Автор: Коновал В'ячеслав

У робочих проектах по оснащенню теплових лічильників іноді можна зустріти положення про те, що окрім показань лічильників, оплата вартості за теплопостачання буде обчислюватися за кількістю додаткових Гкал, які будуть надходити від транзитних стояків лічильника у межах приміщення споживача.

Як пише сайт «Комунальний Лоєр», за логікою Методики визначення обсягу теплової енергії, яка витрачається на забезпечення функціонування внутрішньобудинкової системи опалення та гарячої води, ізольовані транзитні стояки у неопалювальних приміщеннях виключають можливість для теплоенерго «додаткового нарахування зайвих гігакалорій».

Тепловики чудово усвідомлюють зміст Методики, однак прагнуть у рахунках декількома способами «легалізувати додаткові Гкал» для бізнесу або непобутових споживачів.

Мотивами для нарахування плати, а потім для її стягнення у судовому порядку найчастіше є:
1) після облаштування лічильника та підписання акту допуску до експлуатації вузла обліку між теплоенерго та підприємством-споживачем або непобутовим споживачем була підписана додаткова угода до договору з теплопостачання про те, що розмір плати за теплову енергію визначається сукупно по тарифам на опалення при відсутності приладів обліку та по тарифам при наявності приладів обліку теплової енергії. Складові по тарифам, які застосовуються за відсутності приладів обліку беруться з Постанов Регулятора (НКРЄ КП). Тому, додаткові Гкал є платою за теплову енергію там, де у частині приміщення немає лічильника. Тобто, інформація з акту пропонується тепловиками «під соусом» додаткової угоди, яка після двостороннього підписання у майбутньому узаконює право теплоенерго претендувати на заборгованість за порушення умов договору;
2) нарахування здійснюється по фактично спожитій тепловій енергії (в основу калькуляції боргу тепловики надають довідки про обсяг поставлених Гкал до нежитлового приміщення). Споживач платить за «тепловіддачу» від ізольованих транзитних стояків (на практиці це менш популярний спосіб стягнення від тепловиків);
3) теплоенерго стягує витрати пов’язані із втратою у мережах тепла або борг за транзит теплової енергії.
Якщо у першому випадку, для того, щоб убезпечити себе від зайвих нарахувань потрібно поставити пломби та заглушки за участю теплоенерго на транзитні стояки опалення та «заактувати» такі дії з пломбування, то у другому та третьому випадках слід виходити з того, що у законодавстві відсутнє поняття «послуга за транзит теплової енергії» як такої, подібно як і відсутня послуга «із відшкодування витрат, які пов’язані із втратою теплової енергії у мережах, оскільки у даному випадку теплова енергії не є товаром, а всі витрати по «доставці» є технологічними витратами у складі договору за постачання теплової енергії.

Вищезазначену позицію поділяють також і суди.

Детальніше про це читайте у статті «Міфічна послуга чи плата за транзит теплової енергії?»

В.І.Коновал

Через порушення цілісності тавр та повірочного клейма на лічильниках фахівцями обленерго фіксується у актах порушення та виставляється рахунок за споживання необлікованої електричної енергії.

Як пише сайт «Комунальний Лоєр», у статті 77 Закону України «Про ринок електричної енергії» конкретизується відповідальність, яку несуть учасники ринку, що порушили норми цього Закону у залежності від виду правопорушення.

І тут постає питання – чи буде непобутовий споживач сплачувати рахунок обленерго, якщо він оспорює факт фіксації зірваної пломби обленерго, що потягло за собою наслідки подібні до донарахування за необліковане використання електричної енергії.

Судді вважають, що у спорах, які пов’язані з нарахуванням необлікованої електричної енергії зі сторони обленерго має бути дотриманий процедурний характер фіксування обставин зриву пломб на лічильниках і правила «актування його працівниками правопорушення».

З іншого боку обленерго, як-от у спорах про стягнення вартості необлікованої електричної енергії, додаткового перевіряється на правильність обчислення таких нарахувань згідно методики, яка виписана у постановах Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та житлово-комунальних послуг (НКРЄ КП).

Відповіді на ключові питання можна знайти в окремих рішеннях господарських судів. На практиці, на мою думку, показовою є справа № 923/389/20.

