Категорія: Новини

«Я не волонтерка, я просто дружина військового». Історія лікарки з Харківщини, яка під обстрілами возила підгузки дітям та ліки бійцям

Posted on by v.s

Команда цієї амбулаторії на Харківщині за період повномасштабного вторгнення мала один вихідний – коли в усьому місті було оголошено комендантську добу. Керує амбулаторією Тетяна Ляшко.

24 лютого 2022 року жінка вивезла дітей у безпечне місце, а вже наступного ранку вийшла на роботу. Коли чоловік мобілізувався, почала сама керувати автомобілем, аби все встигати: підвозити колег на роботу, волонтерити в дитячому хоспісі, вишукувати ліки для своїх пацієнтів по всій Україні та збирати посилки для захисників.

Як жарти й караоке допомогли медперсоналу побороти паніку, а студентська дружба – знаходити дефіцитні ліки, Тетяна розповіла ШоТам.

Було дуже страшно, але ж на мене чекали пацієнти

– За іронією долі 24 лютого я прокинулася в лікарні, але як пацієнтка на стаціонарному лікуванні в Харкові. Ще не було й п’ятої години. Від вибухів дзвеніли всі вікна. І ми зрозуміли, що почалося те, чого всі боялися. Я зателефонувала додому чоловікові, сказала, що почалася війна, що чую вибухи. Удома ще нічого не було чутно.

Ніхто не був готовий. Ні я, ні колеги, ні пацієнти. Треба було якось зібратися докупи та допомогти це зробити іншим.

Люди почали масово залишати місто. Чоловік теж забрав мене з лікарні, аби вивезти дітей у безпечне місце. Ми виїжджали десь години дві. І потім ще дві години простояли в черзі на заправці. Були страшні затори. Ми приїхали додому й почали панічно збирати якісь речі для дітей. Думали, що це максимум на два тижні. Ми повезли сина та доньку в Полтавську область до моїх рідних. Зустрілися з ними посередині шляху, передали дітей і поїхали назад, щоби засвітла повернутися додому.

Весь той вечір ми слідкували за новинами, передзвонювались із друзями та рідними з інших міст. Намагалися зрозуміти, що відбувається, наскільки це все серйозно та що нам робити. Було дуже страшно. Але навіть думки про те, аби кудись їхати, не було. Я знала, що завтра мені на роботу, мене чекають пацієнти, колектив.

Ми з чоловіком повернулися в Південне, бо розуміли, що потрібні тут, кожен на своїй роботі. Я – у лікарні, він на складі автозапчастин. Будемо працювати та допомагати, чим можемо. І протягом цих півтора року я не змінила своєї думки. Навіть коли близькі наполягали, аби я оформлювала закордонний паспорт та виїжджала з країни. Але я не збираюся залишати Україну.

25 лютого я пішла на роботу як зазвичай

Я написала всім співробітникам у Вайбері, що йду на роботу, усім зварю каву, як завжди, але кожен хай вирішує для себе, якщо хтось не прийде – не страшно. Того дня один за одним зійшлися всі! Це був нестандартний робочий день, звісно. Ми намагалися убезпечити свої робочі місця: заклеювали вікна, рвали якісь простирадла для перев’язок, хтось знайшов удома червоний скотч, і ми клеїли такі червоні хрестики на будівлі, аби позначити, що це лікарня.

Від того часу й до сьогодні наша амбулаторія не працювала лише один день. Це було на торішній День Незалежності, коли з міркувань безпеки в місті оголосили комендантську добу.

Перші дні вторгнення ми готували кабінети амбулаторії для прийому поранених та розміщення переселенців. Тягали меблі, гуртом думали, як зробити найкраще й до чого все ж таки готуватися: до розміщення людей, яким потрібен прихисток, чи до прийому великої кількості поранених. На щастя, останнє питання досі не поставало. Нині до нас потрапляють пацієнти з пораненнями, але вже після госпітального лікування.

Був колектив, а стала сім’я

Початок великої війни розставив багато речей на свої місця. Ми зрозуміли, що тільки гуртом можемо пережити те, що на нас навалилося. Був колектив, а стала сім’я. Уже не було поділу: це треба комусь, але не мені, це не мої обов’язки. Ділилися навіть хлібом чи домашніми закрутками.

Майже кожен приймав у себе біженців. І всі намагалися підтримати якимись продуктами чи речами того, хто прихистив у себе одразу кількох людей.

Було таке, що хтось на роботі скаже, що мріє про борщ, але капусти зараз ніде не купиш (це в дні, коли в магазинах були порожні полиці), а вже наступного дня інший приносить капустину з власних запасів.

Зароджувалися нові знайомства з колегами з інших областей, які могли допомогти нам медикаментами. На когось виходили ми, хтось виходив на нас. Бо не було нічого – аптеки закриті. А в нас гіпертоніки, діабетики, астматики… Мої однокурсники з Полтавської медичної академії надіслали нам перші рятівні відправлення з медикаментами. А з більшістю з них я не бачилась і не спілкувалася від закінчення інституту. Та вони відгукнулися й допомогли! Далі на рівні нашого Центру первинної медичної допомоги налагодили зв’язки з колегами з Дніпра, Києва, Львова. Почала надходити допомога з гуманітарних фондів Європи.

 

Під обстрілами їздили до дітей у хоспіс, а вдома приймали біженців

Моя подруга працює в дитячому неврологічному хоспісі в Харкові. Ми всі добре розуміємо, наскільки це вразлива категорія пацієнтів. Тож гуртом узялися шукати благодійників та якісь програми підтримки, аби в цих дітей було все необхідне: медикаменти, одяг, продукти, підгузки. Чотири найтяжчих місяці з квітня по серпень ми їздили туди мінімум раз на тиждень та возили все, що змогли добути.

Їздили також у військовий шпиталь. Возили смаколики не лише пацієнтам, але й колегам, аби якось їх підбадьорити, адже їм дуже важко було. Вони не виходили звідти взагалі, такий шалений наплив поранених був. Усі поїздки були на особистому транспорті. Місто сильно обстрілювали, і кожен такий виїзд був ризиком.

А вдома теж був «двіж». Мало не щодня нові обличчя. Почалося з того, що в сусідній будинок приїхали дві родини з дітьми. Прийшли до нас, запитують, чи можна до нас у підвал прибігати, коли обстріли. Ми з чоловіком, не задумуючись ні на мить, сказали їм, щоб забирали речі та йшли до нас. Якось та помістимося.

