Завтра
Удень
Увечері
Поділитися новиною
  • Вконтакті
  • Однокласники

На Полтавщині 128 років тому народився посол УНР


30

Олександр Шульгин також був членом Центральної Ради, генеральний секретар міжнаціональних справ.

 

Згідно з даними «Вікіпедії», народився 30 липня 1889 в с. Софине, Хорольський повіт на Полтавщині. Походив з козацького старшинського роду, споріднений з Полуботками, Скоропадськими, Самойловичами, Апостолами; син Якова Шульгина.

 

Викладав історію й філософію у Петербурзькому Університеті (1908–1915), згодом асистент у ньому (1915–1917). Там почав свою громадсько-політичну діяльність, активний у Петербурзькій Громаді ТУП, пізніше у демократично-радикальній партії, яку 1917 перейменовано на Українську Партію Соціалістів Федералістів, член її центрального комітету. У Петрограді з ініціативи Української Національної Ради Шульгин був делегатом до Ради робітничих і солдатських депутатів.

 

 

Меморіальна дошка на будинку в Києві на Терещенківській вулиці

З початком березневої революції Шульгин повернувся до Києва, став членом Української Центральної Ради, згодом і Малої Ради, з липня 1917 до 30 січня1918 генеральним секретарем міжнаціональних (пізніше міжнародних) справ, був співавтором Статуту Вищого Управління України, співорганізатором З'їзду народів Росії у Києві (вересень 1917). За його керівництва закордонною політикою Франція й Англія визнали de facto УНР й Україна почала мирові переговори з союзом Центральних Держав у Бересті. За гетьманату Шульгин був співробітником міністерства закордонних справ Української Держави, з липня 1918 амбасадором України у Софії (до кін. 1918).

 

У 1919 призначений Директорією УНР членом української делегації на Мирову Конференцію в Парижі, згодом (1920) голова української делегації на першій асамблеї Ліґи Націй у Женеві; а з 1921 очолював Надзвичайну дипломатичну місію УНР у Парижі. На цих постах Шульгин боронив українські інтереси перед різними міжнародними організаціями, особливо з ініціативи Міжнародної Унії для Ліґи Націй, головою якої він був. 1933–1938 pоках виступав проти більшовицького терору в УССР, примусової праці, голоду в Україні; Шульгин домагався від установи біженців при Лізі Націй визнання української національности.

 

У 1923–1927 жив у Празі, де був професором УВУ і Українського Високого Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова, у яких викладав загальну історію й філософію історії. Тут разом з однодумцями відновив радикально-демократичну партію, ставши головою її празького комітету. 1926 був призначений міністром закордонних справ УНР у вигнанні й керував її зовнішньою політикою 1926–1936, 1939–1940 (тоді ж очолював уряд УНР у вигнанні) і 1945–1946.

 

У Парижі Шульгин з 1927 брав активну участь у житті української еміграції: 1929–1939 гол. Головної Еміграційної Ради, редактор ревю «Прометей», співредактор тижневика «Тризуб» (у 1940 — редактор), співзасновник Комітету дружби народів Кавказу, Туркестану та України. Під час німецької окупації був заарештований (1940–1941). Після 1945 віддався науковій праці: засновник і довголітній голова Українського Академічного Товариства у Парижі (1946–1960), ініціатор і віце-президент Міжнародної Вільної Академії в Парижі (1952–1960), що об'єднувала учених у вигнанні. Одночасно Шульгин був представником українців у Міжнародній організації біженців (ІРО,  1948–1952) і співробітник французької організації для охорони біженців і бездержавних при Міністерстві закордонних справ (1952–1960).

 

Автор розвідок з історії української державності 1917–1918 і діяльності уряду УНР у вигнанні: «Політика» (1918), «L'Ukraine, la Russie et les puissances de l'Entente» (1918), «Les problèmes de l'Ukraine» (1919), «L'Ukraine et le cauchemar rouge: les massacres en Ukraine» (1927), «Державність чи Гайдамаччина» (1931), «Без території. Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині» (1934), «L'Ukraine contre Moscou, 1917» (1935); соціологічні і історіософічні праці: «Нариси з нової історії Европи» (1925), «Les origines de l'esprit national moderne et J.-J. Rousseau» (1938), «L'histoire et la vie. Les lois, le hasard, la volonte humaine» (1957). Ст. в «УЗЕ» і «ЕУ» (доба Центр. Ради, доба Гетьманщини), у наук. зб., журн., особливо у паризькому «Тризубі», «Promethee» (1926 — 38), «La Revue de Promethee» (1938–1940), «Укр. літ. газеті» (1956–1960) та ін. Помер у Парижі, похований у Сарселі.

КОМЕНТАРІ:
Авторизація

{{comment.comment_user_name}}
{{formatDate(comment.comment_date,'ua-Ua','2017')}}
{{comment.comment_content}}
{{comment_2.comment_user_name}}
{{formatDate(comment_2.comment_date,'ua-Ua','2017')}}
{{comment_2.comment_content}}
{{comment_3.comment_user_name}}
{{formatDate(comment_3.comment_date,'ua-Ua','2017')}}
{{comment_3.comment_content}}