24 серпня Україна відзначає найбільше державне свято – День Незалежності. Воно встановлене на честь виняткової історичної події – ухвалення 1991 року Верховною Радою урср Акта проголошення незалежності України. Цей документ увінчав тисячолітні прагнення Українського народу мати власну суверенну державу й самостійно визначати свою долю.
Для українців свобода та гідність завжди були основоположними цінностями. Вони спонукали до боротьби за незалежність. У XX ст. наш народ кілька разів здобував державність. Тому правильно вважати, що 24 серпня 1991 року Україна свою незалежність відновила. Важливим кроком до повернення історичної справедливості стало ухвалення 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України. Тоді Верховна Рада урср підтримала прагнення народу ліквідувати політичну та економічну залежність від московського центру й розбудовувати самостійну державу, відроджувати національну культуру, історичну пам’ять.
Акт про державну незалежність 24 серпня 1991 року спирався на Декларацію про суверенітет. А результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року стали найпереконливішим підтвердженням волі народу.
Постання суверенної України відіграло вирішальну роль у розпаді срср, остаточному руйнуванні комуністичної тоталітарної системи імперського типу. Це стало початком нового етапу розвитку демократичної сучасної Української держави.
Незалежність України – запорука вільного розвитку держав і народів Європи та головна перешкода для російського імперіалізму, який намагається політично, економічно та духовно поглинути Україну. Нині в умовах агресії з боку росії ми продовжуємо боротьбу за власну свободу та незалежність. Україна ефективно стримує російський збройний напад завдяки зусиллям на фронті, у дипломатичній, інформаційній сферах, а також завдяки потужній міжнародній допомозі. Україна вдячна світовим партнерам за підтримку нашої боротьби та розуміння, що від нашої перемоги в цій війні залежить також майбутнє Європи, адже рф не обмежиться Україною. Вона відкрито заявляє, що її мета – Євразія від Владивостока до Лісабона.
Незалежність України – маяк свободи
1991-го Україна виборола право на самостійність, але від того часу їй доводиться постійно відстоювати й утілювати незалежність на практиці. Після проголошення історичного Акта держава ще тривалий час чинила опір спробам накинути їй нове ярмо під вивісками СНД, Євразійський та Митний союзи, боролася за створення власної армії й флоту, відстоювала український Крим.
Москва постійно випробовувала нашу незалежність на міцність. Коли ж прийшло усвідомлення, що «гібридні» методи боротьби безсилі, путін зважився на повномасштабне вторгнення.
Незалежність – як повітря. Його не помічаєш, але без нього не можеш жити. Росія тимчасово окупувала частину української території, «перекривши кисень» її мешканцям.
На загарбані землі імперія принесла з епохи бездержавності старі практики нищення українства: випалену землю й мародерство, фільтраційні та концентраційні табори, позбавлення власності й депортації, вбивства та катування, русифікацію й деукраїнізацію, фейкові референдуми та цинічну пропаганду. Словом, за пів року Росія відтворила всі жахи ХХ ст.
Шлях становлення незалежності ми маємо пройти до кінця, завершити розпочате 1991-го. Прагнемо такого ж мирного сусідства з невеликими національними й демократичними країнами на сході, яке вже маємо на заході. Тільки тоді Україна та вся Європа почуватимуться в безпеці.
Етапи боротьби за незалежність у ХХ–ХХІ ст.
Проголошення незалежності – результат того, що українське державотворення не припинялося в ХХ ст.
Уперше тоді Україна проголосила незалежність 22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради. Держава проіснувала 3 роки. Це був час безперервної боротьби за її збереження. Україна мала всі ознаки держави: територію, окреслену кордонами, герб, військо, грошову систему, мову, налагоджені дипломатичні відносини з іншими державами.
Через рік – 22 січня 1919 року – відбулася не менш вагома подія – об’єднання Української Народної Республіки (УНР) і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) в одну державу. Ця злука продемонструвала можливість цивілізованого демократичного збирання територій у єдину суверенну країну.
