Примарне повернення

У Верховній Раді України зареєстровано законопроект № 4119 «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»».

Вищезазначений закон стосується процедури компенсації НАК «Нафтогазу» 32 млрд. гривень із державного бюджету у вигляді відшкодування понесених компанією витрат на газопостачання населенню за збитковим тарифом.

Такий механізм встановлений Законом України «Про ринок природнього газу». Він передбачав прийняття Кабінетом Міністрів України постанови, яка б регламентувала детальний процес компенсації коштів НАК «Нафтогаз».

Минав час і Кабінет Міністрів України не поспішав приймати спеціальну постанову для повернення компанії НАК «Нафтогаз» коштів.

Як пише сайт «Комунальний Лоєр», стаття 11 Закону України «Про ринок природнього газу», хоч і зобов’язує Кабмін визначити джерела фінансування та порядок компенсації НАК «Нафтогазу», проте не конкретизує, що саме кошти на компенсацію мають бути тільки з державного бюджету.

НАК «Нафтогаз України», усвідомлюючи, що кошти на покриття втрат відшкодовані не будуть, то «Нафтогаз України» декілька років тому почав звертатися до суду.

Юристи НАК «Нафтогазу України» обрали просту тактику – оскаржити бездіяльність Кабміну, яка пов’язана із ухиленням від компенсації втрат НАКу. З іншого боку – юристи поетапно почали готувати позови до господарського суду м. Києва із вимогою стягнути кошти з державного бюджету.

Задля прискореного отримання коштів НАК «Нафтогазу України» розраховував на «преюдиційність» – тобто, на безспірне визнання господарським судом м. Києва рішення окружного адміністративного суду м. Києва у питаннях бездіяльності Кабінету Міністрів України, яка полягала у не визначенні джерел компенсації, чим завдано шкоди НАК «Нафтогазу України».

Однак, така юридична логіка не виправдала себе на практиці.
Незважаючи на наявність рішення Верховного Суду, яким підтверджена бездіяльність Кабміну стягнути кошти для компанії так і не вдається. Із тексту судового рішення господарського суду м. Києва № 910/13084/18 слідує, що суд погоджується з розрахунком НАКу грошової суми, однак у задоволені позову відмовляє.

За правовою позицією НАКу сума до стягнення у четвертому кварталі року складає 6 633 860 000,00 грн. А якщо таких 5 років минуло?
Ось Вам і 32 млрд. грн.

Детальніше про це читайте у статті «32 млрд. ₴ компенсації з державного бюджету – Це норма?»

Коновал В’ячеслав

Державна житлово-комунальна інспекція. Бути чи не бути?

Відсутність належного контролю держави за діяльністю комунальних підприємств та енергетичних компаній сприяє посиленню легковажного ставлення окремих посадових осіб підприємств до виконання своїх службових обов’язків та виховання у них почуття безкарності.

Відомчий контроль департаментів житлово-комунального комплексу міських, селищних рад та житлових управлінь місцевих державних адміністрацій за роботою підприємств житлово-комунальної галузі засвідчила багаторічну неефективність та сприяла тільки нагромадженню житлово-комунальних проблем.
Мінімізувати занурення «у темряву» проблем галузі житлово-комунального господарства могло б створення Державної житлово-комунальної інспекції України – спеціалізованого контролюючого органу, фахівців якого могли б розумілися у тонкощах складових тарифів, правил утримання багатоквартирних будинків, благоустрою тощо.
Ідея зі створення інспекції для України не є новою. До 2010 року вона функціонувала у структурі Держжитлокомунгоспу України, проте її з часом було ліквідовано.

