Завтра
Удень
Увечері
Поділитися новиною
  • Вконтакті
  • Однокласники

Щоб відгуляти весілля, відомий поет з Полтавщини виміняв армійське галіфе на пляшку вина


11

15 жовтня народився наш талановитий земляк, поет – пісняр Дмитро Луценко, який написав «Як тебе не любити, Києве мій»,  «Мамина вишня» та інші улюблені всіма пісні. Про подружнє життя з ним розповіла в інтервю  вдова поета Тамара Іванівна Луценко.

 

 «Такими блакитними янгольськими очима заглянув мені в душу!»

 

Тамаро Іванівно, чи пам’ятаєте перше знайомство з Дмитром Омеляновичем?

Так, це було 8 листопада 1945 року. Я вже тоді після закінчення університету, отримавши призначення в Київ, працювала в газеті «Радянський селянин». Час був повоєнний, напівголодний, діяла карткова система. І ми, молоді журналісти кількох видань, вирішили накрити святковий стіл.

 

Що ви могли тоді собі дозволити з продуктів?

На столі була картопля, вінегрет, іржаві оселедці, ковбаса, так звана «котяча радість». Ці продукти дівчатам дали у їдальні на  картки й талони для харчування, які ми зібрали разом.  А хлопці (до речі, багато з них потім стали відомими письменниками, серед них й Іван Цюпа) потурбувалися про напої. Їжі було обмаль, тому всіх попередили, щоб «зайвих ротів» на приводили. Аж тут заходить наш співробітник , поет Іван Цинковський і приводить худенького, як струночка, молодого солдатика. На ньому був потертий кітель з медалями, на ногах - грубезні кирзові чоботи.

 

Як на це відреагували присутні?

Ми неоднозначно зиркнули на Івана. А він, ніби вибачаючись, сказав, що це його товариш Дмитро Луценко, тільки – но виписався із госпіталю. Протягує цей фронтовик мені руку для знайомства і не може вимовити ні свого імені, ні прізвища. Запнувся, жили налилися, заїкався страшенно, не міг сказати слова. Так на ньому позначалися наслідки важкої контузії, яку він отримав у Німеччині в боях за Кенігсберг.

 

«Дівчата витирали очі хусточками, а я схлипувала найбільше»

 

 

Він Вам відразу сподобався?

Він такими блакитно - небесними янгольськими очима заглянув мені в душу! І так мені стало жалко цього молодого життя, скаліченого війною!

 

 

Чому жалко?

Тому що і брат мій був на фронті, і батько –  жаль від того, що вони так перестраждали, перемучилися.

 

Він Вас відразу виокремив з- поміж інших, чи то вже було пізніше?

Дмитро, коли почув моє імя, ніяковіючи, сказав тоді: невже всі Тамари такі красиві, як і Ваша тезка грузинська цариця Тамара? Тоді мені здалося, що сказано це було з ґречності. Але погляд його свідчив про більше.

 

Ваше товариство прийняло його у свою компанію?

Так, на вечорі він читав вірші, запинався, але старався. Наші дівчата витирали очі хусточками.

 

А Ви?

А я схлипувала найбільше. І не тільки тому, що  моя душа ще з юності тягнулася до поетичного слова. А й тому, що  Дмитро не зводив з мене своїх закоханих очей.

 

«Гаварите «хлеба», - лаяв нас тато»

 

Це було кохання з першого погляду?

Так, хоча до цього я в нього й не вірила.

Наступного дня він прийшов редакцію, сів біля мене і, заїкаючись,  почав читати вірш, який закінчується так:

Розділю я порівну з тобою

Радощі, і болі, й сподівання.

Будь моєю долею ясною,

Будь моїм незрадженим коханням.

А я кажу: «Шо це за  слова з першого вечора?» «А що ж тут поганого?» - каже він. То хіба мені тоді було до роботи? Просидів біля мене перший день, поки я працювала, а потім ішли гуляти парками, Володимирською гіркою, показував мені всі принади Києва.

 

А про що розповідав Вам?

