Завтра
Удень
Увечері
Поділитися новиною
  • Вконтакті
  • Однокласники

«Розумниця, але такі довго не живуть», - сказала бабця про доньку відомого поета з Полтавщини


12
12
12
12

 

Продовження інтервю із  вдовою нашого земляка, знаменитого поета – пісняра Дмитра Луценка  Тамарою Іванівною Луценко (ПЕРША ЧАСТИНА ТУТ)

   «Про те, що розписалися, повідомити не встигла»

Пані Тамаро, а як сприйняли Ваші батьки новоспеченого зятя?

Через деякий час після нашого одруження прийшов лист – благословення від моїх батьків. Вони писали, що очікують нас в гості, підгодовують кабанця, щоб відгуляти весілля. Думаю, може й не сваритимуть за таке швидке заміжжя, все минеться. Поїдемо до них разом з Дмитром, розкажу, який він добрий, талановитий і турботливий чоловік, як любить мене. А Дмитро в той час, коли я була у відрядженні, поїхав до Ялти в санаторій – йому як інваліду дали безкоштовну путівку на лікування. Чекаю не дочекаюся його приїзду. Коли це надходить від нього лист: до Києва не їхатиму, добиратимуся, мовляв,  пароплавом до Одеси. Там чекатиму і тебе у твоїх батьків.

Вирішив самостійно познайомитися з ними?

Я дуже захвилювалася, тому що батьки ж знали тільки те, що я збираюся заміж, а про те, що розписалися, повідомити не встигла. А Дмитро, як розповідав мені пізніше, прибув до Одеси і пішов на вулицю Лиманну – розпитувати, де живуть Сорочинські, тобто, мої батьки. Знайшов будинок, і  мамі моїй: я, каже, чоловік Тамари. Матуся сплеснула в долоні, як же це її донечка так швидко вийшла заміж, та ще й за такого юного парубка. Дмитро пояснив, що йому вже 24, до того ж він учасник війни. Мама не дослухала і побігла із сестрою ставити чайник і накривати на стіл.

А батько?

Він дуже поважав Дмитра, у якого був дар сходитися з людьми. А загалом зятя в домі всі прийняли, з батьками у нього склалися теплі стосунки. Вони справили нам гучне весілля і жодним словом ніколи не обмовилися, що Дмитро інвалід чи що я не за того вийшла заміж.

І до вашої української терплячіше ставилися?

Батько ніяк не міг звикнути, що ми говоримо українською. Коли Дмитро влаштовував поетичні вечори, його всі захоплено слухали, але тато, вихваляючи,  примовляв: «Вот писал бы ты на нормальном языке». Там, у батьків, ми провели щасливо всю мою відпустку. А втім, ми 44 роки прожили, як один щасливий день.

    «Донька спала в валізі, а син в ночвах»

А яке воно, життя з поетом?

Дуже цікаве, насичене, емоційне, хоча і важке. Тому що жінка повинна брати на себе майже всю хатню роботу, всі сімейні проблеми. А йому давати можливість спокійно працювати. Адже жити нам доводилося в дуже складних побутових умовах.

Тобто, без зручностей?

Після одруження  ми жили в Києві в комуналці, у нас була прохідна кімната, через яку всі наші сусіди ходили то на кухню, то в туалет надвір. Вона була настільки тісною, що не можна було поставити навіть дитяче ліжечко. Тож донька спала в валізі, а син в ночвах. Отакі були умови страшенні!

І скільки довелося так жити?

Тільки через 16 років ми одержали нормальне житло.

Чому так довго чекали, адже Дмитро Омелянович був фронтовиком, інвалідом?

Інколи я казала йому: «Дмитре, ну ти ж міг би піти, добитися чогось кращого. Скільки ж в отаких умовах будемо жити?» А він каже: «Та хіба це таке важливе? Головне, що ми любимо один одного». Так прожили ми, коли нашій доньці було уже 16 років, вже вона грала на роялі, треба було якісь умови створити дітям – тоді тільки він пішов і добивався квартири, яку нам дали навпроти Палацу «Україна».

 Ларисі пророкували майбутнє геніального музиканта

Як змінилося Ваше життя після цього?

Хоча нам дали невеличку квартиру, 36 квадратних метрів, але ми були дуже щасливі. Тому що там була окрема кімнатка Дмитру для роботи. У нас завжди було повно гостей, і друзі, і його родичі. Хто приїде з Пирятина, з Березової Рудки, завжди заходять до нас. І часто не було де слати, на підлозі слали, але прожили щасливо ті роки. Аж допоки у дім не постукало горе.

Це пов’язано з донечкою Ларисою?

Так. Наша Лариса росла такою розумницею, що в 3 роки знала напам’ять всього «Доктора Айболита» Чуковського. Якось у трамваї вона розповідала його і ні разу не збилася. Пасажири (а поруч з нами сиділи бабки)  були в захваті! Лише одна жінка, уважно придивившись до дитини,  промовила із сумом: «Розумниця, але такі діти довго не живуть. Не ображайтеся, мамо». І вийшла на зупинці.

Вам це не сподобалося?

Я обурилася, подумала, заздрить. Але сталося так, як і сказала ця жінка. Все почалося з того, що Ларису, ученицю школи, зіштовхнув зі східців однокласник – вона сильно забила тоді голову. А потім, коли донечці було 16, вона була тоді вже студенткою музичного училища ім. Глієра (до речі, Ларисі пророкували майбутнє геніального музиканта), у неї виявили пухлину головного мозку. Помирала наша доня в лікарні у нас на очах, в муках, але при цьому трималася дуже гідно. Тим, хто лежав у палаті, читала «Во глубине сибирских руд храните гордое терпенье», втішаючи їх.

Ховали Ларису в білій сукні

Це тяжке випробування для батьків…

Ми були розчавлені горем. Лариса померла вночі, хотілося кричати на всю лікарню, але стримували себе, адже поряд були тяжко хворі. А вже коли прийшли додому, то разом з нами голосили всі рідні і сусіди. Ховали Ларису в білій сукні, яку я зшила їй сама – тканину купувала колись їй на весілля.

Як Дмитро Омелянович пережив це горе?

Він тоді, здавалося, нічого не чув і не бачив, а тільки лежав, ридаючи час від часу, та виливав весь свій біль і сльози на папері:

Осiннiй вечiр, тихий листопад,

пiшла ти й не вернулася назад...

Я обходив усi стежки планети,

озвися, ради Бога, де ти, де ти?

Я жду тебе, а роки, наче дим,

пливуть, пливуть за обрiй бiлих зим...

Дмитро Омелянович переніс тоді кілька серцевих нападів. Він у муках, на єдиному подисі  написав присвячену Ларисі поему «Незакінчена соната». Багато віршів із неї стали згодом ліричними піснями.  

У Дмитра Омеляновича було дуже вразливе серце, він переніс після цього 8 інфарктів, що вкоротили йому віку. А ще вплинув зловісний Чорнобиль.

Він їздив в чорнобильську зону?

Коли  в 1986 году його направляли в Чорнобильську зону виступати перед ліквідаторами, я просила його: в тебе дуже ослаблене здоров’я, не їдь, дуже тебе прошу. А він: «А ти скажи,  хто поїде? Хай їде молодий ризикувати своїм життям? Ні, не можу я так, я поїду». Поїхав один раз, поїхав вдруге, і підхопив радіаційної хвороби. Адже там ніяких засобів захисту їм не видавали. І загинув швидко: в 67 років його вже не стало.

Р.S. По смерті чоловіка Тамара Іванівна взялася пропагувати творчу спадщину  Дмитра Омеляновича Луценка. Зокрема, організовує на батьківщині чоловіка, в селі Березова Рудка на Пирятинщині, фестиваль «Осіннє золото». Каже, що тільки це дає їй наснаги триматися у цьому світі.

                                                        Бесіду вела Тетяна Кружко

КОМЕНТАРІ:
Авторизація

{{comment.comment_user_name}}
{{formatDate(comment.comment_date,'ua-Ua','2017')}}
{{comment.comment_content}}
{{comment_2.comment_user_name}}
{{formatDate(comment_2.comment_date,'ua-Ua','2017')}}
{{comment_2.comment_content}}
{{comment_3.comment_user_name}}
{{formatDate(comment_3.comment_date,'ua-Ua','2017')}}
{{comment_3.comment_content}}