Як пише сайт «Комунальний Лоєр», у 2019 році про роль інспекції згадали парламентарі. Законопроект № 2100 виокремив сферу діяльності інспекції, запропонувавши у законодавстві норми про адміністративну відповідальність та засади накладення адміністративно-господарських санкцій на суб’єктів господарювання.
Чудово, що є законопроект, але є одне «але»!
У зв’язку із великою кількістю зауважень до проекту Закону № 2100, останнього направили на доопрацювання.
Втім, усунувши всі бюрократичні перепони до першого читання та виконавши ряд зауважень, існує великий ризик у тому, що Державна житлово-комунальна інспекція не зможе повноцінно працювати і досягти кінцевої мети задля чого вона була створена.
1. Законопроект № 2100 не передбачає повну «ревізію» діючих законодавчих нормативних актів, де центральні органи мають відомчі повноваження, які задекларовані у законах (йдеться про Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства та Міністерства розвитку громад і територій (у минулому – Мінрегіонбуд).
2. Законопроект № 2100 позбавлений норм про перерозподіл повноважень на рівні підконтрольних міністерствам служб, які опікуються питанням тарифорегулювання, ціноутворення.
3. Законопроект № 2100 по строкам встановлює малий проміжок часу для підготовки Кабінетом Міністрів України всієї необхідної бази для функціонування інспекції (затвердити всі порядки, які визначені проектом закону, тощо);
4. Порядок притягнення до адміністративної відповідальності має відмінний характер від загального порядку притягнення до адмінвідповідальності порушника (строк для складення протоколу про порушення, методологія оскаржень рішень інспекції до Міністерства тощо).
5. Запропоновані порушення адміністративної відповідальності – це «вирвані» з контексту уже існуючих порушень, які передбачені чинним законодавством.
Тож, якщо прийняти законопроект № 2100 про інспекцію у тій редакції, яка є зараз, то ймовірно, Державна житлово-комунальна інспекція у майбутній своїй діяльності перетвориться на статиста.
Детальніще про це читайте у статті «Створення монстра або чергового статиста» 

Коновал В’ячеслав

Прорвало трубу – ремонтуй її за власний рахунок!

Сьогодні вже нікого не здивуєш такою ситуацією, коли окремими організаціями, які забезпечують належне утримання будинкових мереж у багатоквартирних будинках при пориві будинкових труб у квартирі споживачів останнім «пропонується» усунути проблему за кошт самих власників помешкань.
Так, згідно інформації із сайту «Комунальний Лоєр» типовими або шаблонними «аргументами» житлово-експлуатаційних організацій при роботі зі споживачами є:
1) у будинку проживає велика кількість боржників, несплата яких впливає на рівень акумуляції коштів на виконання робіт по збереженні будинкового обладнання;
2) закупівля витратного санітарно-технічного обладнання на заміну зношених мереж не входить складовою витрат у затвердженому тарифі;
3) термін експлуатації будинку є суттєвим і тому не дозволяє здійснити увесь комплекс дій по утриманню в належному стані;
4) технічне обслуговування інженерних систем не означає заміну всього будинкового обладнання.
Слід зазначити, що перераховані «пояснення» житлово-експлуатаційних організацій українськими судами не беруться до уваги, а отже, задовольняються позови на користь споживачів.
Позиція судів пояснюється тим, що будинкова мережа інженерного обладнання складає собою цілісний майновий комплекс, обслуговування якого не може полягати у окремо взятому напряму відповідно до витрат тарифу, а передбачає планомірність та послідовність вчинення всіх належних дій надавачем послуги, які спрямовані на схоронність всього житлового фонду.
Такий судовий підхід працівники житлово-експлуатаційних організацій не сприймають.
Це і не дивно, адже за трансформацією українського законодавства дедалі частіше посилюється роль власників квартир в управлінні майном багатоквартирного будинку.
Автори сайту підкреслюють, що протягом останніх десятиліть напрацювалась у владних кабінетах «cпільна точка зору» у баченні реалізації житлової реформи як передача власникам квартир у багатоквартирних будинках у спільну власність будинкового обладнання (інженерне, cанітарно-технічне, електричне, каналізаційне тощо).
Для Житлового кодексу УРСР така концепцію не була новою, а навпаки, «стояла у витоку» формування архітектури житлового законодавства. Ефект від такої концепції споживачі-фізичні особи протягом радянської доби не відчували через наявність у системі надання житлово-комунальних послуг такого універсального учасника відносин як «балансоутримувач».
З одного боку балансоутримувач (найчастіше це була cаме місцева житлово-експлуатаційна організація) виступав у ролі «відповідального власника» за збереження будинкового майна, з іншого боку – це самостійний суб’єкт з утримання будинку та прибудинкової території.
У 2015 році Законом України № 417 – VIII держава «юридично» передала будинкове майно багатоквартирного будинку у спільну власність всіх власників придбаних (набутих) та приватизованих квартир, а у листопаді 2017 році Законом України № 2189-VIII «Про житлово-комунальні послуги» у новій редакції «балансоутримувача» взагалі не передбачила.
Тож, на переконання працівників ЖЕКу Ваша труба-Ваша проблема!

