У перший місяць нового року «Екобус» полтавського КАТП-1628 прийматиме в населення батарейки, акумулятори, люменісцентні лампи, ртутні термометри з 9:30 до 17:00 на таких локаціях:
2.01 – вул. Спартака, 107-А, магазин «Оптовичок», с. Яківці;
3.01 – вул. Коломацька, 15-А, с. Ковалівка;
4.01 – вул. Шкільна, 4, с. Абазівка;
5.01 – вул. Є. Коновальця, 2, ТЦ «Паровоз»;
8.01 – пров. Шевченка (біля магазину), с. Патлаївка;
9.01 – вул. М. Бірюзова, 62, «Приват Банк»;
10.01 – вул. Центральна, 19, с. Сем’янівка, (біля центрального магазину);
11.01 – майдан Незалежності, 5, Центр культури та дозвілля (Будинок культури);
12.01 – вул. Овочева, 5, магазин «Меблевий Майстер»;
15.01 – вул. Полтавська, 18, с. Гожули (біля центрального магазину);
16.01 – вул. Зіньківська, 16, «АТБ- Маркет»;
17.01 – вул. Р. Кириченко, 84, магазин «Еко-Продукт»;
18.01 – просп. Першотравневий, 24, НУ «Полтавська політехніка ім. Юрія Кондратюка»;
19.01 – вул. Соборності, 58-А, ПД «Листопад»;
22.01 – вул. Г. Сталінграда, 30, «АТБ- Маркет»;
23.01 – вул. Гожулянська, 26, магазин «Хуторок»;
24.01 – вул. Соборна, 14, Будинок культури, с. Супрунівка;
25.01 – вул. Сакко, 16-А, Полтавський професійний ліцей;
26.01 – вул. І. Мазепи, 17, магазин «12 Вольт»;
29.01 – вул. Європейська, 66, компанія «СтарЛайн»;
30.01 – вул. Миру, 1 (біля сільської ради), с. Чорноглазівка;
31.01 – пров. Латишева, 13, магазин «Хуторок».
Категорія: Новини
«Мистецтво заради миру»: полтавців об’єднали навколо спільних цінностей (фото)
Напередодні Різдва в Полтаві відбувся захід «Мистецтво заради миру», метою якого стало гуртування українців навколо спільних цінностей, таких як любов до своєї батьківщини, мир, кохання, доброта та ін.
Його організатором виступив Полтавський інститут економіки й торгівлі, а неодноразовий переможець міжнародних та всеукраїнських конкурсів і фестивалів, міський духовий оркестр «Полтава» під орудою головного диригента й художнього керівника, заслуженого артиста України Едуарда Головашича підтримав ініціативу.
Як розповів керівник вишу Олексій Нестуля, кожен із нас може мати свій погляд на цей світ, але є речі, які важливі для всіх людей: і християн, і мусульман, і буддистів, і представників інших конфесій. Саме через призму цих цінностей і відбувалося того вечора спілкування в межах заходу.
На його початку присутні віддали шану воїнам, які, не шкодуючи життя, боронять Україну. Боронять, зокрема, заради того, щоб їхні рідні та близькі мали змогу зібратися на Різдво, помолитися, скуштувати куті, порадувати дітей подарунками, щоб наша країна продовжувала жити.
На жаль, самим воїнам не завжди щастить повернутися до своїх сімей живими. Так, назавжди в строю – бійці 46-ї окремої аеромобільної бригади десантно-штурмових військ: Герой України, розвідник Іван Банк, розвідник Ігор Дорошенко та мінометник Ігор Щербак, рідним яких цього вечора передали їхні нагороди. Цю місію виконали волонтерка, Народний Герой України Вікторія Мірошніченко та представник 46-ї бригади із позивним «Буча».
Разом із нагородами вони передали сім’ям прапори десантників із підписами побратимів загиблих, які нині продовжують захищати Україну на території Донецької області.
На честь цих та інших захисників цього вечора у виконанні оркестру «Полтава» прозвучало кілька військових, патріотичних композицій: «Солдат України», «Воїни світла», «Доброго вечора, ми з України» тощо. А в продовження теми одвічних людських цінностей колектив музикантів спільно з солістами Анною Богдановою та Віктором Щербаковим представив присутнім прекрасну програму, до якої ввійшли неймовірні твори Френка Сінатри, гурту «АВВА», Гайтани та ін.
Санаторій «Шахтар»: що пропонує особливості лікування
Відпочинок у Трускавці став чудовою альтернативою морському відпочинку. Оскільки в більшості санаторіїв є відвідування басейну, а в деяких навіть СПА процедури, то такий курорт складно порівнювати з простим лежанням на пляжі. Одним із популярних різнопланових закладів можна вважати санаторій «Шахтар» у Трускавці. Він радісно приймає відвідувачів різного віку. Особливе враження у гостей викликає вигляд із вікна, яке охоплює гірський пейзаж.
Які послуги пропонує санаторій?
Санаторне перебування найчастіше асоціюється із відпочинком для дорослих. Сучасні стандарти спрямовані на задоволення потреб клієнтів, котрі хочуть проводити час зі своєю родиною. Трускавець санаторій «Шахтар» – це чудовий варіант для сімейного відпочинку. Тут буде цікаво не лише дорослим, а й дітям.