Так, у Постанові від 22.12.2020 Південно-Західний апеляційний господарський суд зазначає, що законодавство в сфері електроенергетики не зобов`язує оператора системи доводити можливість вчинення споживачем порушення або спосіб його вчинення, натомість доказуванню підлягає факт встановлення і передачі на збереження споживачу пломб (відбитків їх тавр) та, власне, сам факт виявлення порушення у вигляді незбереження останніх або порушення їх цілісності….. зрив пломби є окремим видом порушення.

Аналіз викладених норм законодавства та умов укладеного між сторонами договору свідчить про те, що у разі підписання споживачем акта про порушення без заперечень та зауважень, за умови дотримання порядку складання цього акта та відсутності дефектів останнього, споживач, який у майбутньому заперечує викладені в акті дані, повинен довести обставини, які перешкоджали поданню таких заперечень при складанні акта або інші поважні причини, з яких заперечення не були надані.

Детальніше про це читайте у статті «Зірвана пломба з лічильника є самостійним видом порушення».

В.І. Коновал

Спірні питання виникають у споживачів з теплокомуненерго, у тих ситуаціях, коли виконавці послуги з теплопостачання надсилають рахунки до сплати споживачам (власникам або орендарям) нежитлових приміщень у багатоквартирних будинках, у яких відсутнє централізоване опалення.

Як пише сайт «Комунальний Лоєр», у таких випадках теплокомуненерго зазвичай вказують на те, що:
1. приміщення (офісне або підвальне) знаходиться у будинку зі спільною системою опалення;
2. факт одержання нежитловим приміщенням теплової енергії підтверджується рішенням місцевої ради про початок опалювального періоду та про його завершення;
3. договір купівлі-продажу теплової енергії споживач залишив без розгляду;
4. в актах обстеження підвальних приміщень контролерами записано, що система опалення є двотрубною з нижнім розведенням;
5. під час додаткових обстежень виявлено, що реконструкція системи опалення не проводилася;
6. підвал у будинку є з окремим входом, у приміщенні наявний тамбур, воно опалюється будинковими трубопроводами;
7. при подачі теплової енергії у опалювальний період обігрівається нежитлове приміщення власника або орендаря.
Аргументи власників бізнесу здебільшого залишаються незмінними впродовж всього судового процесу, адже:
1. система опалення у приміщенні взагалі відсутня;
2. також відсутні у приміщенні прилади обліку і вимірювання температури;
3. немає у приміщенні точки врізки, теплове навантаження не спостерігається, оскільки труби ізольовані;
4. температура теплоносія у трубопроводі відсутня;
5. теплові установки не підключені до централізованої системи опалення.
Слід зазначити, що суди оминають проблеми наявності або відсутності «встановленого статусу споживача через відсутню у приміщенні врізки до системи», а навпаки, більше уваги зосереджують на дослідженні обставин постачання теплової енергії, обсягу спожитого теплового навантаження та суми, яка пред’явлена у рахунку до оплати.

Не завжди суди при ухваленні рішення керуються висновком Верховного Суду про те, що за відсутності договору на теплопостачання споживач теплової енергії є «споживачем послуги» у юридичному значенні цього слова.

Зрозуміло, що з вищеописаної проблеми у задоволенні позову суди відмовлять теплокомуненерго, однак істинною причиною даного факту буде недоведеність ним суми, яка зазначена до стягнення у рахунку, оскільки без обладнаного теплового лічильника у приміщенні правильно розрахувати спожиту теплову енергію неможливо.

У таких випадках теплокомуненерго нічого не залишається як обчислювати заборгованість за показниками будинкового лічильника у поєднанні з пропорцією теплового навантаження, беручи за основу норму споживання та загальну площу приміщення.

Чи має платити споживач, якщо його теплове устаткування не під’єднане до централізованої системи опалення?

Найбільш зрозумілою і переконливою відповіддю з порушеного питання надано колегією Центрального апеляційного господарського суду у справі № 908/1381/19 від 13.03.2020.

На думку суддів, внутрішньобудинкова система опалення проектується таким чином, щоб забезпечити нормативну температуру повітря у всіх приміщеннях будинку.

Згідно з пунктом 6.3.4. ДБН В.2.5-67:2013 «Опалення, вентиляція та кондиціонування» опалення слід проектувати з урахуванням теплового балансу між тепловтратами та теплонадходженнями, у тому числі теплоти, що регулярно надходить у приміщення від трубопроводів.