Автор В.І. Коновал

Споживачі-щасливчики

Українське законодавство цікаве тим, що на тлі низьких доходів громадян воно називає наших співвітчизників «незахищеними верствами населення», «вразливими групами населення» або «малозабезпеченими особами» тощо.
Оскільки кожний із нас є потенційним споживачем товарів та послуг законодавство вирішило і тут диференціювати споживачів, в тому числі і з-поміж пільгової категорії.
За інформацією веб-сайту «Комунальний Лоєр», у зв’язку із прийняттям парламентом нової редакції Закону України «Про ринок електричної енергії» у 2017 року, на законодавчому рівні закріпилося поняття «вразливий споживач».
Водночас термін «вразливий споживач» вживався всього лише декілька разів і не роз’яснюється у жодному іншому нормативно-правовому акті.
Слід зазначити, що і критерії для розмежування, і чіткого пояснення «хто ж такі вразливі споживачі» у інших нормативно-правових актах також відсутні.
Відповідь на питання «хто ж такі ці вразливі споживачі» Кабінет Міністрів України повинен був ще давно пояснити шляхом прийняття постанови, яка б запровадила певний порядок, а саме – перерахувати категорії споживачів, описати їх спосіб обліку, передбачивши умови за яких надається їм адресна допомога, а також визначивши менш безболісний механізм відключення таких споживачів від електропостачання.
Проте, станом на сьогодні Кабінетом Міністрів України не прийнято такого акту про «вразливих споживачів» (не кажучи вже про адресну допомогу і спецпорядок по їх відключенню від електропостачання).
Але виникає кілька запитань:
1) що робити тим громадянам, які мають на сьогодні пільги по сплаті електричної енергії та не належать до переліку «вразливих споживачів»?;
2) що робити тим громадянам, у випадку, якщо їх пільги будуть зупинені (як демонструє практика) черговим Законом України «Про Державний Бюджет» на відповідний рік, а громадяни не будуть включені до переліку «вразливих споживачів»?
Вирішити дану проблему допомогла б зміна статті 61 Закону України «Про ринок електричної енергії», а саме замість порядку визначення «вразливого споживача» Кабінетом Міністрів України вказати у тексті статті 61, що «вразливі споживачі» – це побутові споживачі, яким надаються соціальні послуги згідно Закону України «Про соціальні послуги» та побутові споживачі, які мають право на пільги, а також споживачі пільги яких розраховуються від середньомісячного їх доходу/доходу членів сім’ї/господарств.
Але чи буде це так?

Про це і не тільки Ви можете прочитати у статті «Вразливі споживачі чи невразливі пільговики?»

Юрист-практик
Коновал В’ячеслав

Сам собі контролер

Одним із проблемних аспектів житлово-комунального господарства є діяльність пов’язана із благоустроєм.
І стосується «проблемна ділянка» благоустрою не тільки бездіяльності уповноважених органів, які за компетенцією мають їх вирішувати, але й торкається засад контролю, який держава встановила у разі невиконання такими органами своїх посадових обов’язків.
За приписами норм чинного законодавства відповідальними органами у сфері благоустрою є органи місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування «слідкують» за додержанням порядку, стандартів, норм та правил у сфері благоустрою і одночасно здійснюють власні повноваження, які спрямовані на врегулювання місцевих проблем у питаннях пов’язаних із благоустроєм.
Як проконтролювати роботу органів місцевого самоврядування?
Перший спосіб – звернутися до поліції. За статтею 255 Кодексу України про адміністративні правопорушення органи поліції уповноважені на складення протоколу на посадових осіб органів місцевого самоврядування.
Проте, розглядати справу на основі протоколу поліції у силу статті 219 Кодексу про адміністративні правопорушення будуть ті ж самі органи місцевого самоврядування.
Малоймовірно, що органи місцевого самоврядування притягнуть самі себе до адміністративної відповідальності.
А чи існує інший шлях притягнення до відповідальності органів місцевого самоврядування?
Як пише «Комунальний Лоєр», згідно статтей 8, 39 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» № 2807 – XII від 06.09.2005 року (далі – Закон про благоустрій) державний контроль за дотриманням законодавства у сфері благоустрою території населених пунктів здійснюється місцевими державними адміністраціями.
Порядок здійснення державного контролю у сфері благоустрою населених пунктів визначається цим Законом (йдеться про Закон про благоустрій ) та іншими законодавчими актами.
Про які саме законодавчі акти йшлося у статті 39 Закону про благоустрій невідомо. В інших законодавчих актах знайти механізм реалізації контролю місцевими державними адміністраціями також не вдалося. Відсутні такі положення стосовно контролю і у базовому Законі про місцеві державні адміністрації.
Тоді як виглядає на практиці «державний контроль у сфері благоустрою»?
Для прикладу, сільський голова грубо та тривало порушує законодавство у сфері благоустрою. Ви готуєтесь, збираєте докази та надсилаєте звернення до місцевої державної адміністрації. Державна адміністрація Ваше звернення вивчає, переадресовує до сільського голови. Він обіцяє письмово держадміністрації владнати питання, а держадміністрація нотує Вам його «обіцянку» та за підписами одного із заступників голови держадмінстрації Ви отримуєте відповідь, що Ваше питання там колись вирішиться.