Перше, на що звертають увагу у санаторії – це харчування. Тут доступне дієтичне та звичайне харчування. Також є меню для дітей, адже маленькі відвідувачі потребують особливої уваги. У вартість путівки входить триразовий прийом їжі. За потреби власне меню можна замовляти в їдальні заздалегідь, щоб отримати те, що бажаєте скуштувати.
Серед розваг, які пропонує Трускавець санаторій «Шахтар», можна виділити різні види настільних ігор. На свіжому повітрі можна просто розслабитись, лежачи на лежаках. Спеціалізований тренажерний комплекс допоможе досягти бажаних результатів у тренуваннях.
Створена спеціально для дітей кімната у санаторії «Шахтар» це місце, де кожен маленький гість може насолоджуватися іграми та турботою фахівців. Від професійних ігрових занять до дитячих масажів та зон для прогулянок. Тут діти знайдуть все для здорового та веселого відпочинку.
Лікування в санаторії
Санаторій «Шахтар» ґрунтується на індивідуальному підході до здоров’я кожного гостя. Сучасні лабораторії та досвідчені фахівці проводять аналізи та консультації, щоб призначити оптимальне лікування для різних захворювань. Від захворювань шлунково-кишкового тракту до серцево-судинних проблем – санаторій спеціалізується на широкому спектрі лікування, забезпечуючи якісну допомогу та швидке відновлення здоров’я.
Для отримання точної інформації про ціни та доступні пакети послуг рекомендується звернутися безпосередньо до санаторію через їх офіційний веб-сайт, телефоном або електронною поштою. Там зазвичай можна знайти інформацію про те, які у санаторії «Шахтар» у Трускавці ціни на проживання, харчування, лікувальні процедури та додаткові послуги, а також можливі спеціальні пропозиції чи знижки.
Цікаві місця Трускавця, де слід побувати обов’язково
Хоча на лікування в Трускавці ціни багато в чому залежать від комфортності проживання, але все ж таки варто враховувати, що кожен заклад прагнутиме запропонувати унікальну послугу, щоб залучити додаткових гостей. Незважаючи на це, багато відвідувачів готелю шукають додаткові місця відвідувань. Це допомагає розширити кругозір людини та отримати масу емоцій
У Трускавці є багато визначних пам’яток, які не залишать байдужим нікого. Тут є багато тематичних музеїв, виставок, скульптурних композицій. У місті можна знайти різні варіанти відпочинку, щоби оздоровлення приносило додаткові емоції. Чого тільки вартий дельфінарій. Смішні та щирі тварини порадують відвідувачів підготовленими уявленнями.
В Україні санаторії Трускавця пропонують свої послуги не лише місцевим мешканцям, а й іноземцям. Хоча в період воєнних дій кількість іноземців значно зменшилася, але ті, хто не може поїхати на море, часто обирають відпочинок у Трускавці завдяки доступним цінам
Голболісти Полтавщини здобули ліцензію на Паралімпійські ігри – 2024
Єдину ліцензію на Паралімпійські ігри 2024 року, яку розігрували на чемпіонаті Європи, що тривав із 9 грудня в Подгориці (Чорногорія), виборола українська чоловіча збірна з голболу.
Усі члени команди – з Полтавської області, повідомили в облвійськадміністрації. Це гравці Василь Олійник, Антон Стрельчик, Родіон Жигалін, Олександр Топорков, Євгеній Циганенко і Федір Сидоренко й тренери Федір та Антон Дубровіни.
У фіналі полтавські спортсмени перемогли збірну з Литви з рахунком 7:3.
Загалом у змаганнях узяли участь 10 чоловічих і 9 жіночих команд. До речі, серед жінок перемогу здобули на чемпіонаті також українки.
У 45 містах України надаються безоплатні послуги підтримки постраждалих від домашнього насильства
UNFPA, Фонд ООН у галузі народонаселення в Україні, успішно реалізує проєкт «Міста і громади, вільні від домашнього насильства». Ініціатива має на меті створення міцних громадських систем, що служитимуть захистом від домашнього та гендерно зумовленого насильства.
У містах і громадах функціонують: мобільні бригади соціально-психологічної допомоги, кризові кімнати, притулки та денні центри соціально-психологічної допомоги
З початку 2021 року:
- 29 000 людей одержали підтримку від мобільних бригад.
- 13 300 людей скористалися допомогою фахівців/-чинь у денних центрах.
- 1050 людей отримали допомогу у кризових кімнатах.
- Понад 900 осіб знайшли прихисток у притулках.
Деталі щодо безоплатних сервісів, якими можна скористатися
Кризові кімнати та притулки
Стануть безпечним прихистком для людей, що постраждали від домашнього насильства. Фахівці/-чині нададуть тимчасове житло та допоможуть з пошуками постійного, забезпечать продуктами, а також нададуть кваліфіковану підтримку.
Мобільні бригади
Із квітня 2022 у 37 містах України, де реалізується проєкт «Міста і громади, вільні від домашнього насильства», функціонує 74 мобільні бригади соціально-психологічної допомоги. Команда швидко й ефективно реагує на запит постраждалих осіб, надає соціально-психологічну допомогу тим, хто її потребує, і скеровує до інших служб за необхідності.
Бригади не лише реагують на екстрені випадки, але й надають регулярну соціально-психологічну підтримку, допомігши вже більш ніж 29 000 людей. Загалом по всій Україні функціонує 109 мобільних бригад, контакти яких можна дізнатися за посиланням: http://surl.li/nwwkl
Денні центри
Тут без попереднього запису можна отримати всебічну допомогу. Центри надають соціально-психологічну та правничу допомогу, можливість перебування у «кризовій кімнаті» та підтримку груп взаємодопомоги постраждалих.
