Позначка: Воєнний стан

Альона Дика з дитинства любила коней, понад десять років займалася верховою їздою в Іспанії, а після повернення в Україну заснувала власний кінний клуб «Ей-Ді». Тут навчають дітей кінному спорту, займаються реабілітацією військових та проводять безкоштовні заняття для дітей з інвалідністю.

Не було змагання, із якого учні не привезли б жодної медалі, а деякі випускники вже працюють тренерами в престижних лондонських клубах. Також під час повномасштабної війни «Ей-Ді» став прихистком для понад пів сотні евакуйованих коней.

Як попри брак коштів кінний клуб працює під час війни, Альона розповіла ШоТам.

Професійно займатись кінним спортом почала на заробітках

– Любов до коней у мене ще з дитинства. Я часто їх малювала, а батьки на зимові свята водили нас у місто покататись верхи. Коли підросла, то дізналася, що мій хрещений має невеличку стайню з кіньми. Десь із десяти років я її відвідувала, спілкувалася з іншими дітьми, які туди приходили, та допомагала доглядати за кіньми. Тоді зрозуміла, що дуже люблю цим займатися.

У 18 років я поїхала за кордон та влаштувалась на роботу хатньою робітницею в одну хорошу сім’ю. Із часом вони стали цікавитися моїми захопленнями, і з’ясувалося, що в їхніх родичів є невелика стайня. Я стала частою гостею цього місця, а потім купила собі першого коня та познайомилася з гарним тренером. Жила там більш як десять років, навчалася в різних закладах, займалася іспанською виїздкою та брала участь у змаганнях. Ми виїжджали в Європу, Німеччину, Францію, Бельгію. В Іспанії цілий культ верхової їзди, і я стала його прихильницею.

2011 року я повернулася в Україну. Із часом ми з чоловіком придбали двох коней, і наші друзі та знайомі часто просили покататись на них. Тоді чоловік спитав, чи не хотіла б я професійно займатись тим, що так люблю. Ми докупили ще кількох коней і створили власний кінний клуб. Спершу клієнтами були друзі та знайомі, а потім я рекламувала нас у соціальних мережах, тому ми швидко набрали обертів і стали відомими. До повномасштабної війни в нас у клубі було 15 власних коней.

Не залишали ферму, бо там були коні

24 лютого ми прокинулись і були шоковані, як і всі українці. Я звично встала о 6-й ранку, мала зібрати дітей до школи та піти в стайню. Але над нашим будинком пролетів літак. За звуком я зрозуміла, що це бомбардувальник, бо в дитинстві жила поблизу військового аеропорту. Далі почула постріли від роботи ППО. Мій чоловік тоді вже був на роботі на фермі, при якій у мене була стайня. Він зателефонував, сказав про початок війни та що потрібно вивозити дітей. Я дуже перелякалася за коней і весь ранок думала, що з ними робити. Ми з чоловіком відвезли дітей до батьків у село, а самі ж повернулися на ферму й жили там чотири місяці в невеликому обладнаному офісі.

Я є суддею з кінного спорту, мене знають люди з усієї України. Із часом ми отримували багато дзвінків із проханнями прийняти коней хоча б на перетримку.

За весь час великої війни ми прийняли понад 60 коней із Харківської, Донецької та Сумської областей. Наша стайня на той час була невелика, але мали період, коли там одночасно розміщувалось 42 евакуйованих коні. Тоді вони жили, як у рукавичці.

Далі їх вивозили за кордон ті власники, які мали таку можливість. Більшість із них спершу везли тварин, потім евакуювалися самі. На жаль, деякі коні залишались без власників, бо ті загинули. Таких тварин ми віддавали перевіреним людям чи дарували.

