів Холодної війни. Агресивне протистояння з Заходом подається як відновлення геополітичної величі росії. Стрижнем путінської моделі є культ лідера і його монополія на владу. Це забезпечується численними силовими органами та репресивно-каральним апаратом, ручними засобами масової (дез)інформації. Вони разом із войовничою пропагандою сприяли встановленню повного контролю над політичним життям в рф, виборчими процесами, економікою, обмеженню прав регіонів і народів, прав громадян на свободу думки та мирні протести.

Канали поширення пропаганди не обмежуються ЗМІ. Задіяні також кінематограф, шоубізнес, книговидання – практично весь культурний простір працює на демонстрацію російсько-української спільності або вторинності України. Усі «рупори» пропагують «обраність» росіян, їх унікальність як «старших братів» у рамках ідеологічної концепції «руского міра». Саме вона легітимізувала право росіян втручатися у справи сусідніх держав, зокрема України, через буцімто «нерозривну єдність» з москвою, спільну історію, російську мову, культуру та православну віру.

Рф розгортає свій імперський проєкт. Його ключовою передумовою є поглинання України, наших матеріальних та людських ресурсів. Крім того, путіним керує страх перед європейською Україною. Переваги та успіхи демократії в нашій державі стануть антитезою путінській росії, покажуть її громадянам безвихідь, у яку їх загнав державний олігархат. Євроатлантичний вибір України, її курс на європейську інтеграцію є викликом особисто для путіна, бо може розвіяти вибудований ним образ успішного президента росії.

А ще путіну потрібна українська історія. Спадщина середньовічної Русі, центром якої був Київ, і землі сучасної України є вагомими елементами російського імперського міфу. Саме тому путін прагне забрати в українців право на власне минуле та власну ідентичність.

За матеріалами Українського інституту національної пам’яті