Позначка: Головна
Школярам Полтавщини передали навчальну зброю для занять
У Полтавській області продовжують покращувати навчально-матеріальну базу для викладання предмету «Захист України». Нещодавно, наприклад, 13 зразків навчальної зброї: 10 автоматів і 3 пістолети – отримав заклад освіти у Великій Багачці. Справжні масо-габаритні макети дозволять проводити тут заняття на значно вищому рівні, ніж раніше, адже ці зразки абсолютно ідентичні справжнім, із якими учні матимуть справу вже в лавах Збройних сил України.
Процес передачі навчальної зброї є результатом спільної роботи Полтавського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, депутатського корпусу обласної ради, Громадської ради при Полтавській облвійськадміністрації, громади й школи. Загалом такі зразки отримали вже, починаючи від 2019 року, близько 60 закладів освіти з різних громад, повідомили в ОТЦК та СП.
– Підвищення рівня військово-патріотичного виховання є одним із пріоритетних напрямів діяльності обласного комплектування та соціальної підтримки, особливо в умовах повномасштабної російської війни проти України, – наголосив заступник начальника ОТЦК та СП Едуард Бородай. – На сьогодні Полтавщина лишається чи не єдиним регіоном України, де відбуваються такі заходи з військово-патріотичного виховання. Забезпечення шкіл навчальною зброєю, конкурс на визначення кращої навчально-матеріальної бази для викладання предмету «Захист України», стипендія ім. Героя України Андрія Конопльова – усе це спрямовано на виховання молоді Полтавщини в дусі поваги до Збройних сил, гордості за Батьківщину та готовності її захищати.
Щоб нашим дітям не довелося застосовувати знання, отримані під час уроків «Захист України», на практиці, ми повинні якнайшвидше вигнати російських окупантів з нашої країни. Для цього достатньо виконувати одне просте правило: «Ти або в ЗСУ, або для ЗСУ».
У Полтаві почав роботу Будиночок Миколая
Сьогодні в обласному центрі вже вдев’яте відкрили резиденцію Миколая-Чудотворця. Цього разу прийом численних гостей він вів уже в більш широкому, просторому приміщенні.
Іще до офіційного відкриття Будиночку в гості до св. Миколая прийшло чимало дітей і дорослих. Черга була настільки великою, що довелося навіть викликати помічника Миколая-Чудотворця.
Діти розповідали господарям Будиночку вірші, співали пісні, зокрема колядки. Виконали твір обрядового різдвяного циклу й гості з Польщі – члени католицької асоціації «Приязнь Явожницька», які отримали грант від свого Міністерства закордонних справ, завдяки якому придбали й привезли гуманітарну допомогу українцям, які постраждали від війни.
За чудові твори й гарну поведінку впродовж року св. Миколай із помічником обдаровували своїх відвідувачів солодощами.
Будиночок Миколая працюватиме щодня з 3 по 10 грудня, а після – на свята, по вихідних. Завітати в гості до святого можна з 12.00 до 18.00.
Чорновіл пропонував відзначати День незалежності 1 грудня
1 грудня минає 32 роки від часу всенародного референдуму за незалежність України. Кожен українець із 28,8 мільйонів, які вибрали у бюлетені «ТАК, підтримую», легалізував смерть срср. Тож саме 1 грудня 1991 року Україна стала по-справжньому незалежною. Саме після цієї дати Україну почали визнавати інші країни світу. 5 грудня Верховна Рада проголосила в «Посланні до парламентів і народів усіх країн»: «Договір 1922 року про утворення союзу рср Україна вважає відносно себе недійсним і недіючим». Україна вийшла зі складу срср завдяки референдуму. Спираючись на волю народу, 8 грудня тодішній президент України Леонід Кравчук поставив у Біловезькій пущі спільно зі своїм колегою Борисом Єльциним і головою Верховної Ради Білорусі Станіславом Шушкевичем підпис під скасуванням союзу. Поділюся спогадами про події тих часів на Полтавщині, зокрема в Гадяцькому районі.