Теплова енергія подається в житловий будинок через приєднану мережу і розподіляється по всьому будинку по внутрішньобудинковій системі теплопостачання, що складається із стояків, нагрівальних елементів, а також іншого обладнання розташованого на цих мережах.

При цьому, відсутність радіаторів не означає відсутність споживання послуг з централізованого опалення, оскільки наявність стояків свідчить про надходження тепла в приміщення.

Детальніше про це читайте у статті «Приречені бути споживачами»

В.І. Коновал

Іноді відносини між теплокомуненерго та теплоелектроцентралями (ТЕЦ) набувають конфліктного характеру, особливо, коли справа стосується відшкодування вартості транспортування теплової енергії мережами постачальника (ТЕЦ).

Як пише сайт «Комунальний Лоєр», відмова сплачувати коштів, насамперед, пов’язана із «cлабкостями» договору на відшкодування витрат по транспортуванні вищезазначеної теплової енергії.

За таких умов правовий супровід сторони-боржника «винайшов» спосіб уникнути розрахунку з іншим виробником, визнавши через суд недійсними пункти договору про поставку теплової енергії, а точніше математичні складові витрат на транспортування, з яких розраховувалася заборгованість.

Позиція визнати недійсними окремі пункти договору про постачання теплової енергії полягає у тому, що:
1) транспортування теплової енергіє є регульованими тарифними витратами (вони встановлюються Національною комісією України з регулювання енергетики та комунальних послуг – далі НКРЄ КП);
2) боржник включений у зведений перелік суб’єктів природних монополій, який ведеться Антимонопольним комітетом, а отже, вимоги по регульованості тарифу застосовуються і до відповідача.

На перший погляд, здавалося, що договір (його окремі пункти) про постачання теплової енергії підлягає визнанню недійсними через пряму невідповідність положенням Закону України «Про теплопостачання», Закону України «Про ціни і ціноутворення», Закону України «Про державне регулювання у сфері комунальних послуг», Цивільного та Господарського кодексу України, а також правил та ліцензійних умов на теплопостачання, які затверджені НКРЄ КП.

Однак, чи можливо визнати недійсними договір з постачання теплової енергії, якщо:
1) договір укладався між суб’єктами господарювання шляхом пред’явлення позову однією зі сторін до іншої про визнання укладеним такого договору у тій редакції, якій пропонувала перша сторона. У такому випадку редакція проекту договору, текст якої ставав частиною судового рішення попередньо досліджувався судом і перевірявся на відповідність законодавству (або мав перевірятися);
2) тариф на транспортування теплової енергії для ліцензіата не затверджувався НКРЄ КП протягом року (приміром, у 2015 році існували такі обставини, коли для теплокомуненерго не затверджувався тариф).

По першій ситуації, якщо суд теоретично визнає недійсним договір він «переглядає» по суті попереднє судове рішення за іншими позовними вимогами, яке вже давно набрало законної сили, що прямо не допускається юриспруденцією.

По другій ситуації, якщо суд визнає недійсним договір або його окремі пункти за відсутності тарифу, то з якої калькуляції витрат з транспортування теплової енергії мали б виходити сторони, якщо договором врегульовувати ціну заборонено законодавством.

На жаль, судові казуси бувають і договір на транспортування теплової енергії визнається недійсним,.

Детальніше про це читайте у статті «Борги не по тарифу – це не борги»

В.І. Коновал

Будь-який бізнес, у тому числі бізнес енергокомпаній починає старт із внеску засновників у формування його майнової основи.

Здебільшого це можу бути земельні ділянки, цінні папери, грошові кошти, майно набуте у порядку спадкування, тварини та інші об’єкти цивільного обороту, які не заборонено законодавством. Виняток із цього правила можуть бути спеціальні заборони щодо певних об’єктів, які встановлені окремими законами.

Чим складніший вид діяльності, тим різноманітні об’єкти стають вкладами у ньому.

Як пише сайт «Комунальний Лоєр», між інвесторами поширеною є практика укладення угод про спільну діяльність.

