Категорія: Новини

«Чи є вас щось, заради чого хочеться вставати рано-вранці чи зовсім не лягати спати? Щось, що надихає зсередини? Для мене це мої діти та власне виробництво натуральних продуктів», – каже підприємниця з Полтавщини Світлана Киричко.

Жінка ще 10 років тому почала з виготовлення лляних хлібців та олійки. Зараз після багаторічної паузи вона знову закотила рукава, розпочавши бізнес у розпал війни. Про підприємницю, що поєднує материнство та справу життя, читайте в новому матеріалі ШоТам.

У традиціях криється не лише історія, а й секрети здоровʼя

Я сама родом з Полтавської області, та більше ніж 15 років прожила в місті. Скільки себе памʼятаю, теми екології, здорового способу життя та харчування завжди були в моєму житті, а коли зʼявилися діти, то все стала відчувати ще гостріше.

Десять років тому я разом з чоловіком почала виготовляти хлібці з лляного борошна без високої термічної обробки. По суті це відтиснуте насіння, перемелене в блендері, але не просмажене, а сире, тобто зі збереженими поживними речовинами. Крім того, ми додаємо до хлібців пророщені льон та гречку, а далі висушуємо при низькій температурі — до 45 градусів. Так у продукті зберігається максимальна кількість корисних елементів.

Що більше я дізнавалася про здорове харчування й українські традиції, то більше експериментувала в домашніх умовах. Так невдовзі спробувала ще виготовляти олійку на холодному віджимі, тобто без нагрівання, аби зберегти всі принади цього продукту для організму. Так робили наші предки з давніх-давен, і на це були свої причини.

Олію віджимали деревʼяним пресом у дубових бочках. І це важливо, бо, якщо використовувати металеве обладнання, відбувається окиснення, змінюються смак і якість. Також важливою є температура – нагріваючи, олію виготовляти простіше, її виходить більше, однак це також окислює речовину, а за неправильної технології навіть додається гіркота.

На таких окислених оліях, які в народі називали «олифою», готували фарби для вуличних робіт. Такі речовини матимуть щільну захисну плівку та довший термін зберігання, проте користі для організму з цього мало.

Вимушена була зробити паузу через материнство, а потім через війну

Найбільшим викликом на початку було заохотити людей купувати здорові продукти як наша олія та хлібці. Я постійно їздила на ринки, розповідала, показувала, друкувала книжечки про льон, коноплі й амарант. Пробували робити ще козинаки — пророщений льон із сухофруктами.

Однак у 2012-2013 роках менше звертали увагу. Багато хто не розумів, навіщо потрібні такі «правильні» продукти, коли можна купити дешевші, хоч і бозна з чого зроблені. Лише років за 4-5 люди почали цікавитися темою та самостійно нас шукати.

Так працювала кілька років, але коли народився четвертий синочок, то вимушена була зробити паузу. Тоді ж наша сімʼя переїхала в село, а там були вже інші справи. Так сталося, що протягом шести чи навіть семи років я не виготовляла нічого взагалі, а сушарка слугувала в побуті, хіба що я робила хлібці для сімʼї, знайомих і час від часу на малі замовлення.

Лише коли найменшому виповнилося сім років, я відчула, що мої руки знову вільні до роботи. Та й діти вже дорослі (старшій донечці – вже 23) – усі потрошку допомагають. Спочатку їм ця справа була незрозумілою, та з часом вони заглиблювалися в тему, і вона ставала для них цікавішою. Тоді я почала відновлювати знання з виробництва й цікавитись новинами у сфері натуральної переробки.

Але на перешкоді стала війна. Ще до повномасштабного вторгнення ми опинились у селі, де я планувала бізнес: уже знаходила потрібних людей, дізнавалася необхідну інформацію для розвитку. Розуміла, що я саме на тому шляху, куди хочу рухатися.

З великою війною життя ніби зупинилось на три місяці, а може, і більше. Лише коли я змогла опанувати свій внутрішній страх, коли усвідомила, що виїжджати я точно не хочу, що хочу жити й працювати тут, розвивати дітей та справу на своїй землі, тільки тоді змогла поступово повернутися до роботи.

Друзі постійно питали: «Коли вже запустишся?»

