Центр готовності цивільних підготував програму тренінгів для полтавців і гостей громади. Із 29 січня по 11 лютого заплановано 7 навчальних подій. Форми відкриті для реєстрації всім охочим.
Традиційно домедичну допомогу й стрілецьку справу для цивільних доповнюють тактична підготовка, керування FPV-дронами, психологічна самодопомога. Більшість подій орієнтовані на практичне закріплення отриманої інформації. Тренінг із тактичної підготовки відбуватиметься вперше.
В умовах війни знання багато важать: вони можуть допомогти стати сильнішими й навіть вижити. Кількість місць на тренінги обмежена, тому анкети варто заповнювати заздалегідь.
Перелік тренінгів із 29 січня по 11 лютого та форми для реєстрації:
2023 року в Полтавській області зареєстрували 8200 шлюбів. Це на 2400 менше, ніж 2022-го. Такі дані Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України.
Водночас розлучень у регіоні стало більше: 980 2023 року проти 830 2022-го. Як пояснюють психологи, такі протилежні тенденції закономірні під час війни.
«Кожна людина народжується зі своїм світлом, яке дорослі мають берегти та розвивати», – каже переселенка з Маріуполя Ольга Прохорова. У місті Кам’янське, що на Дніпропетровщині, жінка заснувала центр інтерактивних занять «СвітлоГрай». Ольга працювала вчителькою в державній школі, а потім наважилася відкрити власну справу, щоб бачити щасливі емоції дітей і руйнувати шаблони про українську освіту.
Для «ШоТам» Ольга Прохорова розповіла, чому важливо не просто навчати дітей і ставити їм оцінки, а розвивати їхні таланти.
Оцінки в школі – не показник інтелекту дитини
– До великої війни я багато років працювала вчителькою молодших класів у рідному Маріуполі. Але мені було тісно в шаблонах державних шкіл, у яких співіснують діти та вчителі. Наприклад, такою установкою є система оцінювання. Якою хорошою дитина б не була, на неї завжди тиснутимуть оцінки, що мають бути показником її успішності. Мене завжди цікавили йога й саморозвиток, і з часом я зрозуміла, що в школі мало уваги приділяють емоційному розвиткові дитини, переважно оцінюють її розумові здібності. Тому під час роботи в закладі освіти я часто організовувала свята, вечірки та різні заходи, щоб діти розвивалися як особистості й могли проявити себе.
Із часом я отримала професійне вигорання та вирішила звільнитися зі школи, хоча в мене був великий досвід і повага від дітей та батьків. Я проводила багато уроків, пробувала експериментувати в роботі, але все ж вирішила щось змінити радикально. Улітку зробила перерву, щоб перезавантажитися, а з осені влаштувалася в центр позашкільної роботи. Там я мала дитячі групи розвитку й саме там здобула бажаний досвід: не лише навчала дітей, але й проводила творчі заняття для їхнього розвитку. Завжди кажу, що педагог – це водночас покликання та діагноз. Я просто не бачу себе в якійсь іншій сфері, хоча пробувала різне – від продажів до маркетингових компаній. Який би вид заробітку це не був, усе одно поверталася до роботи з дітьми.
Відкрила власну справу під час пандемії
Із часом я вирішила відкрити власну справу й зробила це саме перед пандемією коронавірусу. Починала зі створення дитячої кімнати та центру інтерактивних розваг завдяки гранту від ПРООН. Кілька місяців роботи не було, а потім на заняття почався великий попит, адже діти засиділися вдома й потребували спілкування. Так завдяки наполегливості та гранту здійснилася моя мрія, і я переконалася, що якщо людина чогось хоче, то всесвіт допомагає їй у цьому. Однак, щоб він допомагав, треба зробити щось не для себе, а для інших – тоді буде також персональне щастя від саморозвитку й користі для суспільства.
Спершу я вирішила назвати свій центр інтерактивних розваг «СвітлоГрай», адже під час занять ми з дітьми малювали світлом, можна сказати, гралися ним. Але тоді донька, яка жила в Києві, сказала, що майже всі дитячі центри називаються зараз англійською мовою, бо це більш сучасно, тому я назвала його «LightPlay». У центрі ми мали спеціальні ультрафіолетові фарби й малювали лампами, а наші картини світилися й викликали в дітей захоплення. Місцева влада в Маріуполі підтримувала малий бізнес фінансово, завдяки цьому я придбала інтерактивну панель. «LightPlay» проіснував у Маріуполі півтора року, а далі почалося повномасштабне російське вторгнення.
У березні нам вдалося виїхати «зеленим коридором»
Уранці 24 лютого 2022 року я поїхала до лікаря на планову зустріч у східну частину Маріуполя. У місті були паніка та хаос, транспорт перестав курсувати за графіком. Пригадую, ми чекали на маршрутку, і на зупинці якась жінка роздавала своїм двом дітям їхні документи в рюкзаки на випадок, якщо загубляться.
Тяжко згадувати про свої переживання в ті дні, адже ми вже знали, що було в Маріуполі після початку російської агресії 2014 року. У перші дні вторгнення вже 2022-го ми багато часу проводили в укритті, були шоковані. А в березні нам вдалося виїхати «зеленим коридором» – нам дуже пощастило, адже автівка вціліла. Вирішили поїхати до Кам’янського. Зазвичай шлях сюди з Маріуполя займав три години, а тоді ми дісталися міста аж за десять днів через відсутність палива й переповнені дороги.
Назвала центр українською, як і хотіла спочатку
У новому місті облаштувалися в житлі, яке безкоштовно нам виділили люди, стали на облік, а потім я влаштувалася керівницею гуртка центру позашкільної освіти. Я дізналася про підтримку проєктів від Ресурсного центру «ГУРТ». Знайома поділилася, що колись він підтримав її проєкт зі створення теплиці, а влітку пропонував грант на підтримку ВПО для відновлення та релокації втраченого бізнесу. Я вже мала досвід написання грантів у Маріуполі, тому зібрала всі необхідні документи й із листопада почала проєкт «СвітлоГрай» у Кам’янському. Цього разу заклад вже назвала українською, як і хотіла від початку.
Тут у нас працює мінісадок, підготовка дітей до школи двічі на тиждень, група продовженого дня для школярів. За грантом мені виділили майже 240 тис. грн, на які я закупила інтерактивну підлогу, нові меблі, пісочниці. А ще завдяки цим коштам придбала франшизу SMARTUM (Академія розвитку інтелекту дитини). У цій Академії використовують нову методику: діти можуть зовсім не знати літер, а вже за два місяці читати по складах. Також ми проводимо власні курси для малечі, яка лише навчається читати або ж підтягує свій початковий рівень.
Мені було дуже важливо займатися в центрі такими курсами, адже через онлайн-навчання діти в початковій школі погано читають, а батьки іноді не мають змоги чи досвіду самостійно навчити їх цього. Щоб відволікти малюків і зацікавити їх, до нас приходить волонтерка та проводить їм заняття з казкотерапії. Меншим діткам часто показуємо казкових персонажів через калейдоскоп на стіні, і це завжди їх захоплює.