Проєкт «Міста і громади, вільні від домашнього насильства» реалізується у 45 містах і громадах по всій Україні, охоплюючи як великі урбаністичні центри, так і малі регіональні містечка. Його основна мета — розбудова муніципальних систем запобігання та протидії домашньому та гендерно зумовленому насильству.
Знайти доступні пункти допомоги у вашому місті ➡️ https://rozirvykolo.org
Проєкт реалізується за підтримки урядів Канади та Великої Британії в межах програми UNFPA з протидії та запобігання гендерно зумовленому насильству.
Власноруч робить натуральну олію та хлібці. Історія матері чотирьох дітей із Полтавщини, яка започаткувала екобізнес
«Чи є вас щось, заради чого хочеться вставати рано-вранці чи зовсім не лягати спати? Щось, що надихає зсередини? Для мене це мої діти та власне виробництво натуральних продуктів», – каже підприємниця з Полтавщини Світлана Киричко.
Жінка ще 10 років тому почала з виготовлення лляних хлібців та олійки. Зараз після багаторічної паузи вона знову закотила рукава, розпочавши бізнес у розпал війни. Про підприємницю, що поєднує материнство та справу життя, читайте в новому матеріалі ШоТам.
У традиціях криється не лише історія, а й секрети здоровʼя
Я сама родом з Полтавської області, та більше ніж 15 років прожила в місті. Скільки себе памʼятаю, теми екології, здорового способу життя та харчування завжди були в моєму житті, а коли зʼявилися діти, то все стала відчувати ще гостріше.
Десять років тому я разом з чоловіком почала виготовляти хлібці з лляного борошна без високої термічної обробки. По суті це відтиснуте насіння, перемелене в блендері, але не просмажене, а сире, тобто зі збереженими поживними речовинами. Крім того, ми додаємо до хлібців пророщені льон та гречку, а далі висушуємо при низькій температурі — до 45 градусів. Так у продукті зберігається максимальна кількість корисних елементів.
Що більше я дізнавалася про здорове харчування й українські традиції, то більше експериментувала в домашніх умовах. Так невдовзі спробувала ще виготовляти олійку на холодному віджимі, тобто без нагрівання, аби зберегти всі принади цього продукту для організму. Так робили наші предки з давніх-давен, і на це були свої причини.
Олію віджимали деревʼяним пресом у дубових бочках. І це важливо, бо, якщо використовувати металеве обладнання, відбувається окиснення, змінюються смак і якість. Також важливою є температура – нагріваючи, олію виготовляти простіше, її виходить більше, однак це також окислює речовину, а за неправильної технології навіть додається гіркота.
На таких окислених оліях, які в народі називали «олифою», готували фарби для вуличних робіт. Такі речовини матимуть щільну захисну плівку та довший термін зберігання, проте користі для організму з цього мало.
Вимушена була зробити паузу через материнство, а потім через війну
Найбільшим викликом на початку було заохотити людей купувати здорові продукти як наша олія та хлібці. Я постійно їздила на ринки, розповідала, показувала, друкувала книжечки про льон, коноплі й амарант. Пробували робити ще козинаки — пророщений льон із сухофруктами.
Однак у 2012-2013 роках менше звертали увагу. Багато хто не розумів, навіщо потрібні такі «правильні» продукти, коли можна купити дешевші, хоч і бозна з чого зроблені. Лише років за 4-5 люди почали цікавитися темою та самостійно нас шукати.
Так працювала кілька років, але коли народився четвертий синочок, то вимушена була зробити паузу. Тоді ж наша сімʼя переїхала в село, а там були вже інші справи. Так сталося, що протягом шести чи навіть семи років я не виготовляла нічого взагалі, а сушарка слугувала в побуті, хіба що я робила хлібці для сімʼї, знайомих і час від часу на малі замовлення.
Лише коли найменшому виповнилося сім років, я відчула, що мої руки знову вільні до роботи. Та й діти вже дорослі (старшій донечці – вже 23) – усі потрошку допомагають. Спочатку їм ця справа була незрозумілою, та з часом вони заглиблювалися в тему, і вона ставала для них цікавішою. Тоді я почала відновлювати знання з виробництва й цікавитись новинами у сфері натуральної переробки.
Але на перешкоді стала війна. Ще до повномасштабного вторгнення ми опинились у селі, де я планувала бізнес: уже знаходила потрібних людей, дізнавалася необхідну інформацію для розвитку. Розуміла, що я саме на тому шляху, куди хочу рухатися.
З великою війною життя ніби зупинилось на три місяці, а може, і більше. Лише коли я змогла опанувати свій внутрішній страх, коли усвідомила, що виїжджати я точно не хочу, що хочу жити й працювати тут, розвивати дітей та справу на своїй землі, тільки тоді змогла поступово повернутися до роботи.
Друзі постійно питали: «Коли вже запустишся?»
Нині планів більше, ніж ми можемо подужати. Тим паче, що багато ідей було випробувано на власному досвіді протягом років паузи в бізнесі. Щось готували для себе, вдосконалювали рецепти – тепер їх можна брати в роботу. Та наважитися розпочати знову свою справу мені допомогла підтримка дітей і друзів – останні постійно питали, коли можна буде придбати олійку.