Як потрапив до Народного Руху та його вплив
Юнацькі роки припали на романтичний період горбачовської «перестройки», загнивання срср і боротьби за відновлення державної незалежності. Як тільки мені виповнилося 18 років, у лютому 1991-го вступив до Гадяцької районної організації Руху. Якраз навчався на режисерському відділі Гадяцького училища культури (народна назва – «кульок»), тож уже в березні цього самого року пройшов, так би мовити, перші бойові політичні хрещення: брав участь у поширенні газет «За вільну Україну!» та листівок Руху проти «оновленого союзу», а потім на дільниці Гадяцької школи був спостерігачем від НРУ на референдумі, який тоді ініціювала кремлівська комуністична верхівка. Це була відчайдушна спроба влади зберегти імперію… Михайло Горбачов поставив на референдум питання: «Чи вважаєте ви за необхідне збереження союзу радянських соціалістичних республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік?». Але вже тоді понад 8 мільйонів мешканців урср, зокрема Полтавщини, проголосували проти так званого оновленого союзу. Україну охопила хвиля самостійницьких настроїв, які протягом 1991 року набирали все більшого масштабу.
Серпень 1991 року
Події 19-21 серпня розгорталися карколомно. Мої старші колеги з Гадяцького осередку Руху Володимир, Іван та Олена Юревичі, Ірина Гулей, Сергій Солдатов (царство Небесне й вічна пам’ять, вони вже відійшли у засвіти), також Зеновій Гулей, Катерина Дубна, Анатолій Скаженик, Олексій Басараб, Володимир Сирота, Іван Глушков, Юрій Подвезько, Сергій Ільченко, Сергій Танцура, Федір Лугуша, Іван Шухомет, Володимир Коблицький та ін. у центрі Гадяча роздавали листівки із закликом не визнавати московських путчистів, поруч, у людному місці, на «кругу» (так називають містяни транспортну розв’язку), встановили національний прапор. Після провалу путчу було опечатано райком компартії, а Анатолій Скаженик і Катерина Дубна зробили все, щоб завадити райкомівцям спалити частину документів компартії прямо на подвір’ї за будівлею й надали розголосу цій витівці комуністів. А вже 24 серпня майже весь актив організації виїхав на мітинг під Верховну Раду.
24 серпня 1991 року майже весь день провів біля телевізора. Тоді телебачення урср вело пряму трансляцію із зали засідань Верховної Ради. Батько весь час наполегливо «припрошував» копати картоплю на городі. Уся сім’я там копирсалася: тато, мати, брат, бабусі. Якраз така пора в селі. А мені трішки було соромно, що не допомагаю, але й відірватися від чорно-білого екрану не міг. Зателефонувати, та ще й з села, старшим побратимам-рухівцям із Гадяча, які тоді на власних авто виїхали до Києва, було неможливо: це зараз у всіх «мобілки». То іноді виходив бодай на пів годинки на город із приймачем, потім знову мчав у хату. Забути ті миті виступів В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, Леся Танюка, внесення національного прапора до зали ВР неможливо.
Буремна осінь 1991 року
Водночас, не скажу, що була якась ейфорія чи навіть раціональне усвідомлення, що мети досягнуто. Ні. Адже було проголошено наміри провести всенародний референдум 1 грудня. Було зрозуміло: попереду три місяці напруженої агітаційної праці, щоб будити наш люд, приспаний комуністично-російською імперією…
Пригадалося 1 вересня 1991 року, коли приїхав працювати старшим піонерським вожатим 🙂 до Лютенської школи. Знайшов квартиру, але згодом ледь не довелося шукати іншу: вкрай перелякана бабця-хазяйка, побачивши в мене на светрі синьо-жовтий значок, а на стіні в кімнаті синьо-жовтий прапор, вимовила: «Ти шо синок, із Западної? Нашо нам ота бандерщина?». Сяк-так пояснив, що невдовзі це буде офіційний символ української держави. Рогом дивилися на символіку молодого рухівця голова сільради та директорка школи…
Тоді восени буремного 1991-го, ми, гадяцькі рухівці, виклалися «на повну»: тисячі листівок, газет, концерти, поїздки по селах. Видання й поширення газети «Рідний край» та «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. Уся діяльність була підпорядкована голосуванню за незалежність та підтримці В’ячеслава Чорновола як кандидата в президенти. На початку вересня в будинку культури Рух провів районний форум інтелігенції за участі депутатів ВР із Народної Ради. А під час заходів до 150-річчя від дня народження Михайла Драгоманова Рух провів велелюдну ходу, яка увінчалася встановленням у центрі Гадяча (на «кругу») щогли з синьо-жовтим прапором. Там і донині майорить український прапор. А ще запам’ятався концерт у «кульку», на який завітали гості з Галичини. Тоді вперше наживо почув стрілецькі та пісні УПА…
Та наймасовіший захід буремної осені 1991-го – це велелюдний мітинг за незалежність України. Рух вирішив зібрати його на центральному ринку Гадяча, бо на торжище щонеділі з’їжджалося чимало люду з більшості довколишніх сіл.