Перший час у нас були свої запаси сіна та зерна для власних коней. Але ж ніхто не очікував, що буде війна таких масштабів. Це був дуже важкий період фізично та емоційно. Коли ми бачили, що вже не можемо впоратись самостійно, то почали звертатися за допомогою у фонди. Отримали значну допомогу від UAnimals, які допомагали в закупівлі ліків. Ще нас підтримали один американський фонд та Всеукраїнська федерація кінного спорту. Але найбільше допомагали небайдужі люди, які долучалися до зборів на сіно та вакцини.

Якось був такий місяць, що лише сіна ми мали придбати на 40 тисяч гривень, аби утримувати всіх евакуйованих коней. Тоді виїхали майже всі діти, що в нас тренувалися, не було заробітку, тому ми трималися лише завдяки волонтерам та людям, які безкорисно пропонували допомогу.

Випускниці нашого клубу працюють у Лондоні

– До повномасштабної війни в Україні була заснована програма «Дитячий олімпійський StartUp». У змаганнях із верхової їзди брали участь діти від трьох-чотирьох рочків. І дітки з нашого кінного клубу теж. Не було таких змагань, щоб ми не привезли хоча б одну медаль.

У нас тренувалося багато дітей. Дві наші випускниці зараз працюють у престижних кінних клубах Лондона, чим я дуже пишаюсь.

Зараз у нас тренуються діти, які евакуювалися з Харкова, а ще з-за кордону повертаються наші учні. Але нам все одно важко, бо не вистачає тих коштів, які ми заробляємо. Фактично весь прибуток від кінного клубу витрачаємо на утримання коней. Наразі маємо ще трьох коней, яких вивезли з Харківщини та 22 своїх коней. А ще в нас живе маленький віслючок.

Військові залишали кошти на столі, хоча для них заняття безкоштовні

Від 2014 року до нас зверталися організації, які займалися реабілітацією військових із зони АТО. Ми заснували безкоштовну програму, за якою можуть приїхати військові з психологами. Вони займаються за своїми методиками, а ми катаємо на конях їх та їхні сім’ї. У цьому році, під час уже повномасштабного вторгнення, ми самі звернулись у військові центри комплектування з пропозицією реабілітації військових.

Іноді захисники приїжджають самі, із власної ініціативи. Були випадки, що військові приїжджали з рідними в цивільному одязі та не зізнавалися, що вони служать. Коли ми здогадувались і говорили їм, що для військовослужбовців у нас безкоштовне катання, то вони відмовлялись від цього. Казали, що в нас багато коней, яких треба доглядати й часто залишали кошти просто на столі.

А ще ми проводили заняття для дітей з інвалідністю. Від 2016 року в нас було 72 дитини, які відвідували заняття безоплатно. Частину коштів на це покривала програма від міської влади. Зараз є безкоштовна група, де вчаться шість діток. Усі наші коні спокійні, не агресивні, тому діти почуваються біля них у безпеці.

Коли бачу дітей щасливими, що вони не сидять вдома за гаджетами, а розвиваються, то я дуже радію. У мене є двоє синів-близнюків, яким зараз по 9 років. Вони обожнюють кататись на конях і теж беруть участь у змаганнях. Кожен із них має власну конячку та обмундирування. Вони дуже сумують, коли я їду до коней, а їм доводиться залишатися вдома та робити уроки. Не раз після цього вони самостійно викликали таксі та приїжджали до мене на тренування.

Клуб є сенсом усього мого життя

Зараз нам дуже складно, заготовляємо сіно на зиму, тому потрібно багато коштів. На жаль, нам довелось продати шістьох коней, аби могли утримувати всіх інших. Це складно, бо ми їх доглядаємо, тренуємо та любимо, а потім мусимо робити такий складний вибір.

Ми намагатимемося зберегти тих тварин, які зараз у нас є, адже для мене кінний клуб є сенсом усього мого життя. Найбільше я мрію про завершення війни, щоб ми перемогли та всі люди повернулися додому. А ще мрію добудувати наш клуб, гарно облаштувати територію та створити максимально комфортні умови, щоб дорослі та діти проводили тут більше часу.