Коли ці родини поїхали далі, одразу з’явилася ще родина, якій був потрібен прихисток. Бувало таке, що мало не щотижня люди в нашому домі мінялися. Мені дзвонили знайомі знайомих: «Ти зможеш прийняти та перевезти до Полтави сім’ю?». Я казала: «Та не питання!». Важко було інше: прощатися з цими людьми. Ще ніколи так тяжко мені не було проводжати гостей. У нашому домі часто бували гості, але цих проводжала з неспокійним серцем, адже війна й ти не знаєш, що тебе чекає за 5 хвилин, чи за хвірткою твого подвір’я. До цього часу я не знаю прізвищ тих, хто у нас жив, але я точно ніколи їх не забуду.

Коли в нашому місті були військові, я з порожнім рюкзаком з дому не виходила. Завжди знаходила навіть удома щось таке, що може їм знадобитися: якийсь харч, сироп від кашлю чи якусь миску.

А якийсь раз питаю: «Вам точно є що їсти?», кажуть: «Їсти є, нема на чому готувати». Я їм принесла з дому сковорідку. Така новесенька, чистесенька – ще з коробки. Вони питають: «І не шкода тобі нову?», кажу: «Смажте сміливо, не жалійте! Як окупантів!». У мене є – я віддам. Це ж вкладаю в нашу Перемогу.

Із часом ти вже не видаєш відмову на якийсь запит. Не можеш ти, отже, шукай і знайди того, хто може. Просто відкриваю телефонну книгу чи соцмережі та погнала по списку: тут можна спитати те, цей має підказати се.

Я не волонтерка, я просто дружина

Не вважаю себе волонтеркою. Усі ми щось робимо: бабусі, які плетуть шкарпетки чи садять зайвий рядок картоплі, аби поділитися потім; діти, які малюють листівки для ЗСУ; студент, який відмовляється від кави, аби перерахувати донат… Отже, ми тоді всі волонтери.

Одного осіннього вечора, коли я вже вкладалася спати, чоловік зайшов у кімнату та каже: «Ти завтра йдеш на роботу, а я – у військкомат. Я не буду боятись. Тут мій дім, тут мої діти. Я не хочу, аби за мій дім билися інші, а я чекав у стороні». Моя перша реакція була: я з тобою! Звісно, на таке він не погодився.

Він поїхав, а я стала ще наполегливіше шукати, чим допомогти тепер уже і своєму чоловікові. Зимова форма, термобілизна, обігрівачі, газові балони – щось купувала сама, щось зі зборами серед друзів, із чимось допомагали волонтерські організації.

У той час я почала сама керувати авто, до цього не їздила. А тепер ще й колег на роботу – з роботи підкидаю. Так-от: їду я якось, везу повну машину всього, аби відправити чоловікові. На черговому блок-посту дивляться на всі ці торби-коробки й питають: «Ви волонтерка?». Кажу: «Ні, я просто дружина».

Ми мусили добути ту аличу, вона була символом

Коли почалося вторгнення, більшість людей були шоковані: як таке взагалі може відбуватися в сучасному цивілізованому світі? Я теж була розгублена, наче в мене землю з-під ніг вибили. Були моменти, коли хотілося не просто плакати, а вити. Але я розуміла, що в цьому стані не можна залишатися. Треба прийти до тями самій і підтримати інших. У першу чергу – моїх дівчат із лікарні, адже на нас покладаються, наше завдання – рятувати здоров’я та життя. Як же ми будемо це робити, якщо опустимо руки?

Я жартувала з ними, могла навіть прикрикнути: «Гей, ну, чого сидимо? А ну, давайте чайку-кави – і вже буде веселіше! Нема нічого? То зараз підемо аличі нарвемо, підкислимо пілюлю».

І пам’ятаю: пішли ми ту аличу рвати, а тут вибухи залунали один за одним. Але ми мусили добути ту аличу. Вона була ніби якимось символом, що хоча б щось у наших руках, щось ми вирішуємо в цьому шаленстві.

На психотерапію не було часу і ми почали співати

Були моменти, коли ми ні з того ні з сього починали співати. Хтось один починає, а підтягуються з усіх кабінетів. Спів допомагає дуже: відключається потік думок, ти відчуваєш єдність з іншими. А якщо українські народні пісні – то це ж просто цілюще заняття! Ми згадали про караоке, яке є в нас у кімнаті відпочинку. Почали його вмикати, могли навіть потанцювати. Це все, звісно, у неробочий час, коли прийом закінчено. Організували собі таку колективну психо-співо-терапію.

Працювати мене мотивує моя ж робота. Це такий колообіг енергії: ти допомагаєш людині, вона вдячна чи усміхається – і це дає сили допомагати новим пацієнтам. Ну, і мої дівчата у білих халатах теж мене тримають. Я знаю, що вони щоранку чекають моєї кави й мого «Слава Україні!». І ще питання, що більше бадьорить: кава чи те привітання, яке я вигукую на весь вестибюль.

А ще в українців є спільна потужна мотивація, якої немає в жодного іншого народу: це наші захисники. Ти знаєш, що тисячі людей не спали цієї ночі й захищали твій сон, а отже, зранку ти маєш із новими силами братися до роботи на своїй ділянці відповідальності й тримати тил. Так, що за цей тил їм хотілося б і далі міцно стояти.

Знаєш – повідом: БЕБ закликає до співпраці з викриття економічних правопорушень. У фокусі – нецільове використання бюджетних коштів

Posted on by v.s

Робота з виявлення й усунення ризиків, які негативно впливають на економіку країни, здійснюється аналітиками та детективами Бюро економічної безпеки постійно. Значну увагу працівники Бюро приділяють незаконному використанню бюджетних коштів та викриттю злочинів, повʼязаних з проведенням державних закупівель.

Аналіз інформації з різних баз даних свідчить про те, що найбільш поширеними порушеннями в цій сфері є уникнення процедури відкритих торгів, завищення вартості товарів та послуг, відсутність здійснення аналізу ринку для визначення очікуваної вартості предмета закупівлі.

У випадку виявлення таких порушень фахівці Бюро здебільшого працюють на упередження.

Наприклад, аби запобігти розтраті бюджетних коштів, аналітики можуть направити лист до їх розпорядника з конкретними рекомендаціями щодо усунення виявлених недоліків.

«У розрізі цієї роботи для нас важлива співпраця з громадськістю, особливо з підприємцями в регіоні. Поєднавши зусилля, ми зможемо більш оперативно реагувати на злочини в сфері економіки, зокрема під час використання розпорядниками бюджетних коштів», – зазначає Олег Пахніц, керівник Територіального управління БЕБ у Полтавській області.

Тож, якщо вам відомі факти розтрати бюджетних коштів, порушення процедури проведення державних закупівель тощо, звертайтеся до ТУ БЕБ у Полтавській області за адресою: м. Полтава, вул. М. Бірюзова, 47.

Також ви можете надіслати лист на електронну адресу poltava.esbu@gov.ua.