4 вересня 1991 року. Автобус «Гадяч-Київ». Група рухівських романтиків-ідеалістів з батьківщини Олени Пчілки та Михайла Драгоманова прямує до столиці України на мітинг. Люди різного віку й професій: директор школи і робітник, відставник-міліціонер, водій і лікар, пенсіонери, вчителі. У всіх піднесений настрій. Співають стрілецьких і повстанських пісень, «Червону калину». Ще б пак: 10 днів тому проголошено незалежність України! Ще зовсім недавно цих людей обпльовувала газета Гадяцького райкому КПУ «Будівник комунізму», називаючи не інакше, як деструктивними елементами, це про них кадебісти вміло поширювали побрехеньку: «рухівці – це бандерівці, котрі палять скирти із соломою». Мітинг тривав понад 5 годин. У цей час у ВР народні обранці з опозиційної Народної ради вимагали узаконити та підняти над куполом парламенту національний символ. Комуністична група «239» вперто чіплялася за старе. І лише коли в натовпі пролунали радикальні заклики «йти на штурм і виганяти геть цих комуняк», Леонід Кравчук виступив із тривалою «примирювальною» промовою, після чого депутати проголосували за встановлення над ВР синьо-жовтого прапора, однак державним його визнати відмовилися. Це буде вже аж 28 січня наступного року. Через кілька днів до мене потяглася вервечка прохачів за прапором – ті, хто ще зовсім недавно сичали на осоружний прапор, тепер чіпляли його на сільраду й школу в Лютеньці.
Як сприйняли проголошення незалежності
1 грудня 1991 року був спостерігачем від Руху на виборчій дільниці села Лютенька. Ось це були емоції! Радість від результату голосування за незалежність українців, лютенчан зокрема, після підрахунку голосів складно описати. В усіх 27 регіонах країни виборці підтримали Акт проголошення незалежності від 24 серпня 1991-го, зокрема 94,93% виборців Полтавщини проголосували «за».
Уже після процедури підрахунку комісія й спостерігачі зібралися в неформальній обстановці. І от директор чи то головний інженер (уже не пам’ятаю) Лютенського консервного заводу проголошує тост, каже: «Сьогодні історичний день, який назавжди увійде в нашу історію», а комуністка, директорка місцевої школи, аж скривилася від обурення та люті: чи то вважала ці слова пафосними, чи мала ще надію на відродження срср… Але реакція їх обох – це теж певний зріз настроїв, які тоді панували. Як би там не було, але саме 1 грудня український народ підтримав Акт проголошення незалежності. От тоді вже стало зрозумілим: срср помер, будівництву незалежної Української держави альтернативи не існує, процес національного відродження є незворотнім! До речі, В’ячеслав Чорновіл логічно пропонував відзначати День незалежності саме 1 грудня.
Але проголошення незалежності дало поштовх суспільству самоідентифікувати себе як окремий народ з історією, культурою та традиціями. Тоді, у 90-ті роки минулого століття, відчувалося зацікавлення людей своєю історією, культурою, мовою. Радіо, телебачення, культурологічні журнали, газети – загалом інформаційний простір був сповнений цікавих матеріалів, які показували, що українці – окремий, самобутній, гордий і незламний народ.
