Завтра
Удень
Увечері
Поділитися новиною
  • Вконтакті
  • Однокласники

Журналістка з 20-річним стажем стала художницею, про яку дізналися навіть у Швейцарії


23

Оксана Гордійко — одна з учасниць виставки, присвяченої відкриттю в Полтаві Галереї актуального українського мистецтва. Поява в обласному центрі такої галереї — досить значна культурна подія. Співзасновники проекту «АРТ-місія», в рамках якого створена галерея, — Євгеній Аничин, Іван Момот, Олексій Петренко. Проект покликаний об’єднати земляків-митців, які залишили величезну культурну спадщину, і наших сучасників, котрі творять сьогодні.
Оксана Гордійко — журналістка із солідним досвідом роботи: понад 20 років працювала на обласному радіо, а останній рік — на телебаченні в обласній державній телерадіокомпанії «Лтава», як автор і режисер створює документальні фільми про своїх земляків. А малювати почала всього два роки тому… Точніше, п’ять, якщо врахувати той факт, що до того, як узяла до рук пензля, три роки малювала… уві сні.
Бажання малювати до Оксани прийшло несподівано. Час минав, бажання залишалося... «Мені почало снитися, що малюю, — пригадує вона. — Коли прокидалася після таких сновидінь, на душі було таке піднесення, ніби в рай злітала… Приходжу, було, на ранковий випуск передачі й кажу колегам: «Я сьогодні знову уві сні малювала».
Друзі почали розповідати Оксані про своїх знайомих, які починали робити те, що їм хотілося, і в них змінювалося життя.
— Років зо три я прожила з гострим відчуттям нереалізованості найпотаємнішого бажання, — продовжує Оксана. — Якось восени — був жовтень, золота осінь — коли отримала зарплату, спонтанно виникло рішення — зайду-но по дорозі додому в художню крамничку. Зателефонувала чоловікові, запитала: «Ти не будеш проти, якщо я зарплати не принесу?». У нас у цьому плані стосунки демократичні. Чоловік відповів: «Та ради Бога, роби, що хочеш». І я накупила полотен, фарб, пензлів, навіть мастихін узяла, хоча продавчиня говорила, що то — для професіоналів. Абсолютно щаслива прибігла додому і взялася за малювання. Перший свій «шедевр» писала майже 10 годин, не помічаючи, що вже пізня ніч. На ранок після стояння біля мольберта в мене сильно боліла спина — малюючи, я цього не відчувала, була ніби в іншому світі…


Відтоді щоразу, коли бере до рук пензля і фарби, Оксана ніби поринає в інший простір, другий вимір, живе лише процесом творення картини.
— Іноді буває, що коли щось створю, то, закінчивши, дивлюся на картину і навіть не розумію, як це вийшло, — пояснює художниця. — Бувало, в мене купували роботу, а інші люди потім просили повторити її. Одного разу я погодилася, не змогла відмовити близьким — і зрозуміла, що… більше ніколи цього не робитиму.
— Чому? — запитую.
— Бо повторити себе практично неможливо, — відповідає Оксана. — При повторюванні вже не той стан душі, це механічне перемальовування. Дуже надихає, коли людям подобається те, що я роблю. Приємно, коли людина каже: «Мені хочеться мати твою картину». Тоді до роботи підходиш з великим натхненням. Хочеться створити най-най, щоб картина наповнювала любов’ю, радістю, світлом того, хто її замовляє.
— Дехто підмітив: разом з вашою картиною у дім неодмінно приходять приємні події або вирішуються складні ситуації…
— Хочеться вірити, що так і є. На щастя, «Фейсбук» розширює межі, дає можливість більшій кількості людей тебе побачити.
— Невичерпна скарбниця художніх образів криється, мабуть, у вашому дитинстві?
— Із дитинством у мене пов’язано багато яскравих спогадів. Виросла я в Новосанжарському районі… До 7-ми років жила в прадідівській хаті. Село мого дитинства розділяла на дві частини річка Маячка, поєднувала гатка. Цей населений пункт з усе ще радянською назвою Оборона Рад. Душа там раювала! Найяскравіші спогади — від долівки, яку встилали васильками на Зелену неділю, призьби, нагрітої на сонці, де коти ніжилися, пічки… Ніби зараз бачу, як літнього ранку туманець над левадою стелиться… А що може бути смачнішим за «упрілий» у печі борщ, картопельку в кожушках? Це та Україна, яка наповнювала моє дитинство. Надзвичайно щемні картини з минулого живуть в уяві. А потім я навчалася на журналіста в Київському університеті імені Тараса Шевченка — в «золоту еру», коли нашим деканом був Анатолій Москаленко. Він говорив, що журналіст повинен, перш за все, вміти писати, бути високопрофесійним газетярем, а вже газетяр може стати і радійником, і телевізійником… А от телевізійник навряд чи стане глибоким газетярем.
— Дехто скаржиться, що сьогодні телевізійна журналістика багато в чому зміліла, у чомусь навіть втратила професіоналізм та етику…
— Це сталося тому, що на телебачення приходять люди без відповідної школи, які вважають, що можуть робити хорошу журналістику. Звісно, є люди, в яких вроджений, від Бога закладений дар, чуття, вміння бути журналістом. Але таких одиниці й вони є швидше винятком. Решта «стрибає по вершках».
— Школа української журналістики, яка була двадцять, тридцять, сорок років тому, дорівнювала школі українського письменництва…
— Їй були властиві надзвичайна глибина аналізу, професіоналізм, етика, культура, багатство мови. Та журналістика давала людям віру, а не розчавлювала морально, не руйнувала. Моє покоління журналістів намагалося переконати, що правильно жити за законами. Зараз вектори цінностей змістилися: «що бачу, те співаю…». Але мені здається, рано чи пізно це мине, тому що відкрилися кордони, і в багатьох з’явилася можливість побачити інший стиль подачі матеріалу. Коли я брала участь у Міжнародному конкурсі-фестивалі в Польщі, під час нагородження переможців голова журі, поляк, сказав: «Коли я подивився і послухав програми й передачі українських журналістів, зрозумів, що для журналістики це вражаючий, колосальний досвід. Нам є чого повчитися в української школи журналістики». Як бачимо, те, чого ми не цінуємо в собі, інші цінують у нас.


— Повернімося до живопису. Як вам, Оксано, вдалося зачарувати своїми картинами навіть швейцарців?
— Швейцарець, який приїжджав у Полтаву, спочатку придбав у мене одну роботу і замовив ще три: щоб на полотнах була зображена Україна навесні, влітку та взимку... Потім ще й морський пейзаж у мене купив. І... знову картину замовив. Коли я запитала, чому в нього така цікавість до мого живопису, він відповів: «Ми настільки втомилися від сучасного мистецтва, абстракції, що нам хочеться дивитися на полотна, на яких відпочивають очі та душа».
Роботи і фото з особистого архіву Оксани Гордійко


Вечірня Полтава
КОМЕНТАРІ:
Авторизація

{{comment.comment_user_name}}
{{formatDate(comment.comment_date,'ua-Ua','2017')}}
{{comment.comment_content}}
{{comment_2.comment_user_name}}
{{formatDate(comment_2.comment_date,'ua-Ua','2017')}}
{{comment_2.comment_content}}
{{comment_3.comment_user_name}}
{{formatDate(comment_3.comment_date,'ua-Ua','2017')}}
{{comment_3.comment_content}}