Більше інформації Ви можете прочитати у статті Коновала В’ячеслава «Державний контроль чи паперова фікція?»

Захист прав споживачів в умовах захисту комерційних інтересів

Заборона газовим компаніям встановлювати будинкові газові лічильники без згоди співвласників багатоквартирних будинків, підштовхнула газові компанії до пошуку нових способів збереження фінансової стійкості.

Зрозуміло, що оснащувати будинковими газовими лічильниками багатоквартирні будинки за відсутності встановлених квартирних засобів обліку газу є невигідним та недружнім жестом з боку виконавця послуги щодо споживача-фізичної особи, адже такими діями споживачу спричиняється шкода.

За інформацією «Комунального Лоєра» газові компанії обирають на власний розсуд, який лічильник їм встановлювати або будинковий, або квартирний лічильник.

Слід зазначити, що норми Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природнього газу» № 3533-VI від 16.06.2011 року не наділяють газовиків правом та повноваженнями обирати за типом лічильник газу для його майбутнього встановлення.

В ідеалі для досягнення завдань із енергоефективності Закон № 3533 – VI вітає оснащення газовими лічильниками споживачів як квартирного типу, так і будинкового.

У цьому контексті доречно наголосити, що у 2021 році ми святкуватимемо 10-річчя дії в країні Закону «Про забезпечення комерційного обліку природнього газу» № 3533 – VI від 16.01.2011 року.

Здавалося б революційний підхід законодавця у стратегічному плані щодо всезагального обліку лічильниками газу мав би покращити стан раціонального використання природнього ресурсу, який, на жаль, доводиться імпортувати.

Проте практика розуміння газовими компаніями вказаного нормативно-правового акту зовсім діаметрально протилежна тим завданням, вирішити які мав Закон № 3533 –VI.

До 2017 року газові компанії користувалися прогалинами у законодавстві, що давало змогу останнім зосередитись на встановленні тільки будинкових лічильників на багатоквартирні будинки.

Змінами до Закону № 3533 – VI компанії отримали «законодавчу відстрочку» щодо строку оснащення квартир та приватних домоволодінь квартирними лічильниками газу до 1 січня 2021 року.

Усвідомлюючи, що законодавчий строк щодо забезпечення квартирними лічильниками продовжено до 1 січня 2021 року і ця дата не є кінцевою, то на сьогодні газові компанії не поспішають оснащувати квартирними лічильниками газу приватні помешкання.

Водночас квартирний лічильник газу компанії пропонують споживачам встановлювати за власний кошт з посиланням на «методику», яка вже втратила чинність, однак колись дозволяла не брати компанії кошти зі споживача за встановлення лічильника.

Звісно, споживачі почали звертатися до суду з метою захисту своїх законних прав та інтересів. Масовість позовів сприяла напрацюванню судової практики, як на користь газовим компаніям, так і на користь споживачів.

З 2019 року почало пробиватись «світло у кінці тунелю».

Верховний Суд за наслідком розгляду рішень та ухвал його палат прийшов до такого висновку:

1) односторонній вибір компанією права на встановлення або будинкового лічильника газу, або квартирного є нікчемним;

2) брати кошти зі споживача за встановлення квартирного лічильника є протиправним, оскільки Закон № 3533 – VI був прийнятий в період, коли «методика обчислення втрат» була чинною;

3) споживачі мають право на встановлення безоплатного квартирного лічильника природнього газу, бо до реформування ринку природнього газу споживачі вже сплачували за послуги оснащення лічильників, які були складовими витрат у тарифі на послуги з газопостачання.

Проте, незважаючи на формування усталеної судової практики в питаннях встановлення лічильників газу приватним домоволодінням та квартирам, компанії продовжують боротьбу та все ще шукають інші способи та шляхи захисту власних комерційних інтересів.

Про це та багато іншого Ви знайдете на сторінці статті «Облікова правда газовиків» юриста-практика у сфері житлово-комунальних послуг Коновала В’ячеслава Івановича