А далі… Ця перша хвиля національного відродження затухла. «Прихватизація» та купони, зарплати в мільйонах, кравчучки й кучмовози. Складне становлення Руху як партії. А паралельно, уже при Кучмі, становлення та закріплення позицій малоросійського олігархату. По суті, Україна лишалася уламком урср. Помаранчеві події стали ще однією спробою виборсатися з пострадянського болота, ще однією хвилею національного відродження та важливим кроком зі зміцнення державності. За Віктора Ющенка процеси національного відродження набирали обертів, тоді в українській атмосфері зросло нове покоління українців, яке й стало рушійною силою вже Революції гідності.
Якби не проголошення Акту про незалежність та всенародний референдум, на якому український народ його підтримав, якби не Революція Гідності як етап боротьби за збереження за своєї держави, годі й говорити було б про українців як окрему націю. Ми вже давно б утратили рештки державності. Але боротьба за незалежність триває, бо росія після Революції Гідності втратила можливість контролювати та використовувати нашу державу, вдалася до злочинної військової агресії. Тож новітня російсько-українська війна – це війна за ідеали 24 серпня й 1 грудня 1991 року.
Представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Олег ПУСТОВГАР
Де і як знайти роботу: полтавців запрошують на форум
Сьогодні в центрі «Дія.Бізнес» відбуватиметься масштабний форум «Робота є», під час якого можна буде проконсультуватися з кар’єрним консультантом, дізнатися, як скласти сучасне резюме або успішно пройти співбесіду, можливо навіть, отримати робоче місце. Захід покликаний розв’язати проблеми, із якими через повномасштабну війну зіткнулися як безробітні, так і роботодавці, допомогти надавачам і шукачам роботи знайти одне одного. Участь для всіх охочих безкоштовна за попередньою реєстрацією. Форум триватиме з 14:00 до 18:00.
Цю публікацію підготовлено за матерілами БО «Світло надії» в рамках проєкту «Програма економічної стійкості України», що реалізується в партнерстві з JERU (колаборація міжнародних неурядових організацій Welthungerhilfe та Concern Worldwide) за підтримки Швейцарії через Швейцарську агенцію розвитку та співробітництва.
Коли й де чергуватиме полтавський “Екобус” у грудні
У перший зимовий місяць “Екобус”, до якого жителі Полтавської громади здають батарейки та акумулятори, ртутні термометри, люменісцентні лампи, працюватиме з 9:30 до 17:00 на таких локаціях:
1.12 – с. Абазівка, вул. Шкільна, 4
4.12 – вул. І. Мазепи, 17, магазин «12 Вольт»
5.12 – вул. К. Цісик, 16 (Юрівка), магазин «Білий Ірбис»
6.12 – вул. І. Мазепи, 47/11, аптека «Тріоль»
7.12 – вул. Шведська, Павленківський парк
8.12 – вул. М. Бірюзова, 62, «Приват Банк»
11.12 – вул. Зіньківська, 16, магазин «АТБ-Маркет»
12.12 – вул. Котляревського, 15-А, магазин «МаркетОПТ»
13.12 – б-р Щепотьєва, 16, Полтавська НВК №16
14.12 – вул. І. Мазепи, 47/11, аптека «Тріоль»
15.12 – вул. Старий Поділ, 4, бізнес-центр «Поділ»
18.12 – с. Тахтаулове, вул. Незалежності, 2, біля магазину
19.12 – вул. Небесної Сотні, 91, Полтавський міський центр зайнятості
20.12 – с. Пальчиківка, вул. Центральна, 4, Будинок культури
21.12 – вул. Конституції, 13, «Мій лікар»
22.12 – вул. Європейська ,185, магазин «Сільпо»
25.12 – вул. Шевченка, 65, Полтава АС-2
26.12 – вул. Європейська, 66, компанія «Стар Лайн»
27.12 – вул. Сакко, 196, Полтавська фабрика тротуарної плитки
28.12 – с. Климівка, кінцева зупинка
29.12 – вул. Коряка, 3, магазин «МаркетОПТ»
«Люди кажуть, що в селі немає перспектив. Але я спробувала»: як копірайтерка стала фермеркою та веде блог про сільське життя
Юлія Пархомець народилася в Полтаві, але все дитинство провела в бабусі та дідуся в селі. Змалку вона любила землю та допомагала батькам доглядати за квітами. Кілька років тому жінка нарешті наважилася переїхати в село до батьків, а потім разом з чоловіком придбала в сусідньому селі хату з великим полем, аби розвивати власне господарство.
