Категорія: Блоги

13 травня минулого року між Урядом України та Урядом Французької республіки був укладений Рамковий договір щодо офіційної підтримки проекту з покращення водопостачання у місті Києві.

Проект офіційної підтримки від Уряду Французької Республіки на суму 70 000 000 євро строком до 31 грудня 2026 року складається із трьох 3 частин:
1) захист Деснянської і Дніпровської водопровідних станцій від гідравлічних ударів;
2) заміна двох трубопроводів, що йдуть від Деснянської водопровідної станції та проведення дослідження у пілотній зоні в мережі водопостачання з метою зменшення водовтрат;
3) оптимізація роботи Деснянської водопровідної станції та будівництво цеху рецеркуляції для очищення промивних вод і утилізації осадів, очищення промивних вод.

Як пише сайт “Комунальний Лоєр“, умови урядової Угоди містять зобов’язання для позичальника придбати у Франції французьких товарів, робіт і послуг на суму не менше 70% (від загальної суми кредиту) та закладалися 30% для придбання українських або іноземних товарів, робіт і послуг (крім французьких товарів, робіт та послуг).

Для реалізації проекту Угодою сторонами передбачено, що закупівля товарів, робіт та послуг в рамках контракту буде здійснюватися шляхом переговорної процедури, передбаченої законодавством України про публічні закупівлі.

Тобто, міжнародна угода містить посилання на застосування процедури закупівлі, яка визначена Законом України «Про публічні закупівлі»

Проте, українським парламентом прийнято законодавчі зміни, які утруднять виконання вищезгаданої міжурядової угоди, оскільки Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про публічні закупівлі» щодо створення передумов для сталого розвитку та модернізації вітчизняної промисловості» № 1977-IX від 14.01.2022 року показник складової у питомій вазі вартості сировини, матеріалів, вузлів, агрегатів, деталей, комплектуючих виробів та інших складових вітчизняного виробництва у собівартості товару (послуги, роботи) у 2022 році визначено на рівні, що дорівнює або перевищує 10%, а у 2026 році (це дата завершення проекту) дорівнюватиме або перевищуватиме вказаних 30%.

Таким чином, існує велика ймовірність щодо завершення проекту щодо покращення водопостачання, обумовлена частка українського сегменту товарів, робіт та послуг у реалізації проекту або буде легітимно нижчою за 30% або взагалі не буде використаною з огляду на іноземну альтернативу, яка дозволяється тією ж Угодою.

Детальніше про це читайте у статті “Водопостачання Києва. Міжнародна угода проти закону”

В.І. Коновал

Дуже часто серед числа причин та «виправдань» у чиновників можна почути знайоме формулювання, що немає закону, який би був інструкцією для влади, бізнесу та громадян у реалізації успішних економічних проектів.

Однак, прийняття закону також ще не гарантує жодного позитивного результату.

Як пише сайт «Комунальний Лоєр», 21 жовтня 2021 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо розвитку виробництва біометану» № 1820 – IX.

Як пояснюють законодавці, розробка даного проекту спрямована на розвиток біогазу та біометану в Україні.

Однак, висновок про те, чи дійсно законодавчі зміни є «корисним» для держави та чи є стимулюючими у використанні альтернативних видів палива, можна зробити тільки за результатом практики застосування, хоча з огляду на «якість» підготовленого проекту вже зараз виникають побоювання, що цей закон був прийнятий «заради закону».

Тож, Закон № 1820-IX запроваджує «сертифікат походження біометану» (документ, який вироблений з біомаси), вводить у застосування реєстр біометану (електронну систему облікових записів, яка фіксує подання біогазу до ГТС та до газорозподільних мереж), а також вносить зміни до статті 19 Закону України «Про ринок природного газу», якою доповнюють другий абзац цієї статті: «Положення цього Закону щодо природного газу застосовуються на недискримінаційній основі до біогазу або іншого виду газу з альтернативних джерел, у разі, якщо біогаз або інший газ з альтернативних джерел відповідає вимогам для доступу до газотранспортних і газорозподільних систем, газосховищ, установок LNG».

