Категорія: Новини

Із нагоди 110-річчя від дня народження Героя України, володарки ордену Княгині Ольги, Міжнародного ордену Миколи Чудотворця І ступеня «За примноження добра на землі», заслуженої майстрині народної творчості України, заслуженої художниці Криму, лауреатки Державної премії Автономної Республіки Крим і премії ім. Володимира Короленка Віри Роїк із Полтавщини в обласному центрі встановлять меморіальну дошку цій неперевершеній майстрині вишивки. Відповідне рішення ухвалили сьогодні під час засідання виконавчого комітету міськради. Розмістити знак пам’яті планують на будівлі Полтавської міської школи мистецтв «Мала академія мистецтв» ім. Раїси Кириченко. До виконання послуг збираються залучити фізичну особу – підприємця Коршунова Д.О.

Раніше таке вшанування мисткині, у якої за плечима – понад 200 колективних, майже 150 персональних виставок і роботи якої прикрашають експозиції чотирьох десятків музеїв світу, відбулося в Лубнах, де 25 квітня 1911 року народилася Віра Роїк, Сімферополі, де 3 жовтня 2010-го померла, та Кобеляках – на землі, де працювали її пращури, а їй присвоїли звання почесної громадянки міста.

Дід майстрині по батьківській лінії Онуфрій Сосюрко з 14 років возив із чумаками сіль із Криму на Полтавщину, потім десятиліття був у солдатах, і його полк стояв у Полтаві. Після служби в армії Онуфрій Микитович одружився з селянкою Оксаною Клочко, і 1881 року в них народився син Сергій, майбутній отець Віри. Родина Сосюрків багато їздила по полтавській землі, батьки вишивальниці були освіченими людьми, часто приймали у себе в Полтаві Антона Макаренка, Панаса Мирного та свого далекого родича Володимира Короленка, який потім став хрещеним Віри. Саме для нього, до речі, майстриня вишила свій перший рушник.

За своє життя кримська полтавка, як назвав її академік Дмитро Степовик, створила понад 1000 оригінальних робіт, понад 300 з яких – за власними орнаментами. Віра Роїк володіла 300 видами вишивальної техніки, але перевагу завжди надавала полтавським. І, розвиваючи українське декоративно-ужиткове мистецтво, робити це намагалася на прикладі рідної Полтавщини, «де міцні традиції народної творчості».

Альона Зимня

На 85-му році пішов з життя талановитий режисер, викладач, заслужений артист України Віталій Кашперський. Про це повідомили на Фейсбук-сторінці Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. М.В. Гоголя у день народження автора безсмертних «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки». Віталій Степанович до останнього дня цікавився життям закладу, телефонував, приходив на прем’єри, розповідав цікавинки з історії театру.

Він був головним режисером для «гоголівців» із 1989 по 1996 роки. А вперше прізвище Віталія Кашперського з’явилося на афіші 1967 року. Випускник акторського та режисерського факультетів Київського театрального інституту ім. І.К. Карпенка-Карого, до початку роботи в Полтаві він отримав досвід у Житомирському обласному театрі. У нашому місті творче життя Віталія Степановича склалося вдало та було яскравим. Він почав свою роботу режисером-стажером, а відійшов від справ уже в якості головного режисера театру. За життя здійснив 64 постановки. Це були різножанрові, різнопланові роботи, одноденні й такі, що трималися на сцені роками й десятиліттями. Одна з його вистав – «Ніч перед Різдвом», поставлена за твором Миколи Гоголя ще 1995 року в співпраці з композитором і диригентом, на той час завідувачем музичною частиною театру, нині народним артистом України Віталієм Скакуном, – живе та радує глядачів і досі.

Першими постановками Віталія Кашперського, ще в ролі режисера-стажера, стали «Сині роси» та «Дівчина і море». Далі були вже самостійні роботи – вистави «Над голубим Дунаєм» Івана Рачади (творчий псевдонім Івана Зайцева) та музична комедія Людмили Лядової «Під чорною маскою», поділилася завідувачка музеєм полтавського театру Єлизавета Орлова. Тривалий час у чинному репертуарі «гоголівців» перебували вистава «Сорочинський ярмарок» за п’єсою Михайла Старицького, поставлена Віталієм Степановичем 1969 року (вона витримала понад 200 показів), опера «Наталка Полтавка» Івана Котляревського з музикою Миколи Лисенка, поставлена 1994-го (ішла до 2011 року), оперети «Летюча миша» Йогана Штрауса, «Маріца» Імре Кальмана, «Тітонька Чарлі» Брендона Томаса й Оскара Фельцмана та багато інших.

– Дух театру, він – у пошуку. Шукали завжди. І режисери, і актори шукали. Шукаєш матеріал, де можна більш глибоко, об’єктивно, правдиво познайомитися з тим чи тим періодом, який відображений у творі. Без цього не можна. Коли режисер не знає особливостей епохи, про яку йдеться в драматичному матеріалі, він може просто збитися з толку. Плюс актори. Кожного треба оцінити й проробити за ним усю його поведінку, – так розповідав про власну діяльність Віталій Кашперський.

Як актор він теж брав участь у деяких своїх виставах. Так, у роботі «Без вини винуваті» зіграв Петю Міловзорова, у «Дикому ангелі» – Маляра, у «Підступності й коханні» – Фердинанда та ін. Колеги майстра казали, що якби він обрав не режисерський, а акторський шлях, то давно б отримав звання народного артиста. Віталій Степанович блискучо володів акторською технікою, мав виразний голос і досконалу дикцію.

Альона Зимня