Як на Полтавщині очищають воду для місцевих, переселенців та військовиків

«Звичайна сільська жінка», – так Лідія Чернига з Полтавщини описує сама себе. Та не простою сферою вона вирішила займатись – очищує воду для питних потреб.

Усе розпочалось навесні 2021 року, коли жінці запропонували участь у навчальній програмі з можливістю отримати ґрант на відкриття власної справи. Запуск бізнесу припав на повномасштабне вторгнення. Як Лідія надає питну воду для волонтерів та військовиків, у навчальні заклади та переселенцям, розповіла для ШоТам.

Вони казали «не висовуйся», а я йшла трошки проти течії

– Я – проста жінка у віці 50+, народилась і живу в селі Білики на Полтавщині. Прожила всі реалії радянських часів: працювала як молодий спеціаліст у колгоспі, на початок моєї карʼєри припала Чорнобильська катастрофа з усіма її наслідками. Мабуть, у цьому є певний відбиток у моєму світогляді.

Попри те, що я була жовтеням, комсомолкою й мала рекомендацію до лав комуністичної партії – це все ніяк не зробило мене такою, якою очікувала влада. Система була така, що ми всі мали бути її частиною. Всюди говорили: «Не висовуйся, це може погано закінчитися». Усе одно я йшла трошки проти течії. Тож моя карʼєра в колгоспі не дуже склалась.

Більшість життя пропрацювала за фахом землевпорядника. Призупинила роботу лише на період складної операції та реабілітації. Та коли повернулась, знову через те, що я мала власну думку і щось пропонувала, моя карʼєра зійшла нанівець. Я висловлювала не особисті забаганки, а показувала, як має бути за законодавством та наукою землевпорядкування. На мене почали «шикати» та хотіли обмежити в роботі. Звісно, іти проти системи самій – дуже складно, але й прогинатися не дозволяли моральні орієнтири.

Тож останні роки я як особа з інвалідністю не працювала. Разом із чоловіком займались домашнім господарством. Повністю забезпечували себе самі: сад, город, птиця.

Використала знання та досвід, аби створити корисний для громади бізнес

– Наше село розташоване в зоні присутності великого аграрного бізнесу «Астарта». Вони багато інвестують у соціальний, культурний та інший розвиток місцевості. У квітні 2021 року анонсували ґрантовий проєкт про започаткування власної справи для сільських жінок зі складними життєвими обставинами (наприклад, з інвалідністю або багатодітних мам, або таких, які повернулись із місць позбавлення волі).

Керівниця відділу корпоративно-соціальної роботи компанії, моя давня знайома, звернулась до мене: «Спробуй, це твій шанс. Навіть якщо передумаєш, завжди буде можливість відмовитись». Я подумала, порадилася з родиною й заповнила анкету. Спочатку хотіла створювати якусь крафтову продукцію, тим паче, у нас у сімʼї вже був подібний досвід. Але фізично ми б з чоловіком не змогли забезпечити необхідну роботу. Тому шукали щось таке, де б продукт вироблявся на обладнанні.

Став у нагоді мій волонтерський досвід у своїй рідній сільській школі. У 2015-2016 роках ми втілювали проєкт ВООЗ із доступу до чистої питної води та санітарії. У нас тоді не було водогону у районі, воду беремо з поверхневих джерел (по-простому – із криниць та свердловин). Однак ніхто не знав ні про якість, ні про безпечність такої води.

Протягом двох років тут робили дослідження й виявили, що в нашій воді – у 9,5 раза перевищено гранично допустимі концентрації розчинених речовин. Це стало переломним моментом, аби ґрантодавець надав обладнання для очищення води в школі та переконання батьків учнів, що це дійсно потрібно.

Отже, коли випала нагода розпочати свій бізнес, я згадала про воду. Я знала проблему, розуміла, кому це потрібно і, що найголовніше, уміла це вирішувати. Усе склалось, наче пазли. Тож своє завдання я сформулювала так: забезпечити доступ до питної води в нашому селищі.

Найскладніше – зламати міф у людей про чистоту води з криниці

– Майже кожен житель глибоко переконаний, що в його криниці – найчистіша вода. Говорять різне: і те, що вода смачна, і що діди пили й довго жили, і діти-от народжуються здорові… Тому я не змінюю їхнє уявлення насильно, а забезпечую альтернативу.

Хоча воду можна й у магазині купити, але там вона вже в пляшках, і людина платить за тару, логістику, бренд і, найменше, за саму воду. У моєму пункті очищення та розливу води людина платить лише за воду. Це, по суті, місцева вода, яка проходить шлях очищення системою зворотного осмосу. До того ж процес повністю відкритий – це такий собі водний шоурум.

Крім цього, ми діємо за протоком Полтавського обласного центру метрології, стандартизації й сертифікації щодо відповідності води для споживання. Плюс ми пропонуємо настільну лабораторію, де кожна людина може протестувати свою воду. Так кожен може самостійно переконатись, чи йому дійсно потрібно очищувати воду зі своєї криниці чи свердловини.

23 лютого 2022 року я мала дзвінок із менторкою, ми пропрацьовували маркетингові аспекти роботи. Я одночасно говорила з нею й приймала пологи в нашої собаки. Тож на ранок 24-го в нас було 5 цуценят та інформація про повномасштабне вторгнення. Далі вже почались дзвінки від родичів, друзів. Багато що відбулось, і мій бізнес-план потребував змін, мʼяко кажучи. Але очищення води не втратило актуальність, а навіть навпаки.

У селі по-різному реагували на таку пропозицію. Неочікувано, але першими моїми клієнтами стали переселенці, які зупинились у нас. У нашій громаді – 11 тисяч своїх жителів, і ще 2700 людей приїхали в пошуку прихистку. Це майже +25% до місцевого населення. І саме вони стали агентами змін у культурі споживання чистої води.

Переселенці буквально шукали цю воду. Невдовзі вже місцеві жителі стали питати: «Чи скоро ти відкриваєшся? Бо люди шукають тебе». І тоді в березні 2022-го я просила власника приміщення швидше закінчити ремонт, бо я готова вже встановлювати обладнання.

Готова надавати послугу навіть одному клієнту, бо вода – це життєва необхідність

– Мій пункт очищення води знаходиться недалеко від дому – 20 хвилин пішки. Поки немає такої кількості людей, аби я могла працювати повний день зранку до вечора, тому підлаштовуюсь під запити.

До повномасштабної війни я складала бізнес-план, за яким точка беззбитковості мала настати максимум через п’ять місяців. Але війна, як і скрізь, внесла свої корективи.

Нині майже половину очищеної води я віддаю безкоштовно: забезпечую кілька волонтерських напрямів, які везуть воду до цивільних та військовиків. А також безплатно надаю воду в будинок сімейного типу, які перемістили до нас із Донеччини, Центр надання адміністративних послуг селищної ради, станцію екстреної медичної допомоги й ТЦК та СП. Для мене така соціальна відповідальність – це справа честі. Бо всі повинні мати доступ до чистої питної води.

