Завтра
Удень
Увечері
Поділитися новиною
  • Вконтакті
  • Однокласники

«На мене метрів за 20 ланцюгом йшли фріци», - Дурицький


06

Полтавець Василь Харлампович Дурицький, 1927 року народження, полковник прикордонних військ у відставці, пройшов Другу Світову війну. Почав воювати в 14 років. Нагороджений медалями та 4 орденами. 

 

Василю Харламповичу, під час війни Вам, напевно, неодноразово доводилося ризикувати життям. Коли було найстрашніше?

Взимку 1943 року (мені тоді було 16) фашисти відступали після поразки під Сталінградом. Тоді випало багато снігу, висотою мало не в метр. В селі було багато німців, тому я не зміг вивести загін на чергове спецзавдання. Я взяв зброю і побрів кучугурами снігу  до бліндажа.  Дивлюся, дорогою за селом рухаються фашисти, чоловік 300 – 400.Це були колони противника,  які ганебно задкували.  І я вирішив обстріляти їх самотужки. Заліг на стометровій відстані від них, тільки налаштував кулемет, аж тут з правого флангу, де була крайня хата, відкрили по мені вогонь, але кулі, на щастя, пройшли над головою.

Тобто, Вас помітили?

Справа в тому, що лютнева ніч була ясна й тиха, і мене в чорному одязі на білому снігу було видно далеко. Я зрозумів, що треба відповзати назад, оскільки я був під прицілом німців. Глянув вліво – і очі округлилися: на мене ланцюгом йшли в білих халатах чоловік 10 фріців. Швидко розвернувши в їхню сторону кулемет, я загнав патрони в патронник рушниці, і мені здалося, що німці чують вже й скреготіння затвора, оскільки відстань між нами не перевищувала 20 метрів. Крупний німець, який йшов попереду, дав якусь команду іншим, і в ту ж мить я почав стріляти по ньому з кулемета. Велетень упав, а я вже кидав гранату, і після її оглушливого вибуху щосили закричав: ”Стій! Руки вгору! Здавайся!”. Ехо покотилося по всьому селу.

І якою була реакція ворога?

Німці, як не дивно, лежали, й ніхто з них не намагався зробити по мені жодного пострілу. Напевно, після розгрому під Сталінградом вони були вже деморалізовані.

Потім я поповз по – пластунськи до села, і на всьому шляху пересування мені здавалося, що мене переслідують фріци. Щоб бути менш помітним, я викачався в снігу. Зарив у сніг рушницю і пішов додому.

А мама знала, чим ви займаєтеся?

Ні. Коли я прийшов додому, не спала не тільки мама, а й усе село. Від хати до хати вже котилися чутки  про групу партизанів, які вступили в бій з фашистами. Моя ж мама, коли побачила мене з голови до п’ят у снігу, сплеснула в долоні: «Васильку, де ти ходиш, там же стріляють!»  А я їй показую на мокрий одяг: «Та це ми з хлопцями грали в сніжки!» Мама пожурила мене і звеліла йти спати.

КОМЕНТАРІ:
Авторизація

{{comment.comment_user_name}}
{{formatDate(comment.comment_date,'ua-Ua','2017')}}
{{comment.comment_content}}
{{comment_2.comment_user_name}}
{{formatDate(comment_2.comment_date,'ua-Ua','2017')}}
{{comment_2.comment_content}}
{{comment_3.comment_user_name}}
{{formatDate(comment_3.comment_date,'ua-Ua','2017')}}
{{comment_3.comment_content}}