Розповідав про фронт, про зустрічі на війні з письменниками Твардовським, Симоновим, Вороньком, Сосюрою. Відкривав для мене столичні виставки, галереї, музеї.  Він був дуже обдарованим оповідачем, і я слухала його,  як зачарована. Я багато чому в нього вчилася, а насамперед, любові до української мови.

 

Тому що Ви родом з російськомовної Одещини і вчилися на факультеті російської філології?

Так, українську ми і вдома не чули. Коли ми з братом просили у мами хліба, то йому інколи перепадало паска від батька, щоб не говорив на «хохляцькій»  мові. «Вот я тебе дам сийчас «хліба», гаварите «хлеба», - лаяв нас тато. То він же й не винен був у тому, що йому, неписьменному хліборобові, більше подобався суржик, яким говорили ще його діди – прадіди.

 

«На п’ятий день знайомства ми уже були в ЗАГСі»

 

А як швидко розвивалися у Вас серйозні стосунки?

 На п’ятий день Дмитро приходить і каже: «Ідемо у ЗАГС, будемо розписуватися». А я йому: «Для чого ж такий поспіх, я ж іще батьків не питала».

 

Ви злякалися такої пропозиції?

Ні, хотілося  батьківського благословення, хотілося підготуватися до весілля, а не робити це поспіхом. А ще наступного дня мала їхати в Дрогобич у відрядження -  уже й квитки були на руках. «Напиши батькам, а потім вони приїдуть, я думаю, що не відмовлять. Чи, може, боїшся, що я без роботи? Так я скоро влаштуюсь», - відповідає. А я йому: згода, тільки давай одружимся, коли приїду з відрядження. «То навіщо зволікати? Яка різниця: зараз чи за два тижні, якщо кохаєш? Прошу, не роби мені боляче»  - переконує мене.

 

І Ви не встояли, переконав?

Так, на п’ятий день знайомства ми уже сиділи в ЗАГСі. Це було 13 листопада 1945 року, коли ми одружилися. Мені штамп поставили в паспорт, а у чоловіка була лише довідка про демобілізації з армії, тому штамп поставили на неї.

 

А весілля справляли?

А як же! Я тоді з подругою знімала кімнату в хазяйки Валі, яка мала малого сина. Там і влаштували весілля. Змайстрували нашвидкуруч вузенький стіл із двох дошок, імпровізовану лаву із двох табуреток, на які поклали ще одну дошку, приготували скромну вечерю. Із гостей запосили трьох моїх співробітників. Оскільки ні вина, ні горілки не було, то молодому загадали роздобути це. Ніхто тоді й не подумав, що в нього ні копієчки не було. Це вже пізніше Дмиро мені розповів, що він поніс своє армійське галіфе на товкучку. Повернувшись з пляшкою вина, гордо сказав: «Ось тепер можна вже з чистою совістю кричати « гірко », бо гірке вже є»!

 

 

Чим же він Вас підкорив тоді?

О, вірші зачарували мене, вірші. І кожен день він приходить – вже інший читає:

Я тебе, як вітер, степ люблю,

Я тебе цілую і боюся.

Третього дня іще один вірш. Тепер всі вони вже стали піснями.

 

Коли Ви їх зараз слухаєте, як їх сприймаєте?

 

Не віриться навіть, що це я була в нього Муза. Думаю, начебто це й не мені написано, а всім жінкам України такі лагідні, добрі слова.

Далі буде: як сприйняли україномовного зятя в Одесі, чому діти Луценків спали в ночвах.

 

Тетяна Кружко

 

Теги: історія
КОМЕНТАРІ:
Авторизація

{{comment.comment_user_name}}
{{formatDate(comment.comment_date,'ua-Ua','2017')}}
{{comment.comment_content}}
{{comment_2.comment_user_name}}
{{formatDate(comment_2.comment_date,'ua-Ua','2017')}}
{{comment_2.comment_content}}
{{comment_3.comment_user_name}}
{{formatDate(comment_3.comment_date,'ua-Ua','2017')}}
{{comment_3.comment_content}}