Вчителька Ольга Рясна понад 30 років ходила на роботу через дорогу від свого дому й тішилася, що рідна школа розташована так близько. Але з 2021-го бачити цю двоповерхову будівлю зі свого вікна стало справжнім випробуванням: школу в селі Землянки, що на Полтавщині, закрили.
Жінка на кілька місяців занурилася в стан апатії: майже перестала виходити з дому, втратила апетит та інтерес до будь-якого спілкування. Навіть улюблений виноградник, де раніше працювала днями й ночами, перестала доглядати.
Із цього стану Ольгу вивело повномасштабне вторгнення росіян. Як «виноградний город» та короваї стали порятунком для родини в скрутні часи, жінка розповіла ШоТам.
Коли скінчилося місце у дворі, перейшла на город
– Я ніколи не планувала займатися виноградарством, хоча їсти виноград любила змалечку, – зізнається Ольга Рясна. – Виноград ріс у нас удома: маленький, чорненький, смачний. Те, що він може бути ще якимсь, я дізналася вже в дорослому віці, коли ми з чоловіком поїхали на ринок у Кременчуку. Рожевий, синій, білий, фіолетовий… А які грона! Я думала, що такий виноград лише на полотнах художників буває, а тут!
Я почала чіплятися до продавців: «Розкажіть, покажіть». Саме там я купила свої перші саджанці, але посадила їх неправильно, бо ще нічого не знала про це. Та, доглядаючи за ними, зрозуміла, як мені подобається щодня зазирати до своїх кущиків, бачити, як вони ростуть. Що дійсно потрібно винограду, я зрозуміла десь на третьому році.
Я буквально не могла зупинитися та скуповувала нові сорти, де тільки бачила. Коли закінчилося місце у дворі, перейшла на город. Незабаром у мене вже була плантація зі 120 кущів, і я хотіла ще.
Мій батько, коли вперше побачив, що я посадила виноград на городі, був шокований: «Олю! Ну, що ти робиш? Хіба ти не знаєш, що на городі треба саджати картоплю, капусту, буряки, а не виноград? Люди сміятися будуть». Своє перше гроно я подарувала саме йому, і він розтанув.
Зазвичай на виноградниках головні – чоловіки, а жінки лиш допомагають, а в мене, навпаки, чоловік допомагає мені вкривати й розкривати кущі, а решту я роблю сама.
Удень — школа, увечері — виноград. Один полив — це 87 відер води. Але налобний ліхтарик надягла, і вже можу працювати хоч би й пів ночі. Я почувала себе щасливою в такому ритмі: удень — діти й гамір, увечері — моя поливальна медитація під співи соловейків. Але все змінилось 2021 року: школу, де я пропрацювала 31 рік, закрили.
Для мене школа — це не робота
Землянківська школа – це 40 років мого життя. 9 років я туди ходила як школярка йпотім ще 31 рік як учителька. Для мене школа — це не робота. Я жила нею. Це була віддушина, таке місце, де я завжди відчувала себе потрібною, куди я направляла всю свою енергію та творчі ідеї.
Дуже часто думають, що сільською школою має бути якась стара хата-мазанка й туди ніякі сучасні тренди не доходять. Це не так. У нас велика та світла двоповерхова будівля. Наша школа ім. співачки Раїси Кириченко була однією з найкреативніших і найактивніших у районі.
У нас було аж два музеї: світлиця Раїси Кириченко та музей українського побуту. Другий ми облаштовували всім селом: кожен приносив стародавні речі й навіть родинні реліквії. Майже в кожному класі та в коридорах були розмальовані стіни сюжетами з фольклору. У нашої школи була своя «вишиванка»: кількаметрове панно на сітці, по якій ми з директоркою Тетяною Мишковою «вишили» орнаменти.
Діти в нас давно вже ходили в школу у вишиванках, і ми захотіли, щоб школа теж мала свою.
Багато всього було, чим ми пишаємося, але, на жаль, історія нашої школи завершилась. Її закрили, бо було недостатньо учнів, хоча вся громада виступала проти такого рішення. Зараз наша школа живе лише у Фейсбуці: я багато років знімала життя нашої школи й тепер публікую відеоспогади, аби й учні, й учителі, де б вони не були, змогли пригадати ці миті.
Перестала готувати, перестала їсти
Я останньою з нашого педагогічного колективу підписала папери про звільнення. Ще два місяці після того, як діти вже не ходили до цієї школи, я продовжувала виходити на роботу – прощалася зі школою.
Після цього почався дуже тяжкий період для мене. Я взагалі вважаю себе людиною дуже сильного характеру й не очікувала, що це так мене підкосить. У житті кожного трапляються такі події, які просто вибивають землю з-під ніг. Зі мною стався цілий такий період: помер батько, потім мама, закрилася школа. А далі наші діти виїхали за кордон, і ми з чоловіком залишилися вдвох.
За пів року я схудла на 9 кг. По декілька днів не вставала з ліжка, перестала вмиватися, купатися, готувати та їсти. Так тривало довгих чотири місяці.
Потім почалася повномасштабна війна, і це ніби вибило мене з однієї стресової колії в іншу. Але це був такий стрес, що вимагав дій. Я почала з усією країною разом переживати й допомагати нашим захисникам і людям, які мусили втікати з рідних міст та сіл.
Це перевело мої думки в інше русло – я зрозуміла, що життя коротке, вразливе й минуще, тож треба цінувати кожен момент. Особливо гостро я це відчула, коли в чоловіка стався інсульт.
Це поставило остаточно крапку того періоду, і з апатії я повернулася в повну бойову готовність. Я мусила стати ще сильнішою, ніж була раніше, адже на мені тепер і деякі обов’язки чоловіка. А ще ж треба заробляти гроші на лікування, та й просто на життя.
Як заробити на винограді
Мені довелося шукати нові способи заробітку, і я почала виготовляти якісь власні смаколики на продаж: молочні продукти я готувала й раніше, а тепер стала ще робити пастилу та чурчхелу, сушити родзинки, консервувати солоний виноград «під оливки».
Ну, і, звісно, продаю саджанці. Свого часу для мене було великим відкриттям, що виноградарі заробляють насамперед не на ягоді, а на саджанцях. Цього року я заклала школку на 1000 саджанців.
Свою продукцію продаю на ринку в містечку Глобине. Це своєрідна терапія: комусь на щось пожаліюся, пожартую, хтось мені — і вже легше на душі.
Короваї почала пекти завдяки Раїсі Кириченко
Короваї я почала пекти не так давно. Ніхто мене не вчив і в родині не пік. Бабуся пекла хліб і з того ж хлібного тіста пиріжки в печі — оце все, що я знала щодо тіста.
Позаяк наша школа носила їм’я Раїси Кириченко, до нас часто приїздила й вона сама, і різні гості разом із нею. І от якось мене попросили спекти коровай, аби зустріти гостей за українською традицією. Ну, я й спекла, як собі те уявляла.
Той перший коровай більше був схожий на хліб із квітами. Але, як і з виноградом, я не зупинилася, поки не відточила свою майстерність.
Починала з рецепту, який отримала від нашої родички, яка колись працювала на хлібзаводі. Це був величезний коровай на 120 яєць. Я робила власні перерахунки на менші порції, щось змінювала й тепер маю власний ідеальний рецепт.
Моя фішка — оздоби з медового тіста. Я довго шукала варіант, як зробити так, аби всі квітки та колоски на короваї не горіли й були справді смачними, а не дубовими. Зрештою скористалася рецептом, за яким робила онукові медове печиво — це тісто смачне, гарно тримає форму. Усі оздоби для своїх короваїв роблю з нього.
Випікання короваїв — ще одна моя віддушина, адже коли мені замовляють коровай, це означає, що в когось свято, радісна подія: весілля, хрестини, іменини чи особливі гості.
Завдяки волонтерам уже кілька моїх короваїв поїхали до наших захисників. Я вірю, що це додає нашим хлопцям і дівчатам сил. Це святий хліб, він не може не бути оберегом.
Тут мій пуп закопаний
Коли почалося повномасштабне вторгнення, до нас на Глобинщину приїхало багато переселенців із різних регіонів. У будинку моїх батьків оселилася родина з Харківщини. Спочатку мені було складно прийняти те, що в такому особливому для мене місці будуть жити чужі люди, але ми з першої зустрічі якось так зійшлися, наче рідні.
І якось мама з цієї родини прийшла до мене в гості, а я саме обновлювала наші ворота — весь час їх розмальовую та періодично змінюю сюжет. Цього разу був козак і козачка й напис «Слава Україні». Ця жінка запитала мене, чи я не боюся таке писати на своїх воротах, мовляв, а раптом сюди рашисти прорвуться? На що я відповіла, що ніхто не буде мені вказувати, що малювати на моїх воротах. Я їх буду закопувати та переховувати, але ніколи той напис не замалюю.
Я шалено люблю нашу Глобинщину, наші Землянки. Для мене це найкраще місце на Землі.
Єдиний раз у житті я була за кордоном: на моє 50-річчя родина зробила мені подарунок і відправила в Болгарію на Сонячний берег. Я була там із донькою та онуком. Море, пляж поруч. Але мені настільки хотілося додому, що я вночі виходила на балкон нашого номера й там, щоб не тривожити нікого, плакала. Одного разу донька таки побачила це й здивувалася: «Мамо, ти ненормальна! У тебе тут сонце, море, пляж під боком, а ти ридаєш за своїми Землянками!».
Я сама не можу пояснити, чому так прив’язана до свого села та краю. Кажуть, що старі дерева не пересаджують, так і я, мабуть, уже ніде, крім моїх Землянок, не приживуся.
Тут моє місце сили, тут мій пуп закопаний. Тут я дуже багато втратила, але й змогла емоційно воскреснути. Гадаю, що це рідна земля дала мені сили зрозуміти, що попри всі труднощі та втрати треба жити й плекати те, що любиш: будь то школярики, виноград чи особливий хліб до щасливої події.