Категорія: Суспільство

У Міграційній службі пояснили, чи потрібно змінювати документи після перейменування топонімів

Posted on by v.s
У людей часто виникають питання, чи потрібно вносити корективи в документи після перейменування вулиць? Відповідь – ні, документи, що посвідчують особу, міняти не потрібно.

Якщо паспорт старого зразка (у вигляді книжечки), чи треба ставити новий штамп про реєстрацію?

Ні, не потрібно. Відповідно до законодавства України відомості про місце проживання (перебування) особи під час здійснення органом реєстрації відповідної реєстраційної дії щодо документів, які посвідчують особу та підтверджують громадянство України (зокрема паспорта громадянина України), або документів, що посвідчують особу й підтверджують її спеціальний статус, не вносяться.

Чи треба міняти виписку про реєстрацію, якщо паспорт у вигляді ІD-картки?

Документом, що підтверджує відомості про місце проживання (перебування) особи або інформацію про відсутність таких відомостей на дату й час його формування, є витяг із реєстру територіальної громади.

Для отримання витягу особа може звернутися як до органу реєстрації або центру надання адміністративних послуг, так і згенерувати його через застосунок «Дія» після проходження електронної ідентифікації та автентифікації. Витяги з реєстру територіальної громади, отримані в електронній або паперовій формі, мають однакову юридичну силу.

Мова української перемоги, або про Полтавську міську програму розвитку солов’їної: плюси та мінуси

Posted on by v.s

Цього року Україна загалом і Полтавщина зокрема вперше відзначають День української писемності та мови 27 жовтня. 28 липня 2023-го президент підписав указ про зміну дати святкування з 9 листопада на 27 жовтня. Перенесення відзначення події повʼязане з переходом на новоюліанський календар, бо дата встановлення Дня української писемності та мови визначена в день памʼяті преподобного Нестора-Літописця. Сьогодні – це не тільки свято, але й нагода привернути увагу до стану нашої мови та ліків від малоросійщини й байдужості до питань української ідентичності. Ліків чимало. Серед них – ухвалення програм розвитку української мови, як обласних, так і на рівні громад.

Програма розвитку української мови – шлях довжиною у два десятиліття

Віднедавна таку програму ухвалили депутати Полтавської міської ради. Полтавська міська територіальна громада наразі єдина із 60 громад області, де є чинна мовна програма.

Ідея її створення не нова. Протягом останніх десятиліть на цьому наголошували товариство «Просвіта», Рух, національно свідома інтелігенція, адже нашу мову російські імперіалісти впродовж століть прагнули вбити.

Всебічне утвердження української мови – справа національної безпеки, бо росіяни ведуть геноцидну війну проти української нації. Мета загарбників – убити українську націю не лише фізично, але й духовно, Мова –ключовий чинник ідентичності, кровотворний організм нації. Недарма ж бо Ліна Костенко писала: «Нації вмирають не від інфаркту, нації вмирають, коли їм відбирає мову». А нині, як ніколи, актуальний вислів Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного: «Українська мова – це мова наших батьків, дітей, це мова нашої перемоги».

Як відомо, поштовхом до утвердження нашої мови став ухвалений Верховною Радою України 25 квітня 2019 року закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Ним серед іншого передбачено й створення нової державної інституції. Це Уповноважений із захисту державної мови. Його завданнями є захист української мови як державної, захист права громадян України на отримання державною мовою інформації та послуг у сферах суспільного життя, визначених цим законом, на всій території України й усунення перешкод та обмежень у користуванні державною мовою.

22 лютого цього року відбувся візит до Полтави Уповноваженого із захисту державної мови Тараса Кременя. Він завітав до обласного центру на запрошення автора цих рядків, депутатки міської ради Юлії Городчаніної та міської топонімічної групи, яка саме завершила тоді проєкт із українізації топоніміки Полтави. Ці експертні напрацювання більше відомі як «1-ша черга перейменувань об’єктів топонімії у Полтаві»: ішлося про виконання ст. 41 «Застосування державної мови в географічних назвах та назвах об’єктів топоніміки», згаданого вище мовного закону. Тарас Кремінь мав тоді виступити на сесії міськради під час розгляду питання «1-ої черги». Не склалося через політичні вітри, які тоді сильно віяли над ПМР. Однак візит не був марним: наша топонімічна група, автор цих рядків, Юлія Городчаніна влаштували зустріч із громадськістю Полтави, депутатками обласної ради Яніною Барибіною йНаталією Гранчак, студентами, викладачами кафедри української мови Полтавського національного педагогічного університету. Також Тарас Кремінь провів важливі зустрічі із головою обласної ради Олександром Біленьким і керівництвом облвійськадміністрації. На цих зустрічах він укотре актуалізував, озвучив ідею розробки обласної та міської програм розвитку української мови.

Також Тарас Кремінь та автор цих рядків провели зустріч із першим заступником міського голови Валерієм Пархоменком. На ній останній запевнив: міську програму ухвалять, а щоб вона була ефективною й креативною, влаштують перед цим громадське обговорення. Рухати процес доручили Інституту розвитку міста (ІРМ).

Маленький крок уперед

Тож програму ухвалили. Це крок уперед. Із повідомлення на офіційному сайті Полтавської міської ради: «Програму розвитку та функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя Полтавської громади на 2023 – 2025 роки» затвердила міська рада. Заходи Програми передбачають передусім підтримку і розвиток чинних громадських ініціатив, популяризацію української мови, культури та історичної свідомості української нації через спектр просвітницьких, культурних, науково-практичних та інформаційних заходів. Реалізація Програми сприятиме розширенню функцій та сфер застосування державної мови, поширенню української культури в усіх її проявах, створенню цілісного національного інформаційно-культурного простору, формуванню патріотично налаштованого громадянського суспільства. У рамках Програми планують розроблення та впровадження спецкурсів для керівників закладів загальної середньої, дошкільної та позашкільної освіти «Культура мовлення», «Ділова українська мова», проведення фестивалів з популяризації української мови, просвітницьких, літературно-мистецьких заходів, читацьких конференцій, виставок майстрів народної творчості, організувати мовну школу з метою підвищення рівня володіння державною мовою в педагогічних працівників різних освітніх галузей та багато іншого».

Програму слід удосконалити

А от із креативністю й фінансовою спроможністю програми, на жаль, не склалося. Усе тому, що ІРМ так і не провів тих громадських обговорень серед патріотичних інтелектуалів і всіх зацікавлених. Шкода, що таким совковим шляхом пішов і Департамент культури та туризму ОВА, де в кабінетній тиші підготували проєкт, але, попри публічні запевнення на зустрічі з Тарасом Кременем, так і не провели масштабні консультації з громадськістю. Досі обласну програму не винесли на розсуд депутатів обласної ради.

Що ж щодо чинної – міської? Ця програма, по суті, – оголошення про добрі наміри, план потрібних і важливих заходів. Але це не підкріплене коштами. Курси української мови? Яка цільова аудиторія, чи з’ясовано «больові точки», де саме найбільші проблеми? Вочевидь, що це внутрішньо переселені особи зі східних областей, працівники сфери послуг (ресторанів, кав’ярень, крамниць тощо), власники й менеджери магазинів, на багатьох із яких досі «красуються» російськомовні написи, водії таксі, маршруток та ін. Чи отримають фахівці, скажімо, викладачі кафедр української мови й літератури Полтавського національного педагогічного університету бодай якусь копійчину за те, що на волонтерських засадах навчатимуть охочих основ «солов’їної»? Запитання риторичне.

Чи потрібні ролики, соціальна реклама від лідерів громадської думки Полтавщини: громадських діячів, спортсменів, акторів, митців, письменників, книги-брошури вдрукованому й електронному форматах? Чи можливо їх створити «з повітря», безкоштовно? Ні, але один ролик-заклик до молоді чи загалом аудиторії вболівальників шанувати рідну мову від, скажімо, популярного футболіста «Ворскли» чи актора театру ім. Гоголя може зробити більше, ніж мільйон пафосних заяв чиновницької братії. Пригадую досвід громадського руху «Не будь байдужим!» у 2000-х. Вони проводили не лише мистецькі акції за участі найпопулярніших українських гуртів (скажімо, у Полтаві  концерт гуртів «Мандри» та «Мотор’ролла» на Співочому полі відвідало понад 5 тисяч молодих людей), але й видали масовим накладом та поширили цікаву, привабливу брошуру «Зроби подарунок Україні! Переходь на українську!». У ній вміщено міркування-заклики, особистий досвід різних відомих людей, зокрема музикантів, лідерів етно-рок гуртів «Гайдамаки» (Олександра Ярмоли), «Мотор’ролла» (Сергія Присяжного), «OT VINTA» (Юрка Журавля), «Мандри» (Фоми). А ще зібрано приклади людей, які вже перейшли на українську, й оприлюднено поради-рубрики «Максимум», «Чемний», «Симпатик» та «Мінімум» для тих, хто погано володіє українською й не може на неї перейти відразу.

Думки про потребу розділу програми «Мова та національна пам’ять»

На зустрічі з Валерієм Пархоменком обговорювалося й створення такого розділу програми, як «Мова та національна пам’ять». На жаль, ІРМ не «завів» це в програму.

Чи потрібно Полтаву брендувати як місто Івана Котляревського, як місто, де народився й творив зачинатель української літературної мови? Так, але ж у програмі немає розділу ні про створення якісного документального фільму про автора «Енеїди», ні про перегляди мультфільму «Енеїда» в музеях Полтави, ні про започаткування щорічного літературного фестивалю/читань під брендовою назвою «Енеїда». До речі, згідно з постановою Верховної Ради така дата, як 225 років від часу видання «Енеїди» Івана Котляревського (1798) цього року мала б у Полтаві широко відзначатися. Але…

А ще важливо і для шкіл (патріотичне виховання учнівської молоді повинно мати вимір конкретних справ!), і  для загалу міської громади актуалізувати знакову історичну подію – відкриття пам’ятника Іванові Котляревському. Як відзначив Департамент культури, молоді та сім’ї полтавської міськради 120-річчя цієї події? Фото семи чиновників із квітами біля пам’ятника? Навіть відеокамери в межах програми «Безпечне місто» не встановлено, тож у ювілейний рік якісь негідники знову вчинили акт вандалізму, укотре викравши горельєфи з пам’ятника…

За понад 30 років незалежності гуманітарний блок мерії так і не створив документального фільму про урочисте відкриття пам’ятника Котляревському. Відсутня така «опція» в мовній програмі… Але ж та подія була потужною українською національною акцією!

Як на мене, у документальному фільмі варто оприлюднити важливі факти:

– серед низки заходів із пошанування зачинателя української літературної мови Івана Котляревського було й урочисте засідання Полтавської міської думи в прикрашеній в українському стилі залі просвітницького будинку ім. Миколи Гоголя (теперішній кінотеатр «Колос»). З’їхалася вся тодішня українська еліта: Микола Міхновський, Леся Українка, Олена Пчілка, Дмитро Багалій, Христина Алчевська, Микола Аркас, Дмитро Багалій, Панас Мирний, Сергій Єфремов, Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко, Олександр Олесь, Василь Стефаник та ін. Тож ці події образно назвали «святом української інтелігенції»;

– міністерство внутрішніх справ російської імперії заборонило виголошувати привітання й узагалі виступати українською мовою. Тому голова Полтавської думи Ніколай Трєгубов як вірний провідник ворожої політики «руского міра» заявив: «Чітать на малорусском язикє запрєщено! Можно только на государственном язикє. Суізволіть малорусскую рєчь я нє імєю права!». Патріоти-промовці – учителька з Чернігова Андрієвська, мовознавець Борис Грінченко, письменниця Ольга Косач, вона ж Олена Пчілка, мати Лесі Українки – публічно засудили заборону висловлюватися рідною мовою. А Микола Міхновський згорнув текст свого виступу, сховав аркуші до кишені, а порожню течку віддав Трегубову. Учасники урочистостей заявили: українська мова заборонена, то й російської адреси читати не будемо.

– у своїх спогадах історик, дипломат, борець за незалежність у ХХ ст. Дмитро Дорошенко цей протест Миколи Міхновського описав так: «Головний бій мав бути увечері на академії. Перед самими зборами розійшлася чутка, що гостям з Галичини та Буковини дозволено виголосити привіти в українській мові, але більше нікому. Зближається черга на «своїх» промовців. …Першою говорить Ольга Андрієвська від чернігівського літературно-театрального товариства. Говорить тихим голосом, але українською мовою. Як тільки це розібрав Трегубов, підводиться з свого крісла, перебиває Андрієвську, сам блідий, і заявляє, що має наказ від міністра не допускати українських привітів. …Тоді встає і наближається до столу президії Микола Міхновський. Заявляє, що прибув як делегат від харківської адвокатури, привіз привіт українською мовою, але передає одну тільки обкладинку, текст повезе назад. …Михайло Коцюбинський робить те саме. Трегубов… мовчки приймає обкладинки, і їх скоро набралася ціла гора. В цей час з галереї чуємо голос: “Виходьте всі з зали”. І вся публіка як один муж підводиться з своїх місць, і протягом короткого часу театр спорожнів».

– у львівському часописі «Молода Україна» Микола Міхновський публікував «Відкритий лист до міністра внутрішніх справ Д. Сіпягіна» з приводу заборони напису українською мовою на пам’ятнику І. П. Котляревському у Полтаві: «Ваша безглузда заборона на пам’ятнику українському поетові є огидне знущання над нацією… Українська нація мусить спинити панування чужинців… Мусить добути собі свободи, хоч би захитається ціла росія!».

Де виконання постанов ВР про пам’ятні дати та ювілеї? Скажімо, цього року згідно з рішенням парламенту мала б бути пошанована така дата, як 100 років від початку політики «українізації» – заходів на підтримку розвитку української мови (1923). Полтавський край не стояв осторонь тих процесів. Але відповідний департамент у Полтаві не вдарив палець об палець. Ні тобі виступів у ЗМІ, ні «круглого столу», ні заходів у бібліотеках та міському центрі культури. Тиша… А як пошановані такі видатні мовознавці, уродженці Полтавщини як, наприклад, Павло Житецький чи Михайло Жовтобрюх? Ніяк… А таких – плеяда. Де документальне відео про них? Де просвітницькі ролики про цих достойників? Де книги популярного формату про діячів українського відродження різних історичних періодів, життя і діяльність яких пов’язані з Полтавщиною? Ці люди життя своє поклали заради того, щоб українська мова не зникла в умовах російської імперської задухи, щоб українці як нація збереглися. А як чинимо ми, невдячні нащадки, як плекаємо пам’ять про них?

Чому б не створити брошуру (знову таки в обох форматах, електронному для інтернет-користувачів і друкованому для бібліотек громади) про те, як протягом століть російський імперіалізм убивав українську мову? Це не дорого, але дієво!

Проте, як писав вище, зроблено перший крок. Сподіваюся, імовірні кадрові зміни в керівництві ІРМ сприятимуть процесу суттєвого вдосконалення Програми розвитку та функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя Полтавської громади на 2023 – 2025 роки. Слава Україні!

Представник УІНП у Полтавській області Олег Пустовгар

Міграційна служба в Полтавській області дала роз’яснення щодо фотографування дітей на закордонний паспорт

Posted on by v.s

Якщо вам знадобилося виїхати за кордон із дитиною, на паспорт для цього її сфотографують після досягнення 12 років просто в підрозділі Управління Державної міграційної служби в Полтавській області під час оформлення документів. І буде це безкоштовно. До 12-ти ж років є два варіанти:

– безкоштовно сфотографувати дитину в підрозділі УДМС (якщо вона зможе спокійно дивитися в камеру та не боїться спалахів під час зйомки). Працівники роблять кілька спроб, серед яких можна буде обрати кращий варіант;

– подати для сканування одну кольорову матову фотокартку 10×15 см (це стосується, зокрема, немовлят). Фото має бути якісним і відповідати чинним стандартам, тому краще замовити його в професійному ательє.

До 16 років документи на закордонний паспорт дитини подає один із батьків, причому після 14 років — лише на підставі ID-картки, а не свідоцтва про народження. Водночас присутність дитини при цьому обов’язкова!

Відстежувати готовність паспорта можна через онлайн-сервіс Державної міграційної служби України «Перевірка стану оформлення документів», проконсультуватися – за телефоном «гарячої лінії» (0532)60-89-69.

Доглядають врятованих коней, реабілітують військових і тренують дітей. Цей кінний клуб на Полтавщині продовжує працювати попри війну

Posted on by v.s

Альона Дика з дитинства любила коней, понад десять років займалася верховою їздою в Іспанії, а після повернення в Україну заснувала власний кінний клуб «Ей-Ді». Тут навчають дітей кінному спорту, займаються реабілітацією військових та проводять безкоштовні заняття для дітей з інвалідністю.

Не було змагання, із якого учні не привезли б жодної медалі, а деякі випускники вже працюють тренерами в престижних лондонських клубах. Також під час повномасштабної війни «Ей-Ді» став прихистком для понад пів сотні евакуйованих коней.

Як попри брак коштів кінний клуб працює під час війни, Альона розповіла ШоТам.

Професійно займатись кінним спортом почала на заробітках

– Любов до коней у мене ще з дитинства. Я часто їх малювала, а батьки на зимові свята водили нас у місто покататись верхи. Коли підросла, то дізналася, що мій хрещений має невеличку стайню з кіньми. Десь із десяти років я її відвідувала, спілкувалася з іншими дітьми, які туди приходили, та допомагала доглядати за кіньми. Тоді зрозуміла, що дуже люблю цим займатися.

У 18 років я поїхала за кордон та влаштувалась на роботу хатньою робітницею в одну хорошу сім’ю. Із часом вони стали цікавитися моїми захопленнями, і з’ясувалося, що в їхніх родичів є невелика стайня. Я стала частою гостею цього місця, а потім купила собі першого коня та познайомилася з гарним тренером. Жила там більш як десять років, навчалася в різних закладах, займалася іспанською виїздкою та брала участь у змаганнях. Ми виїжджали в Європу, Німеччину, Францію, Бельгію. В Іспанії цілий культ верхової їзди, і я стала його прихильницею.

2011 року я повернулася в Україну. Із часом ми з чоловіком придбали двох коней, і наші друзі та знайомі часто просили покататись на них. Тоді чоловік спитав, чи не хотіла б я професійно займатись тим, що так люблю. Ми докупили ще кількох коней і створили власний кінний клуб. Спершу клієнтами були друзі та знайомі, а потім я рекламувала нас у соціальних мережах, тому ми швидко набрали обертів і стали відомими. До повномасштабної війни в нас у клубі було 15 власних коней.

Не залишали ферму, бо там були коні

24 лютого ми прокинулись і були шоковані, як і всі українці. Я звично встала о 6-й ранку, мала зібрати дітей до школи та піти в стайню. Але над нашим будинком пролетів літак. За звуком я зрозуміла, що це бомбардувальник, бо в дитинстві жила поблизу військового аеропорту. Далі почула постріли від роботи ППО. Мій чоловік тоді вже був на роботі на фермі, при якій у мене була стайня. Він зателефонував, сказав про початок війни та що потрібно вивозити дітей. Я дуже перелякалася за коней і весь ранок думала, що з ними робити. Ми з чоловіком відвезли дітей до батьків у село, а самі ж повернулися на ферму й жили там чотири місяці в невеликому обладнаному офісі.

Я є суддею з кінного спорту, мене знають люди з усієї України. Із часом ми отримували багато дзвінків із проханнями прийняти коней хоча б на перетримку.

За весь час великої війни ми прийняли понад 60 коней із Харківської, Донецької та Сумської областей. Наша стайня на той час була невелика, але мали період, коли там одночасно розміщувалось 42 евакуйованих коні. Тоді вони жили, як у рукавичці.

Далі їх вивозили за кордон ті власники, які мали таку можливість. Більшість із них спершу везли тварин, потім евакуювалися самі. На жаль, деякі коні залишались без власників, бо ті загинули. Таких тварин ми віддавали перевіреним людям чи дарували.

Перший час у нас були свої запаси сіна та зерна для власних коней. Але ж ніхто не очікував, що буде війна таких масштабів. Це був дуже важкий період фізично та емоційно. Коли ми бачили, що вже не можемо впоратись самостійно, то почали звертатися за допомогою у фонди. Отримали значну допомогу від UAnimals, які допомагали в закупівлі ліків. Ще нас підтримали один американський фонд та Всеукраїнська федерація кінного спорту. Але найбільше допомагали небайдужі люди, які долучалися до зборів на сіно та вакцини.

Якось був такий місяць, що лише сіна ми мали придбати на 40 тисяч гривень, аби утримувати всіх евакуйованих коней. Тоді виїхали майже всі діти, що в нас тренувалися, не було заробітку, тому ми трималися лише завдяки волонтерам та людям, які безкорисно пропонували допомогу.

Випускниці нашого клубу працюють у Лондоні

– До повномасштабної війни в Україні була заснована програма «Дитячий олімпійський StartUp». У змаганнях із верхової їзди брали участь діти від трьох-чотирьох рочків. І дітки з нашого кінного клубу теж. Не було таких змагань, щоб ми не привезли хоча б одну медаль.

У нас тренувалося багато дітей. Дві наші випускниці зараз працюють у престижних кінних клубах Лондона, чим я дуже пишаюсь.

Зараз у нас тренуються діти, які евакуювалися з Харкова, а ще з-за кордону повертаються наші учні. Але нам все одно важко, бо не вистачає тих коштів, які ми заробляємо. Фактично весь прибуток від кінного клубу витрачаємо на утримання коней. Наразі маємо ще трьох коней, яких вивезли з Харківщини та 22 своїх коней. А ще в нас живе маленький віслючок.

Військові залишали кошти на столі, хоча для них заняття безкоштовні

Від 2014 року до нас зверталися організації, які займалися реабілітацією військових із зони АТО. Ми заснували безкоштовну програму, за якою можуть приїхати військові з психологами. Вони займаються за своїми методиками, а ми катаємо на конях їх та їхні сім’ї. У цьому році, під час уже повномасштабного вторгнення, ми самі звернулись у військові центри комплектування з пропозицією реабілітації військових.

Іноді захисники приїжджають самі, із власної ініціативи. Були випадки, що військові приїжджали з рідними в цивільному одязі та не зізнавалися, що вони служать. Коли ми здогадувались і говорили їм, що для військовослужбовців у нас безкоштовне катання, то вони відмовлялись від цього. Казали, що в нас багато коней, яких треба доглядати й часто залишали кошти просто на столі.

А ще ми проводили заняття для дітей з інвалідністю. Від 2016 року в нас було 72 дитини, які відвідували заняття безоплатно. Частину коштів на це покривала програма від міської влади. Зараз є безкоштовна група, де вчаться шість діток. Усі наші коні спокійні, не агресивні, тому діти почуваються біля них у безпеці.

Коли бачу дітей щасливими, що вони не сидять вдома за гаджетами, а розвиваються, то я дуже радію. У мене є двоє синів-близнюків, яким зараз по 9 років. Вони обожнюють кататись на конях і теж беруть участь у змаганнях. Кожен із них має власну конячку та обмундирування. Вони дуже сумують, коли я їду до коней, а їм доводиться залишатися вдома та робити уроки. Не раз після цього вони самостійно викликали таксі та приїжджали до мене на тренування.

Клуб є сенсом усього мого життя

Зараз нам дуже складно, заготовляємо сіно на зиму, тому потрібно багато коштів. На жаль, нам довелось продати шістьох коней, аби могли утримувати всіх інших. Це складно, бо ми їх доглядаємо, тренуємо та любимо, а потім мусимо робити такий складний вибір.

Ми намагатимемося зберегти тих тварин, які зараз у нас є, адже для мене кінний клуб є сенсом усього мого життя. Найбільше я мрію про завершення війни, щоб ми перемогли та всі люди повернулися додому. А ще мрію добудувати наш клуб, гарно облаштувати територію та створити максимально комфортні умови, щоб дорослі та діти проводили тут більше часу.

Складно щось планувати в наших умовах, але я б дуже хотіла в кінному клубі розвивати напрям фізичної реабілітації. Хочемо співпрацювати з медиками, аби допомагати військовим, які мають ампутації кінцівок. А ще хочемо активніше залучати молодь до занять кінним спортом та прищеплювати любов до природи. Дітей усе більше захоплюють сучасні технології та не виключено, що в майбутньому вони бачитимуть коней лише на картинках. Ми б хотіли того не допустити.

Командир полтавського КОРДу: «У нас на генетичному рівні закладено захищати свою державу, дім та родину»

Posted on by v.s

Командир полтавського спецпідрозділу поліції «КОРД» Андрій Наливайко вже понад 9 років боронить Батьківщину. Він разом із колегами нищив колони техніки «асвабадітєлєй», які рухалися в бік столиці, збивав дрони та затримував ворожих корегувальників на Миколаївщині. Наразі несе службу на Херсонщині.

Перше «бойове хрещення» воїн отримав 2014 року. Правоохоронці пліч-о-пліч зі штурмовою бригадою десантників відбивали село Червоний Лиман на Донеччині.

Уночі їхня колона потрапила в засідку. Оборонців, позбавлених можливості на вузькій дорозі змінити напрямок руху, обстрілювали з усіх можливих видів зброї. Правоохоронці спільно з військовиками 79-ї бригади не лише під щільним вогнем йшли вперед, а й вибили росіян із їхніх позицій.

– Саме в цьому бою я багато чого навчився у військовиків, а ще мене вразив їхній незламний дух, те, як вони з козацьким драйвом «насипали» ворогам. Це мотивує. Ти стаєш упевненішим у собі, емоційно менш вразливим та внутрішньо готовим битися і йти далі, – говорить Андрій Наливайко.

Отриманий бойовий досвід став у нагоді захисникові в лютому 2022 року, коли він із колегами нищив російські колони техніки, які намагалися прорватися до столиці через дороги Полтавщини.

– Згодом нас перекинули до Миколаївщини. У складі зведеного загону Нацполіції ми протидіяли роботі диверсійно-розвідувальних груп, а також виявляли ворожих коригувальників, – пригадує боєць.

Нині поліцейський проходить службу на Херсонщині. У складі мобільних груп спецпризначенці нищать ворожі дрони, виявляють пособників, які допомагають окупантам.

Полковник поліції стверджує, що сили та завзяття в боротьбі з окупантом надає його донечка. Ще 2014-го, коли дівчинці було лише 4 роки, він завжди відчував у своїй руці тепло її долоньки.

– Коли потрапляли в засідки, доводилося багато відстрілюватися. Мені допомагало постійне відчуття в руці дитячої долоньки. І хоча донечці зараз 14, відчуття її долоні й донині дає мені сили та завзяття для боротьби та відсічі ворога, – розповідає воїн.

Є в Андрія Наливайка й потужне місце родинної сили. Від прадіда в Полтавській області залишився старенький будиночок із ділянкою землі, де мешкало не одне покоління його пращурів.

– Ми не забуваємо про своє «коріння», а ще пам’ятаємо про трагічні події минулого. У саду – могили діточок (по материнській лінії), які померли від голоду 1932-1933 років. А рідних по батьковій гілці вислали в той час до Архангельської області рф. Їм вдалося вижити та з часом повернутися на Батьківщину. У нас на генетичному рівні закладено захищати свою державу, дім та родину. За Батьківщину ми будемо битися, допоки не виб’ємо останнього окупанта з України. Нам лише потрібно якомога більше набоїв – і Перемога буде за нами, – переконаний боєць.

 

На Полтавщині БЕБ викрило нелегальну схему продажу кальянного тютюну

Posted on by v.s

Детективи Територіального управління Бюро економічної безпеки України в Полтавській області викрили схему незаконного зберігання та продажу контрафактної тютюнової продукції. Нелегальний бізнес організував мешканець Кременчука.

Чоловік, не маючи жодних дозвільних документів, за допомогою соцмереж продавав кальянний тютюн різних торгових марок. Оплату за товар отримував через грошові перекази.

Під час обшуків у помешканні фігуранта та інших приміщеннях, де зберігалась продукція, детективи вилучили понад пів тонни кальянного тютюну без марок акцизного податку.

Організатору злочинної схеми повідомлено про підозру за ч. 1 ст. 204 Кримінального Кодексу України (незаконне придбання з метою збуту або зберігання з цією ж метою, а також збут незаконно виготовлених підакцизних товарів). Обвинувальний акт скеровано до суду.

Досудове розслідування здійснювалося детективами ТУ БЕБ у Полтавській області за процесуального керівництва Полтавської обласної прокуратури та оперативного супроводу УСБУ в Полтавській області.

«Я не волонтерка, я просто дружина військового». Історія лікарки з Харківщини, яка під обстрілами возила підгузки дітям та ліки бійцям

Posted on by v.s

Команда цієї амбулаторії на Харківщині за період повномасштабного вторгнення мала один вихідний – коли в усьому місті було оголошено комендантську добу. Керує амбулаторією Тетяна Ляшко.

24 лютого 2022 року жінка вивезла дітей у безпечне місце, а вже наступного ранку вийшла на роботу. Коли чоловік мобілізувався, почала сама керувати автомобілем, аби все встигати: підвозити колег на роботу, волонтерити в дитячому хоспісі, вишукувати ліки для своїх пацієнтів по всій Україні та збирати посилки для захисників.

Як жарти й караоке допомогли медперсоналу побороти паніку, а студентська дружба – знаходити дефіцитні ліки, Тетяна розповіла ШоТам.

Було дуже страшно, але ж на мене чекали пацієнти

– За іронією долі 24 лютого я прокинулася в лікарні, але як пацієнтка на стаціонарному лікуванні в Харкові. Ще не було й п’ятої години. Від вибухів дзвеніли всі вікна. І ми зрозуміли, що почалося те, чого всі боялися. Я зателефонувала додому чоловікові, сказала, що почалася війна, що чую вибухи. Удома ще нічого не було чутно.

Ніхто не був готовий. Ні я, ні колеги, ні пацієнти. Треба було якось зібратися докупи та допомогти це зробити іншим.

Люди почали масово залишати місто. Чоловік теж забрав мене з лікарні, аби вивезти дітей у безпечне місце. Ми виїжджали десь години дві. І потім ще дві години простояли в черзі на заправці. Були страшні затори. Ми приїхали додому й почали панічно збирати якісь речі для дітей. Думали, що це максимум на два тижні. Ми повезли сина та доньку в Полтавську область до моїх рідних. Зустрілися з ними посередині шляху, передали дітей і поїхали назад, щоби засвітла повернутися додому.

Весь той вечір ми слідкували за новинами, передзвонювались із друзями та рідними з інших міст. Намагалися зрозуміти, що відбувається, наскільки це все серйозно та що нам робити. Було дуже страшно. Але навіть думки про те, аби кудись їхати, не було. Я знала, що завтра мені на роботу, мене чекають пацієнти, колектив.

Ми з чоловіком повернулися в Південне, бо розуміли, що потрібні тут, кожен на своїй роботі. Я – у лікарні, він на складі автозапчастин. Будемо працювати та допомагати, чим можемо. І протягом цих півтора року я не змінила своєї думки. Навіть коли близькі наполягали, аби я оформлювала закордонний паспорт та виїжджала з країни. Але я не збираюся залишати Україну.

25 лютого я пішла на роботу як зазвичай

Я написала всім співробітникам у Вайбері, що йду на роботу, усім зварю каву, як завжди, але кожен хай вирішує для себе, якщо хтось не прийде – не страшно. Того дня один за одним зійшлися всі! Це був нестандартний робочий день, звісно. Ми намагалися убезпечити свої робочі місця: заклеювали вікна, рвали якісь простирадла для перев’язок, хтось знайшов удома червоний скотч, і ми клеїли такі червоні хрестики на будівлі, аби позначити, що це лікарня.

Від того часу й до сьогодні наша амбулаторія не працювала лише один день. Це було на торішній День Незалежності, коли з міркувань безпеки в місті оголосили комендантську добу.

Перші дні вторгнення ми готували кабінети амбулаторії для прийому поранених та розміщення переселенців. Тягали меблі, гуртом думали, як зробити найкраще й до чого все ж таки готуватися: до розміщення людей, яким потрібен прихисток, чи до прийому великої кількості поранених. На щастя, останнє питання досі не поставало. Нині до нас потрапляють пацієнти з пораненнями, але вже після госпітального лікування.

Був колектив, а стала сім’я

Початок великої війни розставив багато речей на свої місця. Ми зрозуміли, що тільки гуртом можемо пережити те, що на нас навалилося. Був колектив, а стала сім’я. Уже не було поділу: це треба комусь, але не мені, це не мої обов’язки. Ділилися навіть хлібом чи домашніми закрутками.

Майже кожен приймав у себе біженців. І всі намагалися підтримати якимись продуктами чи речами того, хто прихистив у себе одразу кількох людей.

Було таке, що хтось на роботі скаже, що мріє про борщ, але капусти зараз ніде не купиш (це в дні, коли в магазинах були порожні полиці), а вже наступного дня інший приносить капустину з власних запасів.

Зароджувалися нові знайомства з колегами з інших областей, які могли допомогти нам медикаментами. На когось виходили ми, хтось виходив на нас. Бо не було нічого – аптеки закриті. А в нас гіпертоніки, діабетики, астматики… Мої однокурсники з Полтавської медичної академії надіслали нам перші рятівні відправлення з медикаментами. А з більшістю з них я не бачилась і не спілкувалася від закінчення інституту. Та вони відгукнулися й допомогли! Далі на рівні нашого Центру первинної медичної допомоги налагодили зв’язки з колегами з Дніпра, Києва, Львова. Почала надходити допомога з гуманітарних фондів Європи.

 

Під обстрілами їздили до дітей у хоспіс, а вдома приймали біженців

Моя подруга працює в дитячому неврологічному хоспісі в Харкові. Ми всі добре розуміємо, наскільки це вразлива категорія пацієнтів. Тож гуртом узялися шукати благодійників та якісь програми підтримки, аби в цих дітей було все необхідне: медикаменти, одяг, продукти, підгузки. Чотири найтяжчих місяці з квітня по серпень ми їздили туди мінімум раз на тиждень та возили все, що змогли добути.

Їздили також у військовий шпиталь. Возили смаколики не лише пацієнтам, але й колегам, аби якось їх підбадьорити, адже їм дуже важко було. Вони не виходили звідти взагалі, такий шалений наплив поранених був. Усі поїздки були на особистому транспорті. Місто сильно обстрілювали, і кожен такий виїзд був ризиком.

А вдома теж був «двіж». Мало не щодня нові обличчя. Почалося з того, що в сусідній будинок приїхали дві родини з дітьми. Прийшли до нас, запитують, чи можна до нас у підвал прибігати, коли обстріли. Ми з чоловіком, не задумуючись ні на мить, сказали їм, щоб забирали речі та йшли до нас. Якось та помістимося.

Коли ці родини поїхали далі, одразу з’явилася ще родина, якій був потрібен прихисток. Бувало таке, що мало не щотижня люди в нашому домі мінялися. Мені дзвонили знайомі знайомих: «Ти зможеш прийняти та перевезти до Полтави сім’ю?». Я казала: «Та не питання!». Важко було інше: прощатися з цими людьми. Ще ніколи так тяжко мені не було проводжати гостей. У нашому домі часто бували гості, але цих проводжала з неспокійним серцем, адже війна й ти не знаєш, що тебе чекає за 5 хвилин, чи за хвірткою твого подвір’я. До цього часу я не знаю прізвищ тих, хто у нас жив, але я точно ніколи їх не забуду.

Коли в нашому місті були військові, я з порожнім рюкзаком з дому не виходила. Завжди знаходила навіть удома щось таке, що може їм знадобитися: якийсь харч, сироп від кашлю чи якусь миску.

А якийсь раз питаю: «Вам точно є що їсти?», кажуть: «Їсти є, нема на чому готувати». Я їм принесла з дому сковорідку. Така новесенька, чистесенька – ще з коробки. Вони питають: «І не шкода тобі нову?», кажу: «Смажте сміливо, не жалійте! Як окупантів!». У мене є – я віддам. Це ж вкладаю в нашу Перемогу.

Із часом ти вже не видаєш відмову на якийсь запит. Не можеш ти, отже, шукай і знайди того, хто може. Просто відкриваю телефонну книгу чи соцмережі та погнала по списку: тут можна спитати те, цей має підказати се.

Я не волонтерка, я просто дружина

Не вважаю себе волонтеркою. Усі ми щось робимо: бабусі, які плетуть шкарпетки чи садять зайвий рядок картоплі, аби поділитися потім; діти, які малюють листівки для ЗСУ; студент, який відмовляється від кави, аби перерахувати донат… Отже, ми тоді всі волонтери.

Одного осіннього вечора, коли я вже вкладалася спати, чоловік зайшов у кімнату та каже: «Ти завтра йдеш на роботу, а я – у військкомат. Я не буду боятись. Тут мій дім, тут мої діти. Я не хочу, аби за мій дім билися інші, а я чекав у стороні». Моя перша реакція була: я з тобою! Звісно, на таке він не погодився.

Він поїхав, а я стала ще наполегливіше шукати, чим допомогти тепер уже і своєму чоловікові. Зимова форма, термобілизна, обігрівачі, газові балони – щось купувала сама, щось зі зборами серед друзів, із чимось допомагали волонтерські організації.

У той час я почала сама керувати авто, до цього не їздила. А тепер ще й колег на роботу – з роботи підкидаю. Так-от: їду я якось, везу повну машину всього, аби відправити чоловікові. На черговому блок-посту дивляться на всі ці торби-коробки й питають: «Ви волонтерка?». Кажу: «Ні, я просто дружина».

Ми мусили добути ту аличу, вона була символом

Коли почалося вторгнення, більшість людей були шоковані: як таке взагалі може відбуватися в сучасному цивілізованому світі? Я теж була розгублена, наче в мене землю з-під ніг вибили. Були моменти, коли хотілося не просто плакати, а вити. Але я розуміла, що в цьому стані не можна залишатися. Треба прийти до тями самій і підтримати інших. У першу чергу – моїх дівчат із лікарні, адже на нас покладаються, наше завдання – рятувати здоров’я та життя. Як же ми будемо це робити, якщо опустимо руки?

Я жартувала з ними, могла навіть прикрикнути: «Гей, ну, чого сидимо? А ну, давайте чайку-кави – і вже буде веселіше! Нема нічого? То зараз підемо аличі нарвемо, підкислимо пілюлю».

І пам’ятаю: пішли ми ту аличу рвати, а тут вибухи залунали один за одним. Але ми мусили добути ту аличу. Вона була ніби якимось символом, що хоча б щось у наших руках, щось ми вирішуємо в цьому шаленстві.

На психотерапію не було часу і ми почали співати

Були моменти, коли ми ні з того ні з сього починали співати. Хтось один починає, а підтягуються з усіх кабінетів. Спів допомагає дуже: відключається потік думок, ти відчуваєш єдність з іншими. А якщо українські народні пісні – то це ж просто цілюще заняття! Ми згадали про караоке, яке є в нас у кімнаті відпочинку. Почали його вмикати, могли навіть потанцювати. Це все, звісно, у неробочий час, коли прийом закінчено. Організували собі таку колективну психо-співо-терапію.

Працювати мене мотивує моя ж робота. Це такий колообіг енергії: ти допомагаєш людині, вона вдячна чи усміхається – і це дає сили допомагати новим пацієнтам. Ну, і мої дівчата у білих халатах теж мене тримають. Я знаю, що вони щоранку чекають моєї кави й мого «Слава Україні!». І ще питання, що більше бадьорить: кава чи те привітання, яке я вигукую на весь вестибюль.

А ще в українців є спільна потужна мотивація, якої немає в жодного іншого народу: це наші захисники. Ти знаєш, що тисячі людей не спали цієї ночі й захищали твій сон, а отже, зранку ти маєш із новими силами братися до роботи на своїй ділянці відповідальності й тримати тил. Так, що за цей тил їм хотілося б і далі міцно стояти.

Знаєш – повідом: БЕБ закликає до співпраці з викриття економічних правопорушень. У фокусі – нецільове використання бюджетних коштів

Posted on by v.s

Робота з виявлення й усунення ризиків, які негативно впливають на економіку країни, здійснюється аналітиками та детективами Бюро економічної безпеки постійно. Значну увагу працівники Бюро приділяють незаконному використанню бюджетних коштів та викриттю злочинів, повʼязаних з проведенням державних закупівель.

Аналіз інформації з різних баз даних свідчить про те, що найбільш поширеними порушеннями в цій сфері є уникнення процедури відкритих торгів, завищення вартості товарів та послуг, відсутність здійснення аналізу ринку для визначення очікуваної вартості предмета закупівлі.

У випадку виявлення таких порушень фахівці Бюро здебільшого працюють на упередження.

Наприклад, аби запобігти розтраті бюджетних коштів, аналітики можуть направити лист до їх розпорядника з конкретними рекомендаціями щодо усунення виявлених недоліків.

«У розрізі цієї роботи для нас важлива співпраця з громадськістю, особливо з підприємцями в регіоні. Поєднавши зусилля, ми зможемо більш оперативно реагувати на злочини в сфері економіки, зокрема під час використання розпорядниками бюджетних коштів», – зазначає Олег Пахніц, керівник Територіального управління БЕБ у Полтавській області.

Тож, якщо вам відомі факти розтрати бюджетних коштів, порушення процедури проведення державних закупівель тощо, звертайтеся до ТУ БЕБ у Полтавській області за адресою: м. Полтава, вул. М. Бірюзова, 47.

Також ви можете надіслати лист на електронну адресу poltava.esbu@gov.ua.

За матеріалами Територіального управління БЕБ у Полтавській області

Як підготувати речі до перевезення: сортуємо та упаковуємо

Posted on by Ілона Сторожук

Один із ключових моментів, від якого залежить успіх переїзду та збереження Вашого майна в дорозі — це правильна підготовка речей до транспортування. Як уникнути непотрібних втрат та поломок під час перевезення речей? Як упакувати речі максимально надійно та зручно для наступного розпакування? Відповіді на ці запитання Ви знайдете далі.

Як вибрати упаковку для перевезення речей?

Вибір відповідної упаковки — один із ключових моментів у підготовці речей до переїзду. Від цього залежатиме їхня безпека в дорозі. Якщо Ви не бажаєте самі займатися упаковкою — найпростіше замовити перевезення речей у транспортній компанії за посиланням https://inka-trans.ua/perevozka -veshchey/.

Якщо Ви готуєтеся до переїзду самостійно — Вам допоможуть такі поради:

  1. Для речей, що не б’ються, відмінно підійдуть звичайні картонні коробки. Вони недорогі і при цьому досить міцні. Запакуйте в них одяг, взуття, постільну білизну, книги.
  2. Для крихких предметів краще використовувати спеціальні контейнери із щільними вкладишами з поролону або устелені «пухирчастою» плівкою в кілька шарів. Вони надійно захистять посуд, статуетки та вази під час транспортування.
  3. Електроніку та побутову техніку бажано упаковувати в оригінальні коробки. Якщо їх немає — використовуйте картонні коробки з м’яким наповнювачем із «бульбашкової» плівки або гофрованого паперу.
  4. Для сипучих продуктів підійдуть поліетиленові пакети і контейнери з кришками, що щільно закриваються. А рослини краще перевозити у спеціальних сумках-переносках.

Головне правило — матеріал упаковки повинен забезпечувати надійний захист ваших речей від трясіння в дорозі.

Що враховувати при упаковці речей під час переїзду?

Перевезення меблів та речей

Упаковуючи речі перед переїздом, важливо пам’ятати кілька корисних порад:

  • Використовуйте міцні матеріали. Картон повинен бути щільним, плівка – не тонкою та крихкою. Від цього залежить надійність упаковки.
  • Не допускайте порожнеч у коробках. Заповнюйте вільний простір зім’ятим папером або одягом, щоб запобігти зміщенню речей усередині.
  • Позначте коробки з крихкими предметами спеціальними наклейками. Це дозволить вантажникам поводитися з ними найакуратніше.
  • Напишіть на кожній коробці з речами маркером, до якої кімнати вона належить. Це спростить розпакування та розміщення на новому місці.
  • Упаковуйте в окремі коробки предмети першої необхідності на випадок переїзду.

Якщо при переїзді в нову квартиру Вам необхідне перевезення меблів, про те, як підготуватися до її транспортування можна прочитати тут inka-trans.ua/perevozki-kiev/perevozka-mebeli-kiev.

Яка дата має бути в Полтаві Днем міста?

Posted on by v.s

Днями на засіданні виконавчого комітету Полтавської міської ради розглянули варіанти нової дати відзначення Дня міста: 29 червня як день першої літописної згадки про Полтаву й, за новим календарем, день святих Петра і Павла; 5 вересня – відновлення Магдебурзького права для Полтави; 9 вересня – день народження зачинателя нової української літературної мови, поета, автора безсмертної «Енеїди» Івана Котляревського.

Чому 23 вересня не може бути Днем міста та про ініціативу Ігоря Ізотова

Нагадаю, 20 квітня на сайті Полтавської міської ради була опублікована петиція засновника проєкту “Стара Полтава”, знаного журналіста Ігоря Ізотова щодо святкування Дня міста 12 липня. За 7 годин вона набрала необхідну для розгляду кількість голосів. Автор петиції нагадував міським депутатам, що 12 липня – це перша датована літописна згадка про Полтаву, і навіть після розпаду срср тривалий час саме в цей день відзначали День міста.

Варто зауважити, що при Анатолієві Кукобі (колишній 2-й секретар міського комітету комуністичної партії та міський голова) “махровим цвітом” у Полтаві розквітав дрімучий “совок”, тож вирішили культивувати т. зв. “звільнення”, тобто отруювати масову свідомість датою 23 вересня. Завдяки Анатолієві Кукобі вона стала Днем міста, наче ніякої історії до появи окупаційної Червоної армії в Полтаві й не було…

Ціную ініціативу, поважаю автора петиції й тих, хто її підписав. Петиція стимулювала подальшу дискусію. Дата заміни одного злочинного режиму на інший аж ніяк не може бути ні святом, ні Днем міста. Наведене в петиції формулювання “визволення” є незаконним, його вже давно вивели з наукового та правового простору. Повернення злочинного російсько-комуністичного режиму апріорі не може бути визволенням. Декомунізаційне законодавство ввело в правовий обіг поняття “вигнання” – коректне й науково виважене.

Кращої дати, ніж День відновлення Магдебурзького права, годі й шукати

Цей день має неодмінно підкреслювати самоврядну складову. День міста – це день місцевого самоврядування. Тож кращої дати, ніж День відновлення Магдебурзького права годі й шукати. Тут цілком згоден із фахівцями з кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету, пропозицію яких розглядали на засіданні виконкому.

Магдебурзьке право — це право місцевого самоврядування, традиція якого сягає в глибину століть. Воно закріпляло права міських станів: купців, міщан, ремісників. Виникло в 13 ст. у Магдебурзі (Німеччина), звідси й назва. Магдебурзьке право встановлювало порядок виборів і функцій органів міського самоврядування, суду, купецьких об’єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. У 15-17 ст. Магдебурзьке право отримала більшість міст України, у т. ч. Переяслав, Гадяч, Золотоноша, Лубни, Кременчук, Миргород, Прилуки, Пирятин, Ромни та ін.

1752 року останній очільник Гетьманщини, гетьман Кирило Розумовський підписав універсал про відновлення магістрату в Полтаві та надав міщанам право обирати війта, бурмістрів та інших урядників шляхом вільного голосування, чинити суд та розправу за нормами саме Магдебурзького права.

У менших містах, які називалися ратушними, козацька старшина відала справами козаків, а виборна міська влада (представники міської верхівки) — справами міщан. Положеннями Магдебурзького права керувалися й суди у містах, які були адміністративними центрами Гетьманщини, тобто полкові суди. Норми Магдебурзького права використовувалися при всіх офіційних і приватних кодифікаціях права в Україні у 18-19 ст.

Знищила місцеве самоврядування, а відтак традицію застосовування Магдебурзького права Російська імперія. Зокрема, в Україні це право припинилося після запровадження 1781 року “Установлення про губернії” та створення нової судової системи. Указом 1831 року російський імператор Микола І скасував Магдебурзьке право по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до 1835 року.

Тож, як бачимо, ідеться, з одного боку, про європейський досвід, а з другого – про українську правову традицію, історичні корені місцевого самоврядування.

До речі, у Полтаві в межах деколонізації та згідно з рішенням сесії міської ради з’явився новий топонім – вулиця Магдебурзького права. Усе почалося зі слушної поради нашій комісії. За неї щиро вдячний пану професору Юрієві Волошину. Назву “вулиця Магдебурзького права” наша топонімічна комісія внесла до анкети для голосування в громаді. І… ця назва перемогла! Дякую всім небайдужим полтавцям, які так проголосували. І це попри те, що я ініціював по цій вулиці замість льотчика-червоноармійця Леваневського увічнити пам’ять нашого українського льотчика – полковника Армії УНР, “батька” української аеророзвідки Павла Крицького. Ця ініціатива посіла друге місце, тож підкоряюся волі полтавців.

Пам’ятні дати – “клей”, який єднає громаду в моноліт

Рішення міськвиконкому провести в Полтаві обговорення серед кількох варіантів науково обґрунтованих дат є важливим, коректним і виваженим. Як бачимо, є над чим поміркувати.

До того ж проблема ширша, ніж визначення дати святкування Дня міста. Час обговорити й офіційно затвердити не лише нову дату Дня міста. Пропонуватиму новій в. о. міського голови Катерині Ямщиковій використати європейський досвід. Скажімо, польські гміни мають вичерпні переліки “Пам’ятні дати громади”. Не для галочки, не для фіксації в документі, офіціозі, а задля патріотичного виховання й гідного щорічного пошанування знакових подій та особистостей, життя яких пов’язане з Полтавською міською територіальною громадою. Такі дати – історичний “клей”, який єднає громаду в український моноліт. Для мене очевидно: усі дати, які розглянув Полтавський міськвиконком – розумні й гідні, вони мають бути в такому переліку. Так само, як і 23 вересня – день вигнання нацистів із Полтави – та 28 березня 1918 року – день визволення Полтави від російсько-більшовицьких загарбників Запорізькою дивізією Армії УНР, зокрема полком ім. Костя Гордієнка на чолі зі Всеволодом Петрівим. До такого переліку мають увійти й дні народження Симона Петлюри, Патріарха Мстислава, Панаса Мирного, Єлизавети Милорадович, Олександра Кониського та ін.

Утім, не претендую на “істину в останній інстанції”. Потрібно провести “круглий стіл” за участю фахівців, громадські консультації, фахові обговорення, щоби опрацювати пул вагомих дат з історії Полтави.

Представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Олег Пустовгар