Суть договору про спільну діяльність полягає у тому, що учасники господарських відносин об’єднують своє майно, кошти та трудові ресурси для отримання економічної вигоди у майбутньому або для реалізації певного проекту.

Спільна діяльність згідно законодавства вважається припиненою, коли учасники досягли поставлених цілей або навпаки – втратили до проекту інтерес та довіру і не бачать у ньому жодних переваг, дивідендів, вигод, тощо.

Працює цей договір здебільшого так:

1) засновники господарського об’єднання утворюють з числа їх представників певну Раду учасників, делегувавши їй власні повноваження;
2) кожний представник у Раді учасників при голосуванні на її засіданнях наділений кількістю голосів у пропорціях до внеску учасника;
3) протоколом Ради учасників або її рішенням один учасник з Ради уповноважується на представництво інтересів Ради в органах державної влади, місцевого самоврядування, cудах, а також на виконання організаційних та господарських функцій об’єднання, а саме його управління (підписувати договори, вести бухгалтерський облік, виступати замовником будівельно-монтажних робіт тощо);
4) майно, власність на яке належала кожному із засновників і яке було передано до об’єднання у якості вкладу не позбавляло права власності учасника на нього, а продукція, плоди, доходи, які одержувалися учасниками під час спільної діяльності вважалися спільною частковою власністю. Виняток із цього правила (про спільну часткову власність) міг бути випадок, якщо учасники по-іншому урегулюють майнові відносини;
5) користування майном має відбуватися між учасниками спільно;
6) витрати з утримання майна та відшкодування збитків учасники несуть спільно.

Разом з тим, законодавцем поза увагою залишено дієві правові інструменти, які б надали перевагу інвесторам у врегулюванні спорів щодо майна, залученого у спільну діяльність у досудовому порядку.

Як показує досвід, чим «складніший» матеріальний об’єкт, який передають у спільну діяльність, тим важче його повертати у власність.

Для прикладу пропоную розглянути ситуацію навколо внесення високовольтної лінії передач до складу спільного майна об’єднання.

У період між 1990 та 2000 роками Міністерство з питань енергетики та вугільної промисловості агітувало інвесторів вкладати кошти у відбудову дільниць та опор електропередач, які згодом могли б принести прибутки від здачі в оренду ліній корпоратизованим енергетичним підприємствам.

Насправді інвестори не змогли вкладати кошти ні у якості спільної діяльності, ні у якості створення консорціуму.

Основними юридичними перепонами стали:

1) погодження договору про спільну діяльність Міністерством енергетики та вугільної промисловості (договір був тристороннім);
2) технічний супровід договору з підключення/відключення до електромереж, погодження проектів забезпечувалося державним підприємством, що покладало на договір нормативне навантаження;
3) державна реєстрація інвестора була за кордоном, а в Україні не було його представництва;
4) умови припинення договору про спільну діяльність носили декларативний характер.

4-та перепона найчастіше зустрічається в українській судовій практиці.

До цього часу Верховний Суд розглядає справи за позовами українських компаній до іноземного інвестора з приводу розірвання договорів про спільну діяльність та повернення високовольтних ліній передач.

Інвестори, які до проектів давно втратили інтерес, не беруть участь у спільній діяльності, однак така обставина як утворення «спільного підприємства» позбавляє українську енергетичну компанію користуватися та розпоряджатися високовольтною лінією передач, оскільки для її повернення компанія зобов’язана дотримуватися способу, який сторони прописали у договорі зі спільної діяльності.

І тут головною проблемою є положення, яке зобов’язує сторони підписати додаткову угоду про припинення договору про спільну діяльність.

Виникає запитання: «А якщо колишній інвестор не бажає цього робити або його неможливо знайти? Що тоді?».

Як один із можливих варіантів вирішення проблеми може бути позов української компанії до українського суду із вимогами «визнати договір з інвестором про спільну діяльність припиненим».

У якості доказової бази можна пред’явити суду:

1) довідку про реалізації компонентів проекту реконструкції;
2) технічний звіт та оцінку несучих опор конструкцій;
3) робочий проект.

Слід у позові також зазначити, що інвестор не подає щоквартальні звіти, не бере участь у розподілу прибутку, від керівництва та фінансування проекту він самоусунувся.

Детальніше про це читайте у статті «Високовольтна лінія електропередач як внесок у спільну діяльність».