Про фермерство жінка веде блог в Інстаграмі. Там Юлія ділиться тим, як правильно готувати в’ялені томати, вирощувати розсаду та робити шампанське з чорнобривців.
Тепер робота на землі стала справою її життя, а сама Юлія розповідає ШоТам, що зараз вона на своєму місці: «Іноді ми піддаємося поглядам інших людей, які часто кажуть, що з села треба їхати, бо тут немає перспектив для молоді. Але я спробувала, не побоялась, і від того мені дуже радісно».
Юлія Пархомець
Фермерка з Полтавщини, блогерка.
З копірайтингу в місті до села та фермества
– Усе своє дитинство я проводила у селі на дачі в бабусі та дідуся. Влітку я пасла каченят чи гусей. Дуже любила землю. Батьки вирощували на дачі квіти й продавали їх, тому я була привчена до цього з дитинства. З часом батьки переїхали в село на дачу та зробили там ремонт. Я жила в Полтаві з чоловіком, останні кілька років працювала копірайтеркою дистанційно. Я могла це робити будь-де, але праця була складна та монотонна, і я мала себе чимось наповнювати, аби відпочити. У мене постійно пекли очі, «кипіли» мізки. Я хотіла змінити сферу діяльності та проявляти свою творчість.
А ще ми з чоловіком завжди мріяли жити в будинку на своїй землі. Ми відкладали переїзд, аж поки п’ять років тому не дізналися, що в нас буде дитина. Тоді ми переїхали до батьків у село Обізнівка на Полтавщині, де я провела все дитинство. Але ми планували жити окремо, тому три роки тому знайшли гарну хатину в сусідньому селі Пузикове. Вона відразу нас підкорила, адже це близько до батьків, а ще там є велике поле на один гектар, аби займатися фермерством.
Тут жила гарна господиня, але чоловік помер, тому діти забрали її до себе. Вона не хотіла продавати цей дім, адже хвилювалася, що хату знесуть, аби засіяти поле. Проте коли дізналася, що ми хочемо тут жити, то відразу продала хату нам. Ми ще робимо там ремонт, але сподіваємося переїхати вже наступного року.
Почали з поля пшениці та сотні індиків
Працювати на землі ми з чоловіком почали в будинку батьків, і тут вже були теплиці для розсади. Землю в селі Пузикове ми засіяли пшеницею, щоб прогодувати сто індиків, яких вирощували на продаж. Коли продали індиків, то наступного року поле навпіл засіяли ячменем і полуницею. А далі ми почали займатися розсадою.
Весною в теплицях ми вирощуємо овочеву розсаду на продаж, а цього року почали займатися сухоцвітами: зі старого сінника зробили майстерню, де складали букети та зберігали їх. У сезон ми приймали замовлення через Instagram і відправляли по всій Україні. Букети із сухоцвітів зберігаються роками та не потребують води. Зворушує, коли їх замовляють на подарунок, часто для бабусь. За сезон ми продали більше двох тисяч букетів.
У блозі показую нашу роботу та сільську естетику
Коли ми почали займатися господарством, я вирішила вести блог в Instagram, що став майданчиком для продажу нашої продукції. Розповідала, як і що ми вирощуємо, щоб зацікавити людей та показати — можна в селі працювати на себе. А ще блог — це гарна можливість донести людям, наскільки важлива наша робота, аби її більше цінували. З часом я зрозуміла: читачам не лише цікаво дивитися, що ми вирощуємо, але й бачити наш побут, цінності, буденне життя та сільську естетику.