Із клієнтами я контактую через групу у Вайбері. Там вони можуть залишити свій запит на кількість води і зручний час. Це бачать інші учасники й уже підлаштовуються під обраний час, коли я буду на місці. У мене немає правил чи обмежень за кількістю людей, наприклад, що я прийду лише після 10 запитів. Ні, я не відмовлю, навіть якщо напише одна людина. Не маю морального права.

Така ж сама група в мене створена з волонтерами. Іноді вони приїжджають зі своїми діжками, іноді питають, чи є вже розлита вода. Так ми погоджуємо час і обсяги й працюємо за погодженим графіком.

Якщо ж я відсутня – їжджу на лікування чи в мене інші поїздки, то маю з-поміж наших клієнтів волонтерку. У неї є санітарна книжка, жінка ознайомлена з усіма процесами, тож заміняє мене.

Хотіла б розвиватися: доставляти воду в інші громади й придбати автомати для розливу

– Я подала заявку на проєкт від Естонської ради з питань біженців разом із запорізьким фондом «Єдність та майбутнє» та пройшла навчання. При написанні бізнес-плану зазначила таку проблему: у мене є обладнання, і я наливаю воду клієнтам у їхню тару; хотіла б розвиватися та, наприклад, доставляти воду в інші громади, однак не маю 19-літрових бутилів. Отже, мені потрібні були: тара, генератор, бо почались блекаути, змінні картриджі для очищення води. Так я отримала ґрант у 100 тис. грн на закупівлю матеріалів при максимально можливому фінансуванні у 150 тис. грн.

Був ще інший проєкт – премія від Франко-української торгово-промислової палати «Створено жінками». Лише 10 заявок із 300 потрапили у фінал, зокрема моя. Отриману премію в 100 тис. грн я планую також використати для розширення бізнесу.

Самі клієнти пропонують способи, як мені покращити чи збільшити роботу. Наприклад, часто кажуть про автомати самообслуговування для розливу води. Я промоніторила: кожен апарат коштує 100+ тисяч гривень. Але якщо клієнти хочуть, то маю йти назустріч. Наразі веду перемовини з виробником таких апаратів і хочу встановити за погодженням власника приміщення.

Інший запит – це відкрити в сусідній громаді точку з віддаленим робочим місцем. Бо довозити туди воду я можу в соціальні та навчальні заклади, а роздрібним споживачам це некомфортно. Уявіть, що приїхала діжка з водою, вишикувалася черга, як за молоком у радянські часи. Це ненормальне ставлення до людей. Треба бути на місці та створювати комфортні умови й послуги. Уже маємо партнерів у громаді та обговорюємо нашу співпрацю з фінансового й організаційного боку. Рано чи пізно ми все зробимо, але хочеться якнайскоріше.

Я переконалася, що жінка може все. У селі чи в місті, у будь-якому віці, у будь-якій сфері. Варто лише вірити та памʼятати, що немає нічого неможливого, якщо є палке бажання.

«Веземо з дому їжу та обійми». Як волонтерський хаб «Криївка» на Полтавщині щодня допомагає українському війську

До повномасштабної війни Олена Кравченко з села Лутовинівка організовувала концерти та свята, а тепер їздить на передову й привозить захисникам продукти та обійми з дому. Разом із сестрою Оксаною та односельцями вона допомагає військовикам від перших днів вторгнення.

Жінки збираються у волонтерському хабі, який назвали «Криївка», готують та надсилають їжу на фронт, а також збирають овочі, фрукти, випічку та маскувальні сітки від людей із сусідніх сіл. Про волонтерство, яке почалося з вареників і переросло в регулярні поїздки на фронт, Олена розповіла ШоТам.

Від інженерки до організаторки та волонтерки

– За освітою я інженер-технолог сільського господарства, до декрету працювала на заводі. У мене є двоє синів, я була в батьківському комітеті, тому часто організовувала для дітей різні поїздки, розваги та свята. І коли в нас у селі з’явилася вакансія працівника культури, я вирішила спробувати. Від травня 2021 року працюю завідувачкою в Лутовинівському будинку сімейного дозвілля.

Раніше ми займались художньою самодіяльністю, співали пісні, організовували концерти, святкували дні села та влаштовували ярмарки. Зараз проводимо благодійні заходи та на замовлення вітаємо колективом людей зі святами. Зароблені кошти також спрямовуємо на допомогу війську.

Спершу допомагали продуктами хлопцям із ТрО в Полтаві

– Від початку 2022 року в нашому районі всі села активно готувались до святкування Міжнародного жіночого дня. І ще ввечері 23 лютого ми зібрались у сільському будинку культури на репетицію. А наступного ранку мені зателефонувала сестра Оксана з Полтави й сказала, що почалась повномасштабна війна. Чи очікувала я цього? Не зовсім, адже мало читала новини, телевізор майже не дивлюсь, а чоловік завжди говорив, що все буде гаразд. Тому ці події стали для мене справжнім шоком та великим стресом.

Сидіти вдома я не могла – уже наступного дня ми разом зі старостою ходили селом та дивились, де можна облаштувати бомбосховища. Тоді ж зателефонувала сестра й спитала, чи можемо ми допомогти продуктами хлопцям із ТрО в Полтаві. Я кинула клич у Фейсбук-групу «Лутовинівська культура», попросила людей допомогти, чим можуть. Я не очікувала, що відгукнеться фактично вся наша Козельщинська громада! Уже 27 лютого ми відправили на Полтаву три машини з продуктами. Коли втомлені поверталися з міста ввечері, то нас у старостаті чекали люди з питаннями, що робитимемо далі. Усі ми тоді мали дуже заряджений настрій. Від того часу почалась моя історія волонтерства.

Нашою візитівкою спершу були вареники

– Коли я потрапила додому, то побачила в новинах сюжети про те, що в школах по селах люди почали збиратись ліпити вареники та передавати військовикам. Я звернулась до директора відділу освіти й попросила, аби ми приходили до школи ліпити, адже все одно навчання не було. Вареники стали нашою візитівкою на початку вторгнення. Ми називалися батальйоном «Лутовинівський вареник» і передавали їх на деокуповані території, переважно на Сумщину, а потім уже і військовикам.

Люди з нашого села приносили картоплю, сир чи капусту для начинки. Потім моя сестра діставала борошно в Полтаві та привозила нам. Ми знайшли багато морозилок у селі, де зберігали вареники, потім все пакували й надсилали. А люди з сусідніх сіл переважно приносили нам випічку.

Мій односелець працював у Полтаві в пункті, куди приходили внутрішньо переміщені особи отримувати допомогу. Під час розмови його спитали, чи не знає, де розташована Лутовинівка. Він відповів, що живе в цьому селі, і тоді люди зі сльозами ділились: дуже вдячні за наші вареники і не знають, що з ними було б, якби не ця допомога.