Нині планів більше, ніж ми можемо подужати. Тим паче, що багато ідей було випробувано на власному досвіді протягом років паузи в бізнесі. Щось готували для себе, вдосконалювали рецепти – тепер їх можна брати в роботу. Та наважитися розпочати знову свою справу мені допомогла підтримка дітей і друзів – останні постійно питали, коли можна буде придбати олійку.

Аби повноцінно запуститись, я мала й оновити знання, і закупити нове обладнання. У нагоді стала програма для підприємців-початківців від Естонської ради в справах біженців в Україні. 

Я завершила їхній курс навчання для стартапів. Нам викладали фінанси та бухоблік, надавали юридичні консультації, розповідали про маркетинг і продажі – пройшлися по всіх напрямах, що стосуються бізнесу новачків. Це допомогло не боятись, адже було з ким порадитися та в кого спитати. Там я проконсультувалася щодо технологій і навіть екологічності пакування.

Після цього, у квітні 2023 року, я отримала грант від Естонської ради на 100 тисяч гривень. На ці кошти для нас закупили різне необхідне обладнання: гідравлічний прес, сушарку, блендер, виробничий стіл, бак для води та вакуумні пакети для зберігання сухих сумішей. Уже в середині осені ми отримали наше обладнання для роботи.

Я одразу відновила виробництво. Поки асортимент невеликий: олійка, хлібці, на підході гранола. Ще я тестую рецепти сухих супів, аби наступного року вже повноцінно займатися грядками та запустити ще й таке виробництво.

Продажі ми відновили завдяки співпраці з полтавським магазином Живо Життя. Олійку, наприклад, продаємо від 390 гривень за 500 мл. Водночас я збираю матеріали, щоб запустити власні сторінки в Інстаграмі та Фейсбуці, а також зайнялася брендингом: зробила етикетки та логотип «Ековсесвіт» як відображення всіх направлень, що хочеться вмістити в проєкт.

Усе має бути якісним, безпечним та екологічним

Сировину я замовляю оптом, але це не так просто, як може здаватися. Наприклад, я не можу придбати тонну борошна – мені нема, де його зберігати, бо в приміщенні ще триває ремонт, а за менші партії вища ціна. Крім того, щоб знайти найкращу вартість, треба зважати на якість.

Одного разу мені навіть довелося повернути товар, бо віддавав гіркотою. Чому так, не знаю: може, десь на морозі постояв, а може, він торішній. У будь-якому випадку з такою сировиною добру олійку я не зроблю. Тож довелося шукати далі: в Одесі, Запоріжжі.

Ще одним важливим для мене аспектом є екологічне пакування. Від самого початку робити я відмовилася від одноразових посудин, натомість розливала олійку в скло. Тобто людина купувала товар, а баночки приносила на обмін. Я тільки-но уявляю величезне сміттєзвалище, то аж сльози навертаються!

Коли ми купили будинок, я складала сміття в одну купу й сама перебирала. У якийсь день проводили акцію «Чисте село». Сусід запропонував здати й моє сміття. Каже: «ОТГ дає трактор, а ми все сміття із села збираємо та вивозимо». «А куди?» — питаю. «Ну ,як? У ліс! А там загребуть». Я сіла й заплакала. Так і не віддала – не хочу, щоб моє сміття ще ліс псувало.

Ця робота – наче ще одна моя дитина

Якщо я відволічусь і приділю менше часу, то проєкт занепадатиме. Хоч наразі ця робота не дозволяє повністю забезпечувати фінансові потреби сімʼї, але я розумію, що це лише початок. До того ж діти вже підросли й стали моєю підтримкою та допомогою в бізнесі.

Ми маємо план і готуємось до сезону. Вже отримали одну сушарку, та цього може бути замало, адже за короткий період потрібно буде насушити багато різного: помідорів, перцю, інших овочів. 

Тож зараз все в роботі, все кипить. Я вірю, що, якщо щодня робити щось для своєї мрії, тоді вам відкриються нові можливості.

Вчителька Ольга Рясна понад 30 років ходила на роботу через дорогу від свого дому й тішилася, що рідна школа розташована так близько. Але з 2021-го бачити цю двоповерхову будівлю зі свого вікна стало справжнім випробуванням: школу в селі Землянки, що на Полтавщині, закрили.

Жінка на кілька місяців занурилася в стан апатії: майже перестала виходити з дому, втратила апетит та інтерес до будь-якого спілкування. Навіть улюблений виноградник, де раніше працювала днями й ночами, перестала доглядати.