Минулого сезону в нас було лише 17 учнів, яких ми підготували до школи. А ще заняття часто відвідували дітки переселенців, які опинилися в місті. Частина з них виїхала з Кам’янського, тому зараз нас відвідують уже менше дітей, до 35 в середньому. Поміж іншими заняттями ми з дітками малюємо світлом, це додає ігрового моменту й розвантаження.
Діти кажуть, щоб їх привели в те місце, де вони п’ють чай
Ми завжди отримуємо хороші відгуки від наших відвідувачів. Одна дівчинка нещодавно сказала, що відколи прийшла сюди вперше, то хоче проводити тут весь свій час. Часто дітки говорять щось дуже дотепне. А ще якось одна з юних відвідувачок, коли її забирала бабуся, кричала, що хоче ще гратись у роздягалку. Насправді дитина переплутала слова й мала на увазі розвивалку, тобто цікаві ігри на заняттях, як ми часто кажемо. Наші маленькі відвідувачі не можуть поки запам’ятати назви «СвітлоГрай», тому кажуть, щоб їх привели в те місце, де вони п’ють чай.
За час роботи дитячого простору в діток з’явилася цікава традиція – малювати мене маркером на дошці у форматі швидкого портрету. Усі завжди сперечаються, у кого вийшло найкраще, де я вийшла більш красива та схожа на себе. Такі моменти завжди дарують мені усмішку та приємні емоції. А ще я дуже хочу, щоб кожна дитина відчувала себе особливою та важливою. Якось ми організували гру «Я — зірка», і кожна дитина йшла червоною доріжкою як знаменитість, а всі інші їй аплодували.
Дорослі мають берегти та розвивати таланти дітей
Я б дуже хотіла, щоб ми могли займатися з дітками в окремому приміщенні, бо поки маємо лише одну кімнату в офісному центрі. Якби в нас було більше місця, то ми могли б паралельно організовувати садочок і групи швидкочитання та подовженого дня. Зараз працюємо в режимі нон-стоп і приймаємо відвідувачів увесь день: спершу молодших у садку, а далі старших на групи подовженого дня. Але, звісно, найбільша мрія – про завершення війни та перемогу України.
Я завжди кажу таку фразу, що наш світ не дуже дружній до маленької душі. Тому ми, дорослі, маємо допомогти дитині адаптуватися тут, щоб у неї не згасла Божа іскра. Кожна людина народжується зі своїм світлом, яке дорослі мають берегти та розвивати. Не можна його гасити в дитині шаблонами, рамками та вимогами, аби дитина робила не те, що хоче, а те, чого від неї очікують інші.
Наприкінці минулого року в державі остаточно юридично зафіксували: технічне обслуговування внутрішньобудинкових газопостачальних систем багатоквартирних будинків здійснюють оператори газорозподільчих мереж (ГРМ). Ідеться про ту частину трубопроводу, що йде від запірного пристрою на вводі в будинок до точки приєднання житлового (нежитлового) приміщення споживача. Дотепер вони де-факто залишалися переважно «безгоспними».
Нині ж їх техобслуговуванням, зокрема в нашій громаді, займеться АТ «Полтавагаз». Роботи будуть проводити раз на 3-5 років. Черговість фахівці визначали відповідно до віку будинку, наявності індивідуального опалення та інших факторів. Список тих багатоповерхівок, де ТО буде виконано 2024-го, уже оприлюднений на сайті підприємства.
За роботи впродовж пів року одноразово або частинами потрібно буде сплатити суму, яка заснована на рекомендованій регулятором калькуляції й для кожного будинку індивідуальна. Платіжка надходитиме впродовж максимум 10 днів від завершення техобслуговування.
НКРЕКП затвердила Типовий договір на
За технічне обслуговування внутрішньобудинкових газових мереж у багатоквартирних будинках споживачі сплачуватимуть один раз на 3-5 років
Так звана «третя платіжка» за користування газом не буде регулярною. Крім того, отримають її лише мешканці багатоквартирних будинків. Рахунок за проведення технічного обслуговування виставлятиметься протягом 10 днів після проведення відповідних робіт. Залежно від віку та зношеності газопроводів їх технічне обслуговування проводитиметься один раз на 3-5 років.
Наприкінці минулого року
По суті, для мешканців будинків, де діяло ОСББ, нічого не зміниться, адже вони і до цього укладали договори на проведення відповідних робіт та сплачували за цю послугу.
Нововведення більше торкнеться тих будинків, де питанням газової безпеки на газопроводах загального користування ніхто не займався.
Прийняттю цього рішення сприяла низка аварійних ситуацій в різних містах України, коли у будинках, де не проводилось ТО, ставався витік газу та вибух.
Отже, проведення технічного обслуговування газових мереж – це питання безпеки!
Графіки проведення робіт та розрахунки вартості послуги уже розміщено на офіційному сайті АТ «Полтавагаз» за посиланням:
Цієї зими ворог продовжує масовані терористичні атаки на об’єкти цивільної інфраструктури українських міст. Окрім того, 7-9 січня очікується суттєве зниження температури, через що можливе перевищення навантаження на електромережі й аварійне вимкнення енергосистеми.
На випадок перебоїв із електро-, тепло- та водопостачанням у Полтавській громаді розгорнули мережу зі 107 пунктів незламності, у яких можна зігрітися, зарядити телефони, випити гарячого чаю, отримати медичну допомогу, а за потреби й заночувати. Адреси цих локацій – тут.
До повномасштабної війни Олена Баркова розвивала власний бренд «Gesty» – виготовляла натуральну косметику та свічки. Починала з продажів на ринку, а вже за рік відкрила магазин, приміщення для складу й острівець у торговому центрі та чекала ажіотажу перед 8 березня. Тими лютневими ночами жінка таки не спала. Але не через замовлення від клієнтів, а від вибухів російських снарядів.
У зруйнованому Маріуполі свічки, які створювала Олена, були цінністю – вони дарували тепло та світло, а також на них можна було розігріти воду й дитяче харчування. «Коли ми виїхали, то залишили свічки для людей, які зоставалися там жити. Потім інші дівчата, які теж змогли вибратися, сказали, що одна свічка горіла в них 20 днів. Деякі мої вироби люди з того укриття забрали з собою, бо це нагадування про колишнє життя», – згадує Олена.
Тепер жінка живе в невеликому селі на Полтавщині, відбудовує старий будинок і відновлює роботу свого бренду. Про колишнє життя, яке залишилося на фото, та свою справу, яка допомагає йти далі, Олена Баркова розповіла «ШоТам».