За матеріалами Територіального управління БЕБ у Полтавській області

Повний Посібник З Рулетки

Posted on by Ілона Сторожук

У цій статті демо казино Cosmolot пропонує вам найкращий і найдокладніший посібник з рулетки! Ми поговоримо про історію коліс та стратегії, які слід застосувати, щоб максимізувати свої прибутки!

Історія рулетки

На рулетку випадково натрапив у 1665 році французький математик Блез Паскаль, не намагаючись створити гру в казино, а щоб зробити неможливе – винайти перший вічний двигун.

«Надмір», — це теорія про те, що машина може працювати нескінченно без джерела енергії. Фурор навколо цих машин вперше вибухнув у 17 столітті, коли відомі вчені того часу Роберт Фладд і його невдалий «Гвинт води», Роберт Бойл з його невдалою «Вічною вазою» (обговорюється у виданні 1685 року «Філософські транзакції») і Георг «Самокерований», але зрештою катастрофічний водяний млин Андреаса Боклера привернув достатню увагу ЗМІ свого часу.

На жаль, ці машини було неможливо створити, як це пояснює перший і другий закони термодинаміки, узгоджені наприкінці 18 століття.

Саме в цю епоху Блез Паскаль, найвідоміший завдяки математичним проривам, таким як «Трикутник Паскаля» та проєктивна геометрія – наука про геометрію, яка не базується на понятті відстані – зробив власну спробу створити вічний двигун у формі колесо. Подібно до рулетки (рулетка, що означає маленьке колесо), це була кругла частина обертового пристрою, який містив різноманітні щілини, які через тривалий період часу зупинялися.

Остання частина не відповідала початковому плану Паскаля, і, як не дивно, його спроба створити вічний двигун виявилася невдалою. Але його нездатність зробити це натомість породила рудиментарну версію популярної гри в рулетку для домашніх і онлайн-казино. До 18 століття англійці прийняли колесо Паскаля; він містив 20 слотів, кожен з O & E (парний і непарний), де гравці повинні були вгадати, де приземлиться кулька, коли колесо зупиниться.

Через п’ятдесят років французи повернули рулетку, і під керівництвом Франсуа та Луї Блана вони створили так звану «європейську рулетку» з 36 числами та одним зеленим нулем. Це гра, яку ми знаємо і любимо сьогодні – гра, якій понад 400 років.

Правила гри в рулетку

Правила рулетки залежать від того, чи граєте ви вдома, чи онлайн, але зазвичай вони мають однаковий формат. Як правило, казино накладає мінімальні та максимальні ставки, особливо для зовнішніх ставок. Зазвичай мінімальна ставка внутрішніх ставок нижча, ніж зовнішніх. Так, наприклад, мінімальна ставка може становити 46 гривень на внутрішні ставки (багато столів сьогодні мають цей мінімум), тоді як на зовнішні ставки вона може становити 2310 гривень.

Між спінами у вас буде відведений час для розміщення ставок. Після того як дилер оголосив «більше немає ставок» або «rein ne va plus», ви більше не повинні класти фішки на стіл, інакше вони будуть анульовані.

Потім дилер обертає колесо, і коли кулька зупиняється, вони ставлять маркер або ляльку на стіл. Будь-які торкання чи оточуючі фішки будуть виплачені, тоді як інші будуть відшкодовані будинком. Поки лялька залишається на столі, гравцям не дозволяється торкатися фішок, класти ще фішки або збирати ставки. Після того, як ставки були сплачені, долі буде вилучено, фішки будуть розміщені, і ставки розпочнуться знову.

УЧАСТЬ В АЗАРТНИХ ІГРАХ МОЖЕ ВИКЛИКАТИ ІГРОВУ ЗАЛЕЖНІСТЬ. ДОТРИМУЙТЕСЬ ПРАВИЛ (ПРИНЦИПІВ) ВІДПОВІДАЛЬНОЇ ГРИ

«Рак – це не вирок, а лише діагноз»: лікарі сказали «рак» – і життя розділилось на до та після

Posted on by v.s

Коли людина тільки потрапляє в діагноз, вона опиняється у вакуумі, – інформаційному, соціальному. Треба заповнити цей вакуум інформацією, яка може бути життєво необхідною, спілкуванням або просто своєю присутністю, руйнуючи стіну нерозуміння та самотності. Декілька порад, у чому шукати життєвий ресурс.

Чого не робити

– Не шукайте причин виникнення раку. Хвороба може прийти до будь­кого.

– Не слухайте порад відмовитись від традиційного лікування: у тих, хто «зцілився від раку» за допомогою нетрадиційної медицини, ніколи немає документів, які б підтвердили діагноз.

– Не замикайтесь у хворобі та собі. Мотивацію для цього можна знайти як у звичайних цінностях, так і в нових цілях.

– Не соромтесь просити і приймати допомогу.

– Не приміряйте на себе проблеми людей із аналогічним діагнозом. Усі випадки й організми різні.

– Не захоплюйтесь обмеженнями. Більшість із того, чого нібито не можна онкопаціентам, – хибні твердження, які не мають наукових підтверджень.

Що робити

– Поставтесь до лікування та одужання як до роботи.

– Отримайте думки фахівців. Правильно поставлений діагноз і грамотна схема лікування – це найголовніше.

– Період активного лікування проходьте «маленькими кроками», не загадуючи далеко наперед.

– Прийміть себе у діагнозі. Такими, як раніше, ми вже не будемо, але це не кінець світу. Не можна пропускати життя!

– Впродовж дня виконуйте вправу: шукайте у всьому позитивні моменти.

– Станьте трохи егоїстом, балуйте себе. Ви – найголовніша людина, тільки вам вирішувати, як жити, що робити і відчувати.

– Знайдіть собі хобі. По можливості подорожуйте.

– Читайте різноманітні видання, щоб більше дізнатись про свою хворобу. Це допоможе вам бути єдиною командою із лікарем у боротьбі з недугою.

– Розв’язуйте проблеми по мірі надходження. Страхи за завтра, якого ще не існує, крадуть у нас прекрасне сьогодні.

– Робіть те, на що все життя не вистачало часу.

– Якщо є улюблена робота, повернення в дружній колектив допоможе адаптуватись до діагнозу.

– Займайте себе справами, які приносять задоволення.

Є багато людей, які об’єдналися, проходячи шлях хвороби. Шукайте «своїх» – пацієнтські організаціі, групи взаємодопомоги. У них ви отримаєтє розуміння, підтримку і найбільш достовірну інформацію про лікування, клінічні дослідження, реабілітацію.

Кабінет чоловічого здоров’я в Полтавському обласному клінічному онкологічному диспансері вул. М. Дмитрієва, 7­А, тел. (099) 118­78­78.

Сергій ГОНЧАР,
кандидат медичних наук

Як підготувати речі до перевезення: сортуємо та упаковуємо

Posted on by Ілона Сторожук

Один із ключових моментів, від якого залежить успіх переїзду та збереження Вашого майна в дорозі — це правильна підготовка речей до транспортування. Як уникнути непотрібних втрат та поломок під час перевезення речей? Як упакувати речі максимально надійно та зручно для наступного розпакування? Відповіді на ці запитання Ви знайдете далі.

Як вибрати упаковку для перевезення речей?

Вибір відповідної упаковки — один із ключових моментів у підготовці речей до переїзду. Від цього залежатиме їхня безпека в дорозі. Якщо Ви не бажаєте самі займатися упаковкою — найпростіше замовити перевезення речей у транспортній компанії за посиланням https://inka-trans.ua/perevozka -veshchey/.

Якщо Ви готуєтеся до переїзду самостійно — Вам допоможуть такі поради:

  1. Для речей, що не б’ються, відмінно підійдуть звичайні картонні коробки. Вони недорогі і при цьому досить міцні. Запакуйте в них одяг, взуття, постільну білизну, книги.
  2. Для крихких предметів краще використовувати спеціальні контейнери із щільними вкладишами з поролону або устелені «пухирчастою» плівкою в кілька шарів. Вони надійно захистять посуд, статуетки та вази під час транспортування.
  3. Електроніку та побутову техніку бажано упаковувати в оригінальні коробки. Якщо їх немає — використовуйте картонні коробки з м’яким наповнювачем із «бульбашкової» плівки або гофрованого паперу.
  4. Для сипучих продуктів підійдуть поліетиленові пакети і контейнери з кришками, що щільно закриваються. А рослини краще перевозити у спеціальних сумках-переносках.

Головне правило — матеріал упаковки повинен забезпечувати надійний захист ваших речей від трясіння в дорозі.

Що враховувати при упаковці речей під час переїзду?

Перевезення меблів та речей

Упаковуючи речі перед переїздом, важливо пам’ятати кілька корисних порад:

  • Використовуйте міцні матеріали. Картон повинен бути щільним, плівка – не тонкою та крихкою. Від цього залежить надійність упаковки.
  • Не допускайте порожнеч у коробках. Заповнюйте вільний простір зім’ятим папером або одягом, щоб запобігти зміщенню речей усередині.
  • Позначте коробки з крихкими предметами спеціальними наклейками. Це дозволить вантажникам поводитися з ними найакуратніше.
  • Напишіть на кожній коробці з речами маркером, до якої кімнати вона належить. Це спростить розпакування та розміщення на новому місці.
  • Упаковуйте в окремі коробки предмети першої необхідності на випадок переїзду.

Якщо при переїзді в нову квартиру Вам необхідне перевезення меблів, про те, як підготуватися до її транспортування можна прочитати тут inka-trans.ua/perevozki-kiev/perevozka-mebeli-kiev.

Еко шини – чим вони відрізняються від звичайних? Які переваги це пропонує?

Posted on by Ілона Сторожук

Останнім часом ми бачимо, як екологічні рухи захоплюють майже всі сфери нашого життя, починаючи від того, що ми їмо, продуктів, які використовуємо для прибирання наших домівок, одягу, який ми носимо, і навіть наших звичок водіння. Все більше людей бажають брати участь в екологічних акціях, підтримуючи перероблення та відповідальне споживання природних ресурсів.

Що таке екологічні шини і як вони виготовляються?

Еко шини пробивають собі дорогу в наше життя, і можливо, ви вже чули термін «екологічні шини», який належати до нового покоління екологічних шин, доступних на європейському ринку. Нове законодавство ЄС вимагає відображати екологічний рейтинг на кожному типі нових проданих шин. Тому ви можете приймати зважені рішення. Ви можете назвати це зеленою шиною, екологічною шиною або шиною з відновленим протектором. Річ у тому, що екологічний рейтинг кожної моделі шин базується на паливній ефективності, зчепленні на мокрій дорозі та рівні шуму. Технологія відновлення протектора зосереджена на паливній ефективності. Еко шини містять більше ніж 200 інгредієнтів і більше ніж 20 різних типів гуми – кожна зі своїми характеристиками. Ці екологічно чисті шини також використовують спеціальний тип гуми в блоках протектора, щоб зберегти більше енергії під час руху. Це означає менший опір коченню і, отже, менше роботи двигуна, щоб розкрутити шину.

Які переваги пропонують екологічні шини?

Опір коченню шини може становити до 30% споживання палива транспортним засобом і чверть його викидів CO2. Чим ефективніші ваші шини, тим більше ви можете зменшити вуглецевий слід вашого автомобіля. Підраховано, що відновлені шини можуть зменшити вуглецевий слід автомобіля на 300 кг на рік. Вже є багато доказів того, що відновлені шини працюють. Наприклад, шини Radburg представляють власні оцінки в порівнянні з китайськими шинами та шинами від авторитетних виробників. Зі свого боку, дослідження, проведене фахівцями Мюнхенського університету, показало, що сім’я, яка щорічно проїжджає майже 32 000 км на звичайному транспортному засобі, може в середньому скоротити свій рахунок на пальне більш ніж на 1200 Лей. Крім того, згідно з дослідженнями та випробуваннями, відновлені шини дають кращі результати порівняно з універсальними шинами. Якщо говорити точніше, у порівнянні зі стандартними або преміальними шинами, відновлені шини можуть скоротити гальмівний шлях щонайменше на 30% порівняно зі стандартними шинами та принаймні на 10% порівняно з преміальними шинами. Іншими словами, обираючи екологічні шини, ви отримуєте більш потужний і безпечний автомобіль, суттєво заощаджуєте в довгостроковій перспективі та ведете більш екологічний спосіб життя.

Якби всі водії наслідували їх приклад і перейшли на екологічні шини, ми всі були б безпечнішими, а світ став би набагато екологічнішим. Оснащення всіх автомобілів відновленими шинами може заощадити до 20 мільярдів літрів палива на рік і скоротити глобальні викиди CO2 на 50 мільйонів тонн.

Яка дата має бути в Полтаві Днем міста?

Posted on by v.s

Днями на засіданні виконавчого комітету Полтавської міської ради розглянули варіанти нової дати відзначення Дня міста: 29 червня як день першої літописної згадки про Полтаву й, за новим календарем, день святих Петра і Павла; 5 вересня – відновлення Магдебурзького права для Полтави; 9 вересня – день народження зачинателя нової української літературної мови, поета, автора безсмертної «Енеїди» Івана Котляревського.

Чому 23 вересня не може бути Днем міста та про ініціативу Ігоря Ізотова

Нагадаю, 20 квітня на сайті Полтавської міської ради була опублікована петиція засновника проєкту “Стара Полтава”, знаного журналіста Ігоря Ізотова щодо святкування Дня міста 12 липня. За 7 годин вона набрала необхідну для розгляду кількість голосів. Автор петиції нагадував міським депутатам, що 12 липня – це перша датована літописна згадка про Полтаву, і навіть після розпаду срср тривалий час саме в цей день відзначали День міста.

Варто зауважити, що при Анатолієві Кукобі (колишній 2-й секретар міського комітету комуністичної партії та міський голова) “махровим цвітом” у Полтаві розквітав дрімучий “совок”, тож вирішили культивувати т. зв. “звільнення”, тобто отруювати масову свідомість датою 23 вересня. Завдяки Анатолієві Кукобі вона стала Днем міста, наче ніякої історії до появи окупаційної Червоної армії в Полтаві й не було…

Ціную ініціативу, поважаю автора петиції й тих, хто її підписав. Петиція стимулювала подальшу дискусію. Дата заміни одного злочинного режиму на інший аж ніяк не може бути ні святом, ні Днем міста. Наведене в петиції формулювання “визволення” є незаконним, його вже давно вивели з наукового та правового простору. Повернення злочинного російсько-комуністичного режиму апріорі не може бути визволенням. Декомунізаційне законодавство ввело в правовий обіг поняття “вигнання” – коректне й науково виважене.

Кращої дати, ніж День відновлення Магдебурзького права, годі й шукати

Цей день має неодмінно підкреслювати самоврядну складову. День міста – це день місцевого самоврядування. Тож кращої дати, ніж День відновлення Магдебурзького права годі й шукати. Тут цілком згоден із фахівцями з кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету, пропозицію яких розглядали на засіданні виконкому.

Магдебурзьке право — це право місцевого самоврядування, традиція якого сягає в глибину століть. Воно закріпляло права міських станів: купців, міщан, ремісників. Виникло в 13 ст. у Магдебурзі (Німеччина), звідси й назва. Магдебурзьке право встановлювало порядок виборів і функцій органів міського самоврядування, суду, купецьких об’єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. У 15-17 ст. Магдебурзьке право отримала більшість міст України, у т. ч. Переяслав, Гадяч, Золотоноша, Лубни, Кременчук, Миргород, Прилуки, Пирятин, Ромни та ін.

1752 року останній очільник Гетьманщини, гетьман Кирило Розумовський підписав універсал про відновлення магістрату в Полтаві та надав міщанам право обирати війта, бурмістрів та інших урядників шляхом вільного голосування, чинити суд та розправу за нормами саме Магдебурзького права.

У менших містах, які називалися ратушними, козацька старшина відала справами козаків, а виборна міська влада (представники міської верхівки) — справами міщан. Положеннями Магдебурзького права керувалися й суди у містах, які були адміністративними центрами Гетьманщини, тобто полкові суди. Норми Магдебурзького права використовувалися при всіх офіційних і приватних кодифікаціях права в Україні у 18-19 ст.

Знищила місцеве самоврядування, а відтак традицію застосовування Магдебурзького права Російська імперія. Зокрема, в Україні це право припинилося після запровадження 1781 року “Установлення про губернії” та створення нової судової системи. Указом 1831 року російський імператор Микола І скасував Магдебурзьке право по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до 1835 року.

Тож, як бачимо, ідеться, з одного боку, про європейський досвід, а з другого – про українську правову традицію, історичні корені місцевого самоврядування.

До речі, у Полтаві в межах деколонізації та згідно з рішенням сесії міської ради з’явився новий топонім – вулиця Магдебурзького права. Усе почалося зі слушної поради нашій комісії. За неї щиро вдячний пану професору Юрієві Волошину. Назву “вулиця Магдебурзького права” наша топонімічна комісія внесла до анкети для голосування в громаді. І… ця назва перемогла! Дякую всім небайдужим полтавцям, які так проголосували. І це попри те, що я ініціював по цій вулиці замість льотчика-червоноармійця Леваневського увічнити пам’ять нашого українського льотчика – полковника Армії УНР, “батька” української аеророзвідки Павла Крицького. Ця ініціатива посіла друге місце, тож підкоряюся волі полтавців.

Пам’ятні дати – “клей”, який єднає громаду в моноліт

Рішення міськвиконкому провести в Полтаві обговорення серед кількох варіантів науково обґрунтованих дат є важливим, коректним і виваженим. Як бачимо, є над чим поміркувати.

До того ж проблема ширша, ніж визначення дати святкування Дня міста. Час обговорити й офіційно затвердити не лише нову дату Дня міста. Пропонуватиму новій в. о. міського голови Катерині Ямщиковій використати європейський досвід. Скажімо, польські гміни мають вичерпні переліки “Пам’ятні дати громади”. Не для галочки, не для фіксації в документі, офіціозі, а задля патріотичного виховання й гідного щорічного пошанування знакових подій та особистостей, життя яких пов’язане з Полтавською міською територіальною громадою. Такі дати – історичний “клей”, який єднає громаду в український моноліт. Для мене очевидно: усі дати, які розглянув Полтавський міськвиконком – розумні й гідні, вони мають бути в такому переліку. Так само, як і 23 вересня – день вигнання нацистів із Полтави – та 28 березня 1918 року – день визволення Полтави від російсько-більшовицьких загарбників Запорізькою дивізією Армії УНР, зокрема полком ім. Костя Гордієнка на чолі зі Всеволодом Петрівим. До такого переліку мають увійти й дні народження Симона Петлюри, Патріарха Мстислава, Панаса Мирного, Єлизавети Милорадович, Олександра Кониського та ін.

Утім, не претендую на “істину в останній інстанції”. Потрібно провести “круглий стіл” за участю фахівців, громадські консультації, фахові обговорення, щоби опрацювати пул вагомих дат з історії Полтави.

Представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Олег Пустовгар

 

Pin Up Casino – один із найпопулярніших українських ігрових клубів

Posted on by Ілона Сторожук

Pin Up Casino

Pin Up Casino – це один із найпопулярніших українських ігрових клубів, який пропонує гравцям велику кількість ігор, а також привабливі бонуси. Це простий у використанні і перевірений ігровий заклад, якому довіряють тисячі гравців і привабливі бонуси. Сьогодні ми зробимо огляд цього неймовірно цікавого ігрового клубу, розглянемо його переваги та особливості.

Загальна інформація

Пін Ап – це новий ігровий клуб, який був заснований у 2021 році. Він пропонує гравцям величезну кількість азартних розваг, включаючи відеослоти, настільні ігри, карткові ігри. Також, якщо вам хочеться зірвати куш, можете спробувати зіграти у джекпоти. Софт для цього ігрового клубу надається такими гігантами, як Pragmatic Play, PG Soft, Pairplay та іншими провайдерами.

Веб-сайт і ігри оптимізовані для мобільних пристроїв, що дозволяє вам грати в будь-який час і в будь-якому місці на планшетах і смартфонах. Казино Pin Up має ліцензію Кюрасао, що досить непогано для українських гравців.

Переваги та недоліки ігрового клубу

В цілому, не дивлячись на те, що це онлайн casino в Україні є досить молодим і було запущене в 2021 році, все одно цей ігровий клуб пропонує дуже високі ігрові стандарти і надає захоплюючі пропозиції гравцям. Тематика різноманітна і може бути як ретро, так і більш сучасна. Тому незалежно від того, який стиль вам подобається, ви точно зможете знайти варіант по душі.

Ліцензія і безпека

Як було сказано вище, це казино ліцензоване керівництвом Кюрасао. В цілому, ця ліцензія не є такою сильною. Проте, вона є досить популярною серед компаній, які створюють онлайн-казино.
Питання ліцензії дуже тісно пов’язане з безпекою. Ось деякі додаткові заходи, які запровадила адміністрація казино для того, щоб гравцям було комфортно грати.

Казино Пін Ап має дуже багато способів платежів. Суттєвою перевагою цього ігрового клубу є те, що він приймає транзакції з використанням BLIK, який є одним із найбільш поширених платіжних методів в Україні.

УЧАСТЬ В АЗАРТНИХ ІГРАХ МОЖЕ ВИКЛИКАТИ ІГРОВУ ЗАЛЕЖНІСТЬ. ДОТРИМУЙТЕСЬ ПРАВИЛ (ПРИНЦИПІВ) ВІДПОВІДАЛЬНОЇ ГРИ

Як на Полтавщині очищають воду для місцевих, переселенців та військовиків

Posted on by v.s

«Звичайна сільська жінка», – так Лідія Чернига з Полтавщини описує сама себе. Та не простою сферою вона вирішила займатись – очищує воду для питних потреб.

Усе розпочалось навесні 2021 року, коли жінці запропонували участь у навчальній програмі з можливістю отримати ґрант на відкриття власної справи. Запуск бізнесу припав на повномасштабне вторгнення. Як Лідія надає питну воду для волонтерів та військовиків, у навчальні заклади та переселенцям, розповіла для ШоТам.

Вони казали «не висовуйся», а я йшла трошки проти течії

– Я – проста жінка у віці 50+, народилась і живу в селі Білики на Полтавщині. Прожила всі реалії радянських часів: працювала як молодий спеціаліст у колгоспі, на початок моєї карʼєри припала Чорнобильська катастрофа з усіма її наслідками. Мабуть, у цьому є певний відбиток у моєму світогляді.

Попри те, що я була жовтеням, комсомолкою й мала рекомендацію до лав комуністичної партії – це все ніяк не зробило мене такою, якою очікувала влада. Система була така, що ми всі мали бути її частиною. Всюди говорили: «Не висовуйся, це може погано закінчитися». Усе одно я йшла трошки проти течії. Тож моя карʼєра в колгоспі не дуже склалась.

Більшість життя пропрацювала за фахом землевпорядника. Призупинила роботу лише на період складної операції та реабілітації. Та коли повернулась, знову через те, що я мала власну думку і щось пропонувала, моя карʼєра зійшла нанівець. Я висловлювала не особисті забаганки, а показувала, як має бути за законодавством та наукою землевпорядкування. На мене почали «шикати» та хотіли обмежити в роботі. Звісно, іти проти системи самій – дуже складно, але й прогинатися не дозволяли моральні орієнтири.

Тож останні роки я як особа з інвалідністю не працювала. Разом із чоловіком займались домашнім господарством. Повністю забезпечували себе самі: сад, город, птиця.

Використала знання та досвід, аби створити корисний для громади бізнес

– Наше село розташоване в зоні присутності великого аграрного бізнесу «Астарта». Вони багато інвестують у соціальний, культурний та інший розвиток місцевості. У квітні 2021 року анонсували ґрантовий проєкт про започаткування власної справи для сільських жінок зі складними життєвими обставинами (наприклад, з інвалідністю або багатодітних мам, або таких, які повернулись із місць позбавлення волі).

Керівниця відділу корпоративно-соціальної роботи компанії, моя давня знайома, звернулась до мене: «Спробуй, це твій шанс. Навіть якщо передумаєш, завжди буде можливість відмовитись». Я подумала, порадилася з родиною й заповнила анкету. Спочатку хотіла створювати якусь крафтову продукцію, тим паче, у нас у сімʼї вже був подібний досвід. Але фізично ми б з чоловіком не змогли забезпечити необхідну роботу. Тому шукали щось таке, де б продукт вироблявся на обладнанні.

Став у нагоді мій волонтерський досвід у своїй рідній сільській школі. У 2015-2016 роках ми втілювали проєкт ВООЗ із доступу до чистої питної води та санітарії. У нас тоді не було водогону у районі, воду беремо з поверхневих джерел (по-простому – із криниць та свердловин). Однак ніхто не знав ні про якість, ні про безпечність такої води.

Протягом двох років тут робили дослідження й виявили, що в нашій воді – у 9,5 раза перевищено гранично допустимі концентрації розчинених речовин. Це стало переломним моментом, аби ґрантодавець надав обладнання для очищення води в школі та переконання батьків учнів, що це дійсно потрібно.

Отже, коли випала нагода розпочати свій бізнес, я згадала про воду. Я знала проблему, розуміла, кому це потрібно і, що найголовніше, уміла це вирішувати. Усе склалось, наче пазли. Тож своє завдання я сформулювала так: забезпечити доступ до питної води в нашому селищі.

Найскладніше – зламати міф у людей про чистоту води з криниці

– Майже кожен житель глибоко переконаний, що в його криниці – найчистіша вода. Говорять різне: і те, що вода смачна, і що діди пили й довго жили, і діти-от народжуються здорові… Тому я не змінюю їхнє уявлення насильно, а забезпечую альтернативу.

Хоча воду можна й у магазині купити, але там вона вже в пляшках, і людина платить за тару, логістику, бренд і, найменше, за саму воду. У моєму пункті очищення та розливу води людина платить лише за воду. Це, по суті, місцева вода, яка проходить шлях очищення системою зворотного осмосу. До того ж процес повністю відкритий – це такий собі водний шоурум.

Крім цього, ми діємо за протоком Полтавського обласного центру метрології, стандартизації й сертифікації щодо відповідності води для споживання. Плюс ми пропонуємо настільну лабораторію, де кожна людина може протестувати свою воду. Так кожен може самостійно переконатись, чи йому дійсно потрібно очищувати воду зі своєї криниці чи свердловини.

23 лютого 2022 року я мала дзвінок із менторкою, ми пропрацьовували маркетингові аспекти роботи. Я одночасно говорила з нею й приймала пологи в нашої собаки. Тож на ранок 24-го в нас було 5 цуценят та інформація про повномасштабне вторгнення. Далі вже почались дзвінки від родичів, друзів. Багато що відбулось, і мій бізнес-план потребував змін, мʼяко кажучи. Але очищення води не втратило актуальність, а навіть навпаки.

У селі по-різному реагували на таку пропозицію. Неочікувано, але першими моїми клієнтами стали переселенці, які зупинились у нас. У нашій громаді – 11 тисяч своїх жителів, і ще 2700 людей приїхали в пошуку прихистку. Це майже +25% до місцевого населення. І саме вони стали агентами змін у культурі споживання чистої води.

Переселенці буквально шукали цю воду. Невдовзі вже місцеві жителі стали питати: «Чи скоро ти відкриваєшся? Бо люди шукають тебе». І тоді в березні 2022-го я просила власника приміщення швидше закінчити ремонт, бо я готова вже встановлювати обладнання.

Готова надавати послугу навіть одному клієнту, бо вода – це життєва необхідність

– Мій пункт очищення води знаходиться недалеко від дому – 20 хвилин пішки. Поки немає такої кількості людей, аби я могла працювати повний день зранку до вечора, тому підлаштовуюсь під запити.

До повномасштабної війни я складала бізнес-план, за яким точка беззбитковості мала настати максимум через п’ять місяців. Але війна, як і скрізь, внесла свої корективи.

Нині майже половину очищеної води я віддаю безкоштовно: забезпечую кілька волонтерських напрямів, які везуть воду до цивільних та військовиків. А також безплатно надаю воду в будинок сімейного типу, які перемістили до нас із Донеччини, Центр надання адміністративних послуг селищної ради, станцію екстреної медичної допомоги й ТЦК та СП. Для мене така соціальна відповідальність – це справа честі. Бо всі повинні мати доступ до чистої питної води.

Із клієнтами я контактую через групу у Вайбері. Там вони можуть залишити свій запит на кількість води і зручний час. Це бачать інші учасники й уже підлаштовуються під обраний час, коли я буду на місці. У мене немає правил чи обмежень за кількістю людей, наприклад, що я прийду лише після 10 запитів. Ні, я не відмовлю, навіть якщо напише одна людина. Не маю морального права.

Така ж сама група в мене створена з волонтерами. Іноді вони приїжджають зі своїми діжками, іноді питають, чи є вже розлита вода. Так ми погоджуємо час і обсяги й працюємо за погодженим графіком.

Якщо ж я відсутня – їжджу на лікування чи в мене інші поїздки, то маю з-поміж наших клієнтів волонтерку. У неї є санітарна книжка, жінка ознайомлена з усіма процесами, тож заміняє мене.

Хотіла б розвиватися: доставляти воду в інші громади й придбати автомати для розливу

– Я подала заявку на проєкт від Естонської ради з питань біженців разом із запорізьким фондом «Єдність та майбутнє» та пройшла навчання. При написанні бізнес-плану зазначила таку проблему: у мене є обладнання, і я наливаю воду клієнтам у їхню тару; хотіла б розвиватися та, наприклад, доставляти воду в інші громади, однак не маю 19-літрових бутилів. Отже, мені потрібні були: тара, генератор, бо почались блекаути, змінні картриджі для очищення води. Так я отримала ґрант у 100 тис. грн на закупівлю матеріалів при максимально можливому фінансуванні у 150 тис. грн.

Був ще інший проєкт – премія від Франко-української торгово-промислової палати «Створено жінками». Лише 10 заявок із 300 потрапили у фінал, зокрема моя. Отриману премію в 100 тис. грн я планую також використати для розширення бізнесу.

Самі клієнти пропонують способи, як мені покращити чи збільшити роботу. Наприклад, часто кажуть про автомати самообслуговування для розливу води. Я промоніторила: кожен апарат коштує 100+ тисяч гривень. Але якщо клієнти хочуть, то маю йти назустріч. Наразі веду перемовини з виробником таких апаратів і хочу встановити за погодженням власника приміщення.

Інший запит – це відкрити в сусідній громаді точку з віддаленим робочим місцем. Бо довозити туди воду я можу в соціальні та навчальні заклади, а роздрібним споживачам це некомфортно. Уявіть, що приїхала діжка з водою, вишикувалася черга, як за молоком у радянські часи. Це ненормальне ставлення до людей. Треба бути на місці та створювати комфортні умови й послуги. Уже маємо партнерів у громаді та обговорюємо нашу співпрацю з фінансового й організаційного боку. Рано чи пізно ми все зробимо, але хочеться якнайскоріше.

Я переконалася, що жінка може все. У селі чи в місті, у будь-якому віці, у будь-якій сфері. Варто лише вірити та памʼятати, що немає нічого неможливого, якщо є палке бажання.

«Веземо з дому їжу та обійми». Як волонтерський хаб «Криївка» на Полтавщині щодня допомагає українському війську

Posted on by v.s

До повномасштабної війни Олена Кравченко з села Лутовинівка організовувала концерти та свята, а тепер їздить на передову й привозить захисникам продукти та обійми з дому. Разом із сестрою Оксаною та односельцями вона допомагає військовикам від перших днів вторгнення.

Жінки збираються у волонтерському хабі, який назвали «Криївка», готують та надсилають їжу на фронт, а також збирають овочі, фрукти, випічку та маскувальні сітки від людей із сусідніх сіл. Про волонтерство, яке почалося з вареників і переросло в регулярні поїздки на фронт, Олена розповіла ШоТам.

Від інженерки до організаторки та волонтерки

– За освітою я інженер-технолог сільського господарства, до декрету працювала на заводі. У мене є двоє синів, я була в батьківському комітеті, тому часто організовувала для дітей різні поїздки, розваги та свята. І коли в нас у селі з’явилася вакансія працівника культури, я вирішила спробувати. Від травня 2021 року працюю завідувачкою в Лутовинівському будинку сімейного дозвілля.

Раніше ми займались художньою самодіяльністю, співали пісні, організовували концерти, святкували дні села та влаштовували ярмарки. Зараз проводимо благодійні заходи та на замовлення вітаємо колективом людей зі святами. Зароблені кошти також спрямовуємо на допомогу війську.

Спершу допомагали продуктами хлопцям із ТрО в Полтаві

– Від початку 2022 року в нашому районі всі села активно готувались до святкування Міжнародного жіночого дня. І ще ввечері 23 лютого ми зібрались у сільському будинку культури на репетицію. А наступного ранку мені зателефонувала сестра Оксана з Полтави й сказала, що почалась повномасштабна війна. Чи очікувала я цього? Не зовсім, адже мало читала новини, телевізор майже не дивлюсь, а чоловік завжди говорив, що все буде гаразд. Тому ці події стали для мене справжнім шоком та великим стресом.

Сидіти вдома я не могла – уже наступного дня ми разом зі старостою ходили селом та дивились, де можна облаштувати бомбосховища. Тоді ж зателефонувала сестра й спитала, чи можемо ми допомогти продуктами хлопцям із ТрО в Полтаві. Я кинула клич у Фейсбук-групу «Лутовинівська культура», попросила людей допомогти, чим можуть. Я не очікувала, що відгукнеться фактично вся наша Козельщинська громада! Уже 27 лютого ми відправили на Полтаву три машини з продуктами. Коли втомлені поверталися з міста ввечері, то нас у старостаті чекали люди з питаннями, що робитимемо далі. Усі ми тоді мали дуже заряджений настрій. Від того часу почалась моя історія волонтерства.

Нашою візитівкою спершу були вареники

– Коли я потрапила додому, то побачила в новинах сюжети про те, що в школах по селах люди почали збиратись ліпити вареники та передавати військовикам. Я звернулась до директора відділу освіти й попросила, аби ми приходили до школи ліпити, адже все одно навчання не було. Вареники стали нашою візитівкою на початку вторгнення. Ми називалися батальйоном «Лутовинівський вареник» і передавали їх на деокуповані території, переважно на Сумщину, а потім уже і військовикам.

Люди з нашого села приносили картоплю, сир чи капусту для начинки. Потім моя сестра діставала борошно в Полтаві та привозила нам. Ми знайшли багато морозилок у селі, де зберігали вареники, потім все пакували й надсилали. А люди з сусідніх сіл переважно приносили нам випічку.

Мій односелець працював у Полтаві в пункті, куди приходили внутрішньо переміщені особи отримувати допомогу. Під час розмови його спитали, чи не знає, де розташована Лутовинівка. Він відповів, що живе в цьому селі, і тоді люди зі сльозами ділились: дуже вдячні за наші вареники і не знають, що з ними було б, якби не ця допомога.

«Я нагодую чужого сина, а хтось нагодує мого»

– Місця для всіх охочих допомогти не було, тому наш сільський фермер допоміг зробити ремонт у приміщенні колишньої колгоспної їдальні, а ми облаштували там свій волонтерський хаб «Криївка». Тут ми збираємо продукти, маємо дві газові та дві електричні плитки, а також готуємо їжу для військовиків. Зазвичай я присвячую роботі в хабі першу половину дня, бо ввечері організовую репетиції з людьми. Але на зв’язку постійно, тому, якщо будуть охочі попрацювати, завжди прийду й відчиню людям приміщення.

«Лутовинівські помагайчики, збираємось на борщик! Починаємо з 9:00, приходьте, хто може», – моє повідомлення в чаті, яке люди ніколи не ігнорують, а приходять та допомагають. Буває так, що приходить багато людей, а коли сезон і потрібно доглядати за городом, приходить менше, але постійно хтось є – до 20 осіб.

Є люди, які готують у «Криївці», а є й ті, хто робить це вдома після роботи. Часто приходять жінки, у яких воює син або чоловік. Кажуть, що нагодують чужих синів, а хтось нагодує їхніх. А ще приходять дітки, які часто самі питають, чим допомогти. Наймолодший помічник навчається в третьому класі. Допомагають також і мої сини та племінники.

У «Криївці» готуємо, пакуємо та збираємо все необхідне

– Мій чоловік зараз мобілізований і служить на фронті, але раніше був «мозковим центром» нашого волонтерського хабу, відповідав за всі організаційні речі та ремонтував усе, що треба. Минулого літа ми купили герметичний автоклав, адже готували рибні консерви чи тушківки. А чоловік придумав готувати сухі борщі. Ми нарізаємо рагу овочів, складаємо їх у спеціальні герметичні пакети, а потім потрібно туди додати 400-500 мл кип’ятку – і буде дві порції готового борщика.

Так само пізніше ми почали готувати тушковану картоплю з м’ясом, гречану кашу чи рибу в томаті. Так ми почали готувати сухпаї в автоклаві на вихід для хлопців. Зараз ми маємо автоклав на понад 70 пакетиків.

А ще наш хаб є перевалочним пунктом, де ми збираємо все необхідне. У сусідній Козельщині жінки теж організувались у перші дні повномасштабної війни та плетуть маскувальні сітки. Я забираю ці сітки, а сестра вже надсилає військовикам. У наш хаб приїжджають люди з усіх довколишніх сіл. Передають випічку, овочі, фрукти, домашні закрутки, воду, подушки, каремати, компоти, яйця, зелень, солодощі та все, що необхідно на фронті.

«Вірте в нас так, як ми віримо у вас»

– Понад рік я організовувала роботу в рідному селі, а все необхідне від нас на фронт возила моя сестра. Коли Оксана минулого року приїжджала з фронту, то хлопці нам переказували таку фразу: «Вірте в нас так, як ми віримо у вас». Ця фраза надихає нас і досі. Пізніше я відчула, що теж маю поїхати на передову разом із сестрою. Коли я їду на Схід та бачу очі захисників, то хочу туди їхати знову. Я випадаю з життя на кілька днів, бо треба все приготувати, зібрати, бути довго в дорозі, а потім відпочити, але воно того варте.

Коли ми приїжджаємо, то спершу багато обіймаємось, бо саме так передаємо хлопцям тепло з дому. Коли я їздила на фронт до наших односельців, то після повернення зустрілась із дружиною одного з них, обійняла її та сказала, що це передачка з фронту.

Коли цей чоловік там мене обіймав, то теж думав про свою дружину. Це дуже цінні емоції, які додають сили працювати. Військовослужбовці завжди усміхнені та запитують як справи вдома, адже історії з цивільного життя додають їм сили для боротьби. А ще вони дуже радіють, коли читають написи на коробках, які придумують наші волонтери. Військовики своєю чергою підписали снаряд «від козельщинських спідниць» та надіслали його ворогу.

Маємо бути гідним тилом та надійною підтримкою для захисників

– За весь час роботи я пишаюсь тим, що люди не перестають ходити на волонтерство та присвячувати цьому свій час. Бувають моменти, коли допомагають менше й ми відчуваємо занепад сил, але все ж ми тримаємось та продовжуємо робити свою роботу. Мені ніколи не відмовляють, коли я звертаюсь по допомогу. Ми розуміємо, що для перемоги нам потрібна зброя, але віримо, що наші передачки з дому з нашим теплом, також допомагають захисникам наближати перемогу. Я мрію про перемогу та працюю з надією, що вона скоро буде. Ми мріємо наліпити наших вареників, зібрати всіх людей, які нам допомагають, та запросити тих, кому ми допомогли. Я закликаю всіх допомагати, хто чим може: донатами, працею, продуктами чи речами. Чим більше зараз ми вкладемо в нашу перемогу, тим швидше вона настане. На фронті зараз воюють найкращі люди, а ми маємо бути міцним тилом, щоб бути гідними тих, хто зараз нас захищає.

Фото надали Олена Кравченко та ШоТам