Аби повноцінно запуститись, я мала й оновити знання, і закупити нове обладнання. У нагоді стала програма для підприємців-початківців від Естонської ради в справах біженців в Україні.
Я завершила їхній курс навчання для стартапів. Нам викладали фінанси та бухоблік, надавали юридичні консультації, розповідали про маркетинг і продажі – пройшлися по всіх напрямах, що стосуються бізнесу новачків. Це допомогло не боятись, адже було з ким порадитися та в кого спитати. Там я проконсультувалася щодо технологій і навіть екологічності пакування.
Після цього, у квітні 2023 року, я отримала грант від Естонської ради на 100 тисяч гривень. На ці кошти для нас закупили різне необхідне обладнання: гідравлічний прес, сушарку, блендер, виробничий стіл, бак для води та вакуумні пакети для зберігання сухих сумішей. Уже в середині осені ми отримали наше обладнання для роботи.
Я одразу відновила виробництво. Поки асортимент невеликий: олійка, хлібці, на підході гранола. Ще я тестую рецепти сухих супів, аби наступного року вже повноцінно займатися грядками та запустити ще й таке виробництво.
Продажі ми відновили завдяки співпраці з полтавським магазином Живо Життя. Олійку, наприклад, продаємо від 390 гривень за 500 мл. Водночас я збираю матеріали, щоб запустити власні сторінки в Інстаграмі та Фейсбуці, а також зайнялася брендингом: зробила етикетки та логотип «Ековсесвіт» як відображення всіх направлень, що хочеться вмістити в проєкт.
Усе має бути якісним, безпечним та екологічним
Сировину я замовляю оптом, але це не так просто, як може здаватися. Наприклад, я не можу придбати тонну борошна – мені нема, де його зберігати, бо в приміщенні ще триває ремонт, а за менші партії вища ціна. Крім того, щоб знайти найкращу вартість, треба зважати на якість.
Одного разу мені навіть довелося повернути товар, бо віддавав гіркотою. Чому так, не знаю: може, десь на морозі постояв, а може, він торішній. У будь-якому випадку з такою сировиною добру олійку я не зроблю. Тож довелося шукати далі: в Одесі, Запоріжжі.
Ще одним важливим для мене аспектом є екологічне пакування. Від самого початку робити я відмовилася від одноразових посудин, натомість розливала олійку в скло. Тобто людина купувала товар, а баночки приносила на обмін. Я тільки-но уявляю величезне сміттєзвалище, то аж сльози навертаються!
Коли ми купили будинок, я складала сміття в одну купу й сама перебирала. У якийсь день проводили акцію «Чисте село». Сусід запропонував здати й моє сміття. Каже: «ОТГ дає трактор, а ми все сміття із села збираємо та вивозимо». «А куди?» — питаю. «Ну ,як? У ліс! А там загребуть». Я сіла й заплакала. Так і не віддала – не хочу, щоб моє сміття ще ліс псувало.
Ця робота – наче ще одна моя дитина
Якщо я відволічусь і приділю менше часу, то проєкт занепадатиме. Хоч наразі ця робота не дозволяє повністю забезпечувати фінансові потреби сімʼї, але я розумію, що це лише початок. До того ж діти вже підросли й стали моєю підтримкою та допомогою в бізнесі.
Ми маємо план і готуємось до сезону. Вже отримали одну сушарку, та цього може бути замало, адже за короткий період потрібно буде насушити багато різного: помідорів, перцю, інших овочів.
Тож зараз все в роботі, все кипить. Я вірю, що, якщо щодня робити щось для своєї мрії, тоді вам відкриються нові можливості.
У селі на городі саджають картоплю, а вона – виноград. Ця вчителька з Полтавщини після закриття школи перетворила свої хобі на бізнес
Вчителька Ольга Рясна понад 30 років ходила на роботу через дорогу від свого дому й тішилася, що рідна школа розташована так близько. Але з 2021-го бачити цю двоповерхову будівлю зі свого вікна стало справжнім випробуванням: школу в селі Землянки, що на Полтавщині, закрили.
Жінка на кілька місяців занурилася в стан апатії: майже перестала виходити з дому, втратила апетит та інтерес до будь-якого спілкування. Навіть улюблений виноградник, де раніше працювала днями й ночами, перестала доглядати.
Із цього стану Ольгу вивело повномасштабне вторгнення росіян. Як «виноградний город» та короваї стали порятунком для родини в скрутні часи, жінка розповіла ШоТам.
Коли скінчилося місце у дворі, перейшла на город
– Я ніколи не планувала займатися виноградарством, хоча їсти виноград любила змалечку, – зізнається Ольга Рясна. – Виноград ріс у нас удома: маленький, чорненький, смачний. Те, що він може бути ще якимсь, я дізналася вже в дорослому віці, коли ми з чоловіком поїхали на ринок у Кременчуку. Рожевий, синій, білий, фіолетовий… А які грона! Я думала, що такий виноград лише на полотнах художників буває, а тут!
Я почала чіплятися до продавців: «Розкажіть, покажіть». Саме там я купила свої перші саджанці, але посадила їх неправильно, бо ще нічого не знала про це. Та, доглядаючи за ними, зрозуміла, як мені подобається щодня зазирати до своїх кущиків, бачити, як вони ростуть. Що дійсно потрібно винограду, я зрозуміла десь на третьому році.
Я буквально не могла зупинитися та скуповувала нові сорти, де тільки бачила. Коли закінчилося місце у дворі, перейшла на город. Незабаром у мене вже була плантація зі 120 кущів, і я хотіла ще.
Мій батько, коли вперше побачив, що я посадила виноград на городі, був шокований: «Олю! Ну, що ти робиш? Хіба ти не знаєш, що на городі треба саджати картоплю, капусту, буряки, а не виноград? Люди сміятися будуть». Своє перше гроно я подарувала саме йому, і він розтанув.
Зазвичай на виноградниках головні – чоловіки, а жінки лиш допомагають, а в мене, навпаки, чоловік допомагає мені вкривати й розкривати кущі, а решту я роблю сама.
Удень — школа, увечері — виноград. Один полив — це 87 відер води. Але налобний ліхтарик надягла, і вже можу працювати хоч би й пів ночі. Я почувала себе щасливою в такому ритмі: удень — діти й гамір, увечері — моя поливальна медитація під співи соловейків. Але все змінилось 2021 року: школу, де я пропрацювала 31 рік, закрили.
Для мене школа — це не робота
Землянківська школа – це 40 років мого життя. 9 років я туди ходила як школярка йпотім ще 31 рік як учителька. Для мене школа — це не робота. Я жила нею. Це була віддушина, таке місце, де я завжди відчувала себе потрібною, куди я направляла всю свою енергію та творчі ідеї.
Дуже часто думають, що сільською школою має бути якась стара хата-мазанка й туди ніякі сучасні тренди не доходять. Це не так. У нас велика та світла двоповерхова будівля. Наша школа ім. співачки Раїси Кириченко була однією з найкреативніших і найактивніших у районі.
У нас було аж два музеї: світлиця Раїси Кириченко та музей українського побуту. Другий ми облаштовували всім селом: кожен приносив стародавні речі й навіть родинні реліквії. Майже в кожному класі та в коридорах були розмальовані стіни сюжетами з фольклору. У нашої школи була своя «вишиванка»: кількаметрове панно на сітці, по якій ми з директоркою Тетяною Мишковою «вишили» орнаменти.
Діти в нас давно вже ходили в школу у вишиванках, і ми захотіли, щоб школа теж мала свою.
Багато всього було, чим ми пишаємося, але, на жаль, історія нашої школи завершилась. Її закрили, бо було недостатньо учнів, хоча вся громада виступала проти такого рішення. Зараз наша школа живе лише у Фейсбуці: я багато років знімала життя нашої школи й тепер публікую відеоспогади, аби й учні, й учителі, де б вони не були, змогли пригадати ці миті.
Перестала готувати, перестала їсти
Я останньою з нашого педагогічного колективу підписала папери про звільнення. Ще два місяці після того, як діти вже не ходили до цієї школи, я продовжувала виходити на роботу – прощалася зі школою.
Після цього почався дуже тяжкий період для мене. Я взагалі вважаю себе людиною дуже сильного характеру й не очікувала, що це так мене підкосить. У житті кожного трапляються такі події, які просто вибивають землю з-під ніг. Зі мною стався цілий такий період: помер батько, потім мама, закрилася школа. А далі наші діти виїхали за кордон, і ми з чоловіком залишилися вдвох.
За пів року я схудла на 9 кг. По декілька днів не вставала з ліжка, перестала вмиватися, купатися, готувати та їсти. Так тривало довгих чотири місяці.
Потім почалася повномасштабна війна, і це ніби вибило мене з однієї стресової колії в іншу. Але це був такий стрес, що вимагав дій. Я почала з усією країною разом переживати й допомагати нашим захисникам і людям, які мусили втікати з рідних міст та сіл.
Це перевело мої думки в інше русло – я зрозуміла, що життя коротке, вразливе й минуще, тож треба цінувати кожен момент. Особливо гостро я це відчула, коли в чоловіка стався інсульт.
Це поставило остаточно крапку того періоду, і з апатії я повернулася в повну бойову готовність. Я мусила стати ще сильнішою, ніж була раніше, адже на мені тепер і деякі обов’язки чоловіка. А ще ж треба заробляти гроші на лікування, та й просто на життя.
Як заробити на винограді
Мені довелося шукати нові способи заробітку, і я почала виготовляти якісь власні смаколики на продаж: молочні продукти я готувала й раніше, а тепер стала ще робити пастилу та чурчхелу, сушити родзинки, консервувати солоний виноград «під оливки».
Ну, і, звісно, продаю саджанці. Свого часу для мене було великим відкриттям, що виноградарі заробляють насамперед не на ягоді, а на саджанцях. Цього року я заклала школку на 1000 саджанців.
Свою продукцію продаю на ринку в містечку Глобине. Це своєрідна терапія: комусь на щось пожаліюся, пожартую, хтось мені — і вже легше на душі.
Короваї почала пекти завдяки Раїсі Кириченко
Короваї я почала пекти не так давно. Ніхто мене не вчив і в родині не пік. Бабуся пекла хліб і з того ж хлібного тіста пиріжки в печі — оце все, що я знала щодо тіста.
Позаяк наша школа носила їм’я Раїси Кириченко, до нас часто приїздила й вона сама, і різні гості разом із нею. І от якось мене попросили спекти коровай, аби зустріти гостей за українською традицією. Ну, я й спекла, як собі те уявляла.
Той перший коровай більше був схожий на хліб із квітами. Але, як і з виноградом, я не зупинилася, поки не відточила свою майстерність.
Починала з рецепту, який отримала від нашої родички, яка колись працювала на хлібзаводі. Це був величезний коровай на 120 яєць. Я робила власні перерахунки на менші порції, щось змінювала й тепер маю власний ідеальний рецепт.
Моя фішка — оздоби з медового тіста. Я довго шукала варіант, як зробити так, аби всі квітки та колоски на короваї не горіли й були справді смачними, а не дубовими. Зрештою скористалася рецептом, за яким робила онукові медове печиво — це тісто смачне, гарно тримає форму. Усі оздоби для своїх короваїв роблю з нього.
Випікання короваїв — ще одна моя віддушина, адже коли мені замовляють коровай, це означає, що в когось свято, радісна подія: весілля, хрестини, іменини чи особливі гості.
Завдяки волонтерам уже кілька моїх короваїв поїхали до наших захисників. Я вірю, що це додає нашим хлопцям і дівчатам сил. Це святий хліб, він не може не бути оберегом.
Тут мій пуп закопаний
Коли почалося повномасштабне вторгнення, до нас на Глобинщину приїхало багато переселенців із різних регіонів. У будинку моїх батьків оселилася родина з Харківщини. Спочатку мені було складно прийняти те, що в такому особливому для мене місці будуть жити чужі люди, але ми з першої зустрічі якось так зійшлися, наче рідні.
І якось мама з цієї родини прийшла до мене в гості, а я саме обновлювала наші ворота — весь час їх розмальовую та періодично змінюю сюжет. Цього разу був козак і козачка й напис «Слава Україні». Ця жінка запитала мене, чи я не боюся таке писати на своїх воротах, мовляв, а раптом сюди рашисти прорвуться? На що я відповіла, що ніхто не буде мені вказувати, що малювати на моїх воротах. Я їх буду закопувати та переховувати, але ніколи той напис не замалюю.
Я шалено люблю нашу Глобинщину, наші Землянки. Для мене це найкраще місце на Землі.
Єдиний раз у житті я була за кордоном: на моє 50-річчя родина зробила мені подарунок і відправила в Болгарію на Сонячний берег. Я була там із донькою та онуком. Море, пляж поруч. Але мені настільки хотілося додому, що я вночі виходила на балкон нашого номера й там, щоб не тривожити нікого, плакала. Одного разу донька таки побачила це й здивувалася: «Мамо, ти ненормальна! У тебе тут сонце, море, пляж під боком, а ти ридаєш за своїми Землянками!».
Я сама не можу пояснити, чому так прив’язана до свого села та краю. Кажуть, що старі дерева не пересаджують, так і я, мабуть, уже ніде, крім моїх Землянок, не приживуся.
Тут моє місце сили, тут мій пуп закопаний. Тут я дуже багато втратила, але й змогла емоційно воскреснути. Гадаю, що це рідна земля дала мені сили зрозуміти, що попри всі труднощі та втрати треба жити й плекати те, що любиш: будь то школярики, виноград чи особливий хліб до щасливої події.
Школярам Полтавщини передали навчальну зброю для занять
У Полтавській області продовжують покращувати навчально-матеріальну базу для викладання предмету «Захист України». Нещодавно, наприклад, 13 зразків навчальної зброї: 10 автоматів і 3 пістолети – отримав заклад освіти у Великій Багачці. Справжні масо-габаритні макети дозволять проводити тут заняття на значно вищому рівні, ніж раніше, адже ці зразки абсолютно ідентичні справжнім, із якими учні матимуть справу вже в лавах Збройних сил України.
Процес передачі навчальної зброї є результатом спільної роботи Полтавського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, депутатського корпусу обласної ради, Громадської ради при Полтавській облвійськадміністрації, громади й школи. Загалом такі зразки отримали вже, починаючи від 2019 року, близько 60 закладів освіти з різних громад, повідомили в ОТЦК та СП.
– Підвищення рівня військово-патріотичного виховання є одним із пріоритетних напрямів діяльності обласного комплектування та соціальної підтримки, особливо в умовах повномасштабної російської війни проти України, – наголосив заступник начальника ОТЦК та СП Едуард Бородай. – На сьогодні Полтавщина лишається чи не єдиним регіоном України, де відбуваються такі заходи з військово-патріотичного виховання. Забезпечення шкіл навчальною зброєю, конкурс на визначення кращої навчально-матеріальної бази для викладання предмету «Захист України», стипендія ім. Героя України Андрія Конопльова – усе це спрямовано на виховання молоді Полтавщини в дусі поваги до Збройних сил, гордості за Батьківщину та готовності її захищати.
Щоб нашим дітям не довелося застосовувати знання, отримані під час уроків «Захист України», на практиці, ми повинні якнайшвидше вигнати російських окупантів з нашої країни. Для цього достатньо виконувати одне просте правило: «Ти або в ЗСУ, або для ЗСУ».
У Полтаві почав роботу Будиночок Миколая
Сьогодні в обласному центрі вже вдев’яте відкрили резиденцію Миколая-Чудотворця. Цього разу прийом численних гостей він вів уже в більш широкому, просторому приміщенні.
Іще до офіційного відкриття Будиночку в гості до св. Миколая прийшло чимало дітей і дорослих. Черга була настільки великою, що довелося навіть викликати помічника Миколая-Чудотворця.
Діти розповідали господарям Будиночку вірші, співали пісні, зокрема колядки. Виконали твір обрядового різдвяного циклу й гості з Польщі – члени католицької асоціації «Приязнь Явожницька», які отримали грант від свого Міністерства закордонних справ, завдяки якому придбали й привезли гуманітарну допомогу українцям, які постраждали від війни.
За чудові твори й гарну поведінку впродовж року св. Миколай із помічником обдаровували своїх відвідувачів солодощами.
Будиночок Миколая працюватиме щодня з 3 по 10 грудня, а після – на свята, по вихідних. Завітати в гості до святого можна з 12.00 до 18.00.
Чорновіл пропонував відзначати День незалежності 1 грудня
1 грудня минає 32 роки від часу всенародного референдуму за незалежність України. Кожен українець із 28,8 мільйонів, які вибрали у бюлетені «ТАК, підтримую», легалізував смерть срср. Тож саме 1 грудня 1991 року Україна стала по-справжньому незалежною. Саме після цієї дати Україну почали визнавати інші країни світу. 5 грудня Верховна Рада проголосила в «Посланні до парламентів і народів усіх країн»: «Договір 1922 року про утворення союзу рср Україна вважає відносно себе недійсним і недіючим». Україна вийшла зі складу срср завдяки референдуму. Спираючись на волю народу, 8 грудня тодішній президент України Леонід Кравчук поставив у Біловезькій пущі спільно зі своїм колегою Борисом Єльциним і головою Верховної Ради Білорусі Станіславом Шушкевичем підпис під скасуванням союзу. Поділюся спогадами про події тих часів на Полтавщині, зокрема в Гадяцькому районі.
Як потрапив до Народного Руху та його вплив
Юнацькі роки припали на романтичний період горбачовської «перестройки», загнивання срср і боротьби за відновлення державної незалежності. Як тільки мені виповнилося 18 років, у лютому 1991-го вступив до Гадяцької районної організації Руху. Якраз навчався на режисерському відділі Гадяцького училища культури (народна назва – «кульок»), тож уже в березні цього самого року пройшов, так би мовити, перші бойові політичні хрещення: брав участь у поширенні газет «За вільну Україну!» та листівок Руху проти «оновленого союзу», а потім на дільниці Гадяцької школи був спостерігачем від НРУ на референдумі, який тоді ініціювала кремлівська комуністична верхівка. Це була відчайдушна спроба влади зберегти імперію… Михайло Горбачов поставив на референдум питання: «Чи вважаєте ви за необхідне збереження союзу радянських соціалістичних республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік?». Але вже тоді понад 8 мільйонів мешканців урср, зокрема Полтавщини, проголосували проти так званого оновленого союзу. Україну охопила хвиля самостійницьких настроїв, які протягом 1991 року набирали все більшого масштабу.
Серпень 1991 року
Події 19-21 серпня розгорталися карколомно. Мої старші колеги з Гадяцького осередку Руху Володимир, Іван та Олена Юревичі, Ірина Гулей, Сергій Солдатов (царство Небесне й вічна пам’ять, вони вже відійшли у засвіти), також Зеновій Гулей, Катерина Дубна, Анатолій Скаженик, Олексій Басараб, Володимир Сирота, Іван Глушков, Юрій Подвезько, Сергій Ільченко, Сергій Танцура, Федір Лугуша, Іван Шухомет, Володимир Коблицький та ін. у центрі Гадяча роздавали листівки із закликом не визнавати московських путчистів, поруч, у людному місці, на «кругу» (так називають містяни транспортну розв’язку), встановили національний прапор. Після провалу путчу було опечатано райком компартії, а Анатолій Скаженик і Катерина Дубна зробили все, щоб завадити райкомівцям спалити частину документів компартії прямо на подвір’ї за будівлею й надали розголосу цій витівці комуністів. А вже 24 серпня майже весь актив організації виїхав на мітинг під Верховну Раду.
24 серпня 1991 року майже весь день провів біля телевізора. Тоді телебачення урср вело пряму трансляцію із зали засідань Верховної Ради. Батько весь час наполегливо «припрошував» копати картоплю на городі. Уся сім’я там копирсалася: тато, мати, брат, бабусі. Якраз така пора в селі. А мені трішки було соромно, що не допомагаю, але й відірватися від чорно-білого екрану не міг. Зателефонувати, та ще й з села, старшим побратимам-рухівцям із Гадяча, які тоді на власних авто виїхали до Києва, було неможливо: це зараз у всіх «мобілки». То іноді виходив бодай на пів годинки на город із приймачем, потім знову мчав у хату. Забути ті миті виступів В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, Леся Танюка, внесення національного прапора до зали ВР неможливо.