Якщо звернутися до понятійного апарату Закону України «Про ринок природного газу», то «природнім газом» законодавець вважає суміш вуглеводнів та невуглеводневих компонентів, що перебуває у газоподібному стані за стандартних умов (тиск – 760 міліметрів ртутного стовпа і температура – 20 градусів за Цельсієм).
Далі поняття «природній газ» пояснюється, що це також газ нафтовий (попутний) газ, газ (метан) вугільних родовищ та газ сланцевих товщ, газ колекторів щільних порід, газ центрально-басейнового типу.

У випадку, якщо б дійсно була проблема із законодавчим розумінням поняття «біогаз» (біометан), то пункт 31 статті 1 Закону України «Про ринок природного газу» відкорегований також за рахунок розширювального розуміння змісту «біогазу» (біометану), натомість законодавець вирішив, що доповненою нормою статті 19 гарантуватимуться недискримінаційний доступ виробникам біогазу (біометану) або іншого газу з альтернативних джерел для доступу до газотранспортних і газорозподільних мереж.

Якщо є реальні проблеми у виробників біогазу (біометану) з доступу до мереж, то такі справи повинні вирішуватися у спосіб, у порядку та за правилами, які передбачені нормами Господарського кодексу України, Закону України «Про захист економічної конкуренції», Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції», тощо.

У засобах масової інформації та у профільних енергетичних виданнях «ідеологи» прийняття проекту змін до Закону України «Про альтернативні види палива» пояснювали потребу у приведенні фізико-хімічних характеристик біогазу (біометану) наближених до природного газу через технічні регламенти, стандарти, оскільки для набуття характеристик, які притаманні природнього газу, молекули біогазу (біометану) мають пройти процес окиснення.

Але, якщо було прагнення присвятити увагу проблемам фізико-хімічному складу біометану (біогазу), то невже для цього було приймати 4 сторінки змін до Закону України «Про альтернативні види палива»?

Питання риторичне.

Слід наголосити, що обов’язок із регулюванням всієї підзаконної архітектури законодавства Верховна Рада «скинула» на Кабінет Міністрів України та НКРЄ КП.

Детальніше про це читайте у статті «Закон заради закону»

В.І. Коновал

Проблема реструктуризації боргів енергетичних компаній є звичною діяльністю у роботі законодавчого органу влади.

Однак, чим більше боргів, тим більше законодавчих актів щодо їх реструктуризації.

Як пише сайт «Комунальний Лоєр», 14 липня 2021 року Верховною Радою України було прийнято Закон України № 1639 – IX «Про заходи, cпрямовані на подолання кризових явищ та забезпечення фінансової стабільності на ринку природного газу».

Серед запропонованих законодавцем «антикризових заходів» у вищезазначеному нормативному документів наголошується на:

1) можливостях газовим компаніям укладати договори про організацію взаєморозрахунків (йдеться про включення їх до Реєстру суб’єктів ринку природного газу, до яких не застосовується примусове стягнення);
2) списанні дебіторської заборгованості побутовим споживачам;
3) можливостях компаніям укладати договори реструктуризації заборгованості за природній газ (компенсувати вартість газу, яка підтверджена судовими рішенням НАК «Нафтогазу»);
4) cписанні неустойки (штрафів, пені) інфляційних нарахувань, процентів річних нарахованих на заборгованість з оплати природного газу та послуги з його транспортування на реструктуризовану суму заборгованості;
5) компенсації різниці між фактично обгрунтованою вартістю послуг з розподілу природного газу, що надається операторами газорозподільних система та тарифами на розподіл природного газу, затверджених Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики та комунальних послуг.

Помітним «ноу-хау» у останніх законодавчих новацій є норма про видачу довідок компаніями-боржниками щодо розрахунку заборгованості, яка пропонується для реструктуризації та яка повинна підтверджуватися аудиторським висновком.