Юлія Пархомець з букетом сухоцвітів з власного поля. Фото з архіву ЮліїЧерез блог ми продавали варення з різними смаками: полунично-трояндове, полунично-м’ятне, із зеленого горіха; вишню та сливу в шоколаді; в’ялені томати та сливи. Під час пандемії люди багато купували варення зі смаком яблука та бузини. Частина плодоносних дерев є вдома в мами, а частину ми придбали разом з будинком у Пузиковому. Для себе ми готували шампанське з чорнобривців, і я ділилася рецептом з людьми — читачам дуже подобаються мої рецепти.
Виростили тисячі штук розсади й прихистили людей у будинку
Коли почалося повномасштабне вторгнення, то ми були шоковані та не розуміли, чи комусь буде потрібна наша робота. Сезон завжди в нас починається в лютому-березні, тому ми дали собі тиждень, щоб оговтатися, а в березні почали працювати.
За сезон 2022 року ми виростили понад 15 тисяч штук розсади, адже розуміли, що треба садити більше. Ми надсилали цю розсаду людям з деокупованих територій чи переселенцям, які мали землю. Магазини не працювали, люди тижнями сиділи в підвалах. Нам розповідали, що деякі люди раділи розсаді більше, ніж гуманітарці. Вони сподівалися, що коли щось посадять, то буде надія на нове життя.
У нашому селі було багато переселенців. Спершу ми прийняли в нову хату одну сім’ю, яка прожила в нас місяць, а потім приїхали інші люди з Луганщини, які прожили в нас рік.
Ми ще робимо ремонт у нашій хатині та хочемо додати їй елементів етностилю. Я планую так відновити спогади з дитинства, яке я проводила в бабусі та дідуся в селі. Деякі речі купуємо, деякі реставруємо з хати. У хатині є дві печі — газова та глиняна — які ми хочемо обкласти кахлями, тому замовили їх у майстрів в Опішньому. Частину речей мені надсилають підписники, адже знають, що я хочу такий стиль хатини.
Жити в селі — це терапія
Найбільше в роботі мені подобається те, що я ближче до природи. Якби я працювала копірайтеркою й надалі, то не знаю, звідки брала б той ресурс, який мені зараз дає земля. Часто підписники питають, чи не сумую я за містом, а я не сумую зовсім і вже не уявляю свого життя без села й ферми. Варто лише спробувати раз покопирсатися в землі, і це затягує. Я вже не можу дочекатися весни й не знаю, як пережити цю зиму без роботи в полі.
Якщо є погані новини, то вони збивають з пантелику, але мені варто просто піти в поле вирвати бурʼян, і вже на душі легше. Життя в селі — це терапія для мене. Хоча я дуже втомлююся фізично, у мене болить спина, але ментально набагато легше. Крім фізичної втоми у фермерстві мінусом є нестабільність. Ми залежимо від погоди, хвороби рослин, граду чи заморозків — є багато ризиків.
Зараз я на своєму місці
Ми з чоловіком хочемо збільшити площу під вирощення сухоцвітів та розширюватимемо асортимент — продаватимемо не лише букетики, але й віночки. Їх можна буде використовувати як головні убори, для фотосесій чи як прикрасу в хаті. Також повернемося до тваринництва на фермі — заведемо індиків, курей, спробуємо виготовляти сир від наших кіз, яких ми купили місяць тому.
Мріємо не переживати за своє майбутнє та жити в безпеці, а ще про перемогу, щоб всі повернулися з фронту живими. Я вірю, що будуть ще такі часи, коли ми радітимемо кожному дню, не хвилюючись за своє життя.
Знаю, що майбутнє за роботою на землі, бо вона може прогодувати кожного за будь-яких умов. Я зараз роблю те, про що завжди мріяла. Іноді ми піддаємося поглядам інших людей, які часто кажуть, що з села треба їхати, бо тут немає перспектив для молоді. Але я спробувала, не побоялась, і від того мені дуже радісно. Зараз я на своєму місці — там, де маю бути.
