У Супрунівці, що входить до складу Полтавської міської територіальної громади, у сільському будинку культури, уже вп’яте було проведено обласне родинне свято «За все, що маю, дякую батькам!». Воно спрямоване на вшанування сімейних пар, які прожили в шлюбі 50 і більше років. Культурно-мистецький захід підготували та провели працівники обласного центру народної творчості та культурно-освітньої роботи спільно з Полтавським міським Будинком культури за підтримки Департаменту культури і туризму облдержадміністрації.
Як розповіли організатори, ОЦНТ та КОР, у соціальній мережі «Фейсбук», цього року захід відзначився рекордною кількістю пар. Загалом їх було 30. Подружжя представляли п’ять територіальних громад Полтавщини. Приїхали на свято й родичі ювілярів. Вони з задоволенням знімали їх на камери в спеціально підготовлених фотозонах, щирими оплесками зустрічали вихід пар на сцену для церемонії розрізання короваю, вручення цінних подарунків, квітів і заздалегідь підготовлених фотопортретів кожного подружжя. Святкова реєстрація «золотого шлюбу» з рушниками, обітницями, поцілунками та весільним танцем стала «перчинкою» дійства, поділилися в МБК.
Для учасників заходу також був підготовлений святковий концерт, під час якого свої композиції показали народний аматорський ансамбль народного танцю «Барвінок», вокальний гурт «Родина», ансамбль бального танцю «Сеньйори», вокальний колектив «Вербиченька», ансамбль «Панянка», вокальна студія «Біт+». Окрім того, цього дня в Супрунівці продемонстрували цікаву відеопрезентацію про історії кохання, випробування життям і часом, які достойно пройшли сімейні пари. Ключовою темою свята стали генези шлюбних традицій полтавського регіону, їх поєднання з сучасними весільними мотивами.












Альона Зимня

















Альона Зимня
Ми з Єгором справді до кінця не усвідомлювали, що таке «трейл» (забіг по бездоріжжю) і як сильно він відрізняється від стандартних бігових заходів. Дистанцію, яку зазвичай біжимо за дві години, ми долали 2.47! Десь в’язли в багнюці, яку розмив перед тим дощ, десь продиралися крізь гілки, на окремі підйоми могли залізти (це я про себе) не з першої спроби, бо кросівки їхали вниз по розмитих водою пагорбах. Десь справді біглося легко, і можна було роздивитися всі надзвичайні навколишні краєвиди, які інакше б ніколи не побачив. У мене тільки після 12 км з’явилася впевненість у тому, що точно фінішую сьогодні. На останньому – так узагалі відкрилося друге дихання. А ще мене дуже розчулила якась місцева родина, яка в кращих марафонських традиціях вийшла на трасу, що проходила повз їхню віддалену хату, і пропонувала всім воду, саме коли до наступних точок гідратації було ще далеко, а пити хотілося. І та металева кружка води – найсмачніша, яку я випила за день.
Альона Зимня















Віолета Скрипнікова