«Я нагодую чужого сина, а хтось нагодує мого»

– Місця для всіх охочих допомогти не було, тому наш сільський фермер допоміг зробити ремонт у приміщенні колишньої колгоспної їдальні, а ми облаштували там свій волонтерський хаб «Криївка». Тут ми збираємо продукти, маємо дві газові та дві електричні плитки, а також готуємо їжу для військовиків. Зазвичай я присвячую роботі в хабі першу половину дня, бо ввечері організовую репетиції з людьми. Але на зв’язку постійно, тому, якщо будуть охочі попрацювати, завжди прийду й відчиню людям приміщення.

«Лутовинівські помагайчики, збираємось на борщик! Починаємо з 9:00, приходьте, хто може», – моє повідомлення в чаті, яке люди ніколи не ігнорують, а приходять та допомагають. Буває так, що приходить багато людей, а коли сезон і потрібно доглядати за городом, приходить менше, але постійно хтось є – до 20 осіб.

Є люди, які готують у «Криївці», а є й ті, хто робить це вдома після роботи. Часто приходять жінки, у яких воює син або чоловік. Кажуть, що нагодують чужих синів, а хтось нагодує їхніх. А ще приходять дітки, які часто самі питають, чим допомогти. Наймолодший помічник навчається в третьому класі. Допомагають також і мої сини та племінники.

У «Криївці» готуємо, пакуємо та збираємо все необхідне

– Мій чоловік зараз мобілізований і служить на фронті, але раніше був «мозковим центром» нашого волонтерського хабу, відповідав за всі організаційні речі та ремонтував усе, що треба. Минулого літа ми купили герметичний автоклав, адже готували рибні консерви чи тушківки. А чоловік придумав готувати сухі борщі. Ми нарізаємо рагу овочів, складаємо їх у спеціальні герметичні пакети, а потім потрібно туди додати 400-500 мл кип’ятку – і буде дві порції готового борщика.

Так само пізніше ми почали готувати тушковану картоплю з м’ясом, гречану кашу чи рибу в томаті. Так ми почали готувати сухпаї в автоклаві на вихід для хлопців. Зараз ми маємо автоклав на понад 70 пакетиків.

А ще наш хаб є перевалочним пунктом, де ми збираємо все необхідне. У сусідній Козельщині жінки теж організувались у перші дні повномасштабної війни та плетуть маскувальні сітки. Я забираю ці сітки, а сестра вже надсилає військовикам. У наш хаб приїжджають люди з усіх довколишніх сіл. Передають випічку, овочі, фрукти, домашні закрутки, воду, подушки, каремати, компоти, яйця, зелень, солодощі та все, що необхідно на фронті.

«Вірте в нас так, як ми віримо у вас»

– Понад рік я організовувала роботу в рідному селі, а все необхідне від нас на фронт возила моя сестра. Коли Оксана минулого року приїжджала з фронту, то хлопці нам переказували таку фразу: «Вірте в нас так, як ми віримо у вас». Ця фраза надихає нас і досі. Пізніше я відчула, що теж маю поїхати на передову разом із сестрою. Коли я їду на Схід та бачу очі захисників, то хочу туди їхати знову. Я випадаю з життя на кілька днів, бо треба все приготувати, зібрати, бути довго в дорозі, а потім відпочити, але воно того варте.

Коли ми приїжджаємо, то спершу багато обіймаємось, бо саме так передаємо хлопцям тепло з дому. Коли я їздила на фронт до наших односельців, то після повернення зустрілась із дружиною одного з них, обійняла її та сказала, що це передачка з фронту.

Коли цей чоловік там мене обіймав, то теж думав про свою дружину. Це дуже цінні емоції, які додають сили працювати. Військовослужбовці завжди усміхнені та запитують як справи вдома, адже історії з цивільного життя додають їм сили для боротьби. А ще вони дуже радіють, коли читають написи на коробках, які придумують наші волонтери. Військовики своєю чергою підписали снаряд «від козельщинських спідниць» та надіслали його ворогу.

Маємо бути гідним тилом та надійною підтримкою для захисників

– За весь час роботи я пишаюсь тим, що люди не перестають ходити на волонтерство та присвячувати цьому свій час. Бувають моменти, коли допомагають менше й ми відчуваємо занепад сил, але все ж ми тримаємось та продовжуємо робити свою роботу. Мені ніколи не відмовляють, коли я звертаюсь по допомогу. Ми розуміємо, що для перемоги нам потрібна зброя, але віримо, що наші передачки з дому з нашим теплом, також допомагають захисникам наближати перемогу. Я мрію про перемогу та працюю з надією, що вона скоро буде. Ми мріємо наліпити наших вареників, зібрати всіх людей, які нам допомагають, та запросити тих, кому ми допомогли. Я закликаю всіх допомагати, хто чим може: донатами, працею, продуктами чи речами. Чим більше зараз ми вкладемо в нашу перемогу, тим швидше вона настане. На фронті зараз воюють найкращі люди, а ми маємо бути міцним тилом, щоб бути гідними тих, хто зараз нас захищає.

Фото надали Олена Кравченко та ШоТам

Як Україна йшла до незалежності

24 серпня Україна відзначає найбільше державне свято – День Незалежності. Воно встановлене на честь виняткової історичної події – ухвалення 1991 року Верховною Радою урср Акта проголошення незалежності України. Цей документ увінчав тисячолітні прагнення Українського народу мати власну суверенну державу й самостійно визначати свою долю.

Для українців свобода та гідність завжди були основоположними цінностями. Вони спонукали до боротьби за незалежність. У XX ст. наш народ кілька разів здобував державність. Тому правильно вважати, що 24 серпня 1991 року Україна свою незалежність відновила. Важливим кроком до повернення історичної справедливості стало ухвалення 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України. Тоді Верховна Рада урср підтримала прагнення народу ліквідувати політичну та економічну залежність від московського центру й розбудовувати самостійну державу, відроджувати національну культуру, історичну пам’ять.

Акт про державну незалежність 24 серпня 1991 року спирався на Декларацію про суверенітет. А результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року стали найпереконливішим підтвердженням волі народу.

Постання суверенної України відіграло вирішальну роль у розпаді срср, остаточному руйнуванні комуністичної тоталітарної системи імперського типу. Це стало початком нового етапу розвитку демократичної сучасної Української держави.

Незалежність України – запорука вільного розвитку держав і народів Європи та головна перешкода для російського імперіалізму, який намагається політично, економічно та духовно поглинути Україну. Нині в умовах агресії з боку росії ми продовжуємо боротьбу за власну свободу та незалежність. Україна ефективно стримує російський збройний напад завдяки зусиллям на фронті, у дипломатичній, інформаційній сферах, а також завдяки потужній міжнародній допомозі. Україна вдячна світовим партнерам за підтримку нашої боротьби та розуміння, що від нашої перемоги в цій війні залежить також майбутнє Європи, адже рф не обмежиться Україною. Вона відкрито заявляє, що її мета – Євразія від Владивостока до Лісабона.

Незалежність України – маяк свободи

1991-го Україна виборола право на самостійність, але від того часу їй доводиться постійно відстоювати й утілювати незалежність на практиці. Після проголошення історичного Акта держава ще тривалий час чинила опір спробам накинути їй нове ярмо під вивісками СНД, Євразійський та Митний союзи, боролася за створення власної армії й флоту, відстоювала український Крим.

Москва постійно випробовувала нашу незалежність на міцність. Коли ж прийшло усвідомлення, що «гібридні» методи боротьби безсилі, путін зважився на повномасштабне вторгнення.

Незалежність – як повітря. Його не помічаєш, але без нього не можеш жити. Росія тимчасово окупувала частину української території, «перекривши кисень» її мешканцям.

На загарбані землі імперія принесла з епохи бездержавності старі практики нищення українства: випалену землю й мародерство, фільтраційні та концентраційні табори, позбавлення власності й депортації, вбивства та катування, русифікацію й деукраїнізацію, фейкові референдуми та цинічну пропаганду. Словом, за пів року Росія відтворила всі жахи ХХ ст.

Шлях становлення незалежності ми маємо пройти до кінця, завершити розпочате 1991-го. Прагнемо такого ж мирного сусідства з невеликими національними й демократичними країнами на сході, яке вже маємо на заході. Тільки тоді Україна та вся Європа почуватимуться в безпеці.

Етапи боротьби за незалежність у ХХ–ХХІ ст.

Проголошення незалежності – результат того, що українське  державотворення не припинялося в ХХ ст.

Уперше тоді Україна проголосила незалежність 22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради. Держава проіснувала 3 роки. Це був час безперервної боротьби за її збереження. Україна мала всі ознаки держави: територію, окреслену кордонами, герб, військо, грошову систему, мову, налагоджені дипломатичні відносини з іншими державами.

Через рік – 22 січня 1919 року – відбулася не менш вагома подія – об’єднання Української Народної Республіки (УНР) і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) в одну державу. Ця злука продемонструвала можливість цивілізованого демократичного збирання територій у єдину суверенну країну.

Через низку зовнішніх (війна на кілька фронтів) та внутрішніх (неготовність політичної еліти) причин ця державність була нетривалою. Проте сам факт існування незалежної соборної держави відіграв вирішальну роль у подальшому розвитку українського визвольного руху. Його учасники протягом наступних десятиліть боролися зі зброєю в руках чи ненасильницькими методами за відродження Української самостійної соборної держави.

Знову українська держава постала 15 березня 1939 року. Коли проголошували незалежність Карпатської України, із трибуни Сейму звучали такі слова:

«Наша Земля стає вільною, незалежною та проголошує перед цілим світом, що вона була, є й хоче бути українська. І коли б навіть нашій молодій Державі не суджено було довго жити, то наш Край залишиться вже назавжди український, бо нема такої сили, яка могла б знищити душу, сильну волю нашого українського народу».

Історія Карпатської України стала однією зі сторінок боротьби українців за встановлення української державності.

30 червня 1941 року у Львові Організація українських націоналістів (ОУН(б)) проголосила Акт відновлення Української Держави. Цей процес охопив усю територію західних областей, Житомирську та західні райони Київської області, де представники ОУН (похідні групи) проголошували Акт на велелюдних зборах. У відповідь нацисти масово арештовували українських патріотів. Зважаючи на це, ОУН перейшла в підпілля й розпочала рух опору, а вже в кінці 1942 року була створена Українська повстанська армія.

Ще десять років після поразки Третього Рейху та закінчення Другої світової війни УПА виборювала незалежність України в протистоянні з комуністичним тоталітарним режимом.

Наміри мати власну державу роками визрівали у творчості шістдесятників, правозахисному й дисидентському рухах. А вже наприкінці 1980-х – початку 1990-х стрімко розвивався масовий національно-демократичний рух, на який суттєво вплинула, зокрема, аварія на Чорнобильській АЕС. Трагедія стала чинником активізації національного руху та відцентрових бажань політичних сил.

В умовах політичних реформ в срср – лібералізації суспільного життя – у березні 1990 року відбулися вибори до Верховної Ради урср і місцевих рад. Значного успіху на цих виборах досяг демократичний блок. Опозиційним до комуністичного керівництва силам вдалося провести своїх представників і до місцевих рад. Таким чином, за підсумками виборів 1990 року Україна вперше отримала бодай частково демократично обраний парламент і місцеві ради. Ідея незалежності України зазвучала в стінах законодавчого органу на повний голос. 16 липня 1990 року її було оформлено в перший законодавчий акт – Декларацію про державний суверенітет України.

Спроба у Москві 19 серпня 1991 року «оновити» радянський союз у сталінських традиціях стала поштовхом до розгортання національно-демократичного руху за незалежність у більшості республік. Українці збиралися на масові мітинги з вимогою виходу зі складу срср.

24 серпня 1991 року на позачерговому засіданні Верховна Рада урср ухвалила Акт проголошення незалежності України, зазначивши в ньому, що продовжується тисячолітня традиція державотворення в Україні, яка має право на самовизначення, передбачене Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами.

1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі українці підтвердили прагнення жити в незалежній державі, зробивши її незворотним фактом історії. 90,32% виборців ствердно відповіли на питання в бюлетені «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». У Криму ідею незалежності України підтримали 54,19 % виборців, у Донецькій області – 83,90 % і 83,86 % – у Луганській. Референдум засвідчив, що джерелом української державності є воля народу, він став запобіжником щодо спроб реанімації срср у формі Договору про Союз незалежних держав.

Як рф намагалася знищити незалежність України

Великоросійський реваншизм почав агресивно самостверджуватися 2000 року з приходом на посаду президента росії володимира путіна. Саме він назвав розпад срср найбільшою катастрофою XX ст., а відповідальність за це поклав на демократичний світ, який, на його переконання, підірвав радянську економіку.

Понад два десятиліття, що передували широкомасштабному вторгненню в Україну, росія організовувала та втілювала різні провокації, економічні та інформаційні війни. Протиріччя між нею та Україною за Крим розпочалися 1992-го. Тоді рф усіляко перешкоджала остаточному переходу Чорноморського флоту під контроль України. Звинувативши її в присвоєнні флоту, росія почала процес відокремлення Криму від нашої держави, вдаючись, зокрема, до провокацій та антиукраїнських інформаційних кампаній. Лише після того, як 1994 року Україна ввела в Крим підрозділи Національної гвардії та прикордонні війська, ситуація стабілізувалася.

