Цього року виповнилося півтора століття від дня народження Миколи Міхновського – громадського й політичного діяча, правника, учасника боротьби за незалежність України в XX ст. Життя та діяльність основоположника українського самостійницького руху й ідеолога української державної незалежності, автора таких знакових праць, як проєкт Основного закону самостійної України, «Кредо молодого українця» та маніфест «Самостійна Україна», нерозривно пов’язані з полтавським краєм. Тож сьогодні розповімо про місця пам’яті Миколи Міхновського в нашому регіоні.
Будинок №3 по вулиці Воскресенський узвіз у Полтаві – знакова споруда вітчизняної історії
У будівлі, розміщеній поруч із коледжем мистецтв ім. Миколи Лисенка (колишнє музичне училище), Микола Міхновський проголосив маніфест «Самостійна Україна». Будиночок розташовувався навпроти земської управи. Там мешкало подружжя Олександра та Софії Русових, яких до Полтави заслали російські імперіалісти. Ця будівля поки що стоїть. На її стіні 2015 року з ініціативи депутата міської ради, воїна ЗСУ, який загинув у боях за незалежну Україну, Юліана Матвійчука було встановлено меморіальну дошку.
На зламі ХІХ-ХХ ст. це помешкання було точкою тяжіння для багатьох українських інтелектуалів. Наприклад, вечірки в будинку Русових відвідували майбутній видатний діяч кооперативного руху й прем’єр-міністр Української Народної Республіки у 1919 році Борис Мартос, письменник і діяч «Просвіти» Панас Мирний, історик Лев Падалка.
Софія Русова – одна із перших в Україні створювала національну освіту. У період УНР очолювала дошкільний і позашкільний відділи Секретаріату освіти, втілювала гасло: «Українізація народної освіти, всіх її організацій», співзасновниця Педагогічної академії з підготовки вчителів українознавства. Її чоловік – видатний статистик та етнограф.
Проголошення маніфесту «Самостійна Україна» відбулося на Шевченківському святі в будинку подружжя Русових. На вечірку до них Микола Міхновський завітав із Харкова. Унаслідок активного тиску на українських діячів з боку російської царської охранки у січні 1899 року він переїхав до цього міста з Києва, відкрив власну адвокатську контору й швидко влився в роботу місцевої Громади. Як стверджував активний діяч харківської Громади і РУП, майбутній діяч Української Народної Республіки Юрій Колард: «В той час Міхновський здобув між українським громадянством ім’я людини безкомпромісної в українському національному питанні і, хоч був не на багато років старший від нас, мав на молодь величезний вплив. Крок за кроком прищеплював він нам дух революційности в національному питанні».
Поєднання адвокатської практики та активна громадська діяльність підштовхнули Миколу Міхновського до спроби розв’язати питання національного звільнення українців саме в юридичній площині. Слова з маніфесту «Самостійна Україна», публічно оприлюднені в Полтаві, актуальні дотепер: «Ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою. Наша нація довго нездужала, але нині вже стає до боротьби… Ніч була довга, але ранок наблизився, і ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб’ємо їх до схід сонця свободи… Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!.. Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя».
На основі інформації, наданої першим заступником директора Державного архіву Полтавської області Тарасом Пустовітом, можемо достеменно назвати учасників вечірки, де проголошувалася ідеї незалежної Української держави – маніфест «Самостійна Україна». Воістину видатні діячі українського руху надихалися ідеями Міхновського. Зокрема, у Шевченківському святі в будинку Русових брали участь Іван Липа – письменник, лікар, співзасновник «Братства тарасівців», майбутній міністр віросповідань УНР, ініціював ведення церковного діловодства українською мовою, входив до складу комісії з підготовки Конституції УНР, був міністром охорони здоров’я в уряді УНР в екзилі; Дмитро Антонович – історик мистецтва й театру, співзасновник Української академії мистецтв, морський міністр УНР, один із засновників музею визвольної боротьби у Празі; Кость Мацієвич – учений-аграрник, співробітник Полтавського аграрного товариства, належав до Української Центральної Ради, міністр закордонних справ УНР, професор Української господарської академії в Подебрадах, голова Української наукової асоціації та Українського дипломатичного клубу в Празі.
Будинок №22 по вулиці Миколи Гоголя в Полтаві
Поціновувачам кіномистецтва й узагалі широкому колу полтавців цей будинок відомий як кінотеатр «Wizoria Колос». Однак споруда теж історична, бо тут розташовувався просвітницький будинок ім. Миколи Гоголя. На ньому є меморіальна дошка, де зазначено багатьох діячів, які відвідували будинок. Ця дошка – яскравий приклад малоросійщини і байдужості до справи увічнення видатних українців. На ній ані словечка про Міхновського…
Але ж 1903 року він був учасником урочистостей із нагоди відкриття пам’ятника Івану Котляревському. Його відкрили 12 вересня в Полтаві на Протопопівському бульварі (тепер вулиця Котляревського). У нашому місті український письменник народився і прожив більшість життя. Пам’ятник збудовано на громадські кошти – за 1895–1898 роки зібрали понад 11,5 тис. крб.
Серед низки заходів із пошанування зачинателя української літературної мови було й урочисте засідання Полтавської міської думи в прикрашеній в українському стилі залі просвітницького будинку ім. Миколи Гоголя (теперішній кінотеатр). З’їхалася вся тодішня еліта, за що ці події образно назвали «святом української інтелігенції». Важливо знати: міністерство внутрішніх справ Російської імперії заборонило виголошувати привітання й узагалі виступати українською мовою. Тож голова Полтавської думи Ніколай Трєгубов як вірний провідник ворожої політики «руского міра» заявив: чітать на малорусском язикє запрєщено! можно только на государственном языке. Суизволить малорусскую речь я не имею права!». Патріоти-промовці – мовознавець Борис Грінченко, письменниця Ольга Косач, вона ж Олена Пчілка, мати Лесі Українки – публічно засудили заборону висловлюватися рідною мовою. А Микола Міхновський згорнув текст свого виступу, сховав аркуші до кишені, а порожню течку віддав Трегубову. Учасники урочистостей заявили: українська мова заборонена, то і російської адреси читати не будемо.
У своїх спогадах історик, дипломат і діяч «Просвіти» Дмитро Дорошенко цей протест Миколи Міхновського описав так: «Головний бій мав бути увечері на академії. Перед самими зборами розійшлася чутка, що гостям з Галичини та Буковини дозволено виголосити привіти в українській мові, але більше нікому. Зближається черга на «своїх» промовців. …Першою говорить Ольга Андрієвська від чернігівського літературно-театрального товариства. Говорить тихим голосом, але українською мовою. Як тільки це розібрав Трегубов, підводиться з свого крісла, перебиває Андрієвську, сам блідий, і заявляє, що має наказ від міністра не допускати українських привітів. …Тоді встає і наближається до столу президії Микола Міхновський. Заявляє, що прибув як делегат від харківської адвокатури, привіз привіт українською мовою, але передає одну тільки обкладинку, текст повезе назад. …Михайло Коцюбинський робить те саме. Трегубов… мовчки приймає обкладинки, і їх скоро набралася ціла гора. В цей час з галереї чуємо голос: «Виходьте всі з зали». І вся публіка як один муж підводиться з своїх місць, і протягом короткого часу театр спорожнів».
До речі, у львівському часописі «Молода Україна» Микола Міхновський публікував «Відкритий лист до міністра внутрішніх справ Д. Сіпягіна» з приводу заборони напису українською мовою на пам’ятнику І. П. Котляревському у Полтаві: «Ваша безглузда заборона на пам’ятнику українському поетові є огидне знущання над нацією… Українська нація мусить спинити панування чужинців… Мусить добути собі свободи, хоч би захитається ціла росія!».
Будинок №37 по вулиці Стрітенській
Нині в цій будівлі розташований Центр охорони та досліджень пам’яток археології Полтавської обласної ради. А ще вона відома тим, що тут встановлено меморіальну дошку барельєфного типу на честь видатного історика й майбутнього голови Української Центральної Ради Михайла Грушевського, який 9 листопада 1913 року виступив із промовою на відкритті Українського клубу Полтави. Та мало кому відомо, що в цих урочистостях брав участь і Микола Міхновський.
Попри заборону російських імперців 1906 року створити «Просвіту», українська інтелігенція Полтавщини все ж не облишила мрію мати легальне просвітницьке товариство – у квітні 1910-го засновано Український клуб. Серед фундаторів – письменник Панас Мирний, майбутній діяч УНР Павло Чижевський, історик, журналіст і письменник Григорій Коваленко, історик, археолог, етнограф Лев Падалка, один із засновників першої політичної сили на теренах центральної і лівобережної України – Революційної Української Партії Кость Шаревський. Клуб об’єднав декілька десятків представників української інтелігенції Полтави, загалом – близько 120 чоловік. Відомий історик-архівіст Тарас Пустовіт вважає й Миколу Міхновського одним із засновників клубу. У дослідженні «Український клуб у Полтаві» (журнал «Пам’ятки України») пан Тарас сповіщає: офіційна реєстрація відбулася 18 травня 1913 року, тоді ж було затверджено й склад старійшин, а урочисте відкриття клубу в будинку 37 по вулиці Стрітенській відбулося о 16-й годині в суботу 9 листопада 1913 року, напередодні 75-х роковин від дня смерті Івана Котляревського. Спочатку священик о. Феофіл Булдовський відслужив молебень і освятив приміщення. Серед запрошених гостей – письменники, студенти з Києва та Полтави, видавці україномовних газет, історики, серед них і Міхновський.
Полтавський Палац спорту збудують на вулиці Міхновського
2020 року комісія з питань найменування та перейменування елементів міського середовища та інфраструктури, увічнення пам’яті осіб та подій під головуванням тодішнього в. о. міського голови, секретаря міської ради Олександра Шамоти підтримала ініціативу депутата міської ради Вадима Ямщикова, очільника міської «Просвіти» Тараса Пустовіта та автора цієї статті. Зокрема, проєктну вулицю №32 на території 57-го мікрорайону «Лазурний», де в майбутньому планується збудувати Палац спорту, вирішено найменувати на честь Миколи Міхновського.