У Полтаві запрацювало «Вікно життя»
Сьогодні в обласному центрі почало працювати «Вікно життя». Це можливість для тих мам, які вирішили позбутися новонародженої дитини, здійснити своє бажання, але не зашкодити цим малюкові, зберегти його життя.
«Вікно життя» працює в Центрі спеціалізованої педіатричної допомоги Полтавської обласної лікарні ім. М.В. Скліфосовського за адресою: вул. Шевченка, 34. Воно доступне цілодобово. Залишити немовля тут можна анонімно, кримінальної відповідальності за це не передбачено. Дитину потрібно принести, покласти в ліжечко за дверима й відштовхнути, потім подзвонити та піти. Чергова медична сестра вийде й забере малюка.
На жаль, через повномасштабну війну кількість новонароджених, від яких відмовляються породіллі, за останні два роки почала зростати. На сьогодні в області в середньому це від 10 до 15 дітей щороку.
У Полтаві представили «Історії Голодомору» (фото)
Сьогодні в Полтаві, у художньому музеї (галереї мистецтв) ім. Миколи Ярошенка, відбувся вечір пам’яті, вечір-реквієм «Історії Голодомору». Він присвячений 90-м роковинам від часу страшної трагедії українського народу – геноциду, масового голоду в Україні, який спричинили дії радянської влади.
Упродовж цього вечора присутніх ознайомили з історіями сімей кількох відомих у нашій державі політичних, громадських, культурних діячів: Олеся Бердника, Наталки Поклад і Сергія Плачинди. Спогади представила увазі відвідувачів викладачка Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка, акторка Ольга Чернявська. Її слова лунали як у повній тиші, так і з музичним супроводом від тріо бандуристок «Срібні струни» дитячої музичної школи №1 ім. Платона Майбороди.
– Це було настільки драматично, настільки душевно, дійсно передалося те, що відчували люди в ті роки, – поділилася враженнями від почутого й побаченого полтавка Інна Манойло.
У минулому столітті Україна пережила кілька голодних років, найстрашнішими з яких стали 1932-1933. У цей період, за словами першого заступника міського голови Валерія Пархоменка, Полтавщина, наприклад, втратила майже все населення – понад мільйон осіб. Тож завтра, 24 листопада, о 16-й годині полтавці, як і жителі інших регіонів України, запалять тисячі свічок пам’яті на згадку про тих, кого забрав Голодомор…
Дослідник голодомору з Полтавщини став лауреатом медалі Ґарета Джонса
Напередодні 90-х роковин голодомору в Україні Навчально-науковий інститут журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка назвав імена лауреатів відзнаки «Медаль Ґарета Джонса. Правда і Честь».
Цього року почесною нагородою відзначили третього президента України, ініціатора вшанування пам’яті жертв голодоморів в Україні на державному рівні, автора книги «Недержавні таємниці» та інших публікацій, де висвітлено тему голодомору-геноциду Віктора Ющенка; правозахисника, публіциста, очільника Національної асоціації дослідників голодомору-геноциду в Україні в 1994 – 2000 роках, автора публікацій про голодомори в Україні, Героя України (посмертно) Левка Лук’яненка; літератора, головного редактора «Української літературної газети», автора публікацій про голодомори на Житомирщині, голову Національної спілки письменників України Михайла Сидоржевського, а також жарнуліста й дослідника, науковця, автора сотень журналістських публікацій про голодомор і політичні репресії проти українців, приват-доцента Українського Вільного Університету (Мюнхен, ФРН), лохвиччанина Олександра Панченка.
Довідково: Відзнака «Медаль Ґарета Джонса» – це недержавна нагорода з особливим статусом, започаткована на згадку про відомого валлійського журналіста, який першим розповів світові про трагічні події в нашій країні 1932-1933 років для вшанування й нагородження журналістів, видавців, науковців, доброчинців за вагомий внесок у дослідження голодоморів в Україні, сприяння відновленню історичної правди про трагічне минуле України.
За матеріалами Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті