Коли геологиня Галина Кримінська з Харкова вперше приїхала до Полтави, то засмутилась, адже все було не так, як вона собі уявляла. Жінка не побачила хуторів, не зустріла Солоху, а галушки, які скуштувала вперше, їй не смакували. Проте після початку повномасштабної війни вона переїхала сюди разом із нареченим і знайшла для себе місце сили – селище Опішня поблизу Полтави.
Тут Галина жила в хатах-мазанках минулого століття на поселенні «Старий хутір», пила свіжий трав’яний чай біля печі, а ще верещала від радості, коли спробувала верещаку з «Енеїди». Із часом жінка вирішила поділитися цим місцем з іншими. Так з’явився проєкт «Мрійники тур», який знайомить туристів зі столицею українського гончарства.
Коли була в Полтаві вперше, то не знайшла тут хутора й Солохи
– До повномасштабної війни значну частину мого життя займали мандрівки. Я родом із Коблевого – мальовничого півдня України, але переїхала до Харкова, коли вступила в університет. Після навчання залишилася там жити й працювати геологинею в «Нафтогазі».
Я часто мандрувала Україною, адже вважаю, що потрібно добре пізнати свою країну, перш ніж мандрувати за кордоном. Я відвідувала цікаві місця і як туристка, і під час геологічних експедицій: ми з колегами їздили на практики, жили в наметах та організовували свій побут.
За пів року до повномасштабної війни я один раз приїхала в Полтаву. Тоді місто мені не сподобалося: не смакувала їжа, і я не розуміла, чому українська звучить не скрізь. Також не було мого романтизованого уявлення про Солоху, галушки й хутір. Мене це дуже засмутило, і з цим я повернулася до Харкова.
У Харкові я жила на Салтівці. Як і всі інші, прокинулася вдосвіта 24 лютого від вибухів. У перший же день великої війни ми з коханим вирішили поїхати до його батьків на Полтавщину. Коли переїхали, то я почала пізнавати регіон, гуляти Полтавою й околицями, дізнаватись історію архітектури та відвідувати цікаві місця. Якось під час мандрів я натрапила на поселення «Старий хутір» в Опішні й подумала, що це саме те місце з моєї уяви, яке я так довго шукала.
Вирішила поділитися своїм місцем сили з іншими
Я давно хотіла організовувати геологічні тури, аби руйнувати міфи, що ми є бідною на ресурси та корисні копалини державою. Хочу довести, що це не так, бо на мою думку, навіть Донецьку область окупували, зокрема, через природні ресурси. Проте робити геологічні поїздки я зараз не можу, адже маю основну роботу – продовжую працювати у сфері геології в Полтаві, тому вдається мандрувати лише десь поряд.
Якось я пила каву на хуторі в Опішні та подумала, що було б добре, якби про цю столицю українського гончарства дізналося більше людей. Я вирішила показати це місце іншим, аби більше українців знали нашу культуру й історію, через які нас хочуть знищити.
Я хотіла, щоб люди на хуторі відчували те, що там відчуваю я. А ще в мене був досвід участі в геологічних поїздках, тому я взялася за організацію свого першого етнотуру в Опішню. Коли я анонсувала це у власних соцмережах, то відгукнулося багато моїх знайомих. А потім я написала блогерці Софії Безверхій, яка родом із Полтавщини, вона приїхала на цей перший тур, прорекламувала його, і після цього було дуже багато повідомлень від охочих завітати в Опішню.
Перший тур був неймовірний: я не очікувала такої віддачі від людей і настільки щирого захоплення. До мене приїхали справжні шанувальники всього українського, вони всі розмовляли тільки українською, хоч і були з російськомовних регіонів.
Гості в одязі поєднали етностиль із сучасними елементами. Коли я побачила їх на вокзалі, то була вражена й не могла повірити, що зібрала таких людей. Позаяк був попит, я вирішила робити наступний тур.
Верещака в хатині-мазанці
Тур триває три дні та дві ночі. Під час нього ми живемо в хатинах минулого століття в поселенні «Старий хутір» в Опішні. Це дуже важливо для нас, адже ми не просто ведемо людей у музей чи на майстер-класи, але й проводимо після цього в хатину-мазанку минулого століття, де їм запалюють піч, приносять щось смачне та частують свіжим трав’яним чаєм.
Господарі хутора пригощають гостей стравами, які відтворюють з «Енеїди»: верещакою, шпундрою, качаною кашею, вергунами. Коли я вперше спробувала верещаку, то верещала від радості, бо це дуже смачно. А ще на хуторі є екоферма, звідки господарі беруть продукти для страв з «Енеїди». Уся ця атмосфера ніби переносить у село, до бабусі в стару теплу хатину.
Знайомимо людей зі столицею українського гончарства
Ми живемо в будиночках 1914, 1928, 1930, 1960 років, які відновили на місці або перенесли з різних куточків Полтавщини. Опішня – це столиця українського гончарства, селище здавна заселяли люди. Ми ходимо в «Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному», де на двох гектарах парку розміщені скульптури на різну тематику. Крім цього, обов’язково відвідуємо «Музей родини Кричевських», адже Василь Кричевський – засновник українського модерну, котрий, попри переслідування радянської влади, збирав старожитності.
На третій день (за бажанням) ми ходимо до реконструкції оглядової вежі козацьких часів, яка є найвищою точкою Полтавщини. Іноді можемо зайти в «Музей-садибу родини Пошивайлів». Ще за життя вони почали збирати унікальні гончарні вироби та створили музей у своєму будинку.
Зараз у музеї працівники вмикають мініфільм із голосами гончарів цього роду: можна почути полтавський говір, а також розповіді про глину й гончарське ремесло, яке занепало через радянську владу. Вони діляться, як їм не вистачає, коли гончарі спільно ставлять вироби в піч і співають українських пісень, тому вони хочуть це зберегти. Директором музею є онук Пошивайлів, який продовжує справу гончарів багатьох поколінь.
Також ми ходимо на майстер-клас із гончарства в сучасній опішнянській артілі. Тут можна створити посуд на гончарному колі, зліпити свистунця чи розписати опішнянську кераміку.
У хатинах-мазанках є сучасні комфортні умови
Колись я залишилася на хуторі зі своїм нареченим, і мені було дуже приємно спілкуватися з власниками. Вони запалюють піч у хаті, власниця відновлює страви з «Енеїди». Вони займаються цим уже 13 років, хоч на початку їх відмовляли відновлювати будинки. До повномасштабного вторгнення люди приїжджали на хутір, але потім попит упав. А я розумію, що такий бізнес варто підтримувати, щоб він далі існував.
Тут можна пожити в хатині минулого століття, погрітися біля печі та поїсти в хаті верещаку.
Важливо, що господарі подбали про комфорт гостей і добудували ванну, туалет, поставили холодильник, провели стабільний інтернет. Тому ще одна мета мандрівок в Опішню – підтримати поселення «Старий хутір».
Опішня прийматиме людей на вечорниці й Різдво
Я все організовую сама, також іноді подруга допомагає відповідати в приватних повідомленнях, коли багато запитів від людей. А ще в нас є фотограф, який робить чудові живі фото. Зараз великий попит на тури: люди питають про поїздки взимку та навесні, а також хочуть, аби були сімейні тури. Поки приїжджали лише дівчата з різних регіонів або жінки із сім’ями.
Хочу, щоб більше людей дізналися про Опішню. Найближчим часом буде два тури: у листопаді Опішня прийматиме гостей на дівочі вечорниці, де будуть лекції та посиденьки, а в грудні хочу організувати колоритну поїздку на Різдво з дідухами, музиками, традиційними стравами. Далі планую тур у співпраці зі стилісткою, яка розповідатиме про поєднання сучасного й старовинного стилів. Вона підбиратиме образи та створюватиме їх разом із гостями. Готую ще один тур, у який додам різні локації Полтавщини, які зустрічалися у творах українських письменників.
Мрію про перемогу та щоб люди більше цікавилися нашою культурою
Опішня – це душа України. Радянська влада хотіла це знищити, заховати й переконати, що цього немає, а воно є, і нам варто цим пишатися. Я хочу ділитися цим місцем, щоб наші захисники загинули недаремно. Минулого року на фронті загинув мій батько. Це був дуже тяжкий період мого життя. Тоді я шукала спокій саме на хуторі «Старий млин» в Опішні.
Я розумію, що ми переможемо, але люди й далі розмовлятимуть мовою ворога, нічого не знатимуть про українське, продовжуватимуть казати, що ми схожі з росіянами. Мені боляче навіть від цієї думки. Багато людей в Україні втратили своїх рідних. Якщо це не можна виправити, то треба, щоб це хоч було недарма. Мене надихає усвідомлення, наскільки це важливо, чому я це роблю.
Я народилася та виросла в російськомовному середовищі, тому чудово розумію, як працює ворожа пропаганда та як насаджуються їхні наративи. Ця пропаганда працювала й на мене: усе життя я розмовляла російською й перестала 24 лютого, бо мені стало гидко спілкуватися цією мовою. Хоч організація турів забирає багато сил, але я розумію, що це все не просто так.
Я мрію про перемогу України та щоб ми почали розвиватися, навчилися цінувати українське, продавати наш бренд і голосно розповідати світові про те, ким ми є. Більше не хочу під час подорожей чути від іноземців питання: «Чому ви говорите російською, якщо ви українці?». У мене часто були конфлікти з росіянами, мене обурювала їхня неповага, тому я хочу зробити все від мене залежне, аби такого не було. Я знаю, що так буде, але треба до цього йти та дочекатися такого часу, бо українці — це неймовірна нація.