Через низку зовнішніх (війна на кілька фронтів) та внутрішніх (неготовність політичної еліти) причин ця державність була нетривалою. Проте сам факт існування незалежної соборної держави відіграв вирішальну роль у подальшому розвитку українського визвольного руху. Його учасники протягом наступних десятиліть боролися зі зброєю в руках чи ненасильницькими методами за відродження Української самостійної соборної держави.
Знову українська держава постала 15 березня 1939 року. Коли проголошували незалежність Карпатської України, із трибуни Сейму звучали такі слова:
«Наша Земля стає вільною, незалежною та проголошує перед цілим світом, що вона була, є й хоче бути українська. І коли б навіть нашій молодій Державі не суджено було довго жити, то наш Край залишиться вже назавжди український, бо нема такої сили, яка могла б знищити душу, сильну волю нашого українського народу».
Історія Карпатської України стала однією зі сторінок боротьби українців за встановлення української державності.
30 червня 1941 року у Львові Організація українських націоналістів (ОУН(б)) проголосила Акт відновлення Української Держави. Цей процес охопив усю територію західних областей, Житомирську та західні райони Київської області, де представники ОУН (похідні групи) проголошували Акт на велелюдних зборах. У відповідь нацисти масово арештовували українських патріотів. Зважаючи на це, ОУН перейшла в підпілля й розпочала рух опору, а вже в кінці 1942 року була створена Українська повстанська армія.
Ще десять років після поразки Третього Рейху та закінчення Другої світової війни УПА виборювала незалежність України в протистоянні з комуністичним тоталітарним режимом.
Наміри мати власну державу роками визрівали у творчості шістдесятників, правозахисному й дисидентському рухах. А вже наприкінці 1980-х – початку 1990-х стрімко розвивався масовий національно-демократичний рух, на який суттєво вплинула, зокрема, аварія на Чорнобильській АЕС. Трагедія стала чинником активізації національного руху та відцентрових бажань політичних сил.
В умовах політичних реформ в срср – лібералізації суспільного життя – у березні 1990 року відбулися вибори до Верховної Ради урср і місцевих рад. Значного успіху на цих виборах досяг демократичний блок. Опозиційним до комуністичного керівництва силам вдалося провести своїх представників і до місцевих рад. Таким чином, за підсумками виборів 1990 року Україна вперше отримала бодай частково демократично обраний парламент і місцеві ради. Ідея незалежності України зазвучала в стінах законодавчого органу на повний голос. 16 липня 1990 року її було оформлено в перший законодавчий акт – Декларацію про державний суверенітет України.
Спроба у Москві 19 серпня 1991 року «оновити» радянський союз у сталінських традиціях стала поштовхом до розгортання національно-демократичного руху за незалежність у більшості республік. Українці збиралися на масові мітинги з вимогою виходу зі складу срср.
24 серпня 1991 року на позачерговому засіданні Верховна Рада урср ухвалила Акт проголошення незалежності України, зазначивши в ньому, що продовжується тисячолітня традиція державотворення в Україні, яка має право на самовизначення, передбачене Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами.
1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі українці підтвердили прагнення жити в незалежній державі, зробивши її незворотним фактом історії. 90,32% виборців ствердно відповіли на питання в бюлетені «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». У Криму ідею незалежності України підтримали 54,19 % виборців, у Донецькій області – 83,90 % і 83,86 % – у Луганській. Референдум засвідчив, що джерелом української державності є воля народу, він став запобіжником щодо спроб реанімації срср у формі Договору про Союз незалежних держав.
Як рф намагалася знищити незалежність України
Великоросійський реваншизм почав агресивно самостверджуватися 2000 року з приходом на посаду президента росії володимира путіна. Саме він назвав розпад срср найбільшою катастрофою XX ст., а відповідальність за це поклав на демократичний світ, який, на його переконання, підірвав радянську економіку.