В.І.Коновал

В юриспруденції, а також у адміністративній діяльності часто виникають питання щодо значення меморандумів при реалізації інвестиційних або енергетичних проектів, а також питання щодо юридичної сили такого роду документів.

Серед юристів-практиків поширена думка про те, що меморандум є попередньою домовленістю про майбутні наміри сторін без юридичних зобов’язань, які до того ж позбавлені юридичної сили.

Проте, навіть невинний меморандум може наробити лиха. І справа не лише у грошах, але й у репутаційних втратах.

Як пише сайт «Комунальний Лоєр», слід уважно ставитися до меморандумів як до «формальних декларацій», оскільки вони можуть тягти за собою реальні фінансові наслідки.

Насамперед, це стосується фінансових зобов’язань щодо грошової підтримки органів місцевого самоврядування при впровадженні енергетичного проекту.

Загалом проект (наприклад, інженерної когенераційної уcтановки з виробництва електричної енергії та збору біогазу з полігонів або звалищ твердих побутових відходів) може включати:

1) разовий або щоквартальний переказ коштів на рахунок громади 2) з метою соціально-економічного розвитку території;
3) з дати підписання угоди (пакту, меморандуму, протоколу) внесення першого платежу у вигляді авансу;
4) розрахунок по залишках коштів з початку вводу в експлуатацію об’єкта чи запуску його в мережу електричної енергії.

Звісно, успіх проекту з альтернативної енергетики залежить від стабільності надходжень коштів до компанії, сприятливої обстановки в державі, відсутністю форс-мажорних умов.

В силу пандемічних заборон та обмежень, інвестор може тимчасово призупинити фінансування задля акумуляції коштів.
Користуючись «щедрістю» від інвестора, окремі міські та сільські (селищні, ОТГ) голови, як не дивно, прагнуть одержати гроші, звертаючись до господарських судів із вимогами стягнути кошти з інвестора.

На перший погляд, позови від голови територіальної громади щодо недотримання інвестором умов меморандуму є юридично нікчемними, однак суди (зокрема установи апеляційної інстанції) дотримуються протилежної думки:

1) меморандуми визнають договорами з соціально-економічної співпраці;
2) умови меморандуму (договору про співпрацю є обов’язковими до виконання) протягом визначеного у ньому строку;
3) зміна умов меморандуму має здійснюватися у тому порядку, що й підписання програмного документу;
4) меморандум затверджений рішенням сесії у порядку регламенту ради, що вкотре підтверджує «серйозність намірів», бо вчинено угоду за доручення громади;
5) сільський (міський) голова до позову долучив розрахунок;
зустрічні зобов’язання є господарськими зобов’язаннями, за порушення яких сторони мають нести господарсько-правову відповідальність.

Апеляція тільки частково змінює рішення судів першої інстанції. Мотивами цього є те, що:

1) cоціальний внесок не можна стягнути, бо він носить добровільний характер;
2) до окремих пунктів договору про співпрацю можна застосувати положення Закону України «Про благодійну діяльність та благодійні організації»;
3) факт визнання або заперечення заборгованості інвестором не має ніякого значення.

Тобто, інвесторам при плануванні проекту варто прогнозувати можливість виникнення вищеописаної ситуації задля уникнення неприємностей.

Детальніше про це читайте у статті «Інвестиційна угода чи безпрецедентне здирництво?»

В.І.Коновал

На перший погляд, дивно чути, як органи місцевого самоврядування «воюють» із забудовниками, проте на практиці дійсно бувають випадки, коли місцеві ради прагнуть отримати від забудовника мережі.

Ймовірно, що до таких заходів вдалися окремі органи місцевого самоврядування через «знижений» пайовий внесок на розвиток соціальної інфраструктури міста, які раніше сплачували забудовники до місцевого бюджету, проте в силу законодавчих новацій дане зобов’язання для забудовників парламентом було скасоване.

Як пише сайт «Комунальний Лоєр», у цьому контексті йдеться про проекти зовнішніх мереж, які прокладені до багатоквартирних будинків забудовником.

Якщо конкретніше, то це стосується стану виконання забудовником технічних умов одержаних від комунальних підприємств у частині:
-промивки;
-покладення плит перекриття та облаштування колодязя у місці підключення;
-заглушення старої лінії.

Вважаючи, що забудовник своєчасно не виконує взяті на себе за договором зобов’язання місцева рада діє 2-ма етапами:
1) звертається до суду з вимогою до забудовника(ів), зобов’язавши їх вчинити дії у натурі (виконати проекти інженерного облаштування по технічних умовах);
2) пред’являє позови до забудовника(ів) про зобов’язання здійснити передачу інженерних мереж у зв’язку із несвоєчасною їх здачею місту (тобто, коли спливло більше ніж 120 календарних днів з дня введення в експлуатацію об’єктів нерухомості).

Ні в першому, ані в другому випадку позови громад не задовольняються.
Забудовник у судах пояснює це так:
1) містобудівні умови та обмеження видавалися забудовнику для земельної ділянки певної площі, а тому у цих мережах є балансова належність тільки за забудовником, який вже виконав свій обов’язок, сплативши місту інвестиційну складову;
2) укладення договору про відступлення права вимоги відбувається між забудовником та іншими компаніями (штучно створюючи цим борги) і договори взаємозаліків (там мережі важко буде знайти);
3) час введення у експлуатацію однієї секції не означає, що вводиться у експлуатацію весь комплекс ЖК по одержаних містобудівних умовах, тому місцева рада невірно вважає, що 120 календарний день сплив для забудовника;
4) у силу судової практики такого обов’язку як передати мережі забудовником місту законодавчо не існує.

Приміром, Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду (Постанова від 14 червня 2019 року у справі 916/998/18) висловився про те, що замовник зобов’язаний передати закінчений будівництвом та підключений до інженерних мереж житловий будинок, що споруджувався із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, об`єднанню співвласників або власнику, або експлуатуючій організації протягом 120 (ста двадцяти) календарних днів з дня його прийняття в експлуатацію, то на переконання колегії суддів такий обов`язок не виникає із договірних відносин між сторонами, натомість має розглядатися у площині відносин забудовників і співвласників житлового багатоквартирного будинку. Відтак, дане свідчить про те, що у цій частині права не порушено.

Таким чином, поки що місто програє забудовнику!
Детальніше про це читайте у статті «Як місто воює за інженерні мережі?»

В.І.Коновал

На практиці часто виникають спори між житлово-будівними кооперативами та водоканалом спори навколо бойлера з підігрівом гарячої води у багатоквартирному будинку.

Багато водоканалів вважають, що замовники зобов’язанні сплачувати не лише за холодну воду, але й і за гаряче водопостачання.

У той час як житлово-будівельні кооперативи стверджують протилежене, оскільки останні прагнуть сплачувати тільки за ті послуги, які споживають.

Відповідь на це питання намагався знайти також «Комунальний Лоєр»

Пунктом 3.13 Правил користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення в населених пунктах України, затверджених Наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 27.06.2008 № 190 передбачено, що обсяг гарячого водопостачання, переданий споживачам виконавцем послуг з постачання гарячої води, ураховується в загальному обсязі стічних вод споживачів і оплачується ним за договором з виробником на підставі показів засобів обліку або в порядку, обумовленому договором.

У цьому контексті слід зазначити, що комунальники дещо дратівливо реагують на наявність бойлеру, адже бойлер є таким собі оазисом комунальної самостійності і надає для ЖБК статус «виробника гарячої води».

Якщо проаналізувати положення договорів на постачання, водовідведення або обслуговування каналізаційного господарства, то можна знайти цікаві «підходи» виконавця послуг в питаннях оплати.

Наприклад: «абонент розраховується за користування водою і послугами каналізації в порядку інкасо платіжних вимог, які оплачуються без акцепту платника шляхом зняття з його рахунку сум, зазначених постачальником у платіжній вимозі».

З огляду на те, що положення підписаного договору є «сумнівними» з точки зору ділових відносин та зважаючи на те, що ЖБК можуть визнаватися без рішення суду боржниками, вони інколи вдаються до хитрої тактики, яка виявилася досить успішною на практиці.

Як можна здогадатися, стягнути «надуману» заборгованість не вдається.

Яскравим прикладом є рішення Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2020 (справа № 910/8990/19).

У названому рішенні суд вдало висвітлив мотивацію чому рахунки на гаряче водопостачання ЖБК не можуть надходити від водоканалу.

