Автор: v.s

Яка дата має бути в Полтаві Днем міста?

Posted on by v.s

Днями на засіданні виконавчого комітету Полтавської міської ради розглянули варіанти нової дати відзначення Дня міста: 29 червня як день першої літописної згадки про Полтаву й, за новим календарем, день святих Петра і Павла; 5 вересня – відновлення Магдебурзького права для Полтави; 9 вересня – день народження зачинателя нової української літературної мови, поета, автора безсмертної «Енеїди» Івана Котляревського.

Чому 23 вересня не може бути Днем міста та про ініціативу Ігоря Ізотова

Нагадаю, 20 квітня на сайті Полтавської міської ради була опублікована петиція засновника проєкту “Стара Полтава”, знаного журналіста Ігоря Ізотова щодо святкування Дня міста 12 липня. За 7 годин вона набрала необхідну для розгляду кількість голосів. Автор петиції нагадував міським депутатам, що 12 липня – це перша датована літописна згадка про Полтаву, і навіть після розпаду срср тривалий час саме в цей день відзначали День міста.

Варто зауважити, що при Анатолієві Кукобі (колишній 2-й секретар міського комітету комуністичної партії та міський голова) “махровим цвітом” у Полтаві розквітав дрімучий “совок”, тож вирішили культивувати т. зв. “звільнення”, тобто отруювати масову свідомість датою 23 вересня. Завдяки Анатолієві Кукобі вона стала Днем міста, наче ніякої історії до появи окупаційної Червоної армії в Полтаві й не було…

Ціную ініціативу, поважаю автора петиції й тих, хто її підписав. Петиція стимулювала подальшу дискусію. Дата заміни одного злочинного режиму на інший аж ніяк не може бути ні святом, ні Днем міста. Наведене в петиції формулювання “визволення” є незаконним, його вже давно вивели з наукового та правового простору. Повернення злочинного російсько-комуністичного режиму апріорі не може бути визволенням. Декомунізаційне законодавство ввело в правовий обіг поняття “вигнання” – коректне й науково виважене.

Кращої дати, ніж День відновлення Магдебурзького права, годі й шукати

Цей день має неодмінно підкреслювати самоврядну складову. День міста – це день місцевого самоврядування. Тож кращої дати, ніж День відновлення Магдебурзького права годі й шукати. Тут цілком згоден із фахівцями з кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету, пропозицію яких розглядали на засіданні виконкому.

Магдебурзьке право — це право місцевого самоврядування, традиція якого сягає в глибину століть. Воно закріпляло права міських станів: купців, міщан, ремісників. Виникло в 13 ст. у Магдебурзі (Німеччина), звідси й назва. Магдебурзьке право встановлювало порядок виборів і функцій органів міського самоврядування, суду, купецьких об’єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. У 15-17 ст. Магдебурзьке право отримала більшість міст України, у т. ч. Переяслав, Гадяч, Золотоноша, Лубни, Кременчук, Миргород, Прилуки, Пирятин, Ромни та ін.

1752 року останній очільник Гетьманщини, гетьман Кирило Розумовський підписав універсал про відновлення магістрату в Полтаві та надав міщанам право обирати війта, бурмістрів та інших урядників шляхом вільного голосування, чинити суд та розправу за нормами саме Магдебурзького права.

У менших містах, які називалися ратушними, козацька старшина відала справами козаків, а виборна міська влада (представники міської верхівки) — справами міщан. Положеннями Магдебурзького права керувалися й суди у містах, які були адміністративними центрами Гетьманщини, тобто полкові суди. Норми Магдебурзького права використовувалися при всіх офіційних і приватних кодифікаціях права в Україні у 18-19 ст.

Знищила місцеве самоврядування, а відтак традицію застосовування Магдебурзького права Російська імперія. Зокрема, в Україні це право припинилося після запровадження 1781 року “Установлення про губернії” та створення нової судової системи. Указом 1831 року російський імператор Микола І скасував Магдебурзьке право по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до 1835 року.

Тож, як бачимо, ідеться, з одного боку, про європейський досвід, а з другого – про українську правову традицію, історичні корені місцевого самоврядування.

До речі, у Полтаві в межах деколонізації та згідно з рішенням сесії міської ради з’явився новий топонім – вулиця Магдебурзького права. Усе почалося зі слушної поради нашій комісії. За неї щиро вдячний пану професору Юрієві Волошину. Назву “вулиця Магдебурзького права” наша топонімічна комісія внесла до анкети для голосування в громаді. І… ця назва перемогла! Дякую всім небайдужим полтавцям, які так проголосували. І це попри те, що я ініціював по цій вулиці замість льотчика-червоноармійця Леваневського увічнити пам’ять нашого українського льотчика – полковника Армії УНР, “батька” української аеророзвідки Павла Крицького. Ця ініціатива посіла друге місце, тож підкоряюся волі полтавців.

Пам’ятні дати – “клей”, який єднає громаду в моноліт

Рішення міськвиконкому провести в Полтаві обговорення серед кількох варіантів науково обґрунтованих дат є важливим, коректним і виваженим. Як бачимо, є над чим поміркувати.

До того ж проблема ширша, ніж визначення дати святкування Дня міста. Час обговорити й офіційно затвердити не лише нову дату Дня міста. Пропонуватиму новій в. о. міського голови Катерині Ямщиковій використати європейський досвід. Скажімо, польські гміни мають вичерпні переліки “Пам’ятні дати громади”. Не для галочки, не для фіксації в документі, офіціозі, а задля патріотичного виховання й гідного щорічного пошанування знакових подій та особистостей, життя яких пов’язане з Полтавською міською територіальною громадою. Такі дати – історичний “клей”, який єднає громаду в український моноліт. Для мене очевидно: усі дати, які розглянув Полтавський міськвиконком – розумні й гідні, вони мають бути в такому переліку. Так само, як і 23 вересня – день вигнання нацистів із Полтави – та 28 березня 1918 року – день визволення Полтави від російсько-більшовицьких загарбників Запорізькою дивізією Армії УНР, зокрема полком ім. Костя Гордієнка на чолі зі Всеволодом Петрівим. До такого переліку мають увійти й дні народження Симона Петлюри, Патріарха Мстислава, Панаса Мирного, Єлизавети Милорадович, Олександра Кониського та ін.

Утім, не претендую на “істину в останній інстанції”. Потрібно провести “круглий стіл” за участю фахівців, громадські консультації, фахові обговорення, щоби опрацювати пул вагомих дат з історії Полтави.

Представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Олег Пустовгар

 

Як на Полтавщині очищають воду для місцевих, переселенців та військовиків

Posted on by v.s

«Звичайна сільська жінка», – так Лідія Чернига з Полтавщини описує сама себе. Та не простою сферою вона вирішила займатись – очищує воду для питних потреб.

Усе розпочалось навесні 2021 року, коли жінці запропонували участь у навчальній програмі з можливістю отримати ґрант на відкриття власної справи. Запуск бізнесу припав на повномасштабне вторгнення. Як Лідія надає питну воду для волонтерів та військовиків, у навчальні заклади та переселенцям, розповіла для ШоТам.

Вони казали «не висовуйся», а я йшла трошки проти течії

– Я – проста жінка у віці 50+, народилась і живу в селі Білики на Полтавщині. Прожила всі реалії радянських часів: працювала як молодий спеціаліст у колгоспі, на початок моєї карʼєри припала Чорнобильська катастрофа з усіма її наслідками. Мабуть, у цьому є певний відбиток у моєму світогляді.

Попри те, що я була жовтеням, комсомолкою й мала рекомендацію до лав комуністичної партії – це все ніяк не зробило мене такою, якою очікувала влада. Система була така, що ми всі мали бути її частиною. Всюди говорили: «Не висовуйся, це може погано закінчитися». Усе одно я йшла трошки проти течії. Тож моя карʼєра в колгоспі не дуже склалась.

Більшість життя пропрацювала за фахом землевпорядника. Призупинила роботу лише на період складної операції та реабілітації. Та коли повернулась, знову через те, що я мала власну думку і щось пропонувала, моя карʼєра зійшла нанівець. Я висловлювала не особисті забаганки, а показувала, як має бути за законодавством та наукою землевпорядкування. На мене почали «шикати» та хотіли обмежити в роботі. Звісно, іти проти системи самій – дуже складно, але й прогинатися не дозволяли моральні орієнтири.

Тож останні роки я як особа з інвалідністю не працювала. Разом із чоловіком займались домашнім господарством. Повністю забезпечували себе самі: сад, город, птиця.

Використала знання та досвід, аби створити корисний для громади бізнес

– Наше село розташоване в зоні присутності великого аграрного бізнесу «Астарта». Вони багато інвестують у соціальний, культурний та інший розвиток місцевості. У квітні 2021 року анонсували ґрантовий проєкт про започаткування власної справи для сільських жінок зі складними життєвими обставинами (наприклад, з інвалідністю або багатодітних мам, або таких, які повернулись із місць позбавлення волі).

Керівниця відділу корпоративно-соціальної роботи компанії, моя давня знайома, звернулась до мене: «Спробуй, це твій шанс. Навіть якщо передумаєш, завжди буде можливість відмовитись». Я подумала, порадилася з родиною й заповнила анкету. Спочатку хотіла створювати якусь крафтову продукцію, тим паче, у нас у сімʼї вже був подібний досвід. Але фізично ми б з чоловіком не змогли забезпечити необхідну роботу. Тому шукали щось таке, де б продукт вироблявся на обладнанні.

Став у нагоді мій волонтерський досвід у своїй рідній сільській школі. У 2015-2016 роках ми втілювали проєкт ВООЗ із доступу до чистої питної води та санітарії. У нас тоді не було водогону у районі, воду беремо з поверхневих джерел (по-простому – із криниць та свердловин). Однак ніхто не знав ні про якість, ні про безпечність такої води.

Протягом двох років тут робили дослідження й виявили, що в нашій воді – у 9,5 раза перевищено гранично допустимі концентрації розчинених речовин. Це стало переломним моментом, аби ґрантодавець надав обладнання для очищення води в школі та переконання батьків учнів, що це дійсно потрібно.

Отже, коли випала нагода розпочати свій бізнес, я згадала про воду. Я знала проблему, розуміла, кому це потрібно і, що найголовніше, уміла це вирішувати. Усе склалось, наче пазли. Тож своє завдання я сформулювала так: забезпечити доступ до питної води в нашому селищі.

Найскладніше – зламати міф у людей про чистоту води з криниці

– Майже кожен житель глибоко переконаний, що в його криниці – найчистіша вода. Говорять різне: і те, що вода смачна, і що діди пили й довго жили, і діти-от народжуються здорові… Тому я не змінюю їхнє уявлення насильно, а забезпечую альтернативу.

Хоча воду можна й у магазині купити, але там вона вже в пляшках, і людина платить за тару, логістику, бренд і, найменше, за саму воду. У моєму пункті очищення та розливу води людина платить лише за воду. Це, по суті, місцева вода, яка проходить шлях очищення системою зворотного осмосу. До того ж процес повністю відкритий – це такий собі водний шоурум.

Крім цього, ми діємо за протоком Полтавського обласного центру метрології, стандартизації й сертифікації щодо відповідності води для споживання. Плюс ми пропонуємо настільну лабораторію, де кожна людина може протестувати свою воду. Так кожен може самостійно переконатись, чи йому дійсно потрібно очищувати воду зі своєї криниці чи свердловини.

23 лютого 2022 року я мала дзвінок із менторкою, ми пропрацьовували маркетингові аспекти роботи. Я одночасно говорила з нею й приймала пологи в нашої собаки. Тож на ранок 24-го в нас було 5 цуценят та інформація про повномасштабне вторгнення. Далі вже почались дзвінки від родичів, друзів. Багато що відбулось, і мій бізнес-план потребував змін, мʼяко кажучи. Але очищення води не втратило актуальність, а навіть навпаки.

У селі по-різному реагували на таку пропозицію. Неочікувано, але першими моїми клієнтами стали переселенці, які зупинились у нас. У нашій громаді – 11 тисяч своїх жителів, і ще 2700 людей приїхали в пошуку прихистку. Це майже +25% до місцевого населення. І саме вони стали агентами змін у культурі споживання чистої води.

Переселенці буквально шукали цю воду. Невдовзі вже місцеві жителі стали питати: «Чи скоро ти відкриваєшся? Бо люди шукають тебе». І тоді в березні 2022-го я просила власника приміщення швидше закінчити ремонт, бо я готова вже встановлювати обладнання.

Готова надавати послугу навіть одному клієнту, бо вода – це життєва необхідність

– Мій пункт очищення води знаходиться недалеко від дому – 20 хвилин пішки. Поки немає такої кількості людей, аби я могла працювати повний день зранку до вечора, тому підлаштовуюсь під запити.

До повномасштабної війни я складала бізнес-план, за яким точка беззбитковості мала настати максимум через п’ять місяців. Але війна, як і скрізь, внесла свої корективи.

Нині майже половину очищеної води я віддаю безкоштовно: забезпечую кілька волонтерських напрямів, які везуть воду до цивільних та військовиків. А також безплатно надаю воду в будинок сімейного типу, які перемістили до нас із Донеччини, Центр надання адміністративних послуг селищної ради, станцію екстреної медичної допомоги й ТЦК та СП. Для мене така соціальна відповідальність – це справа честі. Бо всі повинні мати доступ до чистої питної води.

Із клієнтами я контактую через групу у Вайбері. Там вони можуть залишити свій запит на кількість води і зручний час. Це бачать інші учасники й уже підлаштовуються під обраний час, коли я буду на місці. У мене немає правил чи обмежень за кількістю людей, наприклад, що я прийду лише після 10 запитів. Ні, я не відмовлю, навіть якщо напише одна людина. Не маю морального права.

Така ж сама група в мене створена з волонтерами. Іноді вони приїжджають зі своїми діжками, іноді питають, чи є вже розлита вода. Так ми погоджуємо час і обсяги й працюємо за погодженим графіком.

Якщо ж я відсутня – їжджу на лікування чи в мене інші поїздки, то маю з-поміж наших клієнтів волонтерку. У неї є санітарна книжка, жінка ознайомлена з усіма процесами, тож заміняє мене.

Хотіла б розвиватися: доставляти воду в інші громади й придбати автомати для розливу

– Я подала заявку на проєкт від Естонської ради з питань біженців разом із запорізьким фондом «Єдність та майбутнє» та пройшла навчання. При написанні бізнес-плану зазначила таку проблему: у мене є обладнання, і я наливаю воду клієнтам у їхню тару; хотіла б розвиватися та, наприклад, доставляти воду в інші громади, однак не маю 19-літрових бутилів. Отже, мені потрібні були: тара, генератор, бо почались блекаути, змінні картриджі для очищення води. Так я отримала ґрант у 100 тис. грн на закупівлю матеріалів при максимально можливому фінансуванні у 150 тис. грн.

Був ще інший проєкт – премія від Франко-української торгово-промислової палати «Створено жінками». Лише 10 заявок із 300 потрапили у фінал, зокрема моя. Отриману премію в 100 тис. грн я планую також використати для розширення бізнесу.

Самі клієнти пропонують способи, як мені покращити чи збільшити роботу. Наприклад, часто кажуть про автомати самообслуговування для розливу води. Я промоніторила: кожен апарат коштує 100+ тисяч гривень. Але якщо клієнти хочуть, то маю йти назустріч. Наразі веду перемовини з виробником таких апаратів і хочу встановити за погодженням власника приміщення.

Інший запит – це відкрити в сусідній громаді точку з віддаленим робочим місцем. Бо довозити туди воду я можу в соціальні та навчальні заклади, а роздрібним споживачам це некомфортно. Уявіть, що приїхала діжка з водою, вишикувалася черга, як за молоком у радянські часи. Це ненормальне ставлення до людей. Треба бути на місці та створювати комфортні умови й послуги. Уже маємо партнерів у громаді та обговорюємо нашу співпрацю з фінансового й організаційного боку. Рано чи пізно ми все зробимо, але хочеться якнайскоріше.

Я переконалася, що жінка може все. У селі чи в місті, у будь-якому віці, у будь-якій сфері. Варто лише вірити та памʼятати, що немає нічого неможливого, якщо є палке бажання.

«Веземо з дому їжу та обійми». Як волонтерський хаб «Криївка» на Полтавщині щодня допомагає українському війську

Posted on by v.s

До повномасштабної війни Олена Кравченко з села Лутовинівка організовувала концерти та свята, а тепер їздить на передову й привозить захисникам продукти та обійми з дому. Разом із сестрою Оксаною та односельцями вона допомагає військовикам від перших днів вторгнення.

Жінки збираються у волонтерському хабі, який назвали «Криївка», готують та надсилають їжу на фронт, а також збирають овочі, фрукти, випічку та маскувальні сітки від людей із сусідніх сіл. Про волонтерство, яке почалося з вареників і переросло в регулярні поїздки на фронт, Олена розповіла ШоТам.

Від інженерки до організаторки та волонтерки

– За освітою я інженер-технолог сільського господарства, до декрету працювала на заводі. У мене є двоє синів, я була в батьківському комітеті, тому часто організовувала для дітей різні поїздки, розваги та свята. І коли в нас у селі з’явилася вакансія працівника культури, я вирішила спробувати. Від травня 2021 року працюю завідувачкою в Лутовинівському будинку сімейного дозвілля.

Раніше ми займались художньою самодіяльністю, співали пісні, організовували концерти, святкували дні села та влаштовували ярмарки. Зараз проводимо благодійні заходи та на замовлення вітаємо колективом людей зі святами. Зароблені кошти також спрямовуємо на допомогу війську.

Спершу допомагали продуктами хлопцям із ТрО в Полтаві

– Від початку 2022 року в нашому районі всі села активно готувались до святкування Міжнародного жіночого дня. І ще ввечері 23 лютого ми зібрались у сільському будинку культури на репетицію. А наступного ранку мені зателефонувала сестра Оксана з Полтави й сказала, що почалась повномасштабна війна. Чи очікувала я цього? Не зовсім, адже мало читала новини, телевізор майже не дивлюсь, а чоловік завжди говорив, що все буде гаразд. Тому ці події стали для мене справжнім шоком та великим стресом.

Сидіти вдома я не могла – уже наступного дня ми разом зі старостою ходили селом та дивились, де можна облаштувати бомбосховища. Тоді ж зателефонувала сестра й спитала, чи можемо ми допомогти продуктами хлопцям із ТрО в Полтаві. Я кинула клич у Фейсбук-групу «Лутовинівська культура», попросила людей допомогти, чим можуть. Я не очікувала, що відгукнеться фактично вся наша Козельщинська громада! Уже 27 лютого ми відправили на Полтаву три машини з продуктами. Коли втомлені поверталися з міста ввечері, то нас у старостаті чекали люди з питаннями, що робитимемо далі. Усі ми тоді мали дуже заряджений настрій. Від того часу почалась моя історія волонтерства.

Нашою візитівкою спершу були вареники

– Коли я потрапила додому, то побачила в новинах сюжети про те, що в школах по селах люди почали збиратись ліпити вареники та передавати військовикам. Я звернулась до директора відділу освіти й попросила, аби ми приходили до школи ліпити, адже все одно навчання не було. Вареники стали нашою візитівкою на початку вторгнення. Ми називалися батальйоном «Лутовинівський вареник» і передавали їх на деокуповані території, переважно на Сумщину, а потім уже і військовикам.

Люди з нашого села приносили картоплю, сир чи капусту для начинки. Потім моя сестра діставала борошно в Полтаві та привозила нам. Ми знайшли багато морозилок у селі, де зберігали вареники, потім все пакували й надсилали. А люди з сусідніх сіл переважно приносили нам випічку.

Мій односелець працював у Полтаві в пункті, куди приходили внутрішньо переміщені особи отримувати допомогу. Під час розмови його спитали, чи не знає, де розташована Лутовинівка. Він відповів, що живе в цьому селі, і тоді люди зі сльозами ділились: дуже вдячні за наші вареники і не знають, що з ними було б, якби не ця допомога.

«Я нагодую чужого сина, а хтось нагодує мого»

– Місця для всіх охочих допомогти не було, тому наш сільський фермер допоміг зробити ремонт у приміщенні колишньої колгоспної їдальні, а ми облаштували там свій волонтерський хаб «Криївка». Тут ми збираємо продукти, маємо дві газові та дві електричні плитки, а також готуємо їжу для військовиків. Зазвичай я присвячую роботі в хабі першу половину дня, бо ввечері організовую репетиції з людьми. Але на зв’язку постійно, тому, якщо будуть охочі попрацювати, завжди прийду й відчиню людям приміщення.

«Лутовинівські помагайчики, збираємось на борщик! Починаємо з 9:00, приходьте, хто може», – моє повідомлення в чаті, яке люди ніколи не ігнорують, а приходять та допомагають. Буває так, що приходить багато людей, а коли сезон і потрібно доглядати за городом, приходить менше, але постійно хтось є – до 20 осіб.

Є люди, які готують у «Криївці», а є й ті, хто робить це вдома після роботи. Часто приходять жінки, у яких воює син або чоловік. Кажуть, що нагодують чужих синів, а хтось нагодує їхніх. А ще приходять дітки, які часто самі питають, чим допомогти. Наймолодший помічник навчається в третьому класі. Допомагають також і мої сини та племінники.

У «Криївці» готуємо, пакуємо та збираємо все необхідне

– Мій чоловік зараз мобілізований і служить на фронті, але раніше був «мозковим центром» нашого волонтерського хабу, відповідав за всі організаційні речі та ремонтував усе, що треба. Минулого літа ми купили герметичний автоклав, адже готували рибні консерви чи тушківки. А чоловік придумав готувати сухі борщі. Ми нарізаємо рагу овочів, складаємо їх у спеціальні герметичні пакети, а потім потрібно туди додати 400-500 мл кип’ятку – і буде дві порції готового борщика.

Так само пізніше ми почали готувати тушковану картоплю з м’ясом, гречану кашу чи рибу в томаті. Так ми почали готувати сухпаї в автоклаві на вихід для хлопців. Зараз ми маємо автоклав на понад 70 пакетиків.

А ще наш хаб є перевалочним пунктом, де ми збираємо все необхідне. У сусідній Козельщині жінки теж організувались у перші дні повномасштабної війни та плетуть маскувальні сітки. Я забираю ці сітки, а сестра вже надсилає військовикам. У наш хаб приїжджають люди з усіх довколишніх сіл. Передають випічку, овочі, фрукти, домашні закрутки, воду, подушки, каремати, компоти, яйця, зелень, солодощі та все, що необхідно на фронті.

«Вірте в нас так, як ми віримо у вас»

– Понад рік я організовувала роботу в рідному селі, а все необхідне від нас на фронт возила моя сестра. Коли Оксана минулого року приїжджала з фронту, то хлопці нам переказували таку фразу: «Вірте в нас так, як ми віримо у вас». Ця фраза надихає нас і досі. Пізніше я відчула, що теж маю поїхати на передову разом із сестрою. Коли я їду на Схід та бачу очі захисників, то хочу туди їхати знову. Я випадаю з життя на кілька днів, бо треба все приготувати, зібрати, бути довго в дорозі, а потім відпочити, але воно того варте.

Коли ми приїжджаємо, то спершу багато обіймаємось, бо саме так передаємо хлопцям тепло з дому. Коли я їздила на фронт до наших односельців, то після повернення зустрілась із дружиною одного з них, обійняла її та сказала, що це передачка з фронту.

Коли цей чоловік там мене обіймав, то теж думав про свою дружину. Це дуже цінні емоції, які додають сили працювати. Військовослужбовці завжди усміхнені та запитують як справи вдома, адже історії з цивільного життя додають їм сили для боротьби. А ще вони дуже радіють, коли читають написи на коробках, які придумують наші волонтери. Військовики своєю чергою підписали снаряд «від козельщинських спідниць» та надіслали його ворогу.

Маємо бути гідним тилом та надійною підтримкою для захисників

– За весь час роботи я пишаюсь тим, що люди не перестають ходити на волонтерство та присвячувати цьому свій час. Бувають моменти, коли допомагають менше й ми відчуваємо занепад сил, але все ж ми тримаємось та продовжуємо робити свою роботу. Мені ніколи не відмовляють, коли я звертаюсь по допомогу. Ми розуміємо, що для перемоги нам потрібна зброя, але віримо, що наші передачки з дому з нашим теплом, також допомагають захисникам наближати перемогу. Я мрію про перемогу та працюю з надією, що вона скоро буде. Ми мріємо наліпити наших вареників, зібрати всіх людей, які нам допомагають, та запросити тих, кому ми допомогли. Я закликаю всіх допомагати, хто чим може: донатами, працею, продуктами чи речами. Чим більше зараз ми вкладемо в нашу перемогу, тим швидше вона настане. На фронті зараз воюють найкращі люди, а ми маємо бути міцним тилом, щоб бути гідними тих, хто зараз нас захищає.

Фото надали Олена Кравченко та ШоТам

У Полтаві вшановують пам’ять полеглих захисників України

Posted on by v.s

Сьогодні, у дев’яту річницю Іловайської трагедії, у Полтаві вшановують пам’ять захисників і захисниць України, які віддали своє життя в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої держави.

 

 

З нагоди цього біля Свято-Успенського кафедрального собору відбулася акція пам’яті. Під час неї присутнім нагадали про події історії, віддали шану полеглим хвилиною мовчання. Міський духовий оркестр “Полтава” виконав гімн України. Після цього архієпископ Полтавський і Кременчуцький ПЦУ Федір відслужив панахиду за загиблими воїнами. А голова обласної ради Олександр Біленький вручив нагороду родині загиблого Дмитра Юденка.

Навколо собору розгорнули виставку картин, присвячених нашим захисникам і захисницям. Поряд із ними – воєнні атрибути, соняхи й прапірці з прізвищами тих, хто загинув за Україну.

Новина оновлюється…

У Полтаві на хвилину мовчання зупинять транспорт

Posted on by v.s

О 9-й годині ранку 29 серпня, у День пам’яті захисників і захисниць, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, відбудеться загальнонаціональна хвилина мовчання.

У цей час задля вшанування героїв на одну хвилину зупиняється весь  транспорт. Про це повідомила в.о. міського голови Катерина Ямщикова.

– Окремо буду вдячна всім підприємствам, закладам громадського харчування за проведення хвилини мовчання на робочих місцях, – додала посадовиця.

Вшанування пам’яті полеглих воїнів організовано в співпраці з патрульною поліцією.

У Полтаві рятувальникам передали рюкзаки для надання домедичної допомоги

Posted on by v.s

Сьогодні Полтавській рятувально-водолазній службі було передано рюкзаки першої допомоги. Такий подарунок їй зробила обласна організація Товариства Червоного Хреста України при підтримці міжнародних партнерів.

 

 

 

Як зауважила очільниця регіонального підрозділу Товариства Червоного Хреста України Ірина Плюсніна, у рюкзаках є засоби, які необхідні, аби надати допомогу людині в перші хвилини після того, як вона потрапила в ситуацію, що може загрожувати здоров’ю, життю, дати їй можливість дочекатися кваліфікованої медичної допомоги. Це комірці Шанца, турнікети, косинки, пов’язки, термоковдри, лейкопластирі тощо. Ліків тут не передбачено – це зона відповідальності фахових медпрацівників.

 

 

За словами начальника комунальної організації «Рятувально-водолазна служба Полтавської міської ради» Євгена Савчука, отриманий подарунок дає можливість оснастити таким спорядженням кожен екіпаж рятувальників, які чергують у місцях відпочинку громадян на воді.

Для довідки. 2023 року купальний сезон у Полтаві розпочався 4 червня й триватиме до 15 вересня. За період, що вже минув, працівниками рятувально-водолазної служби було врятовано 31 людину, у тому числі 11 дітей віком від 4 до 16 років.

Як Україна йшла до незалежності

Posted on by v.s

24 серпня Україна відзначає найбільше державне свято – День Незалежності. Воно встановлене на честь виняткової історичної події – ухвалення 1991 року Верховною Радою урср Акта проголошення незалежності України. Цей документ увінчав тисячолітні прагнення Українського народу мати власну суверенну державу й самостійно визначати свою долю.

Для українців свобода та гідність завжди були основоположними цінностями. Вони спонукали до боротьби за незалежність. У XX ст. наш народ кілька разів здобував державність. Тому правильно вважати, що 24 серпня 1991 року Україна свою незалежність відновила. Важливим кроком до повернення історичної справедливості стало ухвалення 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України. Тоді Верховна Рада урср підтримала прагнення народу ліквідувати політичну та економічну залежність від московського центру й розбудовувати самостійну державу, відроджувати національну культуру, історичну пам’ять.

Акт про державну незалежність 24 серпня 1991 року спирався на Декларацію про суверенітет. А результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року стали найпереконливішим підтвердженням волі народу.

Постання суверенної України відіграло вирішальну роль у розпаді срср, остаточному руйнуванні комуністичної тоталітарної системи імперського типу. Це стало початком нового етапу розвитку демократичної сучасної Української держави.

Незалежність України – запорука вільного розвитку держав і народів Європи та головна перешкода для російського імперіалізму, який намагається політично, економічно та духовно поглинути Україну. Нині в умовах агресії з боку росії ми продовжуємо боротьбу за власну свободу та незалежність. Україна ефективно стримує російський збройний напад завдяки зусиллям на фронті, у дипломатичній, інформаційній сферах, а також завдяки потужній міжнародній допомозі. Україна вдячна світовим партнерам за підтримку нашої боротьби та розуміння, що від нашої перемоги в цій війні залежить також майбутнє Європи, адже рф не обмежиться Україною. Вона відкрито заявляє, що її мета – Євразія від Владивостока до Лісабона.

Незалежність України – маяк свободи

1991-го Україна виборола право на самостійність, але від того часу їй доводиться постійно відстоювати й утілювати незалежність на практиці. Після проголошення історичного Акта держава ще тривалий час чинила опір спробам накинути їй нове ярмо під вивісками СНД, Євразійський та Митний союзи, боролася за створення власної армії й флоту, відстоювала український Крим.

Москва постійно випробовувала нашу незалежність на міцність. Коли ж прийшло усвідомлення, що «гібридні» методи боротьби безсилі, путін зважився на повномасштабне вторгнення.

Незалежність – як повітря. Його не помічаєш, але без нього не можеш жити. Росія тимчасово окупувала частину української території, «перекривши кисень» її мешканцям.

На загарбані землі імперія принесла з епохи бездержавності старі практики нищення українства: випалену землю й мародерство, фільтраційні та концентраційні табори, позбавлення власності й депортації, вбивства та катування, русифікацію й деукраїнізацію, фейкові референдуми та цинічну пропаганду. Словом, за пів року Росія відтворила всі жахи ХХ ст.

Шлях становлення незалежності ми маємо пройти до кінця, завершити розпочате 1991-го. Прагнемо такого ж мирного сусідства з невеликими національними й демократичними країнами на сході, яке вже маємо на заході. Тільки тоді Україна та вся Європа почуватимуться в безпеці.

Етапи боротьби за незалежність у ХХ–ХХІ ст.

Проголошення незалежності – результат того, що українське  державотворення не припинялося в ХХ ст.

Уперше тоді Україна проголосила незалежність 22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради. Держава проіснувала 3 роки. Це був час безперервної боротьби за її збереження. Україна мала всі ознаки держави: територію, окреслену кордонами, герб, військо, грошову систему, мову, налагоджені дипломатичні відносини з іншими державами.

Через рік – 22 січня 1919 року – відбулася не менш вагома подія – об’єднання Української Народної Республіки (УНР) і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) в одну державу. Ця злука продемонструвала можливість цивілізованого демократичного збирання територій у єдину суверенну країну.

Через низку зовнішніх (війна на кілька фронтів) та внутрішніх (неготовність політичної еліти) причин ця державність була нетривалою. Проте сам факт існування незалежної соборної держави відіграв вирішальну роль у подальшому розвитку українського визвольного руху. Його учасники протягом наступних десятиліть боролися зі зброєю в руках чи ненасильницькими методами за відродження Української самостійної соборної держави.

Знову українська держава постала 15 березня 1939 року. Коли проголошували незалежність Карпатської України, із трибуни Сейму звучали такі слова:

«Наша Земля стає вільною, незалежною та проголошує перед цілим світом, що вона була, є й хоче бути українська. І коли б навіть нашій молодій Державі не суджено було довго жити, то наш Край залишиться вже назавжди український, бо нема такої сили, яка могла б знищити душу, сильну волю нашого українського народу».

Історія Карпатської України стала однією зі сторінок боротьби українців за встановлення української державності.

30 червня 1941 року у Львові Організація українських націоналістів (ОУН(б)) проголосила Акт відновлення Української Держави. Цей процес охопив усю територію західних областей, Житомирську та західні райони Київської області, де представники ОУН (похідні групи) проголошували Акт на велелюдних зборах. У відповідь нацисти масово арештовували українських патріотів. Зважаючи на це, ОУН перейшла в підпілля й розпочала рух опору, а вже в кінці 1942 року була створена Українська повстанська армія.

Ще десять років після поразки Третього Рейху та закінчення Другої світової війни УПА виборювала незалежність України в протистоянні з комуністичним тоталітарним режимом.

Наміри мати власну державу роками визрівали у творчості шістдесятників, правозахисному й дисидентському рухах. А вже наприкінці 1980-х – початку 1990-х стрімко розвивався масовий національно-демократичний рух, на який суттєво вплинула, зокрема, аварія на Чорнобильській АЕС. Трагедія стала чинником активізації національного руху та відцентрових бажань політичних сил.

В умовах політичних реформ в срср – лібералізації суспільного життя – у березні 1990 року відбулися вибори до Верховної Ради урср і місцевих рад. Значного успіху на цих виборах досяг демократичний блок. Опозиційним до комуністичного керівництва силам вдалося провести своїх представників і до місцевих рад. Таким чином, за підсумками виборів 1990 року Україна вперше отримала бодай частково демократично обраний парламент і місцеві ради. Ідея незалежності України зазвучала в стінах законодавчого органу на повний голос. 16 липня 1990 року її було оформлено в перший законодавчий акт – Декларацію про державний суверенітет України.

Спроба у Москві 19 серпня 1991 року «оновити» радянський союз у сталінських традиціях стала поштовхом до розгортання національно-демократичного руху за незалежність у більшості республік. Українці збиралися на масові мітинги з вимогою виходу зі складу срср.

24 серпня 1991 року на позачерговому засіданні Верховна Рада урср ухвалила Акт проголошення незалежності України, зазначивши в ньому, що продовжується тисячолітня традиція державотворення в Україні, яка має право на самовизначення, передбачене Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами.

1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі українці підтвердили прагнення жити в незалежній державі, зробивши її незворотним фактом історії. 90,32% виборців ствердно відповіли на питання в бюлетені «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». У Криму ідею незалежності України підтримали 54,19 % виборців, у Донецькій області – 83,90 % і 83,86 % – у Луганській. Референдум засвідчив, що джерелом української державності є воля народу, він став запобіжником щодо спроб реанімації срср у формі Договору про Союз незалежних держав.

Як рф намагалася знищити незалежність України

Великоросійський реваншизм почав агресивно самостверджуватися 2000 року з приходом на посаду президента росії володимира путіна. Саме він назвав розпад срср найбільшою катастрофою XX ст., а відповідальність за це поклав на демократичний світ, який, на його переконання, підірвав радянську економіку.

Понад два десятиліття, що передували широкомасштабному вторгненню в Україну, росія організовувала та втілювала різні провокації, економічні та інформаційні війни. Протиріччя між нею та Україною за Крим розпочалися 1992-го. Тоді рф усіляко перешкоджала остаточному переходу Чорноморського флоту під контроль України. Звинувативши її в присвоєнні флоту, росія почала процес відокремлення Криму від нашої держави, вдаючись, зокрема, до провокацій та антиукраїнських інформаційних кампаній. Лише після того, як 1994 року Україна ввела в Крим підрозділи Національної гвардії та прикордонні війська, ситуація стабілізувалася.

Восени 2003 року росія розпочала будівництво греблі до українського острова Тузла в Керченській протоці. Це була спроба зазіхання на українську територію. Україна зробила все можливе, аби захистити свою територіальну цілісність. Тоді до війни не дійшло: після телефонної розмови Леоніда Кучми із володимиром путіним рф зупинила будівництво. Але це стало «репетицією» до захоплення Криму 2014-го.

Новий виток ескалації російсько-українських відносин спровокували вибори президента України 2004 року, які завершились масовими протестами, що ввійшли в історію під назвою Помаранчевої революції. Кремль тоді зробив спробу розколоти Україну через т. зв. Всеукраїнський з’їзд депутатів Верховної ради АР Крим, місцевих рад усіх рівнів у Сєвєродонецьку (Луганська область). Однак СБУ запобігла поглибленню сепаратистських процесів.

Тоді розпочався економічний тиск на нашу державу, передусім шантаж припиненням постачання газу. Під повний або частковий контроль російського капіталу потрапили галузі зв’язку та телекомунікації, частина банківського сектору тощо. Одночасно розгорталася й інформаційна війна, спрямована на поглиблення розколу в українському суспільстві та посилення недовіри до демократичної влади.

Російська експансія активізувалася 2010-го після приходу до влади віктора януковича. 21 квітня 2010 року він і тодішній президент рф дмитро мєдвєдєв підписали т. зв. Харківські угоди, якими продовжили термін перебування російського флоту в Україні. Це мало стати стартом спецоперації зі встановлення повного контролю над Україною. Спецслужби росії активізували агентурні мережі в Україні.

Нині путін активно експлуатує основні міфологеми часів Холодної війни. Агресивне протистояння з Заходом подається як відновлення геополітичної величі росії. Стрижнем путінської моделі є культ лідера і його монополія на владу. Це забезпечується численними силовими органами та репресивно-каральним апаратом, ручними засобами масової (дез)інформації. Вони разом із войовничою пропагандою сприяли встановленню повного контролю над політичним життям в рф, виборчими процесами, економікою, обмеженню прав регіонів і народів, прав громадян на свободу думки та мирні протести.

Канали поширення пропаганди не обмежуються ЗМІ. Задіяні також кінематограф, шоубізнес, книговидання – практично весь культурний простір працює на демонстрацію російсько-української спільності або вторинності України. Усі «рупори» пропагують «обраність» росіян, їх унікальність як «старших братів» у рамках ідеологічної концепції «руского міра». Саме вона легітимізувала право росіян втручатися у справи сусідніх держав, зокрема України, через буцімто «нерозривну єдність» з москвою, спільну історію, російську мову, культуру та православну віру.

Рф розгортає свій імперський проєкт. Його ключовою передумовою є поглинання України, наших матеріальних та людських ресурсів. Крім того, путіним керує страх перед європейською Україною. Переваги та успіхи демократії в нашій державі стануть антитезою путінській росії, покажуть її громадянам безвихідь, у яку їх загнав державний олігархат. Євроатлантичний вибір України, її курс на європейську інтеграцію є викликом особисто для путіна, бо може розвіяти вибудований ним образ успішного президента росії.

А ще путіну потрібна українська історія. Спадщина середньовічної Русі, центром якої був Київ, і землі сучасної України є вагомими елементами російського імперського міфу. Саме тому путін прагне забрати в українців право на власне минуле та власну ідентичність.

За матеріалами Українського інституту національної пам’яті

У Полтаві відзначили День Державного прапора

Posted on by v.s

Сьогодні в обласному центрі, як і по всій Україні, відзначають День Державного прапора.

Участь в урочистому заході у сквері пам’яті героїв узяли представники Полтавської обласної ради та облвійськадміністрації, міської ради, ЗСУ, МВС та ін.

З огляду на рішення Ради оборони області захід проводили в обмеженому форматі – без залучення широкої громадськості.

Присутні вшанували воїнів, які віддали своє життя за незалежність України, хвилиною мовчання.

У виконанні Тараса Короля в супроводі міського духового оркестру «Полтава» пролунала пісня Олександра Білаша «Прапор України».

Честь підняти найбільший в області синьо-жовтий стяг було надано ліцеїстам військового коледжу.

Духовий оркестр «Полтава» запрошує на концерт із нагоди Дня прапора України (оновлено)

Posted on by v.s

23 серпня о 16:00 у сквері ім. Григорія Сковороди біля Полтавської міської школи мистецтв «Мала академія мистецтв» міський духовий оркестр «Полтава» даруватиме містянам та гостям свою святкову програму.

– Готуємо приємні сюрпризи, афішувати їх не будемо, – інтригують у колективі. – Краще подивитися і послухати. Як завжди, живий звук, непідробні емоції… Ми обов’язково переможемо всі біди завдяки нашим Збройним силам України, кожному захиснику й захисниці. І наш прапор замайорить у кожному куточку неньки-України.

Разом із артистами міського духового оркестру «Полтава» під орудою заслуженого артиста України Едуарда Головашича цього дня полтавці та гості громади почують новий голос – Анни Богданової, учасниці проєкту «Голос країни», а також Віктора Щербакова.

Оновлення. У зв’язку з можливим посиленням ворожих обстрілів найближчими днями Рада оборони ухвалила рішення про скасування з 21 серпня всіх масових заходів. Відтак раніше анонсований концерт міського духового оркестру «Полтава» ввечері 23 серпня не відбудеться.

Експоліцейська запустила бізнес на Полтавщині та змінює громаду на краще

Posted on by v.s

Вона шість років присвятила службі в патрульній поліції, а тепер розвиває власний бізнес у маленькому селі на Полтавщині. Тетяна Панаіт – підприємиця та колишня поліцейська з Лисичанська, яка через російське вторгнення була змушена вже вдруге залишити рідний дім.

Про це повідомляє медіа ШоТам.

Тетяна Панаіт 11 років працювала в санепідемстанції Лисичанська. Та коли 2016 року оголосили набір у поліцію, звільнилась, аби здійснити дитячу мрію. 

– І події 2014 року також вплинули на це. Мотивація була змінити на краще наше суспільство, нашу країну, – каже жінка. 

Тетяна несла службу в т. зв. «сірій зоні», де працювали ворожі ДРГ. Але найтяжче було довго не бачити свою малечу. І в січні 2022 року жінка зважилась залишити службу. 

Через вторгнення росіян Тетяна вдруге була змушена залишити дім і починати все з нуля на Полтавщині.

Щоб підтримати дружину, чоловік подарував їй швейну машинку. Тетяна почала шити для рідних та безкоштовно ремонтувати форму для військових.

– У кожну форму я ще вкладаю частинку свого серця, душі. Аби все в них було добре і поверталися живими, – розповідає майстриня. 

Спрацювали соцмережі, і невдовзі з’явились замовлення на постільні комплекти. 

Водночас жінка влаштувалась лаборанткою до районної СЕС, тож шити доводиться вночі.

Тепер Тетяна планує відкрити в Попівці швейний цех і працевлаштувати хоча б трьох односельчан, щоб шити ковдри й подушки.