Із цього стану Ольгу вивело повномасштабне вторгнення росіян. Як «виноградний город» та короваї стали порятунком для родини в скрутні часи, жінка розповіла ШоТам.

Коли скінчилося місце у дворі, перейшла на город

– Я ніколи не планувала займатися виноградарством, хоча їсти виноград любила змалечку, – зізнається Ольга Рясна. – Виноград ріс у нас удома: маленький, чорненький, смачний. Те, що він може бути ще якимсь, я дізналася вже в дорослому віці, коли ми з чоловіком поїхали на ринок у Кременчуку. Рожевий, синій, білий, фіолетовий… А які грона! Я думала, що такий виноград лише на полотнах художників буває, а тут!

Я почала чіплятися до продавців: «Розкажіть, покажіть». Саме там я купила свої перші саджанці, але посадила їх неправильно, бо ще нічого не знала про це. Та, доглядаючи за ними, зрозуміла, як мені подобається щодня зазирати до своїх кущиків, бачити, як вони ростуть. Що дійсно потрібно винограду, я зрозуміла десь на третьому році.

Я буквально не могла зупинитися та скуповувала нові сорти, де тільки бачила. Коли закінчилося місце у дворі, перейшла на город. Незабаром у мене вже була плантація зі 120 кущів, і я хотіла ще.

Мій батько, коли вперше побачив, що я посадила виноград на городі, був шокований: «Олю! Ну, що ти робиш? Хіба ти не знаєш, що на городі треба саджати картоплю, капусту, буряки, а не виноград? Люди сміятися будуть». Своє перше гроно я подарувала саме йому, і він розтанув.

Зазвичай на виноградниках головні – чоловіки, а жінки лиш допомагають, а в мене, навпаки, чоловік допомагає мені вкривати й розкривати кущі, а решту я роблю сама.

Удень — школа, увечері — виноград. Один полив — це 87 відер води. Але налобний ліхтарик надягла, і вже можу працювати хоч би й пів ночі. Я почувала себе щасливою в такому ритмі: удень — діти й гамір, увечері — моя поливальна медитація під співи соловейків. Але все змінилось 2021 року: школу, де я пропрацювала 31 рік, закрили.

Для мене школа — це не робота

Землянківська школа – це 40 років мого життя. 9 років я туди ходила як школярка йпотім ще 31 рік як учителька. Для мене школа — це не робота. Я жила нею. Це була віддушина, таке місце, де я завжди відчувала себе потрібною, куди я направляла всю свою енергію та творчі ідеї.

Дуже часто думають, що сільською школою має бути якась стара хата-мазанка й туди ніякі сучасні тренди не доходять. Це не так. У нас велика та світла двоповерхова будівля. Наша школа ім. співачки Раїси Кириченко була однією з найкреативніших і найактивніших у районі.

У нас було аж два музеї: світлиця Раїси Кириченко та музей українського побуту. Другий ми облаштовували всім селом: кожен приносив стародавні речі й навіть родинні реліквії. Майже в кожному класі та в коридорах були розмальовані стіни сюжетами з фольклору. У нашої школи була своя «вишиванка»: кількаметрове панно на сітці, по якій ми з директоркою Тетяною Мишковою «вишили» орнаменти.

Діти в нас давно вже ходили в школу у вишиванках, і ми захотіли, щоб школа теж мала свою.

Багато всього було, чим ми пишаємося, але, на жаль, історія нашої школи завершилась. Її закрили, бо було недостатньо учнів, хоча вся громада виступала проти такого рішення. Зараз наша школа живе лише у Фейсбуці: я багато років знімала життя нашої школи й тепер публікую відеоспогади, аби й учні, й учителі, де б вони не були, змогли пригадати ці миті.

Перестала готувати, перестала їсти

Я останньою з нашого педагогічного колективу підписала папери про звільнення. Ще два місяці після того, як діти вже не ходили до цієї школи, я продовжувала виходити на роботу – прощалася зі школою. 

Після цього почався дуже тяжкий період для мене. Я взагалі вважаю себе людиною дуже сильного характеру й не очікувала, що це так мене підкосить. У житті кожного трапляються такі події, які просто вибивають землю з-під ніг. Зі мною стався цілий такий період: помер батько, потім мама, закрилася школа. А далі наші діти виїхали за кордон, і ми з чоловіком залишилися вдвох.

За пів року я схудла на 9 кг. По декілька днів не вставала з ліжка, перестала вмиватися, купатися, готувати та їсти. Так тривало довгих чотири місяці.

Потім почалася повномасштабна війна, і це ніби вибило мене з однієї стресової колії в іншу. Але це був такий стрес, що вимагав дій. Я почала з усією країною разом переживати й допомагати нашим захисникам і людям, які мусили втікати з рідних міст та сіл.

Це перевело мої думки в інше русло – я зрозуміла, що життя коротке, вразливе й минуще, тож треба цінувати кожен момент. Особливо гостро я це відчула, коли в чоловіка стався інсульт.

Це поставило остаточно крапку того періоду, і з апатії я повернулася в повну бойову готовність. Я мусила стати ще сильнішою, ніж була раніше, адже на мені тепер і деякі обов’язки чоловіка. А ще ж треба заробляти гроші на лікування, та й просто на життя.

Як заробити на винограді

Мені довелося шукати нові способи заробітку, і я почала виготовляти якісь власні смаколики на продаж: молочні продукти я готувала й раніше, а тепер стала ще робити пастилу та чурчхелу, сушити родзинки, консервувати солоний виноград «під оливки».

Ну, і, звісно, продаю саджанці. Свого часу для мене було великим відкриттям, що виноградарі заробляють насамперед не на ягоді, а на саджанцях. Цього року я заклала школку на 1000 саджанців.

Свою продукцію продаю на ринку в містечку Глобине. Це своєрідна терапія: комусь на щось пожаліюся, пожартую, хтось мені — і вже легше на душі.

Короваї почала пекти завдяки Раїсі Кириченко

Короваї я почала пекти не так давно. Ніхто мене не вчив і в родині не пік. Бабуся пекла хліб і з того ж хлібного тіста пиріжки в печі — оце все, що я знала щодо тіста.

Позаяк наша школа носила їм’я Раїси Кириченко, до нас часто приїздила й вона сама, і різні гості разом із нею. І от якось мене попросили спекти коровай, аби зустріти гостей за українською традицією. Ну, я й спекла, як собі те уявляла.

Той перший коровай більше був схожий на хліб із квітами. Але, як і з виноградом, я не зупинилася, поки не відточила свою майстерність.

Починала з рецепту, який отримала від нашої родички, яка колись працювала на хлібзаводі. Це був величезний коровай на 120 яєць. Я робила власні перерахунки на менші порції, щось змінювала й тепер маю власний ідеальний рецепт. 

Моя фішка — оздоби з медового тіста. Я довго шукала варіант, як зробити так, аби всі квітки та колоски на короваї не горіли й були справді смачними, а не дубовими. Зрештою скористалася рецептом, за яким робила онукові медове печиво — це тісто смачне, гарно тримає форму. Усі оздоби для своїх короваїв роблю з нього.

Випікання короваїв — ще одна моя віддушина, адже коли мені замовляють коровай, це означає, що в когось свято, радісна подія: весілля, хрестини, іменини чи особливі гості.

Завдяки волонтерам уже кілька моїх короваїв поїхали до наших захисників. Я вірю, що це додає нашим хлопцям і дівчатам сил. Це святий хліб, він не може не бути оберегом.

Тут мій пуп закопаний

Коли почалося повномасштабне вторгнення, до нас на Глобинщину приїхало багато переселенців із різних регіонів. У будинку моїх батьків оселилася родина з Харківщини. Спочатку мені було складно прийняти те, що в такому особливому для мене місці будуть жити чужі люди, але ми з першої зустрічі якось так зійшлися, наче рідні.

І якось мама з цієї родини прийшла до мене в гості, а я саме обновлювала наші ворота — весь час їх розмальовую та періодично змінюю сюжет. Цього разу був козак і козачка й напис «Слава Україні». Ця жінка запитала мене, чи я не боюся таке писати на своїх воротах, мовляв, а раптом сюди рашисти прорвуться? На що я відповіла, що ніхто не буде мені вказувати, що малювати на моїх воротах. Я їх буду закопувати та переховувати, але ніколи той напис не замалюю.

Єдиний раз у житті я була за кордоном: на моє 50-річчя родина зробила мені подарунок і відправила в Болгарію на Сонячний берег. Я була там із донькою та онуком. Море, пляж поруч. Але мені настільки хотілося додому, що я вночі виходила на балкон нашого номера й там, щоб не тривожити нікого, плакала. Одного разу донька таки побачила це й здивувалася: «Мамо, ти ненормальна! У тебе тут сонце, море, пляж під боком, а ти ридаєш за своїми Землянками!».

Я сама не можу пояснити, чому так прив’язана до свого села та краю. Кажуть, що старі дерева не пересаджують, так і я, мабуть, уже ніде, крім моїх Землянок, не приживуся. 

Тут моє місце сили, тут мій пуп закопаний. Тут я дуже багато втратила, але й змогла емоційно воскреснути. Гадаю, що це рідна земля дала мені сили зрозуміти, що попри всі труднощі та втрати треба жити й плекати те, що любиш: будь то школярики, виноград чи особливий хліб до щасливої події.

Юлія Пархомець народилася в Полтаві, але все дитинство провела в бабусі та дідуся в селі. Змалку вона любила землю та допомагала батькам доглядати за квітами. Кілька років тому жінка нарешті наважилася переїхати в село до батьків, а потім разом з чоловіком придбала в сусідньому селі хату з великим полем, аби розвивати власне господарство.

Про фермерство жінка веде блог в Інстаграмі. Там Юлія ділиться тим, як правильно готувати в’ялені томати, вирощувати розсаду та робити шампанське з чорнобривців.

Тепер робота на землі стала справою її життя, а сама Юлія розповідає ШоТам, що зараз вона на своєму місці: «Іноді ми піддаємося поглядам інших людей, які часто кажуть, що з села треба їхати, бо тут немає перспектив для молоді. Але я спробувала, не побоялась, і від того мені дуже радісно».

Юлія Пархомець

Фермерка з Полтавщини, блогерка.

З копірайтингу в місті до села та фермества

– Усе своє дитинство я проводила у селі на дачі в бабусі та дідуся. Влітку я пасла каченят чи гусей. Дуже любила землю. Батьки вирощували на дачі квіти й продавали їх, тому я була привчена до цього з дитинства. З часом батьки переїхали в село на дачу та зробили там ремонт. Я жила в Полтаві з чоловіком, останні кілька років працювала копірайтеркою дистанційно. Я могла це робити будь-де, але праця була складна та монотонна, і я мала себе чимось наповнювати, аби відпочити. У мене постійно пекли очі, «кипіли» мізки. Я хотіла змінити сферу діяльності та проявляти свою творчість.

А ще ми з чоловіком завжди мріяли жити в будинку на своїй землі. Ми відкладали переїзд, аж поки п’ять років тому не дізналися, що в нас буде дитина. Тоді ми переїхали до батьків у село Обізнівка на Полтавщині, де я провела все дитинство. Але ми планували жити окремо, тому три роки тому знайшли гарну хатину в сусідньому селі Пузикове. Вона відразу нас підкорила, адже це близько до батьків, а ще там є велике поле на один гектар, аби займатися фермерством.

Тут жила гарна господиня, але чоловік помер, тому діти забрали її до себе. Вона не хотіла продавати цей дім, адже хвилювалася, що хату знесуть, аби засіяти поле. Проте коли дізналася, що ми хочемо тут жити, то відразу продала хату нам. Ми ще робимо там ремонт, але сподіваємося переїхати вже наступного року.

Почали з поля пшениці та сотні індиків

Працювати на землі ми з чоловіком почали в будинку батьків, і тут вже були теплиці для розсади. Землю в селі Пузикове ми засіяли пшеницею, щоб прогодувати сто індиків, яких вирощували на продаж. Коли продали індиків, то наступного року поле навпіл засіяли ячменем і полуницею. А далі ми почали займатися розсадою.

Весною в теплицях ми вирощуємо овочеву розсаду на продаж, а цього року почали займатися сухоцвітами: зі старого сінника зробили майстерню, де складали букети та зберігали їх. У сезон ми приймали замовлення через Instagram і відправляли по всій Україні. Букети із сухоцвітів зберігаються роками та не потребують води. Зворушує, коли їх замовляють на подарунок, часто для бабусь. За сезон ми продали більше двох тисяч букетів.