Восени 2003 року росія розпочала будівництво греблі до українського острова Тузла в Керченській протоці. Це була спроба зазіхання на українську територію. Україна зробила все можливе, аби захистити свою територіальну цілісність. Тоді до війни не дійшло: після телефонної розмови Леоніда Кучми із володимиром путіним рф зупинила будівництво. Але це стало «репетицією» до захоплення Криму 2014-го.

Новий виток ескалації російсько-українських відносин спровокували вибори президента України 2004 року, які завершились масовими протестами, що ввійшли в історію під назвою Помаранчевої революції. Кремль тоді зробив спробу розколоти Україну через т. зв. Всеукраїнський з’їзд депутатів Верховної ради АР Крим, місцевих рад усіх рівнів у Сєвєродонецьку (Луганська область). Однак СБУ запобігла поглибленню сепаратистських процесів.

Тоді розпочався економічний тиск на нашу державу, передусім шантаж припиненням постачання газу. Під повний або частковий контроль російського капіталу потрапили галузі зв’язку та телекомунікації, частина банківського сектору тощо. Одночасно розгорталася й інформаційна війна, спрямована на поглиблення розколу в українському суспільстві та посилення недовіри до демократичної влади.

Російська експансія активізувалася 2010-го після приходу до влади віктора януковича. 21 квітня 2010 року він і тодішній президент рф дмитро мєдвєдєв підписали т. зв. Харківські угоди, якими продовжили термін перебування російського флоту в Україні. Це мало стати стартом спецоперації зі встановлення повного контролю над Україною. Спецслужби росії активізували агентурні мережі в Україні.

Нині путін активно експлуатує основні міфологеми часів Холодної війни. Агресивне протистояння з Заходом подається як відновлення геополітичної величі росії. Стрижнем путінської моделі є культ лідера і його монополія на владу. Це забезпечується численними силовими органами та репресивно-каральним апаратом, ручними засобами масової (дез)інформації. Вони разом із войовничою пропагандою сприяли встановленню повного контролю над політичним життям в рф, виборчими процесами, економікою, обмеженню прав регіонів і народів, прав громадян на свободу думки та мирні протести.

Канали поширення пропаганди не обмежуються ЗМІ. Задіяні також кінематограф, шоубізнес, книговидання – практично весь культурний простір працює на демонстрацію російсько-української спільності або вторинності України. Усі «рупори» пропагують «обраність» росіян, їх унікальність як «старших братів» у рамках ідеологічної концепції «руского міра». Саме вона легітимізувала право росіян втручатися у справи сусідніх держав, зокрема України, через буцімто «нерозривну єдність» з москвою, спільну історію, російську мову, культуру та православну віру.

Рф розгортає свій імперський проєкт. Його ключовою передумовою є поглинання України, наших матеріальних та людських ресурсів. Крім того, путіним керує страх перед європейською Україною. Переваги та успіхи демократії в нашій державі стануть антитезою путінській росії, покажуть її громадянам безвихідь, у яку їх загнав державний олігархат. Євроатлантичний вибір України, її курс на європейську інтеграцію є викликом особисто для путіна, бо може розвіяти вибудований ним образ успішного президента росії.

А ще путіну потрібна українська історія. Спадщина середньовічної Русі, центром якої був Київ, і землі сучасної України є вагомими елементами російського імперського міфу. Саме тому путін прагне забрати в українців право на власне минуле та власну ідентичність.

За матеріалами Українського інституту національної пам’яті

До Дня незалежності: місця пам’яті Миколи Міхновського на Полтавщині

Цього року виповнилося півтора століття від дня народження Миколи Міхновського – громадського й політичного діяча, правника, учасника боротьби за незалежність України в XX ст. Життя та діяльність основоположника українського самостійницького руху й ідеолога української державної незалежності, автора таких знакових праць, як проєкт Основного закону самостійної України, «Кредо молодого українця» та маніфест «Самостійна Україна», нерозривно пов’язані з полтавським краєм. Тож сьогодні розповімо про місця пам’яті Миколи Міхновського в нашому регіоні.

Будинок №3 по вулиці Воскресенський узвіз у Полтаві знакова споруда вітчизняної історії

У будівлі, розміщеній поруч із коледжем мистецтв ім. Миколи Лисенка (колишнє музичне училище), Микола Міхновський проголосив маніфест «Самостійна Україна». Будиночок розташовувався навпроти земської управи. Там мешкало подружжя Олександра та Софії Русових, яких до Полтави заслали російські імперіалісти. Ця будівля поки що стоїть. На її стіні 2015 року з ініціативи депутата міської ради, воїна ЗСУ, який загинув у боях за незалежну Україну, Юліана Матвійчука було встановлено меморіальну дошку.

 

На зламі ХІХ-ХХ ст. це помешкання було точкою тяжіння для багатьох  українських інтелектуалів. Наприклад, вечірки в будинку Русових відвідували майбутній видатний діяч кооперативного руху й прем’єр-міністр Української Народної Республіки у 1919 році Борис Мартос, письменник і діяч «Просвіти» Панас Мирний, історик Лев Падалка.

Софія Русова – одна із перших в Україні створювала національну освіту. У період УНР очолювала дошкільний і позашкільний відділи Секретаріату освіти, втілювала гасло: «Українізація народної освіти, всіх її організацій», співзасновниця Педагогічної академії з підготовки вчителів українознавства. Її чоловік – видатний статистик та етнограф.

Проголошення маніфесту «Самостійна Україна» відбулося на Шевченківському святі в будинку подружжя Русових. На вечірку до них Микола Міхновський завітав із Харкова. Унаслідок активного тиску на українських діячів з боку російської царської охранки у січні 1899 року він переїхав до цього міста з Києва, відкрив власну адвокатську контору й швидко влився в роботу місцевої Громади. Як стверджував активний діяч харківської Громади і РУП, майбутній діяч Української Народної Республіки Юрій Колард: «В той час Міхновський здобув між українським громадянством ім’я людини безкомпромісної в українському національному питанні і, хоч був не на багато років старший від нас, мав на молодь величезний вплив. Крок за кроком прищеплював він нам дух революційности в національному питанні».

Поєднання адвокатської практики та активна громадська діяльність підштовхнули Миколу Міхновського до спроби розв’язати питання національного звільнення українців саме в юридичній площині. Слова з маніфесту «Самостійна Україна», публічно оприлюднені в Полтаві, актуальні дотепер: «Ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою. Наша нація довго нездужала, але нині вже стає до боротьби… Ніч була довга, але ранок наблизився, і ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб’ємо їх до схід сонця свободи… Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!.. Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя».