Буремна осінь 1991 року
Водночас, не скажу, що була якась ейфорія чи навіть раціональне усвідомлення, що мети досягнуто. Ні. Адже було проголошено наміри провести всенародний референдум 1 грудня. Було зрозуміло: попереду три місяці напруженої агітаційної праці, щоб будити наш люд, приспаний комуністично-російською імперією…
Пригадалося 1 вересня 1991 року, коли приїхав працювати старшим піонерським вожатим 🙂 до Лютенської школи. Знайшов квартиру, але згодом ледь не довелося шукати іншу: вкрай перелякана бабця-хазяйка, побачивши в мене на светрі синьо-жовтий значок, а на стіні в кімнаті синьо-жовтий прапор, вимовила: «Ти шо синок, із Западної? Нашо нам ота бандерщина?». Сяк-так пояснив, що невдовзі це буде офіційний символ української держави. Рогом дивилися на символіку молодого рухівця голова сільради та директорка школи…
Тоді восени буремного 1991-го, ми, гадяцькі рухівці, виклалися «на повну»: тисячі листівок, газет, концерти, поїздки по селах. Видання й поширення газети «Рідний край» та «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. Уся діяльність була підпорядкована голосуванню за незалежність та підтримці В’ячеслава Чорновола як кандидата в президенти. На початку вересня в будинку культури Рух провів районний форум інтелігенції за участі депутатів ВР із Народної Ради. А під час заходів до 150-річчя від дня народження Михайла Драгоманова Рух провів велелюдну ходу, яка увінчалася встановленням у центрі Гадяча (на «кругу») щогли з синьо-жовтим прапором. Там і донині майорить український прапор. А ще запам’ятався концерт у «кульку», на який завітали гості з Галичини. Тоді вперше наживо почув стрілецькі та пісні УПА…
Та наймасовіший захід буремної осені 1991-го – це велелюдний мітинг за незалежність України. Рух вирішив зібрати його на центральному ринку Гадяча, бо на торжище щонеділі з’їжджалося чимало люду з більшості довколишніх сіл.
4 вересня 1991 року. Автобус «Гадяч-Київ». Група рухівських романтиків-ідеалістів з батьківщини Олени Пчілки та Михайла Драгоманова прямує до столиці України на мітинг. Люди різного віку й професій: директор школи і робітник, відставник-міліціонер, водій і лікар, пенсіонери, вчителі. У всіх піднесений настрій. Співають стрілецьких і повстанських пісень, «Червону калину». Ще б пак: 10 днів тому проголошено незалежність України! Ще зовсім недавно цих людей обпльовувала газета Гадяцького райкому КПУ «Будівник комунізму», називаючи не інакше, як деструктивними елементами, це про них кадебісти вміло поширювали побрехеньку: «рухівці – це бандерівці, котрі палять скирти із соломою». Мітинг тривав понад 5 годин. У цей час у ВР народні обранці з опозиційної Народної ради вимагали узаконити та підняти над куполом парламенту національний символ. Комуністична група «239» вперто чіплялася за старе. І лише коли в натовпі пролунали радикальні заклики «йти на штурм і виганяти геть цих комуняк», Леонід Кравчук виступив із тривалою «примирювальною» промовою, після чого депутати проголосували за встановлення над ВР синьо-жовтого прапора, однак державним його визнати відмовилися. Це буде вже аж 28 січня наступного року. Через кілька днів до мене потяглася вервечка прохачів за прапором – ті, хто ще зовсім недавно сичали на осоружний прапор, тепер чіпляли його на сільраду й школу в Лютеньці.
Як сприйняли проголошення незалежності
1 грудня 1991 року був спостерігачем від Руху на виборчій дільниці села Лютенька. Ось це були емоції! Радість від результату голосування за незалежність українців, лютенчан зокрема, після підрахунку голосів складно описати. В усіх 27 регіонах країни виборці підтримали Акт проголошення незалежності від 24 серпня 1991-го, зокрема 94,93% виборців Полтавщини проголосували «за».
Уже після процедури підрахунку комісія й спостерігачі зібралися в неформальній обстановці. І от директор чи то головний інженер (уже не пам’ятаю) Лютенського консервного заводу проголошує тост, каже: «Сьогодні історичний день, який назавжди увійде в нашу історію», а комуністка, директорка місцевої школи, аж скривилася від обурення та люті: чи то вважала ці слова пафосними, чи мала ще надію на відродження срср… Але реакція їх обох – це теж певний зріз настроїв, які тоді панували. Як би там не було, але саме 1 грудня український народ підтримав Акт проголошення незалежності. От тоді вже стало зрозумілим: срср помер, будівництву незалежної Української держави альтернативи не існує, процес національного відродження є незворотнім! До речі, В’ячеслав Чорновіл логічно пропонував відзначати День незалежності саме 1 грудня.
Але проголошення незалежності дало поштовх суспільству самоідентифікувати себе як окремий народ з історією, культурою та традиціями. Тоді, у 90-ті роки минулого століття, відчувалося зацікавлення людей своєю історією, культурою, мовою. Радіо, телебачення, культурологічні журнали, газети – загалом інформаційний простір був сповнений цікавих матеріалів, які показували, що українці – окремий, самобутній, гордий і незламний народ.
А далі… Ця перша хвиля національного відродження затухла. «Прихватизація» та купони, зарплати в мільйонах, кравчучки й кучмовози. Складне становлення Руху як партії. А паралельно, уже при Кучмі, становлення та закріплення позицій малоросійського олігархату. По суті, Україна лишалася уламком урср. Помаранчеві події стали ще однією спробою виборсатися з пострадянського болота, ще однією хвилею національного відродження та важливим кроком зі зміцнення державності. За Віктора Ющенка процеси національного відродження набирали обертів, тоді в українській атмосфері зросло нове покоління українців, яке й стало рушійною силою вже Революції гідності.
Якби не проголошення Акту про незалежність та всенародний референдум, на якому український народ його підтримав, якби не Революція Гідності як етап боротьби за збереження за своєї держави, годі й говорити було б про українців як окрему націю. Ми вже давно б утратили рештки державності. Але боротьба за незалежність триває, бо росія після Революції Гідності втратила можливість контролювати та використовувати нашу державу, вдалася до злочинної військової агресії. Тож новітня російсько-українська війна – це війна за ідеали 24 серпня й 1 грудня 1991 року.
Представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Олег ПУСТОВГАР