У блозі показую нашу роботу та сільську естетику

Коли ми почали займатися господарством, я вирішила вести блог в Instagram, що став майданчиком для продажу нашої продукції. Розповідала, як і що ми вирощуємо, щоб зацікавити людей та показати — можна в селі працювати на себе. А ще блог — це гарна можливість донести людям, наскільки важлива наша робота, аби її більше цінували. З часом я зрозуміла: читачам не лише цікаво дивитися, що ми вирощуємо, але й бачити наш побут, цінності, буденне життя та сільську естетику.

Через блог ми продавали варення з різними смаками: полунично-трояндове, полунично-м’ятне, із зеленого горіха; вишню та сливу в шоколаді; в’ялені томати та сливи. Під час пандемії люди багато купували варення зі смаком яблука та бузини. Частина плодоносних дерев є вдома в мами, а частину ми придбали разом з будинком у Пузиковому. Для себе ми готували шампанське з чорнобривців, і я ділилася рецептом з людьми — читачам дуже подобаються мої рецепти.

Виростили тисячі штук розсади й прихистили людей у будинку

Коли почалося повномасштабне вторгнення, то ми були шоковані та не розуміли, чи комусь буде потрібна наша робота. Сезон завжди в нас починається в лютому-березні, тому ми дали собі тиждень, щоб оговтатися, а в березні почали працювати.

За сезон 2022 року ми виростили понад 15 тисяч штук розсади, адже розуміли, що треба садити більше. Ми надсилали цю розсаду людям з деокупованих територій чи переселенцям, які мали землю. Магазини не працювали, люди тижнями сиділи в підвалах. Нам розповідали, що деякі люди раділи розсаді більше, ніж гуманітарці. Вони сподівалися, що коли щось посадять, то буде надія на нове життя. 

У нашому селі було багато переселенців. Спершу ми прийняли в нову хату одну сім’ю, яка прожила в нас місяць, а потім приїхали інші люди з Луганщини, які прожили в нас рік.

Ми ще робимо ремонт у нашій хатині та хочемо додати їй елементів етностилю. Я планую так відновити спогади з дитинства, яке я проводила в бабусі та дідуся в селі. Деякі речі купуємо, деякі реставруємо з хати. У хатині є дві печі — газова та глиняна — які ми хочемо обкласти кахлями, тому замовили їх у майстрів в Опішньому. Частину речей мені надсилають підписники, адже знають, що я хочу такий стиль хатини.

Жити в селі — це терапія

Найбільше в роботі мені подобається те, що я ближче до природи. Якби я працювала копірайтеркою й надалі, то не знаю, звідки брала б той ресурс, який мені зараз дає земля. Часто підписники питають, чи не сумую я за містом, а я не сумую зовсім і вже не уявляю свого життя без села й ферми. Варто лише спробувати раз покопирсатися в землі, і це затягує. Я вже не можу дочекатися весни й не знаю, як пережити цю зиму без роботи в полі.

Якщо є погані новини, то вони збивають з пантелику, але мені варто просто піти в поле вирвати бурʼян, і вже на душі легше. Життя в селі — це терапія для мене. Хоча я дуже втомлююся фізично, у мене болить спина, але ментально набагато легше. Крім фізичної втоми у фермерстві мінусом є нестабільність. Ми залежимо від погоди, хвороби рослин, граду чи заморозків — є багато ризиків.

Зараз я на своєму місці

Ми з чоловіком хочемо збільшити площу під вирощення сухоцвітів та розширюватимемо асортимент — продаватимемо не лише букетики, але й віночки. Їх можна буде використовувати як головні убори, для фотосесій чи як прикрасу в хаті. Також повернемося до тваринництва на фермі — заведемо індиків, курей, спробуємо виготовляти сир від наших кіз, яких ми купили місяць тому.

Мріємо не переживати за своє майбутнє та жити в безпеці, а ще про перемогу, щоб всі повернулися з фронту живими. Я вірю, що будуть ще такі часи, коли ми радітимемо кожному дню, не хвилюючись за своє життя. 

Знаю, що майбутнє за роботою на землі, бо вона може прогодувати кожного за будь-яких умов. Я зараз роблю те, про що завжди мріяла. Іноді ми піддаємося поглядам інших людей, які часто кажуть, що з села треба їхати, бо тут немає перспектив для молоді. Але я спробувала, не побоялась, і від того мені дуже радісно. Зараз я на своєму місці — там, де маю бути.