На основі інформації, наданої першим заступником директора Державного архіву Полтавської області Тарасом Пустовітом, можемо достеменно назвати учасників вечірки, де проголошувалася ідеї незалежної Української держави – маніфест «Самостійна Україна». Воістину видатні діячі українського руху надихалися ідеями Міхновського. Зокрема, у Шевченківському святі в будинку Русових брали участь Іван Липа – письменник, лікар, співзасновник «Братства тарасівців», майбутній міністр віросповідань УНР, ініціював ведення церковного діловодства українською мовою, входив до складу комісії з підготовки Конституції УНР, був міністром охорони здоров’я в уряді УНР в екзилі; Дмитро Антонович – історик мистецтва й театру, співзасновник Української академії мистецтв, морський міністр УНР, один із засновників музею визвольної боротьби у Празі; Кость Мацієвич – учений-аграрник, співробітник Полтавського аграрного товариства, належав до Української Центральної Ради, міністр закордонних справ УНР, професор Української господарської академії в Подебрадах, голова Української наукової асоціації та Українського дипломатичного клубу в Празі.

Будинок №22 по вулиці Миколи Гоголя в Полтаві

Поціновувачам кіномистецтва й узагалі широкому колу полтавців цей будинок відомий як кінотеатр «Wizoria Колос». Однак споруда теж історична, бо тут розташовувався просвітницький будинок ім. Миколи Гоголя. На ньому є меморіальна дошка, де зазначено багатьох діячів, які відвідували будинок. Ця дошка – яскравий приклад малоросійщини і байдужості до справи увічнення видатних українців. На ній ані словечка про Міхновського…

Але ж 1903 року він був  учасником урочистостей із нагоди відкриття пам’ятника Івану Котляревському. Його відкрили 12 вересня в Полтаві на Протопопівському бульварі (тепер вулиця Котляревського). У нашому місті український письменник народився і прожив більшість життя. Пам’ятник збудовано на громадські кошти – за 1895–1898 роки зібрали понад 11,5 тис. крб.

Серед низки заходів із пошанування зачинателя української літературної мови було й урочисте засідання Полтавської міської думи в прикрашеній в українському стилі залі просвітницького будинку ім. Миколи Гоголя (теперішній кінотеатр). З’їхалася вся тодішня еліта, за що ці події образно назвали «святом української інтелігенції». Важливо знати: міністерство внутрішніх справ Російської імперії заборонило виголошувати привітання й узагалі виступати українською мовою. Тож голова Полтавської думи Ніколай Трєгубов як вірний провідник ворожої політики «руского міра» заявив: чітать на малорусском язикє запрєщено! можно только на государственном языке. Суизволить малорусскую речь я не имею права!». Патріоти-промовці – мовознавець Борис Грінченко, письменниця Ольга Косач, вона ж Олена Пчілка, мати Лесі Українки – публічно засудили заборону висловлюватися рідною мовою. А Микола Міхновський згорнув текст свого виступу, сховав аркуші до кишені, а порожню течку віддав Трегубову. Учасники урочистостей заявили: українська мова заборонена, то і російської адреси читати не будемо.

У своїх спогадах історик, дипломат і діяч «Просвіти» Дмитро Дорошенко цей протест Миколи Міхновського описав так: «Головний бій мав бути увечері на академії. Перед самими зборами розійшлася чутка, що гостям з Галичини та Буковини дозволено виголосити привіти в українській мові, але більше нікому. Зближається черга на «своїх» промовців. …Першою говорить Ольга Андрієвська від чернігівського літературно-театрального товариства. Говорить тихим голосом, але українською мовою. Як тільки це розібрав Трегубов, підводиться з свого крісла, перебиває Андрієвську, сам блідий, і заявляє, що має наказ від міністра не допускати українських привітів. …Тоді встає і наближається до столу президії Микола Міхновський. Заявляє, що прибув як делегат від харківської адвокатури, привіз привіт українською мовою, але передає одну тільки обкладинку, текст повезе назад. …Михайло Коцюбинський робить те саме. Трегубов… мовчки приймає обкладинки, і їх скоро набралася ціла гора. В цей час з галереї чуємо голос: «Виходьте всі з зали». І вся публіка як один муж підводиться з своїх місць, і протягом короткого часу театр спорожнів».

До речі, у львівському часописі «Молода Україна» Микола Міхновський публікував «Відкритий лист до міністра внутрішніх справ Д. Сіпягіна» з приводу заборони напису українською мовою на пам’ятнику І. П. Котляревському у Полтаві: «Ваша безглузда заборона на пам’ятнику українському поетові є огидне знущання над нацією… Українська нація мусить спинити панування чужинців… Мусить добути собі свободи, хоч би захитається ціла росія!».

Будинок №37 по вулиці Стрітенській

Нині в цій будівлі розташований Центр охорони та досліджень пам’яток археології Полтавської обласної ради. А ще вона відома тим, що тут встановлено меморіальну дошку барельєфного типу на честь видатного історика й майбутнього голови Української Центральної Ради Михайла Грушевського, який 9 листопада 1913 року виступив із промовою на відкритті Українського клубу Полтави. Та мало кому відомо, що в цих урочистостях брав участь і Микола Міхновський.

Попри заборону російських імперців 1906 року створити «Просвіту», українська інтелігенція Полтавщини все ж не облишила мрію мати легальне просвітницьке товариство – у квітні 1910-го засновано Український клуб. Серед фундаторів – письменник Панас Мирний, майбутній діяч УНР Павло Чижевський, історик, журналіст і письменник Григорій Коваленко, історик, археолог, етнограф Лев Падалка, один із засновників першої політичної сили на теренах центральної і лівобережної України – Революційної Української Партії Кость Шаревський. Клуб об’єднав декілька десятків представників української інтелігенції Полтави, загалом – близько 120 чоловік. Відомий історик-архівіст Тарас Пустовіт вважає й Миколу Міхновського одним із засновників клубу. У дослідженні «Український клуб у Полтаві» (журнал «Пам’ятки України») пан Тарас сповіщає: офіційна реєстрація відбулася 18 травня 1913 року, тоді ж було затверджено й склад старійшин, а урочисте відкриття клубу в будинку 37 по  вулиці Стрітенській відбулося о 16-й годині в суботу 9 листопада 1913 року, напередодні 75-х роковин від дня смерті Івана Котляревського. Спочатку священик о. Феофіл Булдовський відслужив молебень і освятив приміщення. Серед запрошених гостей – письменники, студенти з Києва та Полтави, видавці україномовних газет, історики, серед них і Міхновський.

Полтавський Палац спорту збудують на вулиці Міхновського

2020 року комісія з питань найменування та перейменування елементів міського середовища та інфраструктури, увічнення пам’яті осіб та подій під головуванням тодішнього в. о. міського голови, секретаря міської ради Олександра Шамоти підтримала ініціативу депутата міської ради Вадима Ямщикова, очільника міської «Просвіти» Тараса Пустовіта та автора цієї статті. Зокрема, проєктну вулицю №32 на території 57-го мікрорайону «Лазурний», де в майбутньому планується збудувати Палац спорту, вирішено найменувати на честь Миколи Міхновського.

Ця вулиця буде пролягати південніше від вулиці, яка незабаром матиме назву Чумацький шлях. Саме так, згідно з онлайн-голосуванням полтавців, міські депутати перейменують вулицю Половка.