Ця вулиця буде пролягати південніше від вулиці, яка незабаром матиме назву Чумацький шлях. Саме так, згідно з онлайн-голосуванням полтавців, міські депутати перейменують вулицю Половка.
Лубенські сторінки життєпису видатного Українця
Споруда окружного суду (нині в цій будівлі розташована районна адміністрація) є одним із місць пам’яті Миколи Міхновського в Лубнах. Суд розміщувався в будинку, спроєктованому знаним архітектором Олексієм Бекетовим. Збудували його на початку ХХ ст. за сприяння тодішнього голови суду Лубенської округи Олександра Тимофеєва, батька відомого лікаря Сергія Тимофеєва. Архітектуру вирізняє офіційний класичний стиль, центральний і боковий фасади увінчано порталами з колонами. Вони з’єднують обидва поверхи й завершуються фронтонами з великими карнизами.
У 20-х роках ХХ ст. в Лубенському окружному суді відбулося багато бурхливих подій. Скажімо, 1909-го тут відбувалося слухання справи 38-ми організаторів «Лубенської республіки», яка була проголошена в грудні 1905 року. «Лубенська республіка» – політико-адміністративний комітет, створений із діячів українських національних сил, що вигнав із території Лубен і околиць органи влади Російської імперії та здійснював самоуправління до 1907 року. До коаліційного комітету належали представники переважно Української соціал-демократичної партії, Української радикально-демократичної партії та інших українських політичних спільнот. Зокрема брати Шемети були членами Української народної партії, заснованої Миколою Міхновським. Значна частина істориків називає «Лубенську республіку» першою українською державою в новітній історії. Очолював республіку співробітник Лубенського окружного суду Андрій Лівицький. Повстання придушили. Над організаторами республіки 1907 року російські імперці влаштували показові судилища. Серед 57 мешканців Лубен і довколишніх сіл по судовій справі проходили й брати Володимир і Микола Шемети. Їх захищав адвокат Микола Міхновський. Для Шеметів було отримано виправдовувальний вирок, і ця подія сприяла зміцненню між чоловіками дружніх стосунків.
Володимир – найвідоміший серед братів. Народився в родині військового, тож з малих літ привчився до дисципліни. Ця риса характеру стала в нагоді в студентські роки. Дуже дисципліновано поводив себе в таємному товаристві «Братство тарасівців», учасники якого метою своєї діяльності визначили здобуття самостійної від москви Української держави. «Братство тарасівців» — це підпільна організація, що створена 1891 року. Її учасники, серед яких і Микола Міхновський, дали клятву на могилі Тараса Шевченка, присягнувши всіма засобами поширювати серед українців його ідеї. До цього товариства Володимир Шемет вступив, навчаючись у Київському університеті Св. Володимира. Там і заприязнився з Миколою Міхновським. Володимир заснував разом із Миколою і Сергієм осередок «Братства тарасівців» у Лубнах. А ще у вітчизняну історію брати Шемети й Микола Міхновський увійшли як видавці першої україномовної газети на Лівобережній Україні «Хлібороб» (1905 рік). Редагували її Микола та Володимир, а «душею» газети був Микола Міхновський, бо визначав її ідейно-політичний напрямок. Поява нового друкованого ЗМІ спричинила справжній фурор у Києві, її продавали за спекулятивними цінами, розповсюджувачів заарештовувала поліція. Після виходу п’ятого номера російські імперіалісти заборонили «Хлібороб».
Наприкінці 1917-го та на початку 1918-го Микола Міхновський мешкав у родині Шеметів і працював мировим суддею в Лубенському суді.
Якраз на Полтавщині набирала сили Українська демократично-хліборобська партія (УХДП), серед засновників якої були історик, один із ідеологів українського консерватизму В’ячеслав Липинський та Володимир і Сергій Шемети. Партія обстоювала державну самостійність України, республіканський державний устрій на чолі з президентом та представницькою владою, виступала за приватну власність на землю, орієнтуючись на міцні фермерські господарства. Микола Міхновський тоді поринув у діяльність УДХП, прагнучи поширити її вплив по всій Україні.
22 жовтня 2022 року в межах процесів деколонізації на 22-ій сесії Лубенської міської ради 8-го скликання вулицю та провулки, які звеличували Поліну Осипенко – делегатку з’їздів ВКП (б), радянську льотчицю, ніяк не пов’язану з історією громади, перейменували. З ініціативи голови робочої групи щодо зміни назв урбанонімів Лубенської територіальної громади – секретаря Лубенської міської ради Маргарити Комарової, начальника міського відділу освіти Мирослава Костенка, депутатки міської ради, воїна ЗСУ Аліни Савки та автора цих рядків у назвах вулиці та чотирьох провулків депутати увічнили Миколу Міхновського.
Так через понад 100 років ідеолог націоналізму повернувся до Лубен. Тепер у назвах об’єктів топоніміки.
Упорядкував регіональний представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Олег Пустовгар