Складно щось планувати в наших умовах, але я б дуже хотіла в кінному клубі розвивати напрям фізичної реабілітації. Хочемо співпрацювати з медиками, аби допомагати військовим, які мають ампутації кінцівок. А ще хочемо активніше залучати молодь до занять кінним спортом та прищеплювати любов до природи. Дітей усе більше захоплюють сучасні технології та не виключено, що в майбутньому вони бачитимуть коней лише на картинках. Ми б хотіли того не допустити.

Командир полтавського спецпідрозділу поліції «КОРД» Андрій Наливайко вже понад 9 років боронить Батьківщину. Він разом із колегами нищив колони техніки «асвабадітєлєй», які рухалися в бік столиці, збивав дрони та затримував ворожих корегувальників на Миколаївщині. Наразі несе службу на Херсонщині.

Перше «бойове хрещення» воїн отримав 2014 року. Правоохоронці пліч-о-пліч зі штурмовою бригадою десантників відбивали село Червоний Лиман на Донеччині.

Уночі їхня колона потрапила в засідку. Оборонців, позбавлених можливості на вузькій дорозі змінити напрямок руху, обстрілювали з усіх можливих видів зброї. Правоохоронці спільно з військовиками 79-ї бригади не лише під щільним вогнем йшли вперед, а й вибили росіян із їхніх позицій.

– Саме в цьому бою я багато чого навчився у військовиків, а ще мене вразив їхній незламний дух, те, як вони з козацьким драйвом «насипали» ворогам. Це мотивує. Ти стаєш упевненішим у собі, емоційно менш вразливим та внутрішньо готовим битися і йти далі, – говорить Андрій Наливайко.

Отриманий бойовий досвід став у нагоді захисникові в лютому 2022 року, коли він із колегами нищив російські колони техніки, які намагалися прорватися до столиці через дороги Полтавщини.

– Згодом нас перекинули до Миколаївщини. У складі зведеного загону Нацполіції ми протидіяли роботі диверсійно-розвідувальних груп, а також виявляли ворожих коригувальників, – пригадує боєць.

Нині поліцейський проходить службу на Херсонщині. У складі мобільних груп спецпризначенці нищать ворожі дрони, виявляють пособників, які допомагають окупантам.

Полковник поліції стверджує, що сили та завзяття в боротьбі з окупантом надає його донечка. Ще 2014-го, коли дівчинці було лише 4 роки, він завжди відчував у своїй руці тепло її долоньки.

– Коли потрапляли в засідки, доводилося багато відстрілюватися. Мені допомагало постійне відчуття в руці дитячої долоньки. І хоча донечці зараз 14, відчуття її долоні й донині дає мені сили та завзяття для боротьби та відсічі ворога, – розповідає воїн.

Є в Андрія Наливайка й потужне місце родинної сили. Від прадіда в Полтавській області залишився старенький будиночок із ділянкою землі, де мешкало не одне покоління його пращурів.

– Ми не забуваємо про своє «коріння», а ще пам’ятаємо про трагічні події минулого. У саду – могили діточок (по материнській лінії), які померли від голоду 1932-1933 років. А рідних по батьковій гілці вислали в той час до Архангельської області рф. Їм вдалося вижити та з часом повернутися на Батьківщину. У нас на генетичному рівні закладено захищати свою державу, дім та родину. За Батьківщину ми будемо битися, допоки не виб’ємо останнього окупанта з України. Нам лише потрібно якомога більше набоїв – і Перемога буде за нами, – переконаний боєць.

 

«Звичайна сільська жінка», – так Лідія Чернига з Полтавщини описує сама себе. Та не простою сферою вона вирішила займатись – очищує воду для питних потреб.

Усе розпочалось навесні 2021 року, коли жінці запропонували участь у навчальній програмі з можливістю отримати ґрант на відкриття власної справи. Запуск бізнесу припав на повномасштабне вторгнення. Як Лідія надає питну воду для волонтерів та військовиків, у навчальні заклади та переселенцям, розповіла для ШоТам.