Слід зазначити, що раніше законодавець робив акцент саме на «податковий борг», облікованих за газовими компаніями, який надавав «зелене світло» боржникам брати участь у договорах з реструктуризації.

Не можна оминути й те, що дещо лобістським у законі виглядає положення про сплату заборгованості особи, яка здійснює функції оператора газотранспортної системи з 1 січня 2020 року перед НАК «Нафтогаз України».

Однак, якщо 1, 3, 4, 5 так званих «антикризових» заходів вже застосовувалося у законодавстві, то на пункті 2 пропоную зупинитися детальніше.

Так, згідно Закону України № 1639 – IX дебіторська заборгованість побутових споживачів перед постачальниками природного газу в розмірі вартості несплачених обсягів, що виникла внаслідок приведення об’єму природного газу до стандартних умов за методикою визначення питомих втрат природного газу при його вимірюваннях побутовими лічильниками в разі не приведення об’єму газу до стандартних умов затверджених Наказом Міністерства палива та енергетики України від 21 жовтня 2003 року № 595.

Мова йде про «коефіцієнтні нарахування» для лічильників газу побутовим споживачам. Тобто, з’явився механізм списання коефіцієнтних нарахувань.

Однак такий механізм може запрацювати, коли у ланцюгу господарських операцій постачальник активно взаємодіятиме із оператором системи розподілу та оператором газотранспортної системи.

В українських судах все ще сформувалася неоднозначна позиція з цього питання, хоча помітно, що держава дає законодавчу можливість списати таку заборгованість, нібито подаючи сигнал газовим компаніям залишити споживачів у спокої.

Але чи буде це так? Побачимо з часом.

Детальніше про це читайте у статті «Борги енергетичних компаній – головний біль державі»

В.І.Коновал

Управління – дія складна, особливо, коли мова йде про підприємства енергетичної галузі. Переставляння стільців з одного розташування до іншого ще ніколи не приносило успіху, але і таке «переставляння» має бути у відповідності до чинного законодавства.

Як пише сайт «Комунальний Лоєр», 15 квітня 2021 року Верховна Рада України прийняла Закон № 1396-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо сертифікації оператора системи передачі».
Законом № 1396-IX врегульовуються особливості перетоку електричної енергії міждержавними перетинами в умовах недостатньої пропускної спроможності, запроваджуються на рівні закону аукціонний механізм розподілу пропускної спроможності, за яким набувається фізичне право на передачу електричної енергії, а також впроваджуються елементи ціноутворення на таких аукціонах.

До переліку описаного вище позитиву можна також додати «згадку» законодавця у прикінцевих положення про продаж електричної енергії за двосторонніми договорами для державних підприємств – виробників електричної енергії.

В цілому закон не поганий, ідеї у ньому хороші, але реалізація його суттєво «хромає».

2 роки Верховна Рада «перекроює» Цивільний та Господарські кодекси України, чим руйнує основні підвалини для вибудованих роками інститутів.

Наголос на певних винятках із загальних правил, лише деформують силу основних положень законодавства, що закріплені у кодифікованих актах.

Приміром, Законом № 1396-IX вносяться зміни до Господарського кодексу України, Закону України «Про управління об’єктами державної власності» та Закону України «Про Кабінет Міністрів України», відповідно до положень якого управління відповідальним міністерством державними підприємствами, які здійснюють господарювання у сфері транспортування та зберігання газу, а також передачі електричної енергії, здійснюється на підставі договору.

Управління міністерством держпідприємством на основі договору взагалі не є властивою практикою для центральних органів виконавчої влади.

У цьому контексті варто згадати про норми Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» № 3166-VI від 17.03.2011 року, який не пропонує форму контролю міністерством над державними підприємствами шляхом укладення договору.

Тим більше, положення Господарського кодексу України наділяють міністерства, як засновників держпідприємств, самостійністю, що не тягне за собою жодне втручання у їхню діяльність, а способи контролю держпідприємств визначаються на основі затвердженого засновником відповідно до законодавства статуту підприємства (наприклад обрання керівника підприємства за конкурсом, якщо на підприємстві не було утворено наглядову раду, контроль над своєчасністю подання фінплану, тощо).

Держпідприємства є самостійними суб’єктами господарювання. Міністерствам заборонено втручатися у їхню оперативну діяльність. Важель прийняття господарських рішень знаходиться у директора, поєднаного у тандемі із правлінням, наглядовою радою та загальними зборами цього ж підприємства.

Проте, процедура сертифікації оператора системи передачі чомусь така особлива, що для неї необхідний договір між міністерством та підконтрольним йому держпідприємством.

При чому, за змістом процедура сертифікації оператора системи передачі є внутрішньою оперативною діяльністю самого підприємства, втручання у яку заборонено тим же Господарським кодексом України.

Детальніше про це читайте у статті «Сертифікація оператора чи управління державним підприємством по- українськи».

В.І. Коновал

Наша держава вже 30 років йде за курсом реформ. Енергетична галузь не є винятком. Відомо, що успіх настає тільки тоді, коли добрі помисли знаходяться своє відображення у добрих починаннях. Проте, це не завжди так.

Як пише сайт «Комунальний Лоєр», 15 липня 2021 року Верховною Радою Україною було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення процедури приєднання до електричних мереж» за № 1657-XII.

Положення цього Закону зобов’язують користувачів лінійних об’єктів енергетичної інфраструктури, а також замовників електроустановок зовнішнього електрозабезпечення, які планують здійснювати будівництво та/або проводити технічне переоснащення електричних мереж отримувати технічні умови на приєднання та подавати проектну документацію через веб-портали операторів системи розподілу (обленерго) у «Єдине вікно».

«Єдине вікно» – це так званий електронний кабінет замовника.
Закон також скасував будь-яке погодження проектної документації на будівництво/переоснащення електричних мереж з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, проте все ж змушує домовлятись у питаннях узгодження проектної документації замовникам операторів системи передач та операторів системи розподілу.

Зазвичай, коли лібералізується одна сфера суспільних відносин, то «бюрократизується» інша.

Закон за № 1657-XII доповнив статтю 124-1 Земельного кодексу України «Порядок встановлення земельних сервітутів на землях державної, комунальної власності», чим значно ускладнив життя тим фізичним та юридичним особам, які не мають безпосереднього відношення до будівництва лінійних об’єктів енергетичної інфраструктури, у тому числі й до технічного переоснащення електричних мереж.

Відтепер до клопотання до органів державної влади та до органів місцевого самоврядування заявник зобов’язаний надавати письмове погодження землекористувача (у разі встановлення земельного сервітуту щодо сформованої земельної ділянки, яка перебуває у користуванні, за договором з органом виконавчої влади, органом місцевого самоврядування), справжність підпису на якому засвідчується нотаріально та надавати технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право суборенди, сервітуту, що розробляється без одержання дозволу на її розроблення.

Хай там як, але «бюрократизація» не надає відповіді на головне питання: «що робити, якщо орендар за договором державної або комунальної землі відмовиться надавати письмове погодження зацікавленій особі на встановлення сервітуту?».

Детальніше про це читайте у статті «Спрощення «енергетичне» – морока сервітутчикам!»

В.І.Коновал

02 листопада 2021 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо запровадження на ринку природнього газу обліку та розрахунків за обсягом газу в одиницях енергії».

Закон в цілому стосується сфери теплопостачання та окремих аспектів постачанню газу приватними компаніями.

Як пише сайт “Комунальний Лоєр“, даний нормативний акт необхідний для «приведення параметрів природнього газу внутрішнього ринку до його параметрів на митному кордоні з країнами Європейського Соєзу», тобто вважаймо, що це ще один євроінтеграційний закон.

Закон не покладає на споживача жодних обов’язків, проте дещо його «заплутує», оскільки у платіжках будуть додатково виписуватися обсяги спожитої теплової енергії у кіловат годинах.

Крім того, закон оперує такими поняттями, як число Воббе, точка роси за вологою та точка роси за вуглеводнями, вміст азоту, сірки, що не є достатньо зрозумілими для споживача, і у випадку, коли постачальників газу зобов’яжуть у електронних кабінетах споживачам надавати таку інформацію, то яка необхідність розкриття вищезазначеної інформації для побутового споживача і для яких цілей розкривається ця інформація законодавець не пояснює.

У Законі прописуються стандартні умови для визначення об’єму газу та стандартні умови визначення теплоти згорання.

Об’єм – абсолютний тиск 101,325 кілопаскаля (кПа), температура – 0 градусів за Цельсієм.

Теплота згоряння 101,325 кілопаскаля (кПа), температура згоряння – 25 градусів за Цельсієм, температура вимірювання – 0 градусів за Цельсієм.

Яким чином дана інформація для споживача є корисною та практичною, Закон також ніяк не пояснює.

За своїм змістом Закон дещо є дискримінаційним. Змінами, якими вносяться цим актом до інших законів запроваджуються «особливості постачання природнього газу» для побутових споживачів, бюджетних установ, закладів охорони державного та комунального сектору, оминаючи умисно або з недбалості державні та комунальні унітарні підприємства, державні комерційні підприємства, для яких також потрібне регулювання зі своїми «особливостями».

Внесеними змінами законодавець суперечить сам собі, бо приймаючи зміни до Закону України «Про ринок природного газу», закон не стає «ринковим».

Серед «позитиву» Закону є:
запровадження технічного регламенту для визначення фізико-хімічних показників природнього газу;
вводиться в обіг документ під назвою «маршрут переміщення природнього газу»;
передбачаються конкурсні пропозиції для обрання «постачальника останньої надії» (демонополізація НАК НАФТОГАЗу).
Перераховані документи скоріше будуть корисними для адвокатів.

Детальніше про це читайте у статті “Окрім кубів ще й одиниці енергії або про що говрить Закон № 1850 -IX”

В.І.Коновал

Кожна із газорозподільчих компаній має Плани розвитку газорозподільчих систем.

Плани газорозподільчих систем – це цілі і завдання розвитку компанії, які деталізовані у дорожній карті. Компанія зобов’язується виконувати і слідувати таким планам зараз і у найближчому майбутньому.

Газорозподільчі компанії подають на затвердження дані Плани розвитку до Регулятора, Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики та комунальних послуг.

Як пише сайт «Комунальний Лоєр», Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики та комунальних послуг (далі – НКРЄ КП), приймаючи постанови щодо джерел фінансування Планів розвитку газорозподільних систем, окремим пунктом забороняє використовувати газорозподільним підприємствам кошти, що визначені як планові джерела фінансування інвестиційних програм у розвитку газорозподільної системи.

Позиція НКРЄ КП полягає у тому, що Регулятор прагне:
1) одержати документальне підтвердження вихідних даних, що виражені у цифровому позначенні по обсягу запланованих газорозподільчою компанією робіт та закупівель нею товарів, (прайси, комерційні пропозиції та ін.), виробників або їх офіційних представників в Україні, накази про затвердження проектної документації та зведені кошториси до відповідних проектів;
2) впевнитись, що у компанії відбувається зменшення обсягів виробничо-технологічних витрат та нормативних втрат природного газу, а також принципів економічної доцільності запровадження відповідних заходів, оскільки План розвитку затверджується НКРЄ КП.

Однак, благородна мета не відповідає заходам, спрямованим на її досягнення.

Вже є «перші дзвіночки» від суду першої інстанції (рішення окружного адміністративного суду м. Києва, справа № 640/18801/21 від 28.10.2021), яким визнано протиправні дії НКРЄ КП при встановленні обмежень для газорозподільчих підприємств у частині використання ними коштів згідно Планів розвитку газорозподільної системи.

На переконання суду, суб`єкт владних повноважень, яким є НКРЕ КП, може діяти виключно у рамках окреслених законом повноважень, за принципом «дозволено лише те, що прямо передбачено законом».

Разом із цим, зміст вказаних норм Закону України «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг» свідчить про відсутність у відповідача повноважень встановлювати заборону для суб`єктів господарювання на використання власних коштів, у тому числі передбачених на фінансування Планів розвитку газорозподільної системи.

Без внесення змін до Закону України «Про НКРЄ КП» будь-які «додаткові повноваження» від Регулятора будуть і надалі переглядатися у судовому порядку.

Детальніше про це читайте у статті «Кошти на Плани розвитку газорозподільчих систем. Власність компанії чи суворий держконтроль?»

В.І.Коновал

Споживачі часто дивуються отриманим платіжкам за опалення місць загального користування, будинок яких відключений від теплової мережі.

Як пише сайт «Комунальний Лоєр», погодження міською комісією з розгляду питань, пов’язаних із відключенням споживачів від мереж централізованого опалення і гарячого водопостачання проекту на переобладнання квартири індивідуальним газовим котлом ще зовсім не означає для споживача, що він (вона) не буде (будуть) у майбутньому отримувати рахунки за послуги теплопостачання, рахунки за опалення місць загального користування у будинку, які надавалися виконавцем послуги з централізованого опалення.

Зазвичай на адресу споживача продовжують надходити рахунки за абонентське обслуговування, за опалення місць загального користування та рахунки за функціонування внутрішньо будинкової системи опалення, незважаючи на те, що у багатоквартирному будинку труби постачання теплової енергії та батареї опалення відрізані та належним чином відомості про це заактовано у присутності та за підписом не лише споживача, але й і представника виконавця послуг із централізованого теплопостачання.

Основними аргументами тепловиків на користь сплати споживачами вищеперерахованих нарахувань є те, що:
1) у житловому будинку, в якому розміщена квартира та у якій проживає cпоживач, обладнано приладом обліку теплової енергії, який на теперішній час знаходиться в технічно справному стані та є комерційним;
2) обсяг теплової енергії, витраченої на опалення місць загального користування та допоміжних приміщень будівлі, а також на забезпечення функціонування внутрішньо будинкових систем опалення та гарячого водопостачання розподіляється на власників (співвласників) приміщень, обладнаних індивідуальними системами опалення та/або гарячого водопостачання;
3) власники житлових та нежитлових приміщень багатоквартирних будинків, які у встановленому порядку відключені від системи централізованого опалення та постачання гарячої води, є співвласниками багатоквартирних будинків, тому вони несуть зобов`язання щодо належного утримання, експлуатації, реконструкції, реставрації, у тому числі і витрати на теплову енергію, витрачену для опалення місць загального користування та функціонування внутрішньо будинкових систем опалення та гарячого водопостачання;
4) чинними нормативно-правовими актами не передбачено звільнення споживачів від їх обов`язку оплати теплової енергії, витраченої на опалення місць загального користування, у разі відсутності окремих опалювальних приладів, оскільки система опалення складається не лише з приладів опалення, а й з трубопроводів та арматури;
5) обсяги споживання теплової енергії за опалення місць загального користування та за забезпечення функціонування внутрішньобудинкової системи опалення є складовими загально спожитого будівлею обсягу теплової енергії і не є додатково визначеними обсягами споживання теплової енергії;
6) законодавство не передбачає обстеження місць загального користування та внутрішньобудинкової систем опалення будинку задля визначення обсягів теплової енергії, витраченої на їх опалення та забезпечення їх функціонування. Визначений нормативно-правовими актами порядок розподілу теплової енергії взагалі не залежить від наявності чи відсутності приладів опалення у місцях загального користування будинку. Плата за абонентське обслуговування входить до плати виконавцю комунальної послуги за індивідуальним договором, та підлягає відшкодуванню з усіх співвласників багатоквартирних будинків, незалежно від того, чи підключено їх приміщення до систем теплопостачання виконавця комунальної послуги.

Перераховані аргументи тепловиків знайшли підтримку у судах.
Єдиною «шпаринкою», яка дозволяла споживачам теоретично уникнити плати за опалення місць загального користування були положення Методики розподілу між споживачами обсягів спожитих у будівлі комунальних послуг, затвердженої Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 22.11.2018р. № 315.

Згідно змісту даної Методики вона не врегульовувала питання стосовно витрат теплової енергії розподільчими трубопроводами систем опалення, що прокладені у підвалі або на горищі у будинку.

На жаль, суди не беруть вищезазначені положення до уваги, жодним чином не пояснивши це.

Тому, від’єднавшись від централізованої системи опалення або переобладнавши житло під опаленням котлом, споживач залишається заручником плати за місця загального користування.

Детальніше про це читайте у статті «Від’єднався – плати за опалення»

В.І.Коновал

Процеси приватизації та корпоратизації породили невирішену до цього часу проблему, яка стосується гуртожитків.

У першому аспекті гуртожитки є та були цілісними майновими комплексами, що передавалися до статутних капіталів акціонерних товариств у виді часток та з другого аспекту, який стосується гуртожитків як соціального житла.

Як пише сайт «Комунальний Лоєр», що донедавна існувала законодавча норма (підпункт «б» пункту 1 частини третьої статті 14 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» від 04.09.2008 року № 500-VI), яка містила норму про те, що внесений до статутного капіталу товариства гуртожиток передається у власність територіальної громади без згоди власника гуртожитку за рішенням суду.

Потреба у прийнятті змін до Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» пояснювалася насамперед намаганням держави захистити мешканців гуртожитків, житло яких було «під прицілом» апетитів комерційних власників.
Рішенням Конституційного Суду України № 7-р від 20 жовтня 2021 року (справа № 3-181/2020) цю норму було визнано неконституційною у зв’язку із тим, що зміни до вищезазначеного закону не містили компенсаційних механізмів для отримання відшкодування товариствами від місцевого бюджету, гуртожитки які органи місцевого самоврядування безоплатно передавали (вилучали) до комунальної власності міста.

Незважаючи на те, що Рішення Конституційного Суду України захистило власність юридичних осіб, шляхом визнання неконституційними положення про безоплатну передачу у комунальну власність гуртожитків, які були часткою у статутному капіталу товариств, проте дилема щодо права власності на гуртожитки все ще залишається невирішеною.

Відповідь варто шукати у причинах утвореної проблеми.
Свого часу товариства набували право приватної власності на гуртожиток у зв’язку приватизацію цілісного майнового комплексу, до майна якого належав також і гуртожиток.

Приватизаційна угода (договір купівлі-продажу комунального майна) за чинним, на момент укладенням угоди, законодавством не визнавала гуртожитки об’єктами державного житлового фонду, які могли бути приватизовані громадянами, тому це жодним чином не забороняла їх включенню до статутного капіталу товариств.

Об’єктом державного житлового фонду гуртожитки почали визнаватися із 1992 року. Товариства «спокійно» вносили гуртожитку до статутного капіталу гуртожитки до того моменту, коли було прийнято Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду».
І відтепер, коли місцеві ради намагатимуться передати у комунальну власність гуртожитки вони зобов’язані відшкодувати товариствам у повному обсязі вартість вилученого (вилучених) гуртожитку (гуртожитків) в силу статті 41 Конституції України.

Ця позиція також підтримана і Європейським Судом з прав людини (справа Джеймс проти Сполученого Королівства, заява № 8793/79), який зазначив, що «позбавлення майна має відповідати сумі його вартості».

А про яку вартість гуртожитку йдеться? І чи буде вона ринковою?
І чи спроможний місцевий бюджет відшкодовувати вилучення гуртожитку?

Дані питання все ще без відповідей.

Детальніше про це читайте у статті «Гуртожитки – це соціальне житло чи внесок до статутного капіталу»

В.І.Коновал