Чинне законодавство не розділяє послугу з постачання споживачам гарячої води на частини з постачання окремо теплової енергії та окремо холодної, а встановлює, що енерговиробник та/або енергопостачальник виробляє та постачає гарячу воду (яку законодавець називає енергією).

Постачання холодної води для приготування гарячої води є окремою послугою, що повинна, в якості сировини, надаватися підприємству, яке має можливість та безпосередньо виробляє гарячу воду.

Тобто, саме гаряча вода є товаром, продуктом енерговиробника та/або енергопостачальника, яку отримує споживач, при цьому сам енерговиробник та/або енергопостачальник споживає холодну воду для вироблення гарячої води.

Детальніше про це читайте у статті «Замовляв холодну воду, а доведеться платити і за гарячу теж»

В.І.Коновал

Із прийняттям нової редакції Закону України «Про житлово-комунальні послуги» послуга з утримання будинків втратила своє юридичне значення і трансформувалася у послугу з управління.
Разом з тим, законодавчі ініціативи змінили підходи до розуміння та призначення послуги з утримання будинку, що може нести у собі приховану небезпеку.
Як пише сайт «Комунальний Лоєр», Закон про житлово-комунальні послуги (у новій редакції) від управителя вимагає включити обов’язковий перелік витрат, який супроводжує послугу з утримання будинків. Перелік таких витрат затверджується профільним міністерством.
На сьогодні діє Наказ Мінрегіонбуду № 190 від 27.07.2018, який визначив 14 обов’язкових витрат, які мають бути у структурі послуг з утримання будинків і прибудинкових територій, що надаються управителем:
технічне обслуговування внутрішньобудинкових систем;
технічне обслуговування ліфтів;
обслуговування систем диспетчеризації;
обслуговування димових та вентиляційних каналів;
технічне обслуговування систем протипожежної автоматики та димовидалення, а також інших внутрішньобудинкових інженерних систем (у разі їх наявності);
поточний ремонт конструктивних елементів, технічних пристроїв будинків та елементів зовнішнього упорядження, що розміщені на закріпленій в установленому порядку прибудинковій території;
поточний ремонт внутрішньобудинкових систем;
поточний ремонт систем протипожежної автоматики та димовидалення, а також інших внутрішньобудинкових інженерних систем (у разі їх наявності);
прибирання прибудинкової території;
прибирання приміщень загального користування (у тому числі допоміжних);
прибирання і вивезення снігу, посипання частини прибудинкової території, призначеної для проходу та проїзду, протиожеледними сумішами;
дератизація;
дезінсекція;
придбання електричної енергії для освітлення місць загального користування, живлення ліфтів та забезпечення функціонування іншого спільного майна багатоквартирного будинку.
Сума кожної із цих 14 послуг формує ціну за 1 квадратний метр. Кожна із них має грошове вираження або в копійках, або у гривнях.
Крім того, управитель може розширити кошторис додатковими послугами, які пропорційно збільшують суму вартості 1 квадратного метра.
Варто зауважити, що до введення житлової реформи діяв Порядок формування тарифів на послугу з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, який затверджений був Постановою Кабінету Міністрів України № 869 від 01.06.2011.
Згаданий Порядок описував калькуляцію витрат у послузі з утримання та визначав формули для корегування тарифу при зміні її складових у витратах.
За порушення Постанови Кабінету Міністрів України № 869 на комунальне підприємство могло бути накладено штрафні санкції від Держаудитслужби України або від Держпродспоживслужби та їх територіальних органів за скаргою споживачів або під час планових перевірок.
З квітня 2019 року Кабінет Міністрів України вніс зміни до Постанови № 869, виклавши її у новій редакції, чим виключив Порядок формування тарифу на послугу з утримання будинків та прибудинкових територій.
Тобто, держава відмовилася від регулювання даної послуги і зробила її придатком до послуги з управління.
Без нормативного регулювання витрат на послугу з утримання будинку існує ризик того, що управитель збільшить вартість послуги з управління в частині утримання будинку і довести його протиправні дії фактично буде неможливо, адже методики, яка б розраховувала витрати по послузі з утримання будинку наразі не існує.

Детальніше про це читайте у статті «Договірний тариф або як підзаробити на копійках»

Коновал В.І.