Бухгалтерка, яка дуже любила свічки
– Я народилася та виросла в Маріуполі, уже з 14 років почала працювати. Узагалі в мене вища освіта у сфері економічної кібернетики, але я була продавчинею в магазині, працювала в будівельній фірмі, а ще колись ліпила пельмені в пельменному цеху. Один із перших підробітків був промоутеркою бренду косметики в різних магазинах, де й познайомилася з побутовою хімією та засобами для обличчя. Тепер розумію, що тоді недаремно працювала саме там, хоча ще не знала, що це стане справою мого життя.
До заснування власної справи я була провідною бухгалтеркою на виробництві «Азовмаш» – сумлінною найманою працівницею, яка добре зналася на тому, що робила. А ще свічкоманкою: обожнювала купувати красиві свічки в супермаркетах і завжди шукала їх перед святами, потім усвідомила, що хочу користуватися ними щодня.
Я придбавала різні свічки, але розуміла, що мені не подобається їхня якість. Це був 2016 рік. Не пам’ятаю, щоб тоді в Маріуполі були майстри-свічковари, які займалися б цим професійно. Тому вирішила спробувати.
Щоб кожен мав у домівці власну Гестію
Перші свічки я створила 2019 року та продавала їх через сторінки в соцмережах. Замовляла натуральні компоненти й тару, а самі вироби виготовляла вдома. Починала зі свічок із бджолиного воску, а потім перейшла на ароматичні у великих брендових баночках. Я назвала свій бренд «Gesty», бо Гестія – це богиня домашнього вогнища та затишку, який і мали дарувати мої свічки.
Першими клієнтами були близькі й знайомі, а вже потім люди знаходили сторінку в інтернеті та замовляли онлайн. Тоді я ще працювала провідною бухгалтеркою цеху, тому дуже соромилася продавати свічки, будучи на такій посаді. Проте розуміла, що роблю все правильно й що нарешті сама створюю такі свічки, яких мені не вистачало на ринку.
Французькі креми не допомагали, тому створила свої
Після народження другої дитини в майже 30 років у мене погіршився стан здоров’я, зокрема шкіри. Тому вирішила зробити щось для себе, щоб прийняти себе та водночас зайнятися чимось цікавим. Тоді я відвідувала косметологиню, яка сказала, що крем у магазині коштує лише 1-2% від зазначеної ціни. Усе інше – вартість пакування, логістики, маркетингу, дистрибуції, заробіток магазину. Мене тоді це дуже налякало та геть відвернуло від косметики, яку продають у магазинах. Відтоді я жодного разу там її не купляла.
До того користувалася виробами французьких брендів, але вони не давали потрібного мені результату: стан шкіри не покращувався. Тоді я зацікавилася натуральною косметикою, адже розуміла, що вона мені може допомогти.
Почала з того, що читала наукові статті та досліджувала склад кремів. Виробників такої косметики в Україні було небагато, але я натрапила на школу в Харкові, яка навчала створювати натуральну косметику. Тоді в них був поглиблений курс від хіміків-технологів і виробників, на якому ми вивчали склад, компоненти, доказову базу. Тоді я остаточно вирішила, що, крім свічок, хочу створювати натуральну косметику. Перше, що зробила сама, – засіб для вмивання та сироватка.У їхній дієвості мене переконало власне фото, яке поширила в соцмережах без жодних фільтрів.
Мій перший магазин – столик на ринку
Починала з того, що закупляла сировину, робила невеликі тестери косметики, дарувала їх людям і додавала свою візитівку. Це спрацювало, мою продукцію стали придбавати й рекомендувати іншим. Але єдине місце збуту, яке я могла собі дозволити, – це столик із косметикою на ринку. Тому від жовтня 2020 року до кінця весни працювала там за будь-якої погоди: чи в дощ, чи в сніг. Мала єдиний вихідний на тиждень, у понеділок, а ще під час свят.
Завдяки наполегливій роботі в травні я орендувала приміщення для магазину, яке перший місяць стояло порожнім, бо просто не було змоги купити меблі. Але того року мене запросили на Lokal Fermer Fest у Маріуполі, і після цього про мою косметику загуділо все місто. На день народження, восени того ж року, мене запросили на бізнес-виставку «Схід-Експо», де я теж змогла розповісти про свій бренд. Це був найкращий подарунок. Тієї самої осені я виграла грант «Маріупольський куркуль» на 250 тис. грн, тому орендувала приміщення на 100 кв. м, щоб створити там виробництво, купила меблі й обладнання, а ще відкрила в одному з торгових центрів острівець із продукцією «Gesty».
«Можна не виходити на роботу, бо війна почалась?»
На початку 2022 року я вирішила масштабувати бізнес: закупила компоненти для косметики та свічок, а також тару й заповнила цим склади. Уже до 14 лютого спостерігався ажіотаж на свічки та мило, тому готувалася, що до 8 березня будуть лише безсонні від роботи ночі. Я влаштувала красиву фотосесію, ще в мене була запущена таргетована реклама. Ці кроки мали зробити бренд більш впізнаваним. Крім того, 2022 року я мала йти навчатися на хіміка-технолога, проте мої плани порушила повномасштабна війна.
До великої війни я жила своїм життям, власною справою та навіть не читала новин. А 24 лютого вранці зателефонувала продавчиня з мого магазину і спитала, чи можна сьогодні не виходити на роботу, бо війна почалася. Я подивилася новини й зрозуміла, що буде щось страшне.
На свічці в укритті розігрівали дитяче харчування
Того дня ми не чули вибухів, бо жили не в східній частині міста. Я їздила в магазин, закривала приміщення, забрала з собою трохи свічок і мила. Спершу протягом тижня ми з чоловіком, дітьми та мамою жили в підвалі, де був наш гараж. Потім на деякий час піднялися до нас у квартиру, адже було дуже холодно. Коли там я робила мило, то додавала пантенол, бо він загоює рани. Цю, останню, партію клієнти вже не забрали, тому принесла його в укриття, куди ми знову спустилися 10 березня. А наступного дня наша квартира згоріла.
Два тижні ми з дітьми зовсім не піднімалися на вулицю. В укритті жили всі: літні люди, чоловіки, жінки та діти з двох будинків – загалом близько 300 осіб. Усі були розділені по окремих приміщеннях, у нашому жили людей 20. Чоловіки, особливо ті, які мали дітей, шукали дрова й заготовляли їх. Дорослі по черзі виходили на поверхню готувати їжу на відкритому вогні. Якось поряд на ринку впали контейнери з їжею, і це стало для нас порятунком.
У підвалі гроші втратили всю цінність. Картку з мільйонами можна було просто викинути, якби вона в когось була. Натомість вижити в укритті нам допомагала їжа та свічки. У перші дні я запалювала по дві-три. Усі так раділи світлу. А коли стало залишатися все менше, то запалювали тільки одну. Ще ми гріли на свічці воду в невеличкій турці й розігрівали на ній дитяче харчування для малечі наших сусідів.
Люди надсилали мені фото баночок з-під свічок із укриття
Із середини березня до нас не доходили ніякі новини, лише долітали снаряди. 22 березня одна жінка з укриття ризикнула – вийшла на восьмий поверх, зловила зв’язок і прочитала повідомлення від доньки, що наступного дня буде евакуація.