Понад два десятиліття, що передували широкомасштабному вторгненню в Україну, росія організовувала та втілювала різні провокації, економічні та інформаційні війни. Протиріччя між нею та Україною за Крим розпочалися 1992-го. Тоді рф усіляко перешкоджала остаточному переходу Чорноморського флоту під контроль України. Звинувативши її в присвоєнні флоту, росія почала процес відокремлення Криму від нашої держави, вдаючись, зокрема, до провокацій та антиукраїнських інформаційних кампаній. Лише після того, як 1994 року Україна ввела в Крим підрозділи Національної гвардії та прикордонні війська, ситуація стабілізувалася.
Восени 2003 року росія розпочала будівництво греблі до українського острова Тузла в Керченській протоці. Це була спроба зазіхання на українську територію. Україна зробила все можливе, аби захистити свою територіальну цілісність. Тоді до війни не дійшло: після телефонної розмови Леоніда Кучми із володимиром путіним рф зупинила будівництво. Але це стало «репетицією» до захоплення Криму 2014-го.
Новий виток ескалації російсько-українських відносин спровокували вибори президента України 2004 року, які завершились масовими протестами, що ввійшли в історію під назвою Помаранчевої революції. Кремль тоді зробив спробу розколоти Україну через т. зв. Всеукраїнський з’їзд депутатів Верховної ради АР Крим, місцевих рад усіх рівнів у Сєвєродонецьку (Луганська область). Однак СБУ запобігла поглибленню сепаратистських процесів.
Тоді розпочався економічний тиск на нашу державу, передусім шантаж припиненням постачання газу. Під повний або частковий контроль російського капіталу потрапили галузі зв’язку та телекомунікації, частина банківського сектору тощо. Одночасно розгорталася й інформаційна війна, спрямована на поглиблення розколу в українському суспільстві та посилення недовіри до демократичної влади.
Російська експансія активізувалася 2010-го після приходу до влади віктора януковича. 21 квітня 2010 року він і тодішній президент рф дмитро мєдвєдєв підписали т. зв. Харківські угоди, якими продовжили термін перебування російського флоту в Україні. Це мало стати стартом спецоперації зі встановлення повного контролю над Україною. Спецслужби росії активізували агентурні мережі в Україні.
Нині путін активно експлуатує основні міфологеми часів Холодної війни. Агресивне протистояння з Заходом подається як відновлення геополітичної величі росії. Стрижнем путінської моделі є культ лідера і його монополія на владу. Це забезпечується численними силовими органами та репресивно-каральним апаратом, ручними засобами масової (дез)інформації. Вони разом із войовничою пропагандою сприяли встановленню повного контролю над політичним життям в рф, виборчими процесами, економікою, обмеженню прав регіонів і народів, прав громадян на свободу думки та мирні протести.
Канали поширення пропаганди не обмежуються ЗМІ. Задіяні також кінематограф, шоубізнес, книговидання – практично весь культурний простір працює на демонстрацію російсько-української спільності або вторинності України. Усі «рупори» пропагують «обраність» росіян, їх унікальність як «старших братів» у рамках ідеологічної концепції «руского міра». Саме вона легітимізувала право росіян втручатися у справи сусідніх держав, зокрема України, через буцімто «нерозривну єдність» з москвою, спільну історію, російську мову, культуру та православну віру.
Рф розгортає свій імперський проєкт. Його ключовою передумовою є поглинання України, наших матеріальних та людських ресурсів. Крім того, путіним керує страх перед європейською Україною. Переваги та успіхи демократії в нашій державі стануть антитезою путінській росії, покажуть її громадянам безвихідь, у яку їх загнав державний олігархат. Євроатлантичний вибір України, її курс на європейську інтеграцію є викликом особисто для путіна, бо може розвіяти вибудований ним образ успішного президента росії.
А ще путіну потрібна українська історія. Спадщина середньовічної Русі, центром якої був Київ, і землі сучасної України є вагомими елементами російського імперського міфу. Саме тому путін прагне забрати в українців право на власне минуле та власну ідентичність.
За матеріалами Українського інституту національної пам’яті