Лубенські сторінки життєпису видатного Українця

Споруда окружного суду (нині в цій будівлі розташована районна адміністрація) є одним із місць пам’яті Миколи Міхновського в Лубнах. Суд розміщувався в будинку, спроєктованому знаним архітектором Олексієм Бекетовим. Збудували його на початку ХХ ст. за сприяння тодішнього голови суду Лубенської округи Олександра Тимофеєва, батька відомого лікаря Сергія Тимофеєва. Архітектуру вирізняє офіційний класичний стиль, центральний і боковий фасади увінчано порталами з колонами. Вони з’єднують обидва поверхи й завершуються фронтонами з великими карнизами.

У 20-х роках ХХ ст. в Лубенському окружному суді відбулося багато бурхливих подій. Скажімо, 1909-го тут відбувалося слухання справи 38-ми організаторів «Лубенської республіки», яка була проголошена в грудні 1905 року. «Лубенська республіка» – політико-адміністративний комітет, створений із діячів українських національних сил, що вигнав із території Лубен і околиць органи влади Російської імперії та здійснював самоуправління до 1907 року. До коаліційного комітету належали представники переважно Української соціал-демократичної партії, Української радикально-демократичної партії та інших українських політичних спільнот. Зокрема брати Шемети були членами Української народної партії, заснованої Миколою Міхновським. Значна частина істориків називає «Лубенську республіку» першою українською державою в новітній історії. Очолював республіку співробітник Лубенського окружного суду Андрій Лівицький. Повстання  придушили. Над організаторами республіки 1907 року російські імперці влаштували показові судилища. Серед 57 мешканців Лубен і довколишніх сіл по судовій справі проходили й брати Володимир і Микола Шемети. Їх захищав адвокат Микола Міхновський. Для Шеметів було отримано виправдовувальний вирок, і ця подія сприяла зміцненню між чоловіками дружніх стосунків.

Володимир – найвідоміший серед братів. Народився в родині військового, тож з малих літ привчився до дисципліни. Ця риса характеру стала в нагоді в студентські роки. Дуже дисципліновано поводив себе в таємному товаристві «Братство тарасівців», учасники якого метою своєї діяльності визначили здобуття самостійної від москви Української держави. «Братство тарасівців» — це підпільна організація, що створена 1891 року. Її учасники, серед яких і Микола Міхновський, дали клятву на могилі Тараса Шевченка, присягнувши всіма засобами поширювати серед українців його ідеї. До цього товариства Володимир Шемет вступив, навчаючись у Київському університеті Св. Володимира. Там і заприязнився з Миколою Міхновським. Володимир заснував разом із Миколою і Сергієм осередок «Братства тарасівців» у Лубнах. А ще у вітчизняну історію брати Шемети й Микола Міхновський увійшли як видавці першої україномовної газети на Лівобережній Україні «Хлібороб» (1905 рік). Редагували її Микола та Володимир, а «душею» газети був Микола Міхновський, бо визначав її ідейно-політичний напрямок. Поява нового друкованого ЗМІ спричинила справжній фурор у Києві, її продавали за спекулятивними цінами, розповсюджувачів заарештовувала поліція. Після виходу п’ятого номера російські імперіалісти заборонили «Хлібороб».

Наприкінці 1917-го та на початку 1918-го Микола Міхновський мешкав у родині Шеметів і працював мировим суддею в Лубенському суді.

Якраз на Полтавщині набирала сили Українська демократично-хліборобська партія (УХДП), серед засновників якої були історик, один із ідеологів українського консерватизму В’ячеслав Липинський та Володимир і Сергій Шемети. Партія обстоювала державну самостійність України, республіканський державний устрій на чолі з президентом та представницькою владою, виступала за приватну власність на землю, орієнтуючись на міцні фермерські господарства. Микола Міхновський тоді поринув у діяльність УДХП, прагнучи поширити її вплив по всій Україні.

22 жовтня 2022 року в межах процесів деколонізації на 22-ій сесії Лубенської міської ради 8-го скликання вулицю та провулки, які звеличували Поліну Осипенко – делегатку з’їздів ВКП (б), радянську льотчицю, ніяк не пов’язану з історією громади, перейменували. З ініціативи голови робочої групи щодо зміни назв урбанонімів Лубенської територіальної громади – секретаря Лубенської міської ради Маргарити Комарової, начальника міського відділу освіти Мирослава Костенка, депутатки міської ради, воїна ЗСУ Аліни Савки та автора цих рядків у назвах вулиці та чотирьох провулків депутати увічнили Миколу Міхновського.

 

Так через понад 100 років ідеолог націоналізму повернувся до Лубен. Тепер у назвах об’єктів топоніміки.

Упорядкував регіональний представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Олег Пустовгар

Полтавщина – у п’ятірці лідерів із деколонізації

Активісти ГО «Світанок» та всеукраїнського громадського руху «Деколонізація. Україна» оприлюднили всеукраїнську інфографіку щодо об’єктів (споруд), які звеличували СРСР і державу-окупанта Росію.

На інфографіці вказано всі області України та кількість  демонтованих російських і комуністичних символів, починаючи з 24 лютого 2022 року, тобто дня повномасштабного вторгнення російських варварів. Полтавщина поділила з Харківщиною почесне п’яте місце.

«Такий результат – наслідок співпраці громад Полтавського краю, активістів руху «Деколонізація. Україна» та Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті. 28 липня набув чинності Закон України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії». Тож деколонізаційні процеси набудуть незворотнього характеру», – прокоментували дані інфографіки очільник ГО «Світанок» Вадим Поздняков та представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Олег Пустовгар.

«У цьому законі виписані значення термінів, наприклад, таких, як «пропаганда російської імперської політики», та визначена відповідальність за порушення законодавства про заборону виготовлення, поширення, а також публічного використання символіки російської імперської політики. Закон торкається сфер публічного простору, топонімії, назв юридичних осіб, пам’ятників і пам’ятних знаків і знаків для товарів і послуг. Також закон «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» визнає злочинною та засуджує російську імперську політику, забороняє пропаганду символіки російської імперської політики (крім прописаних у законі винятків), визначає порядок ліквідації такої символіки з публічного простору, а також забороняє присвоєння назв, які глорифікують, увічнюють, пропагують або містять символіку російської імперської політики та сучасної рф як держави-агресорки, географічним обʼєктам, юридичним особам та обʼєктам права власності», – розповіли в Полтавському офісі УІНП. 

Полтавський офіс УІНП

Стало відомо, скільки навчатимуться учні та студенти Полтави

Кабінет Міністрів України визначився з датами, коли в закладах освіти у нашій державі розпочнеться та закінчиться новий, 2023/2024, навчальний рік. Як повідомили в пресслужбі уряду, стартує освітній процес 1 вересня 2023-го, триватиме до 28 червня 2024 року.

Організацію початку навчального року засновникам закладів освіти радять забезпечити залежно від безпекової ситуації в кожній окремій адміністративно-територіальній одиниці. У Міністерстві освіти й науки України наголошують на важливості наявності укриттів в умовах навчання офлайн.

– Побудова комфортних і якісних укриттів — питання №1, яке ми ставили перед громадами. Кошти для цього були виділені. 1,5 млрд грн, – говорять в уряді.

Водночас у МОН констатують, що дистанційний формат освіти негативно вплинув на рівень знань учнів і студентів, тому перехід на стаціонарну форму навчання потрібно здійснити якомога швидше.

У Полтаві змінили години роботи вуличного освітлення

Зовнішнє освітлення в Полтавській міській громаді буде діяти з 21-ї до 23-ї години вечора. Про це повідомив перший заступник міського голови Валерій Пархоменко.

Після 23-ї ліхтарі на вулицях горітимуть лише там, де пролягають маршрути руху тролейбусів. Зовнішнє освітлення тут працюватиме, як і дотепер, до 24-ї години.

Імовірно, це пов’язано з закликами енергетиків ощадливіше використовувати електроенергію.

Studiobook, Zenbook чи Vivobook: розбираємося в лінійках ноутбуків ASUS

Отже, ви вирішили придбати новий ноутбук. Розглядаючи варіанти, ви зіткнетеся з безліччю серій, орієнтованих на різні сценарії використання. Розповідаємо про популярні лінійки ASUS і відмінності їхніх лептопів.

Zenbook — преміальність у повсякденних комп’ютерах

Представників цієї лінійки відрізняє інноваційний формфактор і вишуканий дизайн. В асортимент входять пристрої з двома екранами, є моделі Asus Zenbook із сенсорним трекпадом, на який можна вивести цифровий блок або гаджети з шарніром, що дає змогу розгорнути клавіатуру на 350˚. Також випускаються планшети-трансформери 2-в-1 з від’єднуваною клавіатурою.

Майже всі моделі оснащені насиченим OLED-дисплеєм. Завдяки яскравим кольорам і еталонному чорному кольору пристрій чудово підходить для тривалої роботи та споживання контенту. Що стосується «заліза», більшість гаджетів оснащують процесором Core i7/i9 або Ryzen 7/9 і дискретною відеокартою RTX 3050/60/70. Більш компактні пристрої постачаються з вбудованою графікою. Загалом, просунуті моделі Zenbook підходять для користувачів, які хочуть отримати унікальний користувацький досвід у повсякденних сценаріях.

ProArt Studio: необмежені можливості для творчості

Професіонали творчої індустрії висувають особливі вимоги при виборі ноутбука. Користувачам недостатньо високої продуктивності, також важливий дисплей з широкою колірною гамою і безліч портів для підключення аксесуарів і периферії. Ноутбуки ProArt Studiobook забезпечують усі необхідні функції.

Наприклад, ProArt Studiobook 16 постачається з чипом Intel Core i9 або AMD Ryzen 9, графічним процесором NVIDIA RTX 3070. OLED-панель з високою роздільною здатністю зі 100% DCI-P3 і HDR500 забезпечує яскраве зображення і точну передачу відтінків. Вбудований циферблат ASUS Dial — інтуїтивно зрозумілий і настроюваний інструмент для доступу до часто використовуваних функцій в Adobe Photoshop, Lightroom Classic, Premiere Pro та After Effects. А наявність портів USB Type-C, SD Express 7.0, HDMI 2.1 і пари USB Type-A робить підключення студійної периферії та монітора ще зручнішим.

Vivobook — різноманітність пристроїв на будь-який смак

У сімействі Vivobook представлені різні моделі — від початкового рівня до потужних пристроїв:

  1. Pro — гаджети з процесором AMD, графічним чипом NVIDIA GeForce RTX 3050 Ti та 4K OLED-панеллю.
  2. S — тонкі та легкі компаньйони для будь-якої роботи, з процесором Core i7/i9, екраном на 120 Гц, роздільною здатністю QHD і 100% DCI-P3.
  3. Slate — дає змогу працювати з формфактором 2-в-1, підтримує стилуси та забезпечує до 9 годин автономної роботи.
  4. Flip — оснащені шарніром на 360°, що дає змогу використовувати їх як ноутбук, планшет або стенд.

Також випускаються пристрої Go — гаджети для навчання, з базовим набором характеристик для комфортного використання.

На Полтавщині лисиці стали частіше з’являтися в населених пунктах

У сусідніх із Полтавською областях залишається напруженою епізоотична ситуація щодо сказу тварин. Так, у Кіровоградській за перший квартал 2023 року було виявлено 17 хворих звірів, у Дніпропетровській – 12, у Київській – 10, у Черкаській – 7. На Полтавщині поки що зафіксовано два випадки: в обласному центрі та Білицькій громаді.

Але в області останнім часом громадяни почали частіше звертатися щодо появи лисиць у населених пунктах, наближення їх до домогосподарств. Ідеться, зокрема, про Диканську, Опішнянську, Оржицьку, Миргородську та Полтавську громади, розповів на апаратній нараді в.о. заступника начальника Головного управління Держпродспоживслужби в регіоні Юрій Першін. Він зауважив, що через перевищення в декілька разів щільності лисиці червоної в більшості мисливських угідь виник кормовий дефіцит. Унаслідок цього тварини почали норитися неподалік від населених пунктів, у залишених будівлях.

З огляду на все це по області рекомендували створити місцеві надзвичайні протиепізоотичні комісії (наразі вони діють лише у 18 громадах), які мають запобігати поширенню сказу на своїх територіях, і пункти тимчасової перетримки тварин (вони є тільки в Горішніх Плавнях, Кременчуку та Полтаві).

Полтавщина відновлюватиме села Херсонщини

Полтавська область долучилася до всеукраїнського проєкту “Пліч-о-пліч”.

Як розповів сьогодні під час брифінгу в облвійськадміністрації її начальник Дмитро Лунін, цей проєкт стосується допомоги громадам у постраждалих від окупантів регіонах. Загалом до нього залучено 15 областей. Вони відновлюватимуть найперше житловий фонд, а також об’єкти соціальної інфраструктури: заклади освіти, культури, сільські ради тощо.

Полтавщина опікується двома селами Херсонської області: Чкаловим Великоолександрівської громади та Правдиним Білозерської. Вони перебували під окупацією приблизно 9 місяців. У першому до цього проживало близько 600 людей, у другому близько 1500. На сьогодні в села повернулося відповідно 400 та 600 осіб. Відновлення в Чкаловому потребує 126 житлових будинків та 5 об’єктів соціальної сфери, у Правдиному – 424 та 5. Їхнє дослідження вже провели. У селах почали роботу бригади полтавських будівельників.

На відновлення населених пунктів буде спрямовано близько 50 млн грн коштів із обласного бюджету та бюджетів громад, 80% фінансування надійде з державного бюджету.