Коли тривалий час живеш під постійними обстрілами, то можна вивчити їхній графік, а також те, скільки може бути пострілів, коли дозаправка в літака та скільки він здатен нести бомб. Тоді страх притупився, і ми порахували, що наступного дня маємо поснідати й о дев’ятій ранку вирушати в дорогу.
Ми йшли з дітьми понад 10 кілометрів пішки та намагалися відволікати їх від руїн і жахіть довкола. Ми бачили такі картини, що фільми жахів просто відпочивають. Під час руху мій син жодного разу не попросився на руки. Спогади про те, що там було, – зі мною на все життя. Я б не змогла повернутися до нормального життя в Маріуполі, бо тепер це місто для мене – кладовище.
Із точки збору автобус вивіз нас до села Нікольське, потім до Бердянська, а далі до Запоріжжя. Там про нас піклувалися волонтери: нагодували, дали прихисток, щоб помитися та відпочити. Пам’ятаю, що милася в холодній воді й дуже плакала. Звідти нас безкоштовно евакуювали до Дніпра.
Коли ми виїхали, то залишили свічки для людей, які зоставалися там жити. Потім інші дівчата, які теж змогли вибратися, сказали, що одна свічка горіла в них 20 днів. Деякі мої вироби люди з того укриття забрали з собою, бо це нагадування про колишнє життя. Знайомі й досі надсилають мені фото баночок, які в них залишилися. У Дніпрі ми зустрілися з жінкою, яка змогла забрати кілька свічок із мого острівця в торговому центрі. Тоді вона ділилася, що вони дуже пахучі та довго горять.
Люди допомагали фінансово, залишками будівельних матеріалів або фізичною працею
1 квітня ми з дітьми приїхали на Полтавщину, куди нас запросили. Тут, у селі Красна Лука, від 2014 року живе моя кума, яка виїхала зі Сходу з трьома дітьми через обстріли й повернулася в рідне село. Я не мала родичів більше ніде, крім Маріуполя, тому ми поїхали до неї. Перший місяць не пам’ятаю своїх дій, але пригадую, що не могла виплакатися – сліз просто не було, хоча їх треба було випустити. А ще ми з дітьми довго хворіли.
Коли виїхали, я відчувала себе ніби в іншому світі. Розумію, що має бути баланс: люди повинні усвідомлювати, що треба далі жити, але має бути велика повага до жертви тих, хто нині на фронті. А ще не розумію цивільних, які мають змогу виїхати, проте залишаються під обстрілами, ризикують життям своїм і дітей.
Завдяки подрузі ми знайшли старенький будинок у селі й почали його відновлювати. Я робила все, що могла, або просила допомоги в інших. Найперше зробили електрику, щоб працював котел. Мені допомагала вся країна: я не мала б нічого, якби не люди. Хтось приніс шматки зайвого лінолеуму, і ними я обшила туалет на вулиці. Хтось надсилав кошти, хтось – будівельні матеріали, які в них залишилися, а хтось приходив та допомагав, працюючи фізично. Нам ще треба доробити кухню, зробити ґанок, бо вхід у дім неприкритий, паркан – роботи ще дуже багато. Але головне, що є власний дім, і ми тут у безпеці.
Найбільше шкодую за сімейними реліквіями, а пишаюся дітьми
Завдяки підтримці інших людей я змогла купити й облаштувати невеличке приміщення в селі, де вирішила знову створювати косметику та свічки під брендом «Gesty». А ще пробую подавати заявки на грантову підтримку, щоб масштабувати свою справу. Безліч моїх спроб були невдалими, часто заявки відхиляли, але чим більше спроб, то більше позитивних рішень. На сьогодні мені вдалося виграти грант на підтримку релокованого бізнесу. Люди багато втрачають, коли не пробують розвиватися завдяки грантам, тому раджу всім це робити.
Планую розвивати власний бренд, створити велике виробництво, вести активніше блог, а також продавати свою продукцію в магазинах. Я переосмислила багато речей, зокрема своє ставлення до матеріального. Найбільше шкодую, що не взяла з собою фото. Таке враження, що до 2022 року в мене не було життя, воно залишилося на тих світлинах. Ще я точно взяла б крижму, у яку закутувала дітей, коли хрестили їх у церкві, а також рушник, який вишивала моя бабуся. Телевізор, диван чи одяг можна придбати, а ці речі вже точно не повернути, хоч вони про цінності. Це були наші сімейні реліквії. Я дуже пишаюся своїми дітьми, бо це мої мотиватори, моя гордість і єдине цінне, що маю. Мене тішить, що є дах над головою, домашній затишок і побут, а ще власна справа, якою я живу та яку дуже люблю.
UNFPA, Фонд ООН у галузі народонаселення в Україні, успішно реалізує проєкт «Міста і громади, вільні від домашнього насильства». Ініціатива має на меті створення міцних громадських систем, що служитимуть захистом від домашнього та гендерно зумовленого насильства.
У містах і громадах функціонують: мобільні бригади соціально-психологічної допомоги, кризові кімнати, притулки та денні центри соціально-психологічної допомоги
З початку 2021 року:
29 000 людей одержали підтримку від мобільних бригад.
13 300 людей скористалися допомогою фахівців/-чинь у денних центрах.
1050 людей отримали допомогу у кризових кімнатах.
Понад 900 осіб знайшли прихисток у притулках.
Деталі щодо безоплатних сервісів, якими можна скористатися Кризові кімнатита притулки Стануть безпечним прихистком для людей, що постраждали від домашнього насильства. Фахівці/-чині нададуть тимчасове житло та допоможуть з пошуками постійного, забезпечать продуктами, а також нададуть кваліфіковану підтримку.
Мобільні бригади
Із квітня 2022 у 37 містах України, де реалізується проєкт «Міста і громади, вільні від домашнього насильства», функціонує 74 мобільні бригади соціально-психологічної допомоги. Команда швидко й ефективно реагує на запит постраждалих осіб, надає соціально-психологічну допомогу тим, хто її потребує, і скеровує до інших служб за необхідності.
Бригади не лише реагують на екстрені випадки, але й надають регулярну соціально-психологічну підтримку, допомігши вже більш ніж 29 000 людей. Загалом по всій Україні функціонує 109 мобільних бригад, контакти яких можна дізнатися за посиланням: http://surl.li/nwwkl
Денні центри Тут без попереднього запису можна отримати всебічну допомогу. Центри надають соціально-психологічну та правничу допомогу, можливість перебування у «кризовій кімнаті» та підтримку груп взаємодопомоги постраждалих.
Проєкт «Міста і громади, вільні від домашнього насильства» реалізується у 45 містах і громадах по всій Україні, охоплюючи як великі урбаністичні центри, так і малі регіональні містечка. Його основна мета — розбудова муніципальних систем запобігання та протидії домашньому та гендерно зумовленому насильству.
«Чи є вас щось, заради чого хочеться вставати рано-вранці чи зовсім не лягати спати? Щось, що надихає зсередини? Для мене це мої діти та власне виробництво натуральних продуктів», – каже підприємниця з Полтавщини Світлана Киричко.
Жінка ще 10 років тому почала з виготовлення лляних хлібців та олійки. Зараз після багаторічної паузи вона знову закотила рукава, розпочавши бізнес у розпал війни. Про підприємницю, що поєднує материнство та справу життя, читайте в новому матеріалі ШоТам.
У традиціях криється не лише історія, а й секрети здоровʼя
Я сама родом з Полтавської області, та більше ніж 15 років прожила в місті. Скільки себе памʼятаю, теми екології, здорового способу життя та харчування завжди були в моєму житті, а коли зʼявилися діти, то все стала відчувати ще гостріше.
Десять років тому я разом з чоловіком почала виготовляти хлібці з лляного борошна без високої термічної обробки. По суті це відтиснуте насіння, перемелене в блендері, але не просмажене, а сире, тобто зі збереженими поживними речовинами. Крім того, ми додаємо до хлібців пророщені льон та гречку, а далі висушуємо при низькій температурі — до 45 градусів. Так у продукті зберігається максимальна кількість корисних елементів.
Що більше я дізнавалася про здорове харчування й українські традиції, то більше експериментувала в домашніх умовах. Так невдовзі спробувала ще виготовляти олійку на холодному віджимі, тобто без нагрівання, аби зберегти всі принади цього продукту для організму. Так робили наші предки з давніх-давен, і на це були свої причини.
Холодний віджим олії. Фото: Світлана Киричко
Олію віджимали деревʼяним пресом у дубових бочках. І це важливо, бо, якщо використовувати металеве обладнання, відбувається окиснення, змінюються смак і якість. Також важливою є температура – нагріваючи, олію виготовляти простіше, її виходить більше, однак це також окислює речовину, а за неправильної технології навіть додається гіркота.
На таких окислених оліях, які в народі називали «олифою», готували фарби для вуличних робіт. Такі речовини матимуть щільну захисну плівку та довший термін зберігання, проте користі для організму з цього мало.
Вимушена була зробити паузу через материнство, а потім через війну
Найбільшим викликом на початку було заохотити людей купувати здорові продукти як наша олія та хлібці. Я постійно їздила на ринки, розповідала, показувала, друкувала книжечки про льон, коноплі й амарант. Пробували робити ще козинаки — пророщений льон із сухофруктами.
Однак у 2012-2013 роках менше звертали увагу. Багато хто не розумів, навіщо потрібні такі «правильні» продукти, коли можна купити дешевші, хоч і бозна з чого зроблені. Лише років за 4-5 люди почали цікавитися темою та самостійно нас шукати.
Так працювала кілька років, але коли народився четвертий синочок, то вимушена була зробити паузу. Тоді ж наша сімʼя переїхала в село, а там були вже інші справи. Так сталося, що протягом шести чи навіть семи років я не виготовляла нічого взагалі, а сушарка слугувала в побуті, хіба що я робила хлібці для сімʼї, знайомих і час від часу на малі замовлення.
Сімʼя Киричко за чаюванням. Фото: ШоТам
Лише коли найменшому виповнилося сім років, я відчула, що мої руки знову вільні до роботи. Та й діти вже дорослі (старшій донечці – вже 23) – усі потрошку допомагають. Спочатку їм ця справа була незрозумілою, та з часом вони заглиблювалися в тему, і вона ставала для них цікавішою. Тоді я почала відновлювати знання з виробництва й цікавитись новинами у сфері натуральної переробки.
Але на перешкоді стала війна. Ще до повномасштабного вторгнення ми опинились у селі, де я планувала бізнес: уже знаходила потрібних людей, дізнавалася необхідну інформацію для розвитку. Розуміла, що я саме на тому шляху, куди хочу рухатися.
З великою війною життя ніби зупинилось на три місяці, а може, і більше. Лише коли я змогла опанувати свій внутрішній страх, коли усвідомила, що виїжджати я точно не хочу, що хочу жити й працювати тут, розвивати дітей та справу на своїй землі, тільки тоді змогла поступово повернутися до роботи.
Друзі постійно питали: «Коли вже запустишся?»
Нині планів більше, ніж ми можемо подужати. Тим паче, що багато ідей було випробувано на власному досвіді протягом років паузи в бізнесі. Щось готували для себе, вдосконалювали рецепти – тепер їх можна брати в роботу. Та наважитися розпочати знову свою справу мені допомогла підтримка дітей і друзів – останні постійно питали, коли можна буде придбати олійку.
Аби повноцінно запуститись, я мала й оновити знання, і закупити нове обладнання. У нагоді стала програма для підприємців-початківців від Естонської ради в справах біженців в Україні.
Я завершила їхній курс навчання для стартапів. Нам викладали фінанси та бухоблік, надавали юридичні консультації, розповідали про маркетинг і продажі – пройшлися по всіх напрямах, що стосуються бізнесу новачків. Це допомогло не боятись, адже було з ким порадитися та в кого спитати. Там я проконсультувалася щодо технологій і навіть екологічності пакування.
Після цього, у квітні 2023 року, яотримала грант від Естонської ради на 100 тисяч гривень. На ці кошти для нас закупили різне необхідне обладнання: гідравлічний прес, сушарку, блендер, виробничий стіл, бак для води та вакуумні пакети для зберігання сухих сумішей. Уже в середині осені ми отримали наше обладнання для роботи.
Я одразу відновила виробництво. Поки асортимент невеликий: олійка, хлібці, на підході гранола. Ще я тестую рецепти сухих супів, аби наступного року вже повноцінно займатися грядками та запустити ще й таке виробництво.
Продажі ми відновили завдяки співпраці з полтавським магазином Живо Життя. Олійку, наприклад, продаємо від 390 гривень за 500 мл. Водночас я збираю матеріали, щоб запустити власні сторінки в Інстаграмі та Фейсбуці, а також зайнялася брендингом: зробила етикетки та логотип «Ековсесвіт» як відображення всіх направлень, що хочеться вмістити в проєкт.
Світлана виробляє різні види олій. Фото: Світлана Киричко
Усе має бути якісним, безпечним та екологічним
Сировину я замовляю оптом, але це не так просто, як може здаватися. Наприклад, я не можу придбати тонну борошна – мені нема, де його зберігати, бо в приміщенні ще триває ремонт, а за менші партії вища ціна. Крім того, щоб знайти найкращу вартість, треба зважати на якість.
Одного разу мені навіть довелося повернути товар, бо віддавав гіркотою. Чому так, не знаю: може, десь на морозі постояв, а може, він торішній. У будь-якому випадку з такою сировиною добру олійку я не зроблю. Тож довелося шукати далі: в Одесі, Запоріжжі.
Ще одним важливим для мене аспектом є екологічне пакування. Від самого початку робити я відмовилася від одноразових посудин, натомість розливала олійку в скло. Тобто людина купувала товар, а баночки приносила на обмін. Я тільки-но уявляю величезне сміттєзвалище, то аж сльози навертаються!
Коли ми купили будинок, я складала сміття в одну купу й сама перебирала. У якийсь день проводили акцію «Чисте село». Сусід запропонував здати й моє сміття. Каже: «ОТГ дає трактор, а ми все сміття із села збираємо та вивозимо». «А куди?» — питаю. «Ну ,як? У ліс! А там загребуть». Я сіла й заплакала. Так і не віддала – не хочу, щоб моє сміття ще ліс псувало.
Ця робота – наче ще одна моя дитина
Якщо я відволічусь і приділю менше часу, то проєкт занепадатиме. Хоч наразі ця робота не дозволяє повністю забезпечувати фінансові потреби сімʼї, але я розумію, що це лише початок. До того ж діти вже підросли й стали моєю підтримкою та допомогою в бізнесі.
Світлана з молодшим сином за виробництвом олії. Фото: ШоТам
Ми маємо план і готуємось до сезону. Вже отримали одну сушарку, та цього може бути замало, адже за короткий період потрібно буде насушити багато різного: помідорів, перцю, інших овочів.
Тож зараз все в роботі, все кипить. Я вірю, що, якщо щодня робити щось для своєї мрії, тоді вам відкриються нові можливості.
Вчителька Ольга Рясна понад 30 років ходила на роботу через дорогу від свого дому й тішилася, що рідна школа розташована так близько. Але з 2021-го бачити цю двоповерхову будівлю зі свого вікна стало справжнім випробуванням: школу в селі Землянки, що на Полтавщині, закрили.
Жінка на кілька місяців занурилася в стан апатії: майже перестала виходити з дому, втратила апетит та інтерес до будь-якого спілкування. Навіть улюблений виноградник, де раніше працювала днями й ночами, перестала доглядати.
Із цього стану Ольгу вивело повномасштабне вторгнення росіян. Як «виноградний город» та короваї стали порятунком для родини в скрутні часи, жінка розповіла ШоТам.
Коли скінчилося місце у дворі, перейшла на город
– Я ніколи не планувала займатися виноградарством, хоча їсти виноград любила змалечку, – зізнається Ольга Рясна. – Виноград ріс у нас удома: маленький, чорненький, смачний. Те, що він може бути ще якимсь, я дізналася вже в дорослому віці, коли ми з чоловіком поїхали на ринок у Кременчуку. Рожевий, синій, білий, фіолетовий… А які грона! Я думала, що такий виноград лише на полотнах художників буває, а тут!
Я почала чіплятися до продавців: «Розкажіть, покажіть». Саме там я купила свої перші саджанці, але посадила їх неправильно, бо ще нічого не знала про це. Та, доглядаючи за ними, зрозуміла, як мені подобається щодня зазирати до своїх кущиків, бачити, як вони ростуть. Що дійсно потрібно винограду, я зрозуміла десь на третьому році.
Я буквально не могла зупинитися та скуповувала нові сорти, де тільки бачила. Коли закінчилося місце у дворі, перейшла на город. Незабаром у мене вже була плантація зі 120 кущів, і я хотіла ще.
Мій батько, коли вперше побачив, що я посадила виноград на городі, був шокований: «Олю! Ну, що ти робиш? Хіба ти не знаєш, що на городі треба саджати картоплю, капусту, буряки, а не виноград? Люди сміятися будуть». Своє перше гроно я подарувала саме йому, і він розтанув.
Ольга Рясна показує двокілограмові грона винограду, одягнені в захисні сітчасті мішечки від ос, на своєму винограднику в Землянках. Фото надане героїнею
Зазвичай на виноградниках головні – чоловіки, а жінки лиш допомагають, а в мене, навпаки, чоловік допомагає мені вкривати й розкривати кущі, а решту я роблю сама.
Удень — школа, увечері — виноград. Один полив — це 87 відер води. Але налобний ліхтарик надягла, і вже можу працювати хоч би й пів ночі. Я почувала себе щасливою в такому ритмі: удень — діти й гамір, увечері — моя поливальна медитація під співи соловейків. Але все змінилось 2021 року: школу, де я пропрацювала 31 рік, закрили.
Для мене школа — це не робота
Землянківська школа – це 40 років мого життя. 9 років я туди ходила як школярка йпотім ще 31 рік як учителька. Для мене школа — це не робота. Я жила нею. Це була віддушина, таке місце, де я завжди відчувала себе потрібною, куди я направляла всю свою енергію та творчі ідеї.
Дуже часто думають, що сільською школою має бути якась стара хата-мазанка й туди ніякі сучасні тренди не доходять. Це не так. У нас велика та світла двоповерхова будівля. Наша школа ім. співачки Раїси Кириченко була однією з найкреативніших і найактивніших у районі.
Ольга Рясна стоїть на подвір’ї зачиненої 2021-го Землянківської школи, у якій 31 рік працювала вчителькою молодших класів. Фото ШоТам
У нас було аж два музеї: світлиця Раїси Кириченко та музей українського побуту. Другий ми облаштовували всім селом: кожен приносив стародавні речі й навіть родинні реліквії. Майже в кожному класі та в коридорах були розмальовані стіни сюжетами з фольклору. У нашої школи була своя «вишиванка»: кількаметрове панно на сітці, по якій ми з директоркою Тетяною Мишковою «вишили» орнаменти.
Діти в нас давно вже ходили в школу у вишиванках, і ми захотіли, щоб школа теж мала свою.
Багато всього було, чим ми пишаємося, але, на жаль, історія нашої школи завершилась. Її закрили, бо було недостатньо учнів, хоча вся громада виступала проти такого рішення. Зараз наша школа живе лише у Фейсбуці: я багато років знімала життя нашої школи й тепер публікую відеоспогади, аби й учні, й учителі, де б вони не були, змогли пригадати ці миті.
Ольга Рясна зі своїми учнями. Фото надано героїнею
Перестала готувати, перестала їсти
Я останньою з нашого педагогічного колективу підписала папери про звільнення. Ще два місяці після того, як діти вже не ходили до цієї школи, я продовжувала виходити на роботу – прощалася зі школою.
Після цього почався дуже тяжкий період для мене. Я взагалі вважаю себе людиною дуже сильного характеру й не очікувала, що це так мене підкосить. У житті кожного трапляються такі події, які просто вибивають землю з-під ніг. Зі мною стався цілий такий період: помер батько, потім мама, закрилася школа. А далі наші діти виїхали за кордон, і ми з чоловіком залишилися вдвох.
За пів року я схудла на 9 кг. По декілька днів не вставала з ліжка, перестала вмиватися, купатися, готувати та їсти. Так тривало довгих чотири місяці.
Потім почалася повномасштабна війна, і це ніби вибило мене з однієї стресової колії в іншу. Але це був такий стрес, що вимагав дій. Я почала з усією країною разом переживати й допомагати нашим захисникам і людям, які мусили втікати з рідних міст та сіл.
Це перевело мої думки в інше русло – я зрозуміла, що життя коротке, вразливе й минуще, тож треба цінувати кожен момент. Особливо гостро я це відчула, коли в чоловіка стався інсульт.
Це поставило остаточно крапку того періоду, і з апатії я повернулася в повну бойову готовність. Я мусила стати ще сильнішою, ніж була раніше, адже на мені тепер і деякі обов’язки чоловіка. А ще ж треба заробляти гроші на лікування, та й просто на життя.
Ольга Рясна стоїть із секатором на своєму винограднику, на місці якого колись був звичайний город. Тепер тут ростуть 120 кущів винограду 80 різних сортів. Листопад 2023 року. Фото ШоТам
Як заробити на винограді
Мені довелося шукати нові способи заробітку, і я почала виготовляти якісь власні смаколики на продаж: молочні продукти я готувала й раніше, а тепер стала ще робити пастилу та чурчхелу, сушити родзинки, консервувати солоний виноград «під оливки».
Ну, і, звісно, продаю саджанці. Свого часу для мене було великим відкриттям, що виноградарі заробляють насамперед не на ягоді, а на саджанцях. Цього року я заклала школку на 1000 саджанців.
Свою продукцію продаю на ринку в містечку Глобине. Це своєрідна терапія: комусь на щось пожаліюся, пожартую, хтось мені — і вже легше на душі.
Короваї почала пекти завдяки Раїсі Кириченко
Короваї я почала пекти не так давно. Ніхто мене не вчив і в родині не пік. Бабуся пекла хліб і з того ж хлібного тіста пиріжки в печі — оце все, що я знала щодо тіста.
Позаяк наша школа носила їм’я Раїси Кириченко, до нас часто приїздила й вона сама, і різні гості разом із нею. І от якось мене попросили спекти коровай, аби зустріти гостей за українською традицією. Ну, я й спекла, як собі те уявляла.
Той перший коровай більше був схожий на хліб із квітами. Але, як і з виноградом, я не зупинилася, поки не відточила свою майстерність.
Починала з рецепту, який отримала від нашої родички, яка колись працювала на хлібзаводі. Це був величезний коровай на 120 яєць. Я робила власні перерахунки на менші порції, щось змінювала й тепер маю власний ідеальний рецепт.
Моя фішка — оздоби з медового тіста. Я довго шукала варіант, як зробити так, аби всі квітки та колоски на короваї не горіли й були справді смачними, а не дубовими. Зрештою скористалася рецептом, за яким робила онукові медове печиво — це тісто смачне, гарно тримає форму. Усі оздоби для своїх короваїв роблю з нього.
Ольга Рясна тримає коровай, який спеціально спекла напередодні для зйомок сюжету для ШоТам. Фото ШоТам
Випікання короваїв — ще одна моя віддушина, адже коли мені замовляють коровай, це означає, що в когось свято, радісна подія: весілля, хрестини, іменини чи особливі гості.
Завдяки волонтерам уже кілька моїх короваїв поїхали до наших захисників. Я вірю, що це додає нашим хлопцям і дівчатам сил. Це святий хліб, він не може не бути оберегом.
Ольга Рясна позує на власному винограднику в селі Землянки. Фото надано героїнею
Тут мій пуп закопаний
Коли почалося повномасштабне вторгнення, до нас на Глобинщину приїхало багато переселенців із різних регіонів. У будинку моїх батьків оселилася родина з Харківщини. Спочатку мені було складно прийняти те, що в такому особливому для мене місці будуть жити чужі люди, але ми з першої зустрічі якось так зійшлися, наче рідні.
І якось мама з цієї родини прийшла до мене в гості, а я саме обновлювала наші ворота — весь час їх розмальовую та періодично змінюю сюжет. Цього разу був козак і козачка й напис «Слава Україні». Ця жінка запитала мене, чи я не боюся таке писати на своїх воротах, мовляв, а раптом сюди рашисти прорвуться? На що я відповіла, що ніхто не буде мені вказувати, що малювати на моїх воротах. Я їх буду закопувати та переховувати, але ніколи той напис не замалюю.
Ольга Рясна зустрічає знімальну групу на власному подвір’ї в селі Землянки. Фото ШоТам
Я шалено люблю нашу Глобинщину, наші Землянки. Для мене це найкраще місце на Землі.
Єдиний раз у житті я була за кордоном: на моє 50-річчя родина зробила мені подарунок і відправила в Болгарію на Сонячний берег. Я була там із донькою та онуком. Море, пляж поруч. Але мені настільки хотілося додому, що я вночі виходила на балкон нашого номера й там, щоб не тривожити нікого, плакала. Одного разу донька таки побачила це й здивувалася: «Мамо, ти ненормальна! У тебе тут сонце, море, пляж під боком, а ти ридаєш за своїми Землянками!».
Я сама не можу пояснити, чому так прив’язана до свого села та краю. Кажуть, що старі дерева не пересаджують, так і я, мабуть, уже ніде, крім моїх Землянок, не приживуся.
Тут моє місце сили, тут мій пуп закопаний. Тут я дуже багато втратила, але й змогла емоційно воскреснути. Гадаю, що це рідна земля дала мені сили зрозуміти, що попри всі труднощі та втрати треба жити й плекати те, що любиш: будь то школярики, виноград чи особливий хліб до щасливої події.
Юлія Пархомець народилася в Полтаві, але все дитинство провела в бабусі та дідуся в селі. Змалку вона любила землю та допомагала батькам доглядати за квітами. Кілька років тому жінка нарешті наважилася переїхати в село до батьків, а потім разом з чоловіком придбала в сусідньому селі хату з великим полем, аби розвивати власне господарство.
Про фермерство жінка веде блог в Інстаграмі. Там Юлія ділиться тим, як правильно готувати в’ялені томати, вирощувати розсаду та робити шампанське з чорнобривців.
Тепер робота на землі стала справою її життя, а сама Юлія розповідає ШоТам, що зараз вона на своєму місці: «Іноді ми піддаємося поглядам інших людей, які часто кажуть, що з села треба їхати, бо тут немає перспектив для молоді. Але я спробувала, не побоялась, і від того мені дуже радісно».
Юлія Пархомець
Фермерка з Полтавщини, блогерка.
З копірайтингу в місті до села та фермества
– Усе своє дитинство я проводила у селі на дачі в бабусі та дідуся. Влітку я пасла каченят чи гусей. Дуже любила землю. Батьки вирощували на дачі квіти й продавали їх, тому я була привчена до цього з дитинства. З часом батьки переїхали в село на дачу та зробили там ремонт. Я жила в Полтаві з чоловіком, останні кілька років працювала копірайтеркою дистанційно. Я могла це робити будь-де, але праця була складна та монотонна, і я мала себе чимось наповнювати, аби відпочити. У мене постійно пекли очі, «кипіли» мізки. Я хотіла змінити сферу діяльності та проявляти свою творчість.
А ще ми з чоловіком завжди мріяли жити в будинку на своїй землі. Ми відкладали переїзд, аж поки п’ять років тому не дізналися, що в нас буде дитина. Тоді ми переїхали до батьків у село Обізнівка на Полтавщині, де я провела все дитинство. Але ми планували жити окремо, тому три роки тому знайшли гарну хатину в сусідньому селі Пузикове. Вона відразу нас підкорила, адже це близько до батьків, а ще там є велике поле на один гектар, аби займатися фермерством.
Юлія Пархомець з маленьким сином у теплиці. Фото з архіву Юлії
Тут жила гарна господиня, але чоловік помер, тому діти забрали її до себе. Вона не хотіла продавати цей дім, адже хвилювалася, що хату знесуть, аби засіяти поле. Проте коли дізналася, що ми хочемо тут жити, то відразу продала хату нам. Ми ще робимо там ремонт, але сподіваємося переїхати вже наступного року.
Почали з поля пшениці та сотні індиків
Працювати на землі ми з чоловіком почали в будинку батьків, і тут вже були теплиці для розсади. Землю в селі Пузикове ми засіяли пшеницею, щоб прогодувати сто індиків, яких вирощували на продаж. Коли продали індиків, то наступного року поле навпіл засіяли ячменем і полуницею. А далі ми почали займатися розсадою.
Юлія Пархомець з урожаєм полуниці кілька років тому. Фото з архіву Юлії
Весною в теплицях ми вирощуємо овочеву розсаду на продаж, а цього року почали займатися сухоцвітами: зі старого сінника зробили майстерню, де складали букети та зберігали їх. У сезон ми приймали замовлення через Instagram і відправляли по всій Україні. Букети із сухоцвітів зберігаються роками та не потребують води. Зворушує, коли їх замовляють на подарунок, часто для бабусь. За сезон ми продали більше двох тисяч букетів.
У блозі показую нашу роботу та сільську естетику
Коли ми почали займатися господарством, я вирішила вести блог в Instagram, що став майданчиком для продажу нашої продукції. Розповідала, як і що ми вирощуємо, щоб зацікавити людей та показати — можна в селі працювати на себе. А ще блог — це гарна можливість донести людям, наскільки важлива наша робота, аби її більше цінували. З часом я зрозуміла: читачам не лише цікаво дивитися, що ми вирощуємо, але й бачити наш побут, цінності, буденне життя та сільську естетику.
Юлія Пархомець з букетом сухоцвітів з власного поля. Фото з архіву Юлії
Через блог ми продавали варення з різними смаками: полунично-трояндове, полунично-м’ятне, із зеленого горіха; вишню та сливу в шоколаді; в’ялені томати та сливи. Під час пандемії люди багато купували варення зі смаком яблука та бузини. Частина плодоносних дерев є вдома в мами, а частину ми придбали разом з будинком у Пузиковому. Для себе ми готували шампанське з чорнобривців, і я ділилася рецептом з людьми — читачам дуже подобаються мої рецепти.
Виростили тисячі штук розсади й прихистили людей у будинку
Коли почалося повномасштабне вторгнення, то ми були шоковані та не розуміли, чи комусь буде потрібна наша робота. Сезон завжди в нас починається в лютому-березні, тому ми дали собі тиждень, щоб оговтатися, а в березні почали працювати.
За сезон 2022 року ми виростили понад 15 тисяч штук розсади, адже розуміли, що треба садити більше. Ми надсилали цю розсаду людям з деокупованих територій чи переселенцям, які мали землю. Магазини не працювали, люди тижнями сиділи в підвалах. Нам розповідали, що деякі люди раділи розсаді більше, ніж гуманітарці. Вони сподівалися, що коли щось посадять, то буде надія на нове життя.
Юлія Пархомець з урожаєм 2022 року. Фото з архіву Юлії
У нашому селі було багато переселенців. Спершу ми прийняли в нову хату одну сім’ю, яка прожила в нас місяць, а потім приїхали інші люди з Луганщини, які прожили в нас рік.
Ми ще робимо ремонт у нашій хатині та хочемо додати їй елементів етностилю. Я планую так відновити спогади з дитинства, яке я проводила в бабусі та дідуся в селі. Деякі речі купуємо, деякі реставруємо з хати. У хатині є дві печі — газова та глиняна — які ми хочемо обкласти кахлями, тому замовили їх у майстрів в Опішньому. Частину речей мені надсилають підписники, адже знають, що я хочу такий стиль хатини.
Жити в селі — це терапія
Найбільше в роботі мені подобається те, що я ближче до природи. Якби я працювала копірайтеркою й надалі, то не знаю, звідки брала б той ресурс, який мені зараз дає земля. Часто підписники питають, чи не сумую я за містом, а я не сумую зовсім і вже не уявляю свого життя без села й ферми. Варто лише спробувати раз покопирсатися в землі, і це затягує. Я вже не можу дочекатися весни й не знаю, як пережити цю зиму без роботи в полі.
Юлія Пархомець з урожаєм помідорів під час роботи в полі. Фото з архіву Юлії
Якщо є погані новини, то вони збивають з пантелику, але мені варто просто піти в поле вирвати бурʼян, і вже на душі легше. Життя в селі — це терапія для мене. Хоча я дуже втомлююся фізично, у мене болить спина, але ментально набагато легше. Крім фізичної втоми у фермерстві мінусом є нестабільність. Ми залежимо від погоди, хвороби рослин, граду чи заморозків — є багато ризиків.
Зараз я на своєму місці
Ми з чоловіком хочемо збільшити площу під вирощення сухоцвітів та розширюватимемо асортимент — продаватимемо не лише букетики, але й віночки. Їх можна буде використовувати як головні убори, для фотосесій чи як прикрасу в хаті. Також повернемося до тваринництва на фермі — заведемо індиків, курей, спробуємо виготовляти сир від наших кіз, яких ми купили місяць тому.
Юлія Пархомець з козами, яких придбали минулого місяця. Фото з архіву Юлії
Мріємо не переживати за своє майбутнє та жити в безпеці, а ще про перемогу, щоб всі повернулися з фронту живими. Я вірю, що будуть ще такі часи, коли ми радітимемо кожному дню, не хвилюючись за своє життя.
Знаю, що майбутнє за роботою на землі, бо вона може прогодувати кожного за будь-яких умов. Я зараз роблю те, про що завжди мріяла. Іноді ми піддаємося поглядам інших людей, які часто кажуть, що з села треба їхати, бо тут немає перспектив для молоді. Але я спробувала, не побоялась, і від того мені дуже радісно. Зараз я на своєму місці — там, де маю бути.
Юлія Пархомець з букетом сухоцвітів з власного